Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Поділля – і національно-визвольні змагання українського народу 1917-1921 років (автор: Йолтуховський Руслан)

опубліковано 28 серп. 2013 р., 11:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2013 р., 10:52 ]

Після тривалого періоду бездержавності нині в Україні відбувається складний процес державотворення. В українському суспільстві та серед науковців залишилося багато дискусійних питань з історії України, навколо яких точаться запеклі суперечки, чим користуються певні політичні сили. Однак, незважаючи на всі дискусії, стає дедалі зрозумілішим, що без повернення правдивої національної історії неможливе оздоровлення духовності українського народу, формування його високої національної свідомості, подолання нав'язуваного нам століттями комплексу неповноцінності й провінційності.

 

Виходячи з головних завдань та пріоритетів, одна з провідних ролей у процесі висвітлення історії України та донесення історичних знань до громадськості належить музеям. У травні 2008 року в Кам'янець-Подільському державному історичному музею-заповіднику на території Старого замку було відкрито історичну експозицію, присвячену новітній історії Поділля: «Поділля у ХХ – на початку XXI ст.». Автором концепції виступила директор музею-заповідника Л. П. Станіславська, науковим консультантами – кандидати історичних наук В. С. Лозовий та В. А. Нестеренко, проект-дизайн та художнє рішення належить заслуженому майстру народної творчості України В. І. Лашку. Перед новою експозицією стоїть мета висвітлити події новітньої історії України та відобразити їх у долях подолян. В основу концепції для створення історичного відділу музею покладено узагальнення нових досліджень в історичній науці, музейній практиці, що з'явилися за останнє десятиліття, а також творчий підхід до реконструкції складних історичних процесів при висвітленні історії Поділля та міста Кам'янця-Подільського, що ґрунтується на фондовій збірці музею.

 

Важливу роль в експозиції відіграють особисті речі, спогади, речові експонати тих років. Для показу подолян, їхнього місця в історичному минулому України широко використані експонати, які є джерелом відомостей з питань суспільно-політичного, соціально-економічного та побутового життя.

 

Серед експозиційних матеріалів заслуговують на увагу документи і матеріали учасників національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. як знаних постатей, так і звичайних подолян, які потрапили у вир революційних подій. Потраплянню цих матеріалів у музейну експозицію потрібно завдячувати родичам учасників революційних подій, які, незважаючи на репресії радянської влади, змогли зберегти не лише пам'ять про своїх рідних, але й документи та фотографії, що засвідчують їхню участь у національно-визвольних змаганнях, а також музейним працівникам, які впродовж усього радянського періоду, незважаючи на систематичні періодичні «зачистки» фондів музею від будь-якої «буржуазно-націоналістичної контрреволюції» та «петлюрівщини», змогли зберегти ці унікальні матеріали. На деякі з них хотілось би звернути увагу, оскільки вони не є достатньо відомі фахівцям, але при потребі можуть слугувати під час вивчення та дослідження періоду національно-визвольних змагань.

 

Чільне місце в експозиції (Кам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник  займають матеріали, передані сином Подільського губернського комісара Григорія Калістратовича Степури (далі К-ПДІМЗ). – Фонди. – Док. р/п. – № 1483.) – Тарасом Степурою, а саме: паспорт Г. К. Степури в якому зазначається, що Г. К. Степура народився 20 листопада 1881 р. у м. Жванець Кам'янецького повіту Подільської губернії, дві сімейні фотографії, на одній з яких зображено Г. К. Степуру зї своїми дітьми (К-ПДІМЗ.-Ф. р/п. - № 10719). 

 

Друге фото, де Г. К. Степура із своєю сім'єю (К-ПДІМЗ. – Ф. р/п. – № 2547.) – дружиною Варварою Федорівною та п'ятьма дітьми. Фото було зроблене у м. Луцьку 1924 р., після того як родина Г. К. Степури була змушена виїхати на еміграцію. Серед матеріалів, переданих Т. Г. Степурою, заслуговує уваги сюжетне фото, на якому зображено будинок Жванецької «Просвіти» імені Івана Стешенка і мітинг біля нього, який відбувся 14 грудня 1918 року з нагоди вступу Армії Директорії УНР до м. Києва. На передньому плані фото козаки Подільського гайдамацького куреню імені Янка Кармелюка, сформованого за ініціативою Г. К. Степури в січні 1918 р. (Лозовий В. С. Григорій Степура – політичний та громадський діяч Поділля в добу революції // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. – Т.6(8). – С, 554), на чолі з поручником Ігорем Троцьким (Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921 рр.): наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – С. 443).

