Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Під обухом. (Автор: Єфремов Сергій)

опубліковано 30 січ. 2015 р., 08:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лют. 2015 р., 03:09 ]

БОЛЬШЕВИКИ В КИЇВІ

 

У Київі, 1918

видавництво „В І К;

 

Під обухом

Під обухом справді таки довелось пережити довгих, як вічність, і страшних, мов темна ніч, отих три тижні, з 26 січня почавши. Кожен день приносив нові знущання, кожен день промовляв, що нема краю мстивій лютості нікчемних людей, кожен день нагадував про руїну найкращих надій, кожен день давав свідоцтво безкрайньому вбожеству одного табору й так само безмежній полохливості другого... Збожеволіти можна було під цим обухом, під цією довбнею, що спускалась раз по раз, систематично і все трощила, що випадком під неї підверталось. Здавалось іноді, що не лишається куточка, в якому можна б готувати зброю на ворога й гуртувати оборонну силу.

 

Проте – живий про живе й гадає. І під обухом усе-таки цілком завмерти життя не може; і під довбнею пробивається й живе той невмирущий протест, який убити можна хіба тільки вицідивши до останньої краплі кров з живого організму. Хоч як намагались більшовицькі власті це зробити – їм не пощастило... Протест живий лишився і наслідком його були й оці рядки, що появлялися в "Новій Раді", а тепер виходять у світ книжечкою.

 

Це немов щоденник публіциста під тим обухом. Доводилось у поспіху, нервово озиватись на події, нашвидку складати ціну їм, сподіваючись, що кожного дня обух спуститься й припинить роботу. Тим-то не все і не всіма сторонами одбили з тих подій листки нашого щоденника. Проте може і в самій отій нервовості мається свій плюс: вона безпосередніш одбивала пережите і через те може краще змалювати той психічний стан, в якому перебували люди під обухом.

 

Передруковую тепер дещо з тих нашвидку писаних заміток – як матеріал про божевільні події божевільного часу і про той непропащий процес життя, що раз у раз свого добудеться, а у нас таки довів до морального загину тих мерців, що силкувалися змертвити світ. Київська спроба може чи не найкоштовніша з усіх: вона роздягла більшовизм догола, до самісенького нікуди, і – як казав старий наш публіцист – ствердила "істину без похлібства: лож лжею, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом" назвавши. Хоч може й блідо, цю "істину без похлібства" одбили й нижче подані замітки.

3.ІІІ (18.11). 1918

 

Слово до живих

Те, що пережила столиця України з 16 січня – нагадує страхи давніх-предавніх часів. "Приде Батий Київу в силі тяжцій, многом множеством сили своєї і окружи град і оступи сила татарськая і бисть град во обдержанії велицім", – так оповідає літопис наш, додаючи, що не було чути голоса людського "од скрипання теліг його, од множества ревення верблюд його і рження, од гласа стал конь його"... Було це 1240 року. І року 1918 знов не стало чути голосу людського, але за гуком тяжкої гармати; смерть вітала над величезним містом, але не од хмари стріл татарських, а од дощу залізного, що не з неба падав; валились на голови людям не легкі стріхи часів старовинних, а сучасні монументальні будівлі; як свічі палали не дерев'яні хатки, а величезні "небоскреби".

 

"І бисть град во обдержанії велицім"... Химерна доля такий наслала важкий хрест на нас, якого не могло бути навіть підчас найлютішої війни з чужоземним ворогом... Та що війна! Люди, що видержали всю кампанію 1914-1917 років, з жахом оповідають, що такого страху їм не доводилось ні чути, ні бачити, бо не було ще прикладу, щоб мільйонове місто з мирною людністю, з жінками й дітьми, з хворими й старими, підпадало під таке пекельне бомбардування. і вони мають рацію – цього не було, відколи світ світом, та й не буде ніколи, певне. Не було, бо не мали ще люди такої страшної техніки руйнування; не буде, бо пароксизм невпинної лютості, певне довго не продержиться. І з соромом, з огидою, з пекучим болем згадуватимуть люди страшні, чорні дні над Києвом у січні 1918 року...

 

Тяжко поранений лежить красень Київ... Світить пробоїнами, ховає синів, що загинули марно, оплакує витрачені сили. Поруйновано початки нового будівництва, пущено з димом здобутки молодої культури, спинено можливості до невстриманого розвитку, до буяння кипучої сили, що почала тільки себе виявляти в великому національному розмахові...

 

Що це – нова руїна всіх надій, нова катастрофа національна?

 

Ні, ні і ще раз – ні! Коли на початку світової війни царське правительство спустило дамоклового меча на голову українству, маловіри в цьому бачили національну катастрофу, повну руїну всіх здобутків минулого і всіх надій на майбутність. І я тоді казав: ні, не катастрофа й не руїна – тільки удар тяжкий. А давно ж відомо, що "тяжкий млат, дробя стекло, кует булат". І я з певним серцем скрізь і завжди говорив, що цей удар загартує наші сили і з тієї криці, що вже мали, викує те, чого ми й не сподіваємося може. Дійсність виправдала ці надії: розмах 1917 року на Україні стоїть у безпосередньому зв'язку з дамокловим мечем, що спустила була царська рука на українство р. 1914-1915...

