Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Питання національного характеру Східної Галичини… (Автор: Макарчук Степан)

опубліковано 19 бер. 2015 р., 13:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 бер. 2015 р., 02:31 ]

Журнал «Республіканець», №1-2, 1995 рік

 

Питання національного характеру Східної Галичини в українсько-польській полеміці кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.

 

В силу багатьох, часто кривавих як для українського, так і польського народів історичних факторів протягом 1939-1945 рр. викристалізувався в основному той державний кордон між Україною і Польщею, який маємо сьогодні.

 

На польському боці цей кордон перекреслював державницькі територіальні претензії практично всіх польських політичних партій кінця XIX – першої третини XX ст., перетворив їх, на ділі, в безпредметні, історично приречені ідеї, хоч і не поклав краю їх існуванню.

 

Для української сторони кордон означав відірвання частки етнічної території і національного тіла на заході. Відірвання, скоріше, не від реально існуючої держави, а від етнічного масиву і ще нереалізованої ідеї соборності.

 

Нині з обох сторін залишилась глибока ностальгія за тими ідеями, що живили український і польський національні рухи на етапі боротьби за національну державність і її збереження в першій третині XX ст.

 

Історично так склалося, що після поразки польського повстання 1863 р., коли центральне гасло польських незалежницьких змагань – відновлення Польщі в межах 1771 року – стало вочевидь ілюзорним, польська визвольна думка поволі почала відмовлятися від «російської» Правобережної України, в той же час ще міцніше братися за доведення польського права на Східну Галичину. Це відбувалося тоді, коли одночасно набував сили український національно-визвольний рух в Галичині, який розглядав галицький край відвічною українською землею, що повинна сама вирватися з австрійських державних пут і польського духовно-економічного засилля та з'єднатися з Великою Україною.

 

Обидва рухи пильно стежили за собою, наносили один одному взаємні удари і в той же час гартувалися у цій взаємній боротьбі. Це була не лише ідейна, але також і політична та економічна боротьба. В центрі ідейного напрямку боротьби від революції 1848 р. і аж до 40-х років XX ст. було питання про національний характер Східної Галичини, а власне, які політичні сили мають рацію політичного панування у Східній Галичині.

 

Вікове перебування Галичини у складі Польського королівства, домінація польської панівної верстви в суспільно-політичному житті краю за часів Австрії, встановлення польського політичного режиму в 20-30-х роках XX ст. витворили з обох етнічних організмів в Галичині різко відмінні в соціальному, економічному і культурному відношеннях спільності, рівно ж, як і різко відмінне бачення свого права господаря краю.

 

Слід сказати, що як в польському ідейному таборі, від консерватистів до соціалістів, так і в українському, домінувала течія, що бачила розв'язання українсько-польського спору на шляху або перемоги, або поразки. "Наше спільне життя на отсій землі було, є і мусить бути боротьбою за національне і соціальне становище, – писав Іван Франко у 1906 р. – Від нас обопільно поляків і українців... буде залежати не те, щоб та боротьба щезла... Від нас і наших спадкоємців буде залежати, які форми прийме та боротьба: чи ті новочасні, цивілізовані, гуманні, витворені історією щасливіших від нас народів, ті, що виробляють силу і окрилюють духа обох бойових сторін... чи ті дикі, варварські, руїнні, якими так часто дорікають нам польські проводирі, та до яких самі пхають нас свідомо чи несвідомо своєю перфідією" (Русько-польська згода і українсько-польське братання // Іван Франко. Публіцистика. Вибрані статті. – К., 1953. – С.143).

 

Незважаючи на партійні відмінності, польські ідеологи при обґрунтуванні своїх прав на Східну Галичину відштовхувались, головним чином, від спадщини польської історичної державної традиції. Причому, приналежність Червоної Русі щонайменше з 981 до 1340 рр. до давньоруської державності нехтувалася. Більше того, висувався науково необґрунтований аргумент польського етнічного характеру галицьких земель до походу Володимира 981 р. Особливо прямолінійно вдавався до використання цього "аргументу" відомий політолог, професор Варшавського і Львівського університетів Станіслав Грабський. Вже під завісу Другої Речі Посполитої, у 1939 р., він писав, що найдавнішим населенням між Збручем і Сяном були поляки, але оскільки після 981 р. стали управлятися руськими князями, то були зрушені при допомозі церкви і осадників. До цього, на його думку, додався період австрійської неволі, коли поляки ще "постійно рушились під впливом уніатської церкви". "Є на землі Червенській такого зрушеного населення польського походження близько півтора мільйона... Повинні ми зробити все можливе, щоб те населення пригадало собі своїх польських дідів і прадідів та повернулося до польської мови, латинського обряду, а також почулося повністю громадянами Польської держави" (Grabski S. Zіеmіа Сzегwіеnskа оdwiесznа, niеrоzеrwаlnа czesc Polski. – Lwow: ТSZ, 1939. – S.23).