 

В експозиції представлено ряд документів, які показують ті складні умови, в яких працював Григорій Степура навесні 1918 року, зокрема, його телеграма на ім'я австрійського коменданта м. Кам'янця-Подільського від 22 березня. У ній Степура повідомляє: «...австрійські вояки грабують склади і забирають все майно. Прошу вжити всіх заходів, щоб сьогодні ж грабіж припинити, майно повернути і мене повідомити» (Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф. 628. – Оп.1 – Спр.16. – Арк.108).

 

Тарас Степура також передав у фонди музею фото з дарчим підписом Г. К. Степурі від військового діяча Дієвої Армії УНР, генерал-поручника М. Омельяновича-Павленка (К-ПДІМЗ. – Фонди – Ф. р/п. – № 10715).

 

Увагу відвідувачів експозиції привертає мапа України 1918 року (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 13560). Вона була виготовлена фірмою «Фрайтаґ і Берндт» у м. Відні. На мапі подано адміністративний поділ України та назви губерній у період Гетьманату: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Крим, а також Поліський округ, який було створено, за словами міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка, «з огляду на переважно український склад людності,… на прохання самого населення й маючи на увазі також стратегічні мотиви Української держави (Дорошенко Д.І. Історія України, 1917-1923. В 2-х т.: Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. Документально-наукове видання. – К.: Темпора, 2002. – С. 64.).

 

Окрім зазначеного Поліського округу, до Української Держави, як показано, було приєднано декілька повітів сусідніх губерній Могилівської, Курської та Воронізької. На карті в позначках показано «нові державні кордони», а також «ще не визначені кордони», а саме Аккерман та Холмщина. Сусідами Української Держави, як ми бачимо, були: Румунія, Австро-Угорщина, Польща, Білорусь і Московщина. Окрім цього, на карті зазначено фортеці, попередні кордони губерній, одно- та двоколійові залізниці, шляхи й дороги, копальні вугілля, залізної руди, солі, нафтові свердловини, паровозні й вагонні заводи, повітові міста.

 

У період Гетьманату на Поділлі відбулася значна культурна подія – заснування у Кам'янці-Подільському державного українського університету. Цій події в експозиції присвячено окрему вітрину. У ній відвідувач може побачити фотографії деяких викладачів університету і фотографії, на яких зображено урочистості, що відбувалися у Кам'янці-Подільському з нагоди відкриття університету. Серед експонатів, присвячених цій події, хотілось би виділити деякі з них. Зокрема, це вхідні квитки на урочисте відкриття університету з особистим підписом ректора Івана Огієнка (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7703-7705).

 

Цікавими, на наш погляд, є також відомості щодо окремих студентів університету. Зокрема, це стосується студента Олександра Козінського, який навчався на «природничому відділі фізико-математичного факультету» (Завальнюк О. М. Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918-1921 рр.). – Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. – 475 с.).

 

В експозиції представлено його фотографію (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Ф. р/п. – № 10166), а також посвідчення з підписом ректора, де значиться, що він «...є членом інформаційного бюро Кам'янець-Подільського Державного Українського університету, по святу відкриття Університету 22 жовтня 1918 р.» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7702), а також «вхідний іменний квиток О. Козінського» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7700).

 

Окрім того, з наявних матеріалів ми можемо судити про політичні уподобання та партійну належність студента О. Козінського. Про його членство в УПРС та активну партійну роботу свідчать два посвідчення. Перше було видане О. Козінському 14 червня 1919 р. Кам'янецьким повітовим комісаром як «представникові Кам'янецької організації УПРС. Йому доручається обслідувати всі села Городоцької та Дунаєвецької волості і волостні Народні та Земельні управи в цілях налагодження адміністративного та громадського-господарського апарату» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7694).

 

Для цього він мав право «скликати сільські сходи». Друге посвідчення датоване 22 серпня 1919 р. і було видане технічно-організаційним бюро при ЦК УПРС. У ньому зазначається, що «О. Козінський відряджається в місцевості, звільнені від ворога для інформації населення та реорганізації УПРС» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7691).

 

В експозиції також представлені листи, написані О. Козінським своїм рідним (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7701, 7709, 7710).