 

Важенна брила впала на нас знов. І знов забігали маловіри й знову говорять про руїну, про катастрофу про "останній удар", і знову скажу – ні! і ще раз скажу – не руїна, не катастрофа, а тільки тяжкий – не останній – це удар, який скло розіб'є на найдрібніші скалочки, а з криці – з криці куватиме і викує нові сили, сили, що себе виявлять, коли слушний час надійде. Тільки, що криці тієї у нас тепер безмірно більше наготовлено і через те слушного часу може й не так довго дожидати.

 

Він прийде, той слушний час, бо "люди вмирають – ідеї вічні". Поодинокі люди можуть загинути, але наша національна ідея, що підіймає великий народ із занепаду й кує з його свідому націю – ця ідея невмируща. І ми повинні до того слушного часу завжди готовими бути й стрінути його з тим самим настроєм, який колись у великомученика нашого викликав огневі слова:

 

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять –

Ох, не однаково мені!

 

Це не розпач голосила, бо чутно тут нотки, од яких тремтіло деспотство... Хай і нам буде це – тільки це – не однаково. Решта – байдуже. Решта само прийде, коли ми стиснемо свої серця, забудем особисті болі й болітимемо самим тим великим болем за окрадену батьківщину. В огні – але вона прокинеться і знайде певну путь під довбнею тих тяжких переживанів, яких наслала ще раз на нас сліпа, жорстока доля. Живий народ не вмирає, а народ наш показав же, що він ще живий, має "серце живе, бо ще б'ється"... І нехай це невпинне биття живого серця буде тим дзвоном гучним, на якому написано "vivos voco" "живих скликаю", і нехай справді скликає воно всіх живих на живу роботу великого будівництва на нашій, знов не своїй, землі.

26.1(8.11) 1918

 

Перед нами

Поновляти свою роботу доводиться нам за невимовно тяжких обставин. Боротьба політична та соціальна, що провадилась проти української власті під гаслом більшовизму, перекинулась у нас і в сферу національну й чорним крилом своїм зачепила багато чого з чисто культурного надбання, поваливши разом з політичними формами й культурно-національне будування. Звичайно не зовсім: завтрашнього дня ніхто у нас одняти не здолає. Але на нашій роботі сьогодняшнього дня таке становище мусить і повинно одбитись дуже тяжко, і ми з повною свідомістю тієї ваги беремось знов до праці. Прохаємо також і своїх читачів пам'ятати про згадані умови й ставитись вибачливо до тих прогалин і хиб, запобігти яким, очевидно, ми не зможемо.

 

В той час, коли панує фізична сила, як би вона себе не звала, не може бути, певна річ, повного й усіма сторонами освітлення подій: у цих прогалинах ми наперед беремо свою частку вини на себе. Одно маємо тут сказати: де не зможемо по правді говорити там воліємо мовчати, бо сила може заціпити уста, може скувати вільне слово, але зневолити, щоб щире переконання проти совісті говорило ще не вродилась така на світі сила.

 

Ще гірше стоїть справа щодо інформації. Криваві події розбили саму техніку інформування і – хочемо чи не хочемо – а мусимо брати іноді відомості з джерела, що вже через саму свою монопольність та офіціальність одбиває життя занадто однобоким і перекривленим. Звичайно, даватимемо по змозі корективи до тієї однобічної інформації й прохаємо тільки наших прихильників допомогти нам, принаймні, втому, щоб повніше й усіма сторонами охопити бодай українське життя, на якому не лежить тавро офіціального "на Шипці все гаразд".

 

З невеселими перспективами беремось до своєї праці, – звичайно, невеселі вони щодо сьогодняшнього дня, бо щодо завтрього – то й мови не може бути, що українське життя знов увійде в свої береги і повним цвітом забуяє. Але не вважаючи ні на що, почуваємо на собі повинність не складати зброї навіть за теперішніх часів і одна річ додає найбільш нам сили. Хоча б які люті часи настали, проте єсть з своїми скарбами одна сфера, "идеже тля не тлит и тати не подкапывают и не крадут". Це сфера духовного життя, тієї великої культури людської, яку вбити не може ніяка сила на землі.

 

Не вмирає наша правда,

Не вмирає воля

І неситий не виоре

На дні моря поля.

 

На тому дні переховуються і переховаються, гартуючись, скарби людської думки, ідеали правди й волі – не тієї звичайно, що на кінчиках штиків зміщається – і там не достане їх зловорожа рука. І прийде час – вийдуть вони на світ і діло своє зроблять. Допомагати збиранню тих скарбів, обереганню їх і засіванню по серцях людських – це завдання найперше на теперішні часи. І що більше праці й енергії ми всі гуртом доложимо до цього, то швидше минеться темне сьогодні й настане блискуче завтра. А що воно настане про те ми цілком безпечні...

 

Пливем по морю пітьми. Але, як і колись, сяє попереду не надія, а непохитна певність, що до свого берега допливемо і в свою землю обітовану увійдемо. Подорожні пригоди, хоч би які страшні й криваві вони були – то тільки епізоди і не їм, цим скороминущим епізодам, збити нас з нашої путі, яка стелеться все ще перед нами.

 

Перед нами, а не за нами.

27.1(9.11). 1918

 

Лист без конверта

До "командуючого українським військом"

та "народного секретаря",

Юр. Коцюбинського.

Пане Коцюбинський!

Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ – це серце України й красу землі нашої – в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили – одне ім'я спиняє на собі увагу, од одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім'я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище Коцюбинський.