 

Станіслав Грабський був лідером національно-демократичної парггії(SDN), яка від часу свого виникнення в 90-х роках дивилась на Східну Галичину як на політично польський край. Само собою, погляд на Східну Галичину як політично польський край повністю поділявся обома гілками партії консерватистів. Останні, правда, акцентували увагу на політичній реальності другої половини ХІХ –  початку XX ст., коли в умовах галицької автономії, від 1867 р., у сфері державного управління, освіти, судочинства, домінації в громадському житті поляків край дійсно набрав польського обличчя. Це досить проілюструвати кількома штрихами. У 1905 р., наприклад, в державній раді Австрії з 78 галицьких (від Східної і Західної Галичини) послів було всього 8 українців, з них 2 "від паради", обраних польським виборчим комітетом проти українських кандидатів. З 15 мандатів від п'ятої курії, в якій мали голос всі громадяни, українці в 1901 р. здобули всього 1 місце. Один посол-українець до виборчої реформи 1906-1907 рр. припадав на 380275 чол. українського населення. Тоді ж, як один польський посол припадав на 56993 галицьких поляків (Діло. – 1905. – 5 (20) марця).

 

Кожного разу міністром для Галичини в австрійському уряді призначався представник польської галицької знаті, так само намісник, так само маршалок сейму. Тільки в роки Першої світової війни уряд призначав намісниками німців.

 

Сейм асигнував на т.зв. польські цілі у 7-10 разів більші суми, ніж на українські (Там само. 24 вересня (7 жовтня)).

 

Ні в державній раді, ні в крайовому сеймі не мали свого представництва українці Львова. У раді міста в 1905 р. на 100 радних було всього 2 українці. Машина голосування була достосована так, що "руска листа'' в місті, де співвідношення між римськими і грецькими католиками виступало як 72.85:27.15, одержувала лише 180 голосів (Там само. 12 (25) січня).

 

(До речі, співвідношення за метричними записами хрещень у Львові за даними 1911 р. виступало як 70.07:29.93 (Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983. – С.50-51).

 

На цій основі польський політичний характер краю стверджували навіть авторитети, які, здавалось, симпатизували українському рухові. Уже в 1926 р. Леон Васілевський стверджував, що перед воєнна Галичина "політично була краєм польським" (Wаsilewski L. Grаnісе Rzесzуроsроlіtеj Роlsкіеj. – Warszawa, 1926. – S.4).

 

В роки Першої світової війни і особливо у дні становлення нової польської і української державності, поляки заявили про своє право на панування над Східною Галичиною з не меншою завзятістю, ніж українці. При цьому в польському таборі, практично, не виявилось жодної сили, жодного напрямку, які б з розумінням поставилися б до українських визвольних змагань. Звучали тільки окремі голоси за пошук польсько-українського компромісу (ген. Роя та ін.). Як писав про цей час Л. Васілевський, серед польських політиків не виявилось таких, хто би годився "на відрив від Польського Королівства Холмщини і Підляшшя або на поділ Галичини" (Таmzе. Сіt. ор. S.7).

 

Навіть соціалісти, які в 1890-х-1900-х роках соромились заперечувати право українців на відродження національної державності також і на території Східної Галичини (згадати хоч би полеміку І.Дашинського і М.Павлика), в 1914-1920 рр. відмовляли українцям у такому праві. І відмовляли саме з тією мотивацією, що Східна Галичина – то більше польський край. Розуміється, до аргументу відновлення історичного права державності долучали перевагу польського культурного внеску у розвиток краю в минулому та польської культурної вищості взагалі. Польська преса, – як про це ще раніше писав Іван Франко, – намагалася переконувати, що wszysyko, со mаjа rusini, zаwdzіесzаjа nаszеj wspаnіаlоmуslnоsсі" (Русько-польська згода... – С.147).