 

Серед експонатів привертає увагу посвідчення студента Семена Білінського, який навчався на «історико-філологічному факультеті» (Завальнюк О. М. Назв. праця. – С. 539), і було видане йому для «представлення Брацлавському повітовому військовому присутствію» про те, що він «є студентом Кам'янець-Подільського державного українського університету». Посвідчення завірене підписом проректора університету, професором М. Хведорівим» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 7696).

 

В експозиції представлено матеріали про хід військових дій на території Поділля у квітні 1919 р. Зокрема, це спогади (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 12059) нотаріуса П. Б. Мондельштама (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Ф. р/п. – № 2719) з м. Проскурова. Вони були написані в радянські часи і пройшли через руки цензора, що засвідчує відсутність декількох аркушів та вирізані слова з речень. Вони, на нашу думку, все ж таки передають атмосферу, яка панувала у м. Проскурові на початку квітня 1919 р. – напередодні та у перші години після захоплення міста більшовицькими військами. Інший документ – це посвідчення від 15 квітня 1919 р., яке було дане Кам'янець-Подільською міською управою членові міської управи Романові Бройтману та Секретареві Міської Думи Олександру Прусевичу про те, що вони є «уповноваженими вести переговори з наступаючим на Кам'янець загоном Радянської армії» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. – № 3435).

 

Серед матеріалів, які висвітлюють завершальний період національно-визвольних змагань, хотілось би виділити такі: відозву уряду УНР, «До військ Української Народної Республіки. Старшин й Козаків!» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – К. док. р/п. – № 9444).

 

У ній згадуються основні віхи боротьби українського народу за період 1917-1920 рр. і закінчується відозва зверненням «до всіх вірних синів батьківщини із закликом забути старі образи і партійні свари і об'єднатися коло єдиного святого прапора – Вільної Незалежної України» (К-ПДІМЗ. – там само).

 

Про дальшу нелегку долю учасників національно-визвольних змагань відвідувачі можуть судити по долі подолянина Лазаря Воронюка, учасника Другого зимового походу Армії УНР, а пізніше останнього настоятеля православної церкви Святої Покрови у таборі інтернованих вояків Армії УНР у м. Каліші (Польща).

 

Народився Лазар Павлович Воронюк у багатодітній селянській сім'ї 10 липня 1895 р. у с. Велика Мукша Кам'янецького повіту Подільської губернії» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – №11938).

 

У 1910 р. він закінчив у с. Чорнокозинцях Кам'янецького повіту двокласну церковно-приходську школу (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16192).

 

Після вступив і навчався в Кам'янець-Подільській Єпархіально-псаломницькій школі, яку закінчив 24 травня 1915 р. По її закінченні його було направлено працювати в с. Соломірці Літинського повіту на посаду вчителя-псаломника, де він почав працювати з 21 травня 1915 р. (там само).

 

У цей період свого життя Лазар Воронюк 13 листопада 1915 р. (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11935) одружився зі своєю односельчанкою Махальською Тамарою Себастянівною (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – №11948), батько якої, Махальський Себастян (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – №11946), походив з м. Підгайці (на Галичині).

 

Демократичні зміни, що відбулися в державному і суспільно-політичному житті Росії після Лютневої революції 1917р., охопили й освітню сферу. На Поділлі, як і в інших українських губерніях, відкривалися курси української мови. Лазар Воронюк закінчив такі «українські учительські курси» у повітовому м. Літині, а 21 березня 1918р. склав «іспит на звання учителя повітової школи» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – №16192).

 

Влітку 1920 р. Л. Воронюк переїхав до свого рідного села Велика Мукша і з 1 вересня 1920 р. почав працювати на посаді «учителя початкових класів» (там само).

 

У цей час продовжував удосконалювати свої професійні навички. Наприклад, 8 лютого 1921 р. він закінчив «українські курси з дошкільного виховання в Кам'янеці-Подільському» (там само).

 

Проте продовжити свою роботу на педагогічній ниві йому перешкодили політичні зміни, які сталися на Поділлі у листопаді 1920 р., коли під натиском переважаючих сил більшовицької армії Директорія та Армія УНР змушені були відступити за р. Збруч на територію, окуповану Польщею. Більшовицька влада з підозрою дивилася на будь-які прояви інако- та вільнодумства. Репресивний апарат ЧК працював на виявлення та ліквідацію явних і потенційних ворогів радянської влади. Під підозру потрапив і Лазар Воронюк. За спогадами його дружини Тамари, «восени 1921 р. Лазаря заарештували, однак незабаром його звільнили, проте одного дня один добрий знайомий, який зустрів його в м. Кам'янці-Подільському на базарі, попередив, що його хочуть повторно заарештувати» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11938).

