Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Подвійна національна ідентифікація. (Автори: Вітковський Володимир, Рабінович Петро)

опубліковано 1 лют. 2015 р., 08:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лют. 2015 р., 03:10 ]

Можливо, жити на планеті, помереженій чіткими лініями міжетнічних кордонів було б у певних відношеннях зручно... Проте історія розпорядилася інакше. За обережними підрахунками одного з авторів цих рядків, близько 40% обжитого суходолу становлять зони спільного проживання двох або кількох народів. Десятки мільйонів людей мають мішане етнічне походження, сотні – мешкають поза межами "своїх" етнічних ареалів, або, всередині цих ареалів, зазнають потужного впливу чужих культур через засоби масової інформації, товари, технології тощо.

 

Відтак, виникають доволі "нестандартні" етнічні реалії. В мові, побуті, звичаях, ментальності багатьох людей поєднуються риси, притаманні двом або кільком етносам (націям). На сторінках пресових видань нерідко публікуються листи людей, котрим важко визначити свою етнічну приналежність; у США згідно з даними перепису 1980 р. ця проблема виявилася нерозв'язаною для 12 млн. громадян країни.

 

В ході соціологічного опитування великої групи євреїв у трьох столицях країн колишнього СРСР до двох національностей одночасно віднесли себе 13% респондентів (И. Рывкина. Социальное настроение евреев Москвы, Києва и Минска // Народ мой – АМИ, – 1993. – № 13. – С. 1).

 

Висловлюються думки про підставність, сказати б, легалізації такого стану речей, тобто визнання феномена бінаціональності (далі цим терміном позначатиметься як власне бінарні, так і більш складні випадки національної ідентифікації) як нового типу національної ідентифікації.

 

Поминаючи відмінності у трактуваннях цього поняття, в цілому позиція його прихильників зводиться приблизно до того, що людина може бути, приміром, не лише узбеком або таджиком, а й "узбеко-таджиком", У сучасному поліморфному й динамічному світі належність людини до будь-якої спільноти втрачає абсолютний характер, вона може ідентифікувати себе одразу з багатьма групами, роблячи при цьому більш або менш вільний вибір залежно від обставин. Помноження ідентичності гасить напруженість переживання кожної з них (Каспэ С. Национализм и космополитизм в современном мире / реферат // Свободная мысль", – 1993, № 4. – С. 19).

 

Не вдаючись тут до детальної характеристики усіх можливих конкретних причин виникнення феномена бінаціональності, зауважимо лише, що їх можна об'єднати у дві групи: фактори природно-історичні (обставини взаємовигідного спілкування, духовно-культурного взаємозбагачення, взаємовпливу) та штучно-історичні (примус, насильство).

 

Питання про бінаціональність тісно переплетене з ширшим питанням про загальні принципи національної ідентифікації й самоідентифікації. Найважливішими аспектами проблеми національної ідентифікації видаються:

 

1) расово-генетичний;

2) правовий;

3) етнографічний;

4) статистико-демографічний та

5) етичний.

 

На їх розгляді ми й зосередимо свою подальшу увагу.

 

Неодноразово робилися й робляться далі спроби віднайти універсальний критерій етнічності певну об'єктивну ознаку, притаманну всім без винятку національним спільнотам і тільки їм. Донині такі спроби не дали очікуваних результатів. Разом із тим бачимо, що в переважній більшості демократичних країн основою національної ідентифікації громадян є їхнє вільне волевиявлення (при переписах населення, соціологічних опитуваннях, у формі участі в діяльності національних товариств, організацій тощо). Широко відомим є висловлювання Е. Ренана: "Нація це щоденний плебісцит".

 

Відтак видається справедливим наступне визначення (хоча, безумовно, й воно не є цілком досконалим). Достатньою ознакою існування певного етносу є наявність історично сталої, природно диференційованої за віком і статтю множини осіб, котрі добровільно визнають свою приналежність до даного етносу. Важливими ознаками етнічної самобутності можуть бути мова, культура, звичаї й традиції, релігія, територіальна осібність, державність або її елементи тощо.

 

Численні досліди й спостереження неспростовно доводять, що всі згадані ознаки передаються виключно шляхом соціогенезу; про роль у цих процесах суто біологічної спадковості не маємо жодних вірогідних даних. Тому рівноцінними членами певного етносу (нації) можуть бути як його "чистокровні" представники, так і особи мішаного, або й зовсім чужого етно-біологічного походження.