 

Численні автори і промовці виводили польський характер Східної Галичини, виходячи з переваги земельної власності в руках поляків і т. ін. 26 лютого 1919 р. соціаліст Гаузнер, виступаючи в польському сеймі, так узагальнював ті аргументи: "Якщо розглядати суспільний уклад і зважити, що як не говори, міста є польськими, міста, що є джерелом великої славності є в польських руках, якщо взяти до уваги ту велику культурну працю, яку поляки принесли на схід..., то прошу панів, чи можна так легко зрезигнувати від Східної Галичини" (Мrосzkа Z. Gаlicji rоzstаnіе z Аustrіа. Zаrуs monograficznу. – Кrаkow, 1990. – S.182).

 

З боку галицьких соціалістів це був інший голос в порівнянні з тим, якої думки про польську культуру в Галичині вони були раніше. Ще у 1899 р. на з'їзді австрійської соціал-демократії в Берні І. Дашинський визнавав, що "три мільйони українців оплачують цілу польську культуру в Східній Галичині"! (Dаszуnskі І. Раmіеtnіkі, t.2. – Кrakow, 1926. – S.317).

 

Але після польсько-української війни він же хвалився, що його син брав участь у боях польських легіонерів проти галицької армії у Львові (Лозинський М. В десятиріччя Радянської Галичини // Червоний шлях. – 1930. – №7-8 (87). – С.147).

 

Ранні реверанси польських галицьких соціалістів у бік українського гнобленого люду не означали, проте, щирої поваги до нього. В 1895 р. М.Павлик констатував, "що досі нема ані однісінького польського соціал-демократа у Східній Галичині, котрий би сяк-так умів по-руськи" (Павлик М. По поводу відносин між рускою радикальною і польською соціал-демократичною партією // Народ. – 1895. –15 марта. – С.92).

 

Знайома картина і з сучасного життя в Україні.

 

Академічні польські вчені теж намагалися "науково", нібито об'єктивно пояснити причини нерівного політичного, економічного і культурного становища польського і українського елементів у Східній Галичині. Скажемо, соціолог Ю.Бузек пояснював гірше становище українців ідеологічними причинами, зокрема впливом мови і графіки, характеру релігії, історичними особливостями формування міст і полонізації, і навіть расовими особливостями. Неухильно зміцнювати відносне становище поляків у Східній Галичині закликав Фр.Буяк (Вuzеk J. Stosunkі zаwоdоwe і sосуаlnе ludnosci w Galicij wedlug wуznаnпіа і nаrоdоwoscі... – Lwow, 1905; Вujак Fr. Gflісіа. t. 1. Кraj. Ludnosc. Sроlесzеnstwо. Rоlnісtwо. Lwow, 1908).

 

Ідеологи українського національного руху в основі не заперечували польського політичного панування і політичної переваги у Східній Галичині. Але розглядали цю перевагу не як наслідок історичного внеску у прогрес краю і підставу для володіння ним, а результат перемоги польської сили в історичних часах і грубого її застосування з боку польських політичних кіл. Були люди, які вважали за можливе відзначати величезний вплив польської традиції та історичної практики на українців. Вже у 1929 р. Стефан Томашівський написав, наприклад, що "...засіб історично політичних уявлень сучасного українця в 9/10 узятий з історії Польщі, є продуктом її розвитку і прочва що її поляки дивним способом не доглянули" (Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі. Переклад стенограми відчиту в Інституті досліджень нац. справ у Варшаві. 12.04. 1929. С.12).

 

Проте в більшості українські вчені і публіцисти обґрунтовували своє право розглядати Східну Галичину українським краєм і своє право боротьби за її національне визволення в інтересах української справи, в тому числі відновлення національної державності та возз'єднання з Великою Україною, виходячи з аналізу етнодемографічної обстановки.

