Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Полемічні питання лауреатці Нобелівської премії Світляні Алексієвич – 2. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 2 лют. 2016 р., 09:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2016 р., 12:06 ]

 

Знайомлюся з максимальною увагою з прочитаною лекцією в час вручення премії білоруській письменниці Світлані Алексієвич і буквально «чіпляюся» за речі, які не сприймаю в інтерпретації лауреатки. Прочитавши всю статтю, нарешті зрозумів, що я маю і мав інший світогляд від пані Алексієвич. Я по-іншому дивлюся на цей світ, в якому триває злочин, палахкотять безконечні війни, безперервно воюють народи, безперервно ллється кров, і в мене постає питання: як довго се може тривати?  Закономірність у тому (така природа Землі і Всесвіту), що наступить момент, коли назбирається стільки зла, що воно вибухне і спалить усю людську цивілізацію чи навіть Всесвіт. Бо тоді порушиться рівновага світів, зміниться гравітація між планетами. Бережися, людино, сьогодні крайніх «точок» свого безумства і прийми, нарешті, Закон вічного миру. Але те, що я щойно написав, ніхто не почує, а коли навіть почує, то поблажливо або цинічно усміхнеться (мабуть, такий знайдеться). Цей усміх жахливіший від сміху чи навіть реготу Мефістофеля.

 

Цей вступ до другої статті, адресованої Світлані Алексієвич, вкрай необхідний хоча би з тих міркувань, що в статті прагну висловити свої скромні міркування з прочитаної лекції.

 

Насамперед моя критика – так, критика! – скерована проти совєтських міфів, від яких лауреатка, на жаль, досі не звільнилася. Всі ахають, лунає «Слава! Слава!», і не кожен хоче побачити, що ж є насправді. Ловлю шановну пані за висловлення, за якими стоїть, як би не хвалити її, совок з «традиційним» мисленням. Ну, і кацапщина засіла в неї в голові; знаю, що свідомий українець ніколи не прийме кацапщини в усіх її проявах і навіть замасковану під «вселюдський гуманізм і прогрес».

 

Кацапщина – це суцільний регрес, це вчорашній день, як і совок; це обман і полуда, яку прагнуть сучасні кіріли накинути усім зрячим українцям. Українці, відновивши свою державу, чверть століття змагаються з перемінним успіхом з п’ятою колоною – комуністами, регіоналами, «об’єднаними» соціалістами, які всі разом дують у московську дудку. Дують донині, поки не задихнуться від свого власного зла, націленого на Україну.

 

Усі ці «доброжелатєлі» достосовуються до конкретних історичних і політичних реалів, маючи на меті ослабити Україну і підпорядкувати її двоголовому московському драконові. Найбільший успіх вони мали в час панування бандита Януковича. А він нині прагне повернутися в Україну і зайнятися «політикою», тобто знову грабуванням українців, духовним їх знекровленням.

 

І коли на арені культурно-духовного життя з’являється авторитетна в силу традиції нобелянтка, то мимоволі починаєш усвідомлювати, що це сучасна закономірність – підігнати під один знаменник певне явище, а все інше – відсікти власне авторитетом цієї міжнародної премії. І таким чином устами нобелянтки відсікається все інше, тобто те, що мало місце в реальному житті, але не вклалося в офіційну схему мислення всіх організаторів та експертів в галузі згаданої премії.

 

Таким чином героїзм людей в час Другої світової війни (пані нобелянтка має на увазі, як досі називають, накидаючи штамп на мислення, – Велику Вітчизняну війну), якого, мовляв, ніде більше не було. Браво, шановна совок! Невже ви не чули про героїзм безіменних дівчат, юнаків і справжніх героїв, які клали свої життя за незалежну Україну? Може, хоча б тоді, коли проживала в Івано-Франківську, десь між іншим, могла почути про запеклу боротьбу українців з окупантом – московським большевизмом в його найогидніших формах, що заслужено отримав міжнародну назву тоталітаризму? Не чула? Не бачила?