 

Це прізвище вся Україна знає. Знає як великого художника і великого громадянина разом, що служив рідному краєві не тільки своїм майстерним пером, а й кладучи в гурті з іншими працьовниками цеглину за цеглиною на будинок відродження вільного українського народу. Своїм широким серцем він охопив болі трудящого люду, він пережив з ним найтяжчі, найтемніші часи, пережив і початок воскресення й на той світ пішов з твердою вірою, що встане правда, встане воля і з ними й рідна Україна та великий народ український встануть до нового життя. Надії ці були справдились. Воля справді засяла вже була під українським небом, і от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають. І між ними людина з прізвищем Коцюбинського, славного батька виродний син...

 

Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квітки на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може не послати ота забута вами й дорога нам могила.

 

Та це сентиментальність, пане Коцюбинський, і за неї прошу мені вибачити. Не до лиця нашим лютим часам подібні сентименти. Я про інше хочу з вами говорити.

 

Ви – командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви – людина, що в своїх руках держить – чи на довго? – життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може один з призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші посіпаки. Ви тільки починаєте свою життьову путь; я, може, її кінчаю. Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів, і проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати його може призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості – скажу по щирості – вам я зичити не можу. Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати й за які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків.

 

Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля й жаху. Не говоритиму також і про ваші способи політичної боротьби: про них можна б сперечатися, як і про всякі способи. Але ось не сентименти вже і не такі справи, про які можна сперечатись. Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи – я їх бачив, пане Коцюбинський! – од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто – ви його не захистили, і того не досить. Коли ваші "вороги", – од яких ви не стидалися проте брати допомогу, – щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про "буржуазність" та "контрреволюційність", чесним ім'ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться – ті гори трупу, що навергано во ім'я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові. Ви по блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебизуєте свої накази воякам...

 

Навіщо ви це робите?

 

Коли Юда поцілував свого Великого Навчителя – цей одповів йому самим коротким запитанням: "чи поцілунком продаєш Сина чоловічого?" Що вам сказати на цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: "де брат твій Авель?"... Та найбільші зрадники в історії людськості Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу "стенай і трясийся", другий – "шед удавися". Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не трястиметеся. Ви не повіситесь. Це теж сентиментальність. На це треба того, чого вам бракує органічно. Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на руках ваших кров – ви, як Щедринів Молчалин, усміхнетесь безтурботно: "я вымыл-с"... і сідаючи за стіл, не прийде вам на згадку та сім'я, яку шестипудовий набій усю знищив саме за обідом. Нічого вам не скаже і той шестиліток-хлопчик, що вдарив себе ножем, коли його тата – чуєте, пане Коцюбинський, тата? – одірвали од його, беручи на катівську розправу. Не скажуть і ті ранені, яких з шпиталів брали на розстріл і тільки тим із них, що самі і йти вже не здолали, – ласкаво кидали: "Ну, ждіть черги"... Ви скажете – то буржуазна кров... Звідки ви це знаєте? – спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крові пролетарської? А в тім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Марийського парку, і так само п'янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по вулицях – вони німо свідчать, що п'яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли ви можете чесним ім'ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете – то вам вже нічого боятись: можете спокійно спати...

 

Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи й рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу зогижують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх – не змити вам ганьби й неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю – ви тепер цього не годні зрозуміти. Але хоч те ви, може, зрозумієте, що заважає мені рядовому письменникові, цього листа до вас, "народного секретаря", хоч задля годиться, заради самої ввічливості, підписати – з звичайною пошаною.

28.1 (10.II).1918

 

По-суворовському

Серед заходів більшовицької власті, що, мов з рукава, посипались на приборкане місто наше, чимало є чисто демонстративної природи або виявляють тріумф переможців, як отой наказ чи декрет про конфіскацію небувалого майна у генеральних секретарів, інші ж показують добрі апетити у нових господарів, як напр., анексія друкарень та паперу або контрибуція, десятками мільйонів на "буржуазію" накладена. І тільки деякі з тих заходів зачіпають інтереси всієї людності, б'ють і по конях і по оглоблях, дошкуляють не тільки буржуазії, а й пролетаріатові і, навіть, останньому далеко більше й болячіше, аніж першій. Тут, проти волі й навіть бажання безтямких господарів, виходить знов ота сама нерівність, яка так була надопекла нам за старого ладу, потім почала була потроху зникати за нового й загрожує зовсім загніздитись і запанувати за ще новішого. З цих заходів останньої категорії чи не найбільшу вагу мають заходи щодо харчової справи та фінансові "реформи". В обидвох сферах з приходом більшовиків запанувала така плутанина, яка дуже недалеко вже стоїть од руїни й межує з справжньою катастрофою.

 

Як тільки прийшли до Києва більшовики, то, щоб піддобритись до людності, вони зразу ж пустилися на дуже наївний і простацький спосіб. Такса на хліб до них була 35 коп. за фунт, – вони пустили хліб по 15 коп. Ця нехитра вигадка, звичайно, могла тільки усмішку викликати у кожного, хто тямив справу. Ясно було, що або "реформа" довго не продержиться й мусить зараз же ганебно впасти, або ж ... або хліба зовсім не буде. Адже зерно й борошно закуповувано по старих розцінках і зменшити ціни на готові вироби одразу наполовину, не подбавши разом про загальне зменшення цін на всі продукти можна було тільки з демагогічних міркуванів, не клопотавши собі голови ніякими взагалі думками: "быстрота и натиск", мовляв, та ще знаменитий російський "глазомер" – і готово.