 

В другій половині XIX першій третині XX., коли у фокусі визвольної боротьби народних мас стало національне питання, що вже з кінця ХІХ ст. своєю пріоритетністю чи не випереджувало питання соціальне, ідеологи національних рухів пригноблених народів повсюдно послуговувались гаслами рівності, поваги, гідності всіх націй. Ці гасла були органічно співзвучними з загальнодемократичними, релігійними, соціалістичними та іншими ідеями. На їх фоні апеляція до історичних державних прав на території видавалася явно недостатньою. В пору суспільної моралі епохи піднесення національних рухів мета відновлення держави в історичних політичних межах, а не в етнографічних, набувала навіть аморального забарвлення. Це відчували не тільки українці, але й поляки. Це не дивно, як писав Л.Васілевський, що у польському таборі вже до 1863 р. почали висуватися автономістичні проекти щодо Литви і Русі. Після ж 1863 р. почалася модифікація поглядів на відбудову польської держави (Wаsіlеwskі I. Grаnісе... S.5).

 

Стосовно Східної Галичини, всупереч об'єктивній реальності, польські ідеологи ставили завдання довести її переважно польський або польсько-український мішаний етнічний характер. З огляду на польські статистичні, етнографічні, ідеологічні та інші сюжети, українська наука і публіцистика дуже наполегливо і болісно прагнула обґрунтувати рішуче переважаючу чисельну українську національну перевагу у Східній Галичині. Аналізу піддавалися матеріали офіційних переписів населення, які під будь-яким оглядом показували, що українське населення краю майже на дві третини складається з українців і на одну третину – з поляків та євреїв разом. Так, за матеріалами перепису 1900 року греко-католики становили 3 млн. 6 тис. чол., або 63,5% всього населення, римські католики 1 млн. 75 тис. чол., або 22,7%, іудеї 614 тис., або 13%. За показником розмовної мови (Umgangssprachе) на українськомовних припадало 2 млн. 988 тис. чол. (63,1%), на польськомовних 1549 тис. чол. (32,7%), німецькомовних 175 тис. (3,7%).

 

Українські дослідники І.Франко, С.Баран, В.Барвінський, С.Дністрянський, З.Кузеля, В.Охримович вказували при цьому на недосконалість австрійської статистики, зокрема на те, що вона фіксувала тільки "корінні" мови, не відносячи до них мови єврейської, а записуючи останнім переважно польську. Статистика вважалася необ'єктивною і через те, що її погмінні та по повітові дані, раніше, ніж бути поданими до Центральної Статистичної Комісії, апробувалися органами місцевої влади, що була переважно у руках поляків. Тут особливо критикувалося записування польської мови як розмовної основній масі римських католиків (латинників, як їх називали), незалежно від того знали чи ні вони польську мову.

 

Ця тема була дуже улюбленою в українській публіцистиці. У Тернопільщині, Бережанщині, Збаражчині і т.д. – писала газета "Діло", – латинників "національно нездецидованих" є в Східній Галичині близько мільйона. І ця мовна реальність була фактом. Вона фіксувалася самими польськими урядовими чинниками також у міжвоєнний час. У 1932 році в одній з офіційних доповідей про поляків Чортківського повіту було сказано так: "Внаслідок змішання з сильнішим кількісно руським елементом, рівно ж як і завдяки віковому співжиттю... польське населення перейняло його стрій (одяг – С.М.), звичаї і навіть мову, так що назовні від них (українців – С.М.) не відрізняються... Характерним є те, що тому процесові асиміляції і винародовлення підлягають навіть сім'ї і навіть цілі польські колонії..., як напр. присілок Мазурівка, закладений мазурськими колоністами близько 1890 р." (Діло. – 1905. – 6/19 цьвітня).

 

Про аналогічну ситуацію писав у 1934 р. тлумацький староста: "Заслуговуючий на увагу в мовному питанні момент, коли в деяких селах селянин римо-католик польської національності краще і охоче користуються українською мовою, ніж польською, якою володіє гірше, а навіть не вміє висловлюватись" (Державний архів Тернопільської області. Фонд 231. – Опис 4. – Спр. 972. – Аркуш 60).

 

В тому ж році в офіційній "монографії" Долинського повіту наводились такі слова про місцеву шляхту, яку влада хотіла відносити до поляків: "Однак та шляхта в дійсності збігом часу цілком зрушилась, як наприклад села Витвиця, Розточки, Гериня, Креховичі, Своричів, населення яких ледве згадує собі, що їх предки були колись поляками" (Там само. Ф.2. – Оп. 1. – Спр.1053. – Арк.5).