 

Може, справді так, бо які були контакти сім’ї совєтського офіцера окупаційної армії з «мєстним насєлєнієм», напевно, не інакше, як стосунки пана і підкореного. Десь і колись винятки й могли мати місце, але виняток підкреслює правило.

 

Отже, фактично не було справжніх контактів (крім свого ж середовища, тобто окупантів). Але у зв’язку з цією темою виникає ще одне: адже визнати там, серед західної демократії, борців УПА не так просто. Бо зовсім недавно, але ще в час панування президента-бандита, конкретно – під час революції гідності, окремі члени делегації від ЄЕС в особі колишніх «граждан СССР», але вже по той бік кордону, дозволили собі висловити неприхильні думки щодо учасників цієї армії без держави. Тобто не все гаразд там, де мало б існувати розуміння, що український рух опору мав своїх жертовних героїв. Сотні і сотні людей – юнаків і дівчат, сотні борців не жаліли свого життя заради свободи Батьківщини. Це та реальність, якої ніхто не в силі витерти із нашої пам’яті та історії. І знову ж, у наш час, сотні молодих людей поклали свої життя на вівтар свободи. Це герої, які ніколи не вмирають.

 

Отож бачити героїв лише як особливе виключення усіх інших в час большевицько-німецької війни – це, що найменше, є політична сліпота або ж засліплення совєтським мітом про війну. Можна лише поспівчувати такому обмеженому баченні історії свого часу.

 

Звісно, найбільше лихо всіх часів і народів – це безконечні війни, які винищують людство, нівечать людські душі, сіють трагедію людини, вбивають у людини душу. Дуже гострий осуд нобелянтки війни і всього, що зв’язане з нею. Так, вона має рацію. Але виникає природно-необхідне питання: що далі? Чи достатньо лише усвідомлення трагедії людей і людства? Чи потрібен якийсь «інструмент», аби зупинити цю безперервну бійню?

 

Нобелянта не затримується на цьому питанні, її передусім цікавить визволення свідомості людей, зміна їх духовного стану. Світлана Алксієвич наголошує на тому, що солдати, яких режим загнав у Афганістан, начебто ставали вільними, усвідомлюючи, що вони там ставали вбивцями невинних людей. Міг би полемізувати з панею нобелянткою ось в такому плані: повернувшись додому, вони ревно підтримували свій статус афганців – людей якогось т.зв. «інтернаціонального обов’язку». А за цією фразою була прихована реальність – афера режиму, котра потребувала невинної крові як наших хлопців (українців, білорусів, росіян і т.д.), так і тих «чужих» – афганців, яким, мовляв, совєтський режим прийшов на допомогу… І моментально забралися совєтські солдати, коли американці дали афганцям летальну зброю! Тобто відчуття свободи, про яке говорить пані нобелянтка, є дуже умовним або й відсутнім.

 

Бо знов уж таки я, українець, маю право спитати: а ті найманці і рядові та офіцери РФ, які воюють нині з Україною, теж мають відчуття свободи, і вони добровільно йдуть на неминучу смерть заради чого? Заради російської імперії? Заради послаблення України, чого прагне Путін? Заради заробітку кривавих шелягів, подібних до тридцять срібняків Юди? Чи є в їхніх душах щось святе? Питання невипадкові, бо ті звірства, до яких вдаються російські найманці, над полоненими українськими воїнами, однозначно говорять, що на Україну напав звір, садизм якого перевершує «Пекло» знаменитого флорентійця. І коли Путін починає брехати в живі очі всьому світові, що там, на Сході України, немає російських солдат, а бореться, мовляв, «насєлєніє» Донецької та Луганської областей або скороспілими терористичними утвореннями з гучними назвами «республік» ДНР та ЛНР.