 

Тому на родинній нараді було прийнято рішення: щоб зайвий раз не спокушати долі, Лазар Воронюк мав перечекати ці лихі часи у «двоюрідної сестри своєї дружини в родині Роковських, які проживали за р. Збруч на Тернопільщині біля м. Чортків у с. Білобожниця» (там само). Він так і вчинив і «11 жовтня 1921 р. перейшов радянсько-польський кордон» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16192).

 

Саме в цей час у цьому районі Тернопільщини формується «Відділ окремого призначення» (Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. XX ст. у Польщі. – Львів: Інститут українознавства ім.. І.Крип'якевича НАН України, 2003. – С. 18) під командуванням «підполковника Михайла Палія-Сидорянського» (Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – С. 396-397), який був складовою частиною «Української Повстанської Армії на чолі з Ю. Тютюнником» (Верига В. Листопадовий рейд. – К: Видавництво ім. Олени Теліги, 1995. – С. 22).

 

Вона ставила собі за мету підняти загальноукраїнське антибільшовицьке повстання. До цього «відділу» приєднався і Лазар Воронюк.

 

По повернені з походу було зрозумілим, яка доля чекала би на Лазаря Воронюка, якби він повернувся до своєї сім'ї. І він приймає рішення вступити до Армії УНР і разом з іншими учасниками походу потрапляє до табору інтернованих у м. Каліш. Як свідчить запис у його «Службовому реєстрі», його було зараховано до «20 куреня 3-ї Залізної Стрілецької дивізії» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16192).

 

У листопаді 1921 р. «вступає на Українські Православні Пасторські курси», які були відкриті з «метою поповнення кадрів військового духовенства» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Док. р/п. -№ 16191).

 

Про успішне їхнє закінчення свідчить той факт, що з 14 дисциплін, одинадцять було складено на «5», а три – на «4». Згідно з рішенням екзаменаційної комісії Лазар Воронюк мав «право бути призначений на посаду священика однієї з частин Української Армії» (там само).

 

Ще під час навчання на курсах «19 лютого 1922 р. Лазар Воронюк був представлений Протопресвітером Українських військ і рукоположений Митрополитом Варшавським Юрієм у сан диякона до Калішської табірної церкви Св. Покрови» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16192), яка була «...поставлена у 1921 р. після конфлікту з місцевою каліською російською громадою, яка протестувала проти вживання капеланами Армії УНР української вимови під час відправи літургії» (Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. XX ст. у Польщі. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003. – С. 48.).

 

У цей час, а саме «18 травня 1922 р.» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11938) на Поділлі у рідному селі дружина Тамара народила дочку, яку назвали Галиною. А сам Лазар Воронюк у цей час продовжував свою службу у сані священика в інших військових частинах Армії УНР (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Ф. р/п. – № 12163).

 

Так, 3 липня 1922 р. Протопресвітером Українських військ його було призначеного «дивізійним священиком 5-ї Херсонської стрілецької дивізії». 6 лютого 1923 р. наказом управління Протопресвітера Українських військ призначено до 4-ї Київської стрілецької дивізії для тимчасового виконання релігійних треб. 5 серпня 1923 р. його призначено настоятелем табірної церкви у Щипіорно і в.о. священика 1-ї Запорізької стрілецької дивізії (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16192).

 

За зразкове ставлення до своїх обов'язків «25 серпня 1923 р. був нагороджений набедреником» (там само).

 

Після відставки Юзефа Пілсудського 1923 р. і через фінансові проблеми, пов'язані з утриманням таборів, а також постійні протести СРСР проти існування в Польщі таборів, в яких перебували його політичні супротивники, Польський уряд «1 серпня 1924 р. прийняв рішення про ліквідацію таборів українських вояків» (Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. XX ст. у Польщі. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003. – С. 47).

 

Інтерновані отримали невелику грошову допомогу і відтоді змушені були самі турбуватися своєю долею та долею родин, створених у той час. Лазар Воронюк також розділив гірку долю своїх бойових побратимів. Про його намір не повертатися до радянської України свідчить «Посвідчення», в якому трьома мовами (українською, польською та французькою) зазначається, що «Лазар Воронюк знаходився... в частинах Армії Української Народної Республіки й брав участь у боротьбі проти большевицьких армій, що робить неможливим його поворот у даний мент на Україну» (К-ПД1МЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16193).