 

Дійсність блискуче це ствердила: більшовицька "реформа", суворовським способом переведена, продержалась... рівно один день і вже другого дня хліб знов підскочив і продавався так само по 35 коп. за фунт, як і до нової власті. Зважливі реформатори, хоч як мало журилися вони законами життя, мусили проте зразу ж податися назад під його тиском. Правда – як небіжчик Кречинський, вони оповістили, що хліба під містом є багато і тільки треба вміти його дістати, а вони, звичайно, вміють; що вони звеліли привезти хліб з Полтавщини, але... казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. Хліб їде... І коли доїде та й чи доїде – невідомо. Наївні кияни, що покладались на дешевий більшовицький хліб, мусять поки що отим панським словом годуватись, маючи в перспективі ще гірші часи.

 

І ознаки тих гірших часів є вже й тепер, і їх багато. Базари київські, на які постачало харчові продукти селянство з околишніх сіл і на яких робила звичайні запаси київська людність, враз спорожніли і навіть ранками, коли найживіший бував торг, нагадують пустиню аравійську, навіть без оазисів. Сталося це, як наслідок теж занадто гарячих заходів наших реформаторів. Першого дня базар таки був. "Дядьки" повивозили були картоплю, сало, молоко і всякі сільські продукти. Людність купувала, – хоч дорого, як повелось останніми часами, але все-таки купувала, і от враз Суворовська "реформа". До баби, що продає, скажемо, молоко, підходить озброєна до зубів людина й сама починає міряти та одважувати молоко, продаючи наполовину дешевше. Не обійшлось подекуди і без розбитого посуду та виллятого на землю питва, і в результаті такої реформи село перестало возити продукти на київські базари: хай йому, мовляв, абищо!.. І тепер того самого молока ні за які гроші не докупишся, хіба що десь з-під поли продасть – не на базарі вже, а в закутку на вулиці – якась дуже вже смілива баба, що й більшовицьких реформ не лякається. Те ж саме з картоплею. Те ж самісеньке з салом. Не інакше і з усіма іншими харчовими продуктами. Продукти зникли. Дістати їх важче. "Хвости" виросли ще дужче. Голод хижо зазирає в вічі людності мільйонового міста... З цього бачимо, які дорогі наслідки дає ота дешевенька, наївна демагогія, що замірялась купити собі прихильність дешевим хлібом. Боком оця демагогія вже людям вилазить. А глядючи на теє, реформатори – що б ви думали? – філософствують. Та ще як філософствують! Полюбуйтеся, напр., на отаке оповіщення:

 

"Продовольственный отдел сов. раб. и солд. деп., приступая к исполнению возложенных на него обязанностей, заявляет, что в виду важности (ще б пак!) продовольственного дела и сложности существующего продовольственного механизма, никакие коренные реформы без предварительного ознакомления и изучения в этой области невозможны".

 

Легше, мабуть, стане громадянам м. Києва, коли вони прочитають цю закручену дурницю, а до того ще й присмачену хвастощами, ніби тепер "дело продо- вольствия находится в надежных руках". Видко, що так! І видко, що доведеться спуститись на пораду тих же реформаторів і писати листи до родичів на села, щоб харчів присилали. Тільки як його й пришлеш, коли залізниці всюду розібрано? Мабуть – чи не пускайся, куме, на дно і просто до ями поганяй...

 

Коли одні "надежні руки" отак рятують харчову справу, другі так само "надежні руки" заходились з короткими гужами коло фінансової і вже досягли того, що наше місто саме тепер переживає величезний фінансовий кризис, який просто по-мистецькому умудрились викликати більшовицькі "фінансисти". Грошових знаків, як знаємо, останніми часами взагалі було обмаль, постачання Їх не могло задовільнити потреби в грошовому обороті. От через віщо генеральний секретаріат звелів був, поки що, тимчасово, приймати на виплату купони од усяких процентових паперів і, нарешті, був змушений випустити українські гроші. Прийшовши до Києва, більшовики зараз же покасували купони й українські гроші. Зненависть до попередників попхнула наших горе-фінансистів на заходи, яким навіть важко добрати справжнє ім'я. Бо одразу викинуто з обороту розмінні знаки, не маючи як і чим їх замінити. Опріч того, погнано людність цілими масами міняти ці знаки, а на які – невідомо. Щоб зрозуміти, що це теж не жартами пахне, досить вдуматись у два разом надруковані накази: в першому, "од комісара справ фінансових", повідомлено, що українські гроші державний банк мінятиме тільки протягом 5 днів, з 14 (1) лютого, а в другому вже другий комісар, комісар державного банку, сповіщає, що "в виду отсутствия в настоящее время большого количества российских денежных знаков" банк мінятиме 14 лютого тільки невеличкі суми. 15-го банк був і зовсім зачинений, а 16 став отой ще небувалий за наших взагалі хвостатих часів усім хвостам хвіст – од державного банку до самого Хрещатика – який, чудуючись, бачили всі, хто проходив по Інститутській. Два комісари забули між собою порозумітись. А через їхню забудьковатість люди поневіряються ніч і день, черги достоюючи, мерзнуть на лютому морозі, тратять дорогий час – щоб ні з чим вернутися додому, кленучи і реформу і реформаторів, і взагалі такі порядки і ту класичну безпорадність та повне неуцтво, якими одразу зарекомендувала себе в фінансових справах власть, що очевидно сама не розуміє, що вона робить. Коли ще до цього додати, що й приватні банки закрито і взагалі вони почувають себе під обухом, то матимемо повну картину того невимовного безладдя, яке зразу ж повстало на грошовому ринку в Києві й яке найдужче дошкуляє якраз біднішим людям, що покладних грошей не мають.