 

Чимало видатних діячів національних рухів були біологічно чужими, або ж не повністю "своїми" для тих народів, під прапорами яких вони діяли. І навпаки, національна недорозвинутість, "неповноцінність" (погане знання мови свого народу, нерозвинені національні почуття тощо) теж буває наслідком не якихось біогенних комбінацій, а виключно соціогенетичних умов.

 

Отже, категорія бінаціональності не має якихось серйозних біологічних узасаднень. Несучи в собі гени представників різних народів, індивід може за своїм національним типом цілковито належати до одного певного етносу, і навпаки, особа "чистої" крові може духовно перебувати на перехресті кількох національних світів.

 

Природа, "єство" людини не встановлює тут жодних обмежень. Але суто соціальний феномен небажання представників певної національної спільноти (або частини цих представників) визнавати "своїми" осіб іншого біогенетичного походження дійсно має місце доволі часто; він здатний не тільки "підштовхувати" утворення своєрідних форм бінаціональності, але й надавати цьому процесу драматичного забарвлення. Зазначена проблема потребує спеціального розгляду, якому в даному разі ми не можемо присвятити більшої уваги...

 

Відзначимо лише, що етнографічна чи юридична верифікація бінаціональності навряд чи полегшують розгляд та сприяють розв'язанню цієї проблеми.

 

Переходячи до правового аспекту питання про національну ідентифікацію, мусимо зауважити, що у справді демократичній державі, де національна приналежність особи не підлягає фіксації в жодних юридично зобов'язуючих документах (В усякому разі без добровільної згоди на те самого індивіда. Приміром, у шлюбному контракті, за обопільною угодою сторін, може бути зафіксована їхня національна належність), верифікація категорії бінаціональності не повинна породжувати будь-яких правових наслідків. Отже, за таких умов дане питання лишається позаюридичним.

 

Поза сферою суто індивідуальних прав і свобод існують, щоправда, правові акти, в яких є положення про національний склад населення країни: приміром, закони про національні меншини, про освіту та ін. Вочевидь, автори таких документів мусять виходити або зі статистичних чи етнографічних даних аби ж із заяв, петицій, звернень представників відповідних етнічних спільнот, що, зрештою, зводить проблему до її демографічного, етнографічного або ж етнічного аспектів.

 

Феномен бінаціональності добре відомий сучасним етнографам. Вони знають, звичайно ж, що, приміром, етнічні португальці, які мешкають у США, щодня спілкуються з американцями-янкі (причому, як правило, англійською мовою), щодня слухають англомовні теле- й радіопередачі, наслідують американські стандарти одягу, споживання, поведінки…

 

Для фахівців з етнології не є секретом і те, що, скажімо. навіть на предвічних теренах Уельсу "чистий" валлієць, який постійно перебуває в цілісному валлійському мовно-культурному середовищі, є нині майже теоретичною абстракцією, але ніяк не реальним життєвим типом.

 

Цілком очевидно, що в першому випадку португальцями, а в другому – валлійцями ми називаємо людей, котрі фактично значною мірою є, відповідно, американцями та англійцями; і прикладів аналогічних ситуацій можна навести, мабуть, не одну сотню.

 

Тим не менш в етнографічній науці поняття бінаціональності як особливого типу національної ідентифікації не набуло значного поширення. Слід гадати, цього не сталося лише тому, що дане поняття було малопродуктивним у плані вивчення національних реалій.

 

"Не прописалася" категорія бінаціональності у статистико-демографічній літературі.

 

Перша причина цього видається очевидною: впровадження даної категорії значно ускладнило би працю демографів і статистиків, а також інтерпретацію добутих ними даних. Наслідком ускладнення адекватного оперування цими даними в багатьох випадках було б полегшення тенденційного маніпулювання ними: в країнах, де точиться соціально-політична боротьба з національного питання (а воно рідко де буває безконфліктним) кожна сторона намагалася би тлумачити дані про бінаціональне населення відповідно до своїх інтересів. Одночасно практикою національного будівництва  не зафіксовано випадків, коли біонаціонали висували б свої власні, окремішні політичні, історичні, культурні вимоги, засадничо відмінні від вимог тих націй, з контактування яких народилася та або інша бінаціональна спільнота.