 

Про подальше життя Лазаря Воронюка на чужині мало інформації. Ми можемо припустити, що після ліквідації таборів його було переведено на Волинь, а саме в с. Хворостів, де він був парафіяльним священиком. Про це свідчить фотографія, яка датована 13 березня 1929 р. (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16193), серед людей ми бачимо Лазаря Воронюка. На звороті напис: «На пам'ять відкриття кооператива в с. Хворостові на Володимирщині. Перша управа кооператива «Самодопомога»».

 

З фотографій ми можемо судити, що він підтримував контакти зі своїм шурином Махальським Станіславом (К-ПДІМЗ. – Фонди.-КФ. р/п, – № 12136), який під час революційних подій в Україні виїхав до Польщі. У «Лодзькому воєводстві у с. Скомін він купив землю, на якій заснував фільваркове господарство, яке спеціалізувалось на насінництві» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11939).

 

Не забув Лазар Воронюк і про свою сім'ю, яка залишилася на радянській Україні. Як згадувала його дочка Галя «під час голодомору 1932-1933 рр., вони разом з матір'ю отримували грошову допомогу від батька з Польщі. Мати обмінювала іноземну валюту (долари) і в «торсінгах» купувала все необхідне, і вона «їла таке, що потім ніколи не їла», а саме «фіги і різні солодощі» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11939).

 

Проте ця допомога не залишалася поза увагою радянських каральних органів, його дружину було «заарештовано і перебувала під слідством близько 9 місяців» (там само).

 

У вересні 1935 р. Лазаря Воронюка переводять на посаду «настоятеля парафії у с. Подебрадах Луцького повіту» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11953).

 

Восени 1938 р. призначають «на посаду адміністратора парафії в Українській Станиці в м. Каліші» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16194). Також у м. Каліші у листопаді 1938 р. його було призначено до початкової школи для «навчання православної релігії» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16195).

 

З вибухом Другої світової війни Лазар Вороток залишався в Українській Станиці. У листопаді 1944 р. погіршилось здоров'я Лазаря Воронюка (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16199).

 

Судячи з листів, які він писав Станіславу Махальському, лікарі встановлюють «діагноз – жовтяниця» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. –№ 16197).

 

Усі спроби лікарів вилікувати хворого медикаментозним способом були невдалі, тому було призначено операцію «у вівторок 19 грудня» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16198).

 

Однак операція не була вдалою і «24 грудня Лазар Воронюк помер» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16200).

 

Похований він на «православному цвинтарі в м. Каліші по вул. Жолнєрскєй, 24» (Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. XX ст. у Польщі. – Львів: Інститут українознавства їм. І. Крип'якевича НАН України, 2003. –С. 51).

 

Повідомлення про смерть чоловіка і батька Тамара і Галина Воронюки отримали від Станіслава Махальського лише у липні 1945 р. У листі він повідомив про смерть Лазаря Воронюка і повідомив, що «якщо можна було б приїхати, то приїжджайте, для тебе дещо залишилось в мене» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – Кдок. р/п. – № 16200).

 

А залишились особисті речі та документи Лазаря Воронюка, які з часом потрапили до його сім'ї.

 

Чи були спроби об'єднати сім'ю, достеменно не відомо. Але, як згадує онука Ільницька Тамара, «на початку 1944 р. Тамара Воронюк разом із донькою Галиною намагалися возз'єднати родину, для цього вирушили до Польщі. Однак через військові дії зупинилися у Тернопільській області у с. Городок, де наймали квартиру» (К-ПДІМЗ. – Фонди. – КПМ. р/п. – № 11939).

 

Перебуваючи на Тернопільщині, стали свідками випадку, який трапився в сусідньому селі Касперівці. Війська НКВД з метою виявити серед селян прихильників УПА і ворогів радянської влади провели таку спецоперацію: загони НКВД загнали селян до хліва, а потім інсценували, що на село напали вояки УПА з метою звільнення селян. «Перебранці» питали «звільнених» селян, хто невдоволений радянською владою, нехай виходять й йдуть додому. Серед селян таких виявилася більшість. Потім тих людей, які вийшли з хліва, війська НКВД розстріляли (там само).

 

Усе сказане вище дозволяє зробити висновок, що названі матеріали Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника мають чималу інформаційну цінність для вивчення та висвітлення історії Поділля у період національно-визвольних змагань українського народу 1917—1921 рр.

 

Руслан Йолтуховський, завідувач історичним відділом Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.