 

Безглузді заходи безтямких людей з величезними претензіями, з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою хоч і вбогою фантазією – ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули – тобто в належну їм безвість. Тільки що поправляти те, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно тяжко тим, хто матиме нещастя заступити їх. Ну, та про це давно ходить приказка: один отакий, за дозволом сказавши, реформатор закине камінь у воду – то й десять мудрих не витягнуть...

5(18).ІІ.1918

 

На вістрях штиків

Усього другий минає тиждень, як загніздилася у Києві нова власть, принесена, мовляв словами одного з її наказів, "з далекої півночі на вістрях своїх штиків", а Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансовий кризис паралізує ще більше розпачливі зусилля. Десятки категоричних і суперечних один одному наказів, яких фізично не може людність виконати, вносять ще страшніший розгардіяш і до краю поплутали розуміння того, якими способами громадянство може задовольняти свої потреби. Межа між нормальним і ненормальним зникла, і ви часто бачите, як на вулиці враз починається безглузда стрілянина – добре ще, коли просто в повітря... Місто нагадує розворушений мурашник, у якому припинилася всяка творча робота й горують руїнницькі інстинкти або єдино животний потяг до самоохорони. Звичаї, принесені "з далекої півночі на вістрях штиків", надають і нашому місту вигляд тих північних – голодних і анархічних – міст, які давно вже згубили певний шлях і бредуть манівцями в невідому будуччину.

 

Інакше й бути не могло. Єсть бо дві категорії власті. Одна служить людності, друга приневолює людність собі служити. Одна піклується про потреби громадянства, друга придушує усякий розвиток життя. Одна організує, друга розпорошує. Одна творить нові форми на життьових підвалинах, друга робить карколомні експерименти та свої примхи вдовольняє. Одна стоїть на моральному авторитеті, друга шукає собі підпори на вістрях штиків... Типовим зразком цієї другої власті було царське самодержавіє з її хмарами станових, стражників та жандармів, з її чиновницькою самоволею, з її поліційним укладом. На той самий штиб будується й ота нова, більшовицька власть, що виросла з старого коріння й до останніх та найменших дрібничок просто копіює собі царські порядки.

 

Але самодержавіє мало в собі деяку силу. За ним стояли певні традиції, інерція, розгон. Машина була погана, але її заведено й пущено давно і несвідома маса, терплячи од неї, здебільшого й сама не бачила, звідки йде те лихо. Зовсім інакше стоїть справа тепер. Люди, що захопили власть, дістали в спадщину всі лихі сторони старого абсолютистичного ладу, і не тільки не здужають самі щось добре витворити, але навіть зберегти краще з старого. Нова власть не має насамперед тієї непохитності і бодай зверхнього ладу, який був перше, – отже вона ще гірша. І через те масам не дає вона нічого, хоча поводиться з ними, як з людністю повойованих країв, тобто бере все собі й порушує всі норми звичайного, зміцнілого життя. Звичайно, що таким способом вона підготовляє шлях не до кращих форм, а до реставрації, до поновлення того самого старого ладу, який вона ніби нехтує принципіально та руйнує практично. Одверта реакція, що все виразніше розкоріняється серед мас непричетних до політичного життя, набирає вже просто погрозливого значіння.

 

З цього ми бачимо, звідки йде справжня реакція й контрреволюція, а не та мальована, про яку так багато й так енергічно говориться серед більшовицьких кругів. Її принесено все звідти ж – "з далекої півночі на вістрях штиків". Скажу більше – на вістрях штиків та ще з півночі, з тієї одсталої й централістичної півночі, нічого іншого й не можна було принести. На них може всидіти тільки реакція, – звичайно, на якийсь час. І коли пущено в діло зброю, коли почалися чвари й люта боротьба між елементами, що скинули були старий уряд і не можуть замість його нічого нового створити, коли розгорілося взаємне знищення – то самим натуральним ходом історія вертається до старого. Нема революційної творчості – неминуче беруть гору старі звички, і це давно бачили люди, і це давно, після кожної революції, стверджувала історія. "Можна боятись, – казав один з ватажків Жиронди, Верньо, – що революція, яка немов Сатурн пожирає вже власних дітей, скінчить на тому, що приведе на світ деспотизм з усим неминучим його лихом", і терор привів на світ імперію Наполеона з її війнами, утисками, політичною та особистою розпустою.

 

Ми так само вже дійшли до терору, хоч може й не останньої ще його стадії. І дальший шлях для всіх, хто вміє читати велику книгу історії й брати з неї науку – визначається зовсім ясно. З неминучістю долі насувається реакція і деспотизм, які використають усю ту руїну й розпорошення і втому, що сіють нині більшовики своїми згубними витівками. На вістрях штиків вродиться не воля, а те, що тільки й може там зміститись, тобто поневолення й деспотство. І громадським силам, що в тумані майбутності ясно прозирають простелений перед нами шлях,треба вже тепер подбати за профілактичні заходи. Не нидіти тепер треба і не марнувати сили в розпорошенні, а готуватися до того, щоб не здати грядущому деспотизмові бодай усіх здобутків революції. Адже хоч основні і головніші з них ми мусимо задержати, як фундамент для дальшого будівництва, що приведе нас до справжнього народоправства.