 

Так ось убивці, які тут чинять злочини, не мають відчуття свободи; я більш, ніж переконаний, що вони – раби російської імперії. І годі жити ілюзіями, що вони, раби, стануть вільними. Їх нищить імперіалістична ідея, яку реалізовує Путін, підпорядковуючи все – людей, фінанси, політиків і т.д. імперським інтересам. Тут відсутнє відчуття свободи, бо вільна людина не поводиться, як терорист-убивця, агресор чужих територій, жорстокий нападник і бандит. Тому й убитий Нємцов. Тому й загинула Понятковська за безпощадну критику влади Росії в чеченській війні. Тому й загинув Березовський, який, помилившись, певен час підтримував Путіна… Цей перелік можна продовжувати… Тому й немає в російському суспільстві хоча б елементарної опозиції диктаторському режимі Путіна. І навіть годі надіятись, що там, на просторах імперії, виникне якась потужна опозиційна сила, яка й приведе Росію до демократії. Не виникне, не приведе, бо в російській біомасі відсутнє почуття свободи. Відомо, що коли раб не усвідомлює, що він раб, залишається рабом назавжди.

 

Пані Світлана Алексієвич пише, що Росія мала шанс у 90-ті роки змінитися. Ні і ще раз ні! Шанс Росія втратила в 1917 році, в той момент, коли був повалений Тимчасовий уряд і більшовики – група аферистів на чолі з Ульяновим, Троцьким та прибічниками – здійснили переворот і з цього часу, спираючись на найнижчий, декласований елемент, за допомогою «червоного» терору встановлювали «новий лад», називаючи його «диктатурою пролетаріату». Там навіть не пахло соціалізмом, але який служив фіговим листком, аби приховати справжню сутність тоталітарного режиму.

 

І зразу цей режим проявив себе в усій своїй жорстокості, зокрема в Україні голодоморами-геноцидом у 1921-22, 32-33, 47 роках ХХ століття, масовими депортаціями, численною мережею концтаборів ГУЛАГу, жорстокістю спецутворень – ЧЕКА, НКВД, МГБ, КГБ, масовими розстрілами…

 

Достатньо лише назвати Соловки, відтак Сандармох, де закінчила свій життєвий шлях еліта українського письменства, що увійшла в історію як «доба розстріляного відродження». Може, знає пані нобелянтка, що впродовж п’ятьох днів чекіст Матвєєв із своїм помічником розстріляв у потилицю тисяча сто одинадцять політв’язнів і з них двісті дев’яносто українців. Не так давно в «Українській літературній газеті» була опублікована фотографія цього розстрілу. Її помістив Василь Овсійєнко разом із своєю статтею «Сандармох. Пам’яті соловецького етапу». Мушу  зацитувати уривок, де автор наводить слова Леніна: «Будьте зразково нещадними… Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини « (В.И.Ленин. ПСС, Москва, Политиздат, 1981, т. 50, с. 165)». І йому в унісон С.М.Кіров, як вірний послідовник вождя, засвідчує свою жорстокість: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ». Це із «Промови  з нагоди 15-річчя ГПУ», яку наводить у статті«Приріст населення на тому світі» незабаром поповнив і цей речник комунізму… В цих фактах – природа «нового ладу». Хіба в РФ сьогодні щось суттєво змінилося від того часу?  

 

Можна лише поспівчувати шановній нобелянтці, яка, все ж таки, має мужність признатися, що вона вірила в цей, з дозволу сказати, «соціалізм».

 

Добре, що очуняла від нього, хоч і пізно. Але в народі кажуть: краще пізно, як ніколи … Кров стигне в жилах, коли згадуєш жахливі злочини комунізму.

 

На завершення кілька слів. За злочини комунізму, які сьогодні продовжуються завдяки керівництва сучасної Росії, що успадкувала кривавий тягар тоталітаризму, слід судити Міжнародним судом, бо злочини не мають терміну давності. Світ, представлений міжнародними організаціями і, насамперед, ООН, врешті решт, повинен здійснити цей суд. Це в інтересах цивілізації планети Земля, бо загально відомо, що не покараний злочин може повторитися в будь-якій місцевості Землі. Моя думка не є новою, але досі людство, на жаль, не спромоглося на такий Суд. Коли він відбудеться, я не знаю. Але я переконаний, що він відбудеться.

 

(Якщо стався б такий щасливий випадок, коли б шановна пані Алексієвич захотіла мені відповісти, подаю свою електронну пошту: senyklubomyr@gmail.com Зрештою, ця адреса подана в усіх довідниках НСПУ).

27 січня 2016.