 

Раз такою була картина під час польського державного панування; то мусила бути такою і 20 літ раніше, за Австрії. Офіційно ж, австрійська статистика подавала мізерне число україномовних латинників (у 1880 р. – 39299 чол., у 1890 – 41497). "Ця цифра, – зазначав І.Франко, – пояснюється значним процентом населення латинського віросповідання по містечках і селах у Східній Галичині, де майже всі розмовляють виключно українською мовою" (Франко І. Скільки нас є // Зібр. творів в 50 томах. Т.44, кн.2. – С.316).

 

Слід, однак, сказати, що в наукових працях українців наводилися статистичні дані про конфесії і розмовну мову, подавалися міркування про хиби статистики і відповідні припущення, але на основі останніх висновки не робилися. До речі, такий підхід до аналізу етнодемографічної ситуації перейшов в українську історіографію пізнішого часу, в тому числі післявоєнну (В.Огоновський, В.Наулко). Корективу без застережень вніс польський дослідник Тадеуш Домбковський, який відніс до українців Східної Галичини передвоєнного австрійського часу 500 тис. латинників і подав, таким чином, відсоток поляків не за мовою (32,7%), не за приналежністю до римсько-католицької конфесії (22,7%), а виходячи з реалій національної віднесеності населення – 14,4% (Dаbkowski Т. Ukrainskі ruch narodowy  w Gаlісуі Wschodniej w latach 1912-1923. –Warszawa, 1985. – S.28).

 

Роздратуванням реагувала українська публіцистика нате, що польські політики долучали до польського населення в Галичині нібито польськомовне іудейське населення. У статті "Жидівські поляки" газета "Діло" писала, що своїми маніпуляціями зі статистикою мови польські політики виводять співвідношення поляків до українців у всій Галичині, як 3/5 до 2/5. "Коло мільйона жидів, – писала газета, – причисляється до поляків... Власті силують всіх галицьких іудеїв, щоби признавалися до польської розговорної мови, хоть се загальнозвісно, що ледве 10% жидів уживає польської мови в щоденнім життю, а решта говорить по-жидівськи, а ніколи по-польськи" (Жидівські поляки //Діло. – 1906. – 20 грудня (1907. – 2 січня)).

 

При допомозі статистики єврейського населення польські офіційні чинники та різні автори викривлено подавали національну статистику міст і містечок Галичини, яка, за винятком Львова, по суті ніде не мала аж помітної переваги римських католиків над греко-католиками. Але при залученні польськомовного християнського і іудейського населення, міста виглядали як такі, що мали польськомовний характер. На ділі ж, в містах і містечках Галичини, без Львова, польських елемент без іудеїв в середньому рівнявся українському. Співвідношення українців, поляків і євреїв виступало, як 30:30:40. У містечках частка єврейського і українського була вищою. В деяких же містах, як Галич, Зборів, Олесько, Бурштин, Підгайці, Перегінсько, Рогатин, Жидачів, Миколаїв, Сколе, Теребовля, Щирець, Городенка (5683 укр.: 146 пол.), у Богородчанах і багатьох інших греко-католики сильно переважали. А у деяких прикарпатських містечках поляки становили мізерію.

 

У 1900-х роках "русини з 90 повітових міст і містечок мають аж в 24 безоглядно більше число населення від поляків і жидів, – узагальнювала становище велика стаття "Міста Східної Галичини", опублікована в ряді номері "Діла", – а релятивно в дальших 42 містечках, отже разом в 66. Поляки, натомість, мають безоглядно більше число населення лише в 7-ох, а релятивно в 17, разом, отже 24" (Діло. – 1906. – 2 / 15 січня).

 

Здавалось, що можна протиставляти офіційній статистиці? Але ідеологи "польськосьці" Галичини знаходили, що протиставляти. Від 1848 р. і до періоду після Другої світової війни мусувалася теза проте, що такого народу як український взагалі нема. Він, мовляв, видуманий Стадіоном, австрійцями (Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. – Перша часть. – Львів, 1926. – С.25).

 

Деякі ж з тих, які не заперечували існування українців, дивно применшували їх частку у Східній Галичині. Особливо просто це робилося після захоплення краю Польщею у 1918-1920 рр. Соціаліст Тадеуш Голувко у 1922 р. так і написав, що у Східній Галичині проживає 2454 тис. поляків, українців менше – 2400 тис. і євреїв – 660 тис. чол. (НоlоwkоТ. Кwestia nаrоdоwоsсіоwа w Роlsсe. – Warszawa, 1922. – S.27).