7 (20). II. 1918

 

Стара байка

Заява пана Затонського про те, що він має скасувати українську вчительську спілку, інтересна не сама по собі, а тими мотивами, які висовує цей "народний секретар української робітницько-селянської республіки". Сама по собі ота заява не дає нічого нового: воля спілок і товариств, як і всі інші особисті й громадянські вольності, для власті, "принесено з далекої півночі на вістрях штиків", певна річ, не існує. Практика тієї далекої півночі вже це рішуче довела, а наша власна тільки стверджує. Зате в мотивах знаходимо й нового дещо.

 

В своїх офіціальних і неофіціальних прокламаціях більшовики говорили і говорять досі про право кожної нації "на повне самоозначення аж до відділення".

 

Так само в боротьбі проти української власті вони заявляли, що йдуть не проти українського народу, а проти "буржуазної", мовляв, Центральної Ради. Отже, наївні люди з самих же українців думали, що принаймні національно-культурна сфера лишиться поза суворовською тактикою, що хоч тут вільна буде рука "самоозначуватись", тобто безборонно працювати. Не розчарували тих наївних людей навіть "палочні докази", якими вбивано по всій Україні всякі ознаки "самоозначення", і вони все-таки лагодились вкупі і влюбі працювати з новою властю. Аж поки нова ця власть роздяглась таки зовсім доголісенька й з-під лушпиння пишних фраз виліз звичайного типу російський централіст.

 

Українська вчительська спілка – це, розуміється, "націоналізм" і "шовінізм", бо – колись казали – всі святі по-російському розмовляли, бо – тепер кажуть – Інтернаціонал так само інакше не вміє розмовляти.

 

І от цей новий святий, що теж тільки російської однієї мови тямить, а інших ні – попросту нищить усі інші "інтернаціонали", які намагаються іншими мовами розмовляти. Навіщо це? – мовляв. Адже ще в старій Москві, в Москві XVII віку, чудово розуміли, що "когда будет много языков, то пойдет смута в земле". То чому ж цієї простої істини не розуміти панам Затонським? Вони ж не "буржуї з Центральної Ради", що гарантували всім національну волю й свято гарантій тих додержували!..

 

Звичайно – то дурниця, всі оті розмови про націоналізм та інтернаціоналізм: це тільки солоденька присмака до гіркої страви. А страва одна: всяка власть, принесена на вістрях штиків, поводитиметься так, як поводився Кассо і поводиться тепер Затонський. Вони роблять політику – свою і на чужу не попустять, поки сила в руках. Вони розуміють, що політика й культура не стоять нарізно, а міцно зв'язані, отже роблючи свою політику, не минають і культури. Винищуючи "сепаратизм" чи "самоозначення аж до відділення", не потерплять, розуміється, й української школи. Це ясно і це одно тільки вагу має, а під яким соусом нам це підноситься – чи під усіма святими чи тільки під одним Інтернаціоналом, який теж тільки по-російському може розмовляти – то байдуже.

 

Отже заява пана Затонського цікава для нас тільки як нищення ілюзій у наївних людців, які думали, що без боротьби могтимуть робити хоча б культурну роботу. Щодо знищення самої культури, то це, розуміється, байка і до того ж стара: культура ще за себе постоїть і ще побореться. Пережила вона Валуєва й Кассо – переживе й Затонського...

8 (21).ІІ. 1918

 

Гній і вічність

Заява співробітників "Киевской Мысли" кидає ясне світло на становище слова за нових – а власне за дуже старих – порядків. Вільне слово – це найдужчий ворог усякого насильства і через те деспоти всіх часів найперше звертали на його увагу, допікаючи йому всякими способами. Заборони, цензура, штрафи, тюрми – все це сипалось і сиплеться на вільне слово. Все це мало й має вбити його або принаймні зробити з його слухняну овечку, яка покірно повертає, куди повернеться чабанська пуга.

 

Але ні вбити, ні на овечку повернути вільне слово ще нікому не щастило, бо воно з самої природи своєї невмируще і бунтівливо-непокірне й не може бути не вільним. "Воля слова – це аксіома й її я доводити не вмію", – писав колись Михайловський і писав правду: цього доводити й не можна і не треба, бо само життя доводить це, руйнуючи всі божевільні заходи, що заміряються убити слово. "Все, що бачимо навкруги, – писав Щедрін, – свого часу обернеться або в руїну або в гній – сама література (тобто – вільне слово) вічно буде ціла й непохитна. Сама література вийнята з-під законів нищення, сама вона не визнає смерті".

 

Люди і навіть державні порядки приходять і одходять, – саме слово як було "спочатку", так і лишилось, і повік лишиться "на сторожі" коло всього, що такої сторожі потребує. А що ж потребує її більше, як охорона людських прав од усякої напасті?

 

Пригнічене слово незабаром випростається на ввесь свій зріст і коли гнобителі обернуться вже в гній і навіть сама пам'ять про них згниє – слово все так само житиме і так само стоятиме "на сторожі", і тому можемо бути безпечні: "перемога, мовляв словами згаданої заяви, лишиться за принципами демократії і з їх святом запанує вільне слово".