 

Точніше кажучи, виникнення сталих, розвинених і достатньо специфічних соціокультурних потреб та інтересів свідчить про формування не бінарної, а якісно нової, самобутньої етнічної спільноти унаслідок взаємодії старіших за віком етносів. Подібним шляхом сформувалися, приміром, більшість сучасних латиноамериканських націй.

 

Вихідним пунктом етики національної самоідентифікації в демократичному суспільстві має бути, вочевидь, безумовне визнання пріоритету вільного вибору, свободи самовизначення особи. Проте зупинитися на цьому пункті аж ніяк не видається можливим, і, подібно як в інших сферах людської поведінки, визнання права вибору зовсім не тотожне схваленню будь-яких варіантів такого вибору.

 

Загалом кажучи, в різних ситуаціях національної ідентифікації можна послугуватися доволі відмінними між собою етичними критеріями. Візьмімо, приміром, випадок, коли німкеня, котра одружена з французом і мешкає з ним у Франції, виховує своїх дітей "чистими" французами... На індивідуальному, сімейному, груповому рівні ця ситуація може викликати вельми серйозні моральні колізії (скажімо, дідусь-німець болісно переживає, що його онуки зневажають мову Гете й Шиллера). Проте й найзавзятішому німецькому націоналістові цілком зрозуміло, що за існуючих конкретно-історичних умов такі "втрати" неспроможні найменшою мірою загальмувати поступ німецької нації, її культури, мови, історичних традицій або, тим більше, поставити під загрозу їх існування. Відтак, можна гадати, не заслуговує на суворий осуд та людина, котра в подібній ситуації керувалася насамперед міркуваннями особистої зручності, зумовлюваною волею реальних обставин її існування.

 

Проте, чи так само, на рівні лише особистої проблеми, виходячи лише із своїх життєвих обставин, має розглядати, приміром, офранцуження своїх дітей та онуків баск або бретонець? Чи мусить він керуватися в аналогічній ситуації тими ж "ліберальними" критеріями, які є цілком прийнятними для німця чи, скажімо, англійця? Адже басксько- та бретонсько-французькі взаємини зводяться нині майже виключно до одностороннього поглинання французькою мовою, французькою культурою, французьким етносом усього баскського та бретонського. Поглинання, котре вже досягло своєї критичної межі, коли представникам обох згаданих народів навіть на своїй землі, в своєму питомому національному оточенні доводиться докладати надзвичайних зусиль, аби уникнути 1001 способу асиміляції. Тож яким може бути за таких умов реальний зміст бінаціональної самоідентифакації? Вочевидь, лише єдиним – розмивання, підважування національної ментальності слабшої і малочисельної нації на користь доступнішої й комфортнішої ментальності нації домінуючої.

 

Якщо в поняття "бретонець" загальноприйнятна національна етика вкладає моральний обов'язок знання й використання бретонської мови, любові до своєї історичної батьківщини, дотримання національних традицій тощо, то якими мають бути національні обов'язки "франкобретонця"? Чи включатимуть вони, зокрема, обов'язок послідовного відстоювання своєї бретонської ідентичності всупереч "об'єктивним" труднощам і всупереч стихійній, масованій експансії французької ментальності? Зрозуміло, що у цьому випадку типовий, найпоширеніший алгоритм "франкобретонської" свідомості об'єктивно працюватиме на витіснення бретонської свідомості французькою. За можливості вільного, в тому числі й у моральному плані, вибору між двома рідними мовами чи багато людей віддадуть перевагу абсолютно "неконвертованим" – саме у розглядуваній соціокультурній ситуації – бретонській, гельській, мордовській, берберській та сотням інших поки що живих мов?

 

Хіба славнозвісні "будителі" спромоглися би повернути чеську націю майже з того світу до повноцінного земного буття, якби почувалися не чехами, виключно чехами, і, всупереч усьому, – саме "чехами", а чехонімцями (якими вони були фактично)?

 

В сучасному світі діють потужні тенденції масової денаціоналізації, що в їхню орбіту затягаються навіть найбільші і найрозвиненіші нації. Від Ісландії до Тамані широко впроваджуються єдині стандарти праці, дозвілля, одягу, харчування, житла тощо. Сучасний шотландець носить плед, виготовлений у Таїланді, або на Тайвані. Індійський фізик чи мікробіолог в індійських же наукових журналах може опублікувати свої праці лише по-англійськи; юні мальгаші танцюють брейк та ламбаду, відкинувши, як непотріб, багатющу музичну спадщину свого народу...