 

Отже, українці становлять меншість. Чого ж претендують на відокремлення і державу?! Східна Галичина була названа Голувком "найбільшою болячкою Речі Посполитої" (Таmzе. S.13).

 

З Т.Голувком у 1927 р. перегукувався лідер польських людовців "Пяста" Вінценті Вітос, який відносив всю "Малопольщу Східну" до "найважливіших філярів" польської держави" (Witos W. Моіе sроstrzеnіа w Malopolscе Wschodniej // Wybor pism i mow. – Lwow, 1939. – S.325).

 

У 1936 р. представник проурядової (Пілсудського) лінії Войцєх Васютинський брався стверджувати, що південно-східні землі є не українські, а польсько-руські. Проживає на них близько 3 млн. поляків, в т.ч. 2,5 млн. селян і дрібноміщанства (silutynski W. Zаgаdnіеnіе zіеm wschоdnісh // Ruch Мlоdусh. Warszawa, 1936. – S.18).

 

Одночасно з констатацією реальної чи придуманої національної ситуації, як за Австрії, так особливо в умовах нового польського панування вироблялися багато засобів для того, щоб прискорити процес польщення краю. Згаданий вже Станіслав Грабський, будучи міністром освіти, вже на початку нового польського панування заявив, що за 25 років не залишиться навіть сліду українців у Східній Галичині (Центральний державний історичний архів України у м. Львові. Ф.362. Оп.1. Спр. 43 "в". Арк. 5).

 

Для досягнення такої мети був вироблений цілий комплекс засобів, до якого входили державна політика формування управлінських кадрів з числа осіб польської національності, полонізація школи, осадництво і парцеляція частини поміщицьких земель переважно в користь поляків, підтримка римського костелу, а в 1920-30-х рр. також використання служби в армії, достосування адміністративного поділу до завдань полонізації краю, офіційне роз'єднання українського народу на українців, руських, поліщуків, лемків, гуцулів, тутейших і т.д. У містах створювалась обстановка нетерпимості до всього українського. У статті "Руська інтелігенція в державній службі", опублікованій в "Ділі" ще у 1896 р. писалось: "Політичний урядник русин боїться найчастіше навіть признаватися до своєї народності" (Діло. – 1896. – 17 (29) червня).

 

Відомий демограф міжвоєнного періоду-Альфонс Крисіньскі наводив такий ряд росту відносної частки поляків у Малопольщі Східній: 1857 р. – 21,4%, 1869 – 21,8, 1880 – 22,2, 1890 – 22,7, 1900 – 23,5, 1910 – 25,3, 1921 – 27,8% (Кrуsіnskі А. Lісzbа і rоzmіеszczеnіе ludnosci polskiej na kresach wschodnich // Sрrаwу Nаrоdоwоsсіоwе. 1929. – N3/4. – S.432).

 

За нашими підрахунками, ці числа дещо завищені (1921 р. у Східній Галичині числилося 26,88% поляків 1 млн. 283 тис.), але тенденція відображена правильно.

 

Без сумніву, такий стан турбував українську громадськість вже за Австрії. "3 млн. русинів мають проти себе силу цілої держави, писало "Діло", а ся держава хоче русий край перемінити в Польщу тим способом, що спольщила місто і уряди. Найдовше через 15-20 літ край буде мати населення через половину польське, з польськими містами, польськими урядами, з польською властю в польських руках. Коли се раз станеться, то руська Галичина вже ніколи не дасться назад зрушити" (Діло. – 1905. – 18 (31) марця).

 

Знаємо, щодо цього не дійшло, але вже до 1939 р. повіяло взаємною і кривавою ненавистю. Досить читати документи другої половини 30-х рр. польських поліцейських служб і українського націоналістичного підпілля.

 

Українсько-польський історичний спір розв'язався не лише при допомозі самих українського і польського народів і, здається, більше він ніколи не повинен набирати взаємно нетерпимих рис. Віримо, що з минулого історичного досвіду польський і український народи, Польща і Україна будуть брати тільки те, що служитиме справі прогресу обох народів, зміцненню взаємної довіри і взаємокорисливого співробітництва, рівності і дружби.