 

Таки запанує!.. Цієї аксіоми ми не доводимо – ми тільки ще раз нагадуємо про неї.

21.ІІ. 1918

 

Фельдфебель у Вольтерах

Сто літ тому, кажуть, у харківському університеті викладав філософію участковий пристав: начальство ухвалило, що для філософії не треба іншої, як буцегарня, підготовки й іншого багажу, як лексикон не для друку призначених виразів. Певне постать цього участкового філософа стала за прототип для невмирущого полковника Скалозуба з його нахвалкою дати "фельдфебеля в Вольтеры". Пристав у ролі професора це той же фельдфебель у Вольтерах і можемо тільки уявити, що то за хороша була філософія, винесена з буцегарні та казарми!

 

А втім і уявляти вже не треба. Теперішня дійсність, попереджаючи найбуйнішу фантазію, перейшла навіть той ніби-шарж, з якого сто літ помирала зо сміху вся інтелігентна Росія. Скалозуб воскрес – у всій своїй пишноті й силі і скрізь насадив фельдфебелів, і вони за все хапаються, все роблять, усім порядкують. Вони видають декрети, вони влаштовують харчові справи, вони провадять суд і розправу, керують народною освітою, пишуть у газетах – певна річ, в офіціальних. Вони всюди, де пахтить печеним, і всюди вносять той специфічний Скалозубівський, фельдфебельський дух, перейнятий міцними пахощами стайні й казарми, лакейської та поліційного участка. І, читаючи, напр., писання бутербродних публіцистів з почету Скалозубового, лишається хіба жалувати, навіщо та грамота здалась тепер на світі. Перше, навчившись грамоти, такі людці несли своє вміння в потайні куточки й приоздоблювали крадькома паркани повчаючими написами, а в кращому разі надокучали всім безграмотними віршами. Тепер не те – тепер вони "пішли вже в гору", окукобились по редакціях бутербродних газет, прикрашаючи сторінки офіціальних виданнів виплодами свого незрівнянного пера.

 

Справді – щось страшне своїм убожеством уявляють із себе теперішні офіціальні видання! Не виблискували такі видання ніколи талантами, бо справжній талант не продається, не розмінюється на печене і варене, йому тісно в офіціальних, завжди нещирих, рамках. Але бутербродні видання старого часу знали своє місце й не лізли між люди: нудні і вбогі, вони тямили своє вбожество, ховалися по закутках і видавалися тільки на те, щоб їх ніхто і не читав. Теперішні не те. Фельдфебель у Вольтерах не всидить нишком. Він хоче прилюдно командувати над літературою. Захопивши чужу друкарню й нахапавши по чужих коморах паперу, він перед усім світом хоче свою непристойність виявити. Він потрапляє на смак таких самих фельдфебелів, що в інших сферах орудують. І от – народилась преса, публіцистика, од якої просто з душі верне. Пригадайте тільки знамениті накази про "поползновение на опьянение", або те незрівнянне "нічичирк, руки по швам", яке пролунало на нашу адресу з сторінок офіціального "Вістника", – і ви матимете зразки тієї новітньої публіцистики.

 

Порожня фраза, кріпка лайка, погрози, офіціальна брехня, самовдоволене нахабство, той дух воскреслого Хама, що ніякої й нічиєї наготи не посоромиться й навіть свою виставляє на прилюдне позорище, і нездарність – тупа, безмежна й безнадійно-вперта нездарність – ось прикмети теперішнього офіціального стилю. Бутербродні письменники немов чують, що не на своє місце забралися, немов прочувають, що не довго їм на йому сидіти, що нова хвиля змиє їх і знесе в ту саму безодню мизерії й безвісті, з якої вони виринули на якусь годину – і свою ніяковість, свою безпорадність надолужують сугубо-хамською розв'язністю.

 

Фельдфебель на Вольтеровому місці інстинктом чує, що з його лиш на одну годину каліф, що прийде справжній господар – народ – і мітлою вимете все сміття, і своє недовге панування випадковий переможець хоче повною мірою використати, заповняючи крадений папір краденими ж і не перетравленими думками, а од себе додаючи самої лайки та погроз. І коли, нарешті, хвиля справді змиє цих переможців – лишаться, немов шумовиння на березі, оті гори задрукованого паперу, перед якими з чудуванням і жахом стане колись історик нашого страшного часу. Характеризуватиме його історик, як момент панування воскреслого Хама, як час, коли всім орудував фельдфебель, посаджений у Вольтери. Це бо він, фельдфебель, лишає свої казарменні сліди в отій нікчемній, вбогій, чваньковатій до повної нестями "літературі".

9(22).ІІ.1918

 

Не для себе

Ще якось на початку більшовицького періоду російської революції я висловив був думку, що більшовизм, оскільки він все-таки стоїть за власть, хоча б і дуже однобічну, власть меншості – не на себе працює, а на когось іншого. Стоючи за "власть совітів", він іде до неї такими типово анархічними стежками, що й сам робиться тільки мостом, або підготовчим етапом до анархізму. Останньому тільки лишається тепер використати на власну руч тактику більшовизму і, йдучи до анархії ще більше послідовно й більш демагогічно, перекинути й самий більшовизм та одкрити дорогу вже для справжньої анархії.