 

Етносфера планети перебуває нині в не меншій небезпеці, ніж її екосфера. То ж як за таких умов трактуватиметься бінаціональність: як моральний обов'язок досконалого освоєння та обстоювання двох національних культур чи як право не освоювати всерйоз і не обстоювати жодної з них? Погодьмося, що другий варіант має куди більші шанси для поширення в реальному житті.

 

Узагальнюючи вищенаведені міркування, основні положення етики національної самоідентифікації можемо сформулювати наступним чином:

 

людина має (окрім хіба якихось крайніх, виняткових обставин) ототожнювати себе з тим народом, до якого належать його батьки або один з них (в останніх випадках віддаючи перевагу самоідентифікації з тим народом, чиє національне буття є менш убезпеченим).

 

Людина зобов'язана (звісна річ, лише морально) в міру своїх здібностей та об'єктивної загальнонаціональної потреби, віддати свої сили справі збереження, розвитку, політичної, економічної та культурної розбудови свого народу. Виконавши достатньою мірою цей обов'язок, людина може – й це додає їй поваги! – також докласти зусиль і на чужій, або ж етнічно "нейтральній" царині.

 

Шануючи свободу особистого вибору, суспільство не повинно схвалювати прояви національного опортунізму, спроби уникнення індивідом своєї національної відповідальності.

 

Фактична бінаціональність – явище надзвичайно поширене в Україні, в тому числі – й це обумовлює специфіку ситуації – й серед осіб, котрі за "генетичним" походженням належать до корінної, державоутворюючої нації.

 

Практико-прикладні висновки, які роблять з цієї ситуації різноманітні політичні партії та інші громадські об'єднання, є досить різноманітні, іноді протилежні. Якщо схарактеризувати крайні позиції, то одна з них полягає у всілякому підтримуванні, стимулюванні, навіть "підштовхуванні" процесів бінаціоналізування (за нею нерідко приховується зацікавленість у консервації або продовженні обрусіння етнічних українців та представників багатьох національних меншин, у гальмуванні українського національного відродження).

 

Протилежна ж позиція вбачає у бінаціональності мало не зрадництво свого ("первинного") народу і домагається її ліквідації тільки-но на шляху відновлення національної самобутності (така позиція здебільшого зумовлюється прагненням зберегти, у будь-який спосіб, генетичну "чистоту" свого народу, ігнорувати наявність у генетичних "чужинців" вагомих рис своєї нації).

 

Як би не ставитись до зазначених крайніх (а також до "проміжних") етнополітичних "платформ", нам видаються незаперечними такі положення:

 

1. Бінаціональність в Україні (з яких би причин вона не виникла) є реальний соціальний факт, який так чи інакше існує об'єктивно, незалежно від того, подобається це кому-небудь чи не подобається: її не слід штучно (тобто командно-адміністративними, силовими засобами) ані поширювати, роздмухувати, ані руйнувати, трощити.

 

2. Держава має створювати умови для відновлення, збереження і повноцінного функціонування української та всіх інших національно-етнічних спільностей, що проживають на її території, всіляко сприяти здійсненню їхніх колективних прав.

 

А ось кому, коли і як використовувати такі умови – це має бути справою виключно індивідуального добровільного вибору кожної людини, в основі якого – свобода самовизначення особи, здійснюваного згідно тих етнічних принципів, які вона поділяє, сповідує.

 

3. Щодо бінаціоналів не можна культивувати – ані в юридичному, ані в морально-психологічному плані – як будь-які переваги, пільги, з одного боку, так і щонайменшу дискримінацію, зверхність, з другого.

 

Бінаціонали – це не є, так би мовити, етнічно-культурні "передовики", що їх слід вихваляти, ставити за взірець для всіх інших людей, але вони не є – у порівнянні з мононаціоналами – і "соціальні інваліди" як буцімто менше вартісні, другосортні люди, що мають стидатись, звинувачувати самих себе.

 

Спираючись на ці положення, вважаємо, що магістральним шляхом розв'язання міжнаціональних проблем в Україні, де зараз інтенсифікуються національно-відроджувальні процеси, має бути поступове формування суспільства національно активних громадян, що в їхній психології чітке усвідомлення своєї національної приналежності єдналося б із відкритістю для міжетнічних контактів і відсутністю шовіністичних чи інших ксенофобських упереджень.