 

Дійсність потроху виправдовує ці міркування: маси через більшовизм прямують вже не то до практичної анархії, якій широкі перспективи одкриває й сам більшовизм, а й до принципіального анархізму. Так, недавно петербурзькі кореспонденти подали зміст надзвичайно цікавого докладу одного з більшовицьких комісарів, Дибенка, про настрої серед матросів Балтійського флоту. Дибенко мусив признатися, що на матросів величезний вплив мають тепер анархісти, що анархістичний клуб у Гельсингфорсі паралізує всі заходи морської, більшовицької власті, і всі спроби більшовиків боротись з анархістами зводяться ні на що.

 

Те ж саме бачимо і з недавньої відозви однієї з київських військових частин до товаришів-солдатів, у якій наведено кілька прикладів виразно анархістичного напряму. Більшовики вже наскочили серед мас на ті самі настрої, які ще недавно самі творили, і тепер безпорадно спускають перед ними руки й розпачливі заклики та резолюції пишуть, – чисто так, як колись тимчасове правительство проти самих більшовиків!

 

З'явище це грізного змісту повне. Воно знаменує, що розкладаючись і гниючи на пні, більшовизм у своєму розкладі так заразив маси, стільки прищепив їм власної гнилизни, що вони вже ніякої власті визнавати не хочуть і прямують од анархії практичної просто до анархізму теоретичного, до принципіального відкидання всякої власті, в першу чергу тієї, що тепер виступає офіціально, тобто більшовицької. І це цілком натурально за данних обставин. Насамперед тому, що демагогічна агітація, майже всесильна тоді, коли підбурює й під'южує маси, тратить усяку силу й робиться безпорадною, коли їх доводиться спиняти. Виявивши величезну руїнницьку силу, більшовизм не виявляє ніякої творчої сили, і маси так само легко одвертаються од його, коли він вимагає послуху і дисципліни, як легко за ним пішли. Легкі перемоги не бувають твердими. І в цьому винен не хто ж, як сам більшовизм. Розхитуючи маси проти власті тимчасового правительства, він на якийсь час убив саму потребу організованого життя, розхитав самі основи власті, – всякої власті, отже і своєї, і ми тепер бачимо, як ватажки більшовизму безпорадно спускають руки, коли їм хочеться і треба спинити масу. Їх самих несе вже хвиля і вони, як Криленко під час самосуду над Духоніним, смиренно й тихенько одходять на бік і мовчки позирають на своїх рук криваве діло, інакше їм і нема чого робити, коли не хочуть і самі наложити головою.

 

Старий, кажуть, жениться не для себе. Більшовизм, цей атавізм старезного первісного безладдя, так само не на себе працював і працює, а на того, хто лукаво визирає з-за його спини – на анархізм. І для нас питання життьове тільки в тому, чи здужатиме анархізм забрати більшовицькі позиції, чи судилось нам ще перейти й через анархістичну стадію, а чи може більшовизм буде останнім етапом розпаду, по якому мусить вже початись отверезіння й одужання, як після гострого кризису в затяжній хворобі. На останнє ще єсть надії. Бо анархічний у своїй практиці більшовизм діло руйнування справив, можна сказати, блискуче і перемога анархізму була б перемогою не практики, а тільки принципів, про які для мас байдуже, тобто звелась би в останній лінії на саму переміну осіб: замість Леніна і К° просто сів би якийсь товариш N. який теперішніх господарів оповістив би буржуями та контрреволюціонерами й ганяв би за ними з самопалом, як вони свого часу ганяли за Керенським. Оце, що практично анархізм мало що приніс би нового, дає надію, що більшовицьке панування може бути останньою стадією розпаду і що мине нас принаймні чаша анархізму, для якого стільки попрацювали народні комісари, народні секретарі й інші більшовицькі власті, – власті, звичайно, більше з імені й претензій, ніж по суті справи.

10 (23).II.1918

 

Догнивають

Вимовною ілюстрацією до безсилля більшовиків там, де вони хотіли б спинити вже маси й направити анархістичний рух по жолобу хоч абиякої організованності, служить промова Леніна перед агітаторами, які мають їхати тепер по селах. Промова взагалі надзвичайно цікава, бо показує, як переломлюються події в цій маніякальній голові. Але чи не цікавіша вона тим, що свідчить, що деяка тривога починає навіть у маніякальні голови забиратись. Вони ще не зовсім усвідомили собі грізний хід подій, проте нема-нема, та й мигне проблеск думки, що не так то все гаразд у тих "совітських республіках", яких натворив більшовизм.

 

Фон промови – звичайно побіденний, в дусі тих "лихих" реляцій, стиль яких витворила війна ще за самодержавного ладу. "Совітська власть зміцняється". Всюди самі перемоги. По всій Європі й навіть по Америці вона запалила вже пожежу і т. ін. в тому ж стилі синиці, що бралась море запалити.

 

Але коли од зовнішньої політики перейшов Ленін до внутрішнього становища, то мусив сам признатись, що не перемога, а анархія росте, шириться й справді таки зміцняється, і раз по раз зриваються у його фрази про те, що "голод згубить нас", "ми з вами провалимось", "полный крах", "ми в цьому морі потонемо, якщо..."

 

Важко зрозуміти, що криється під тим "якщо", які умови можуть забезпечити од того кінця, що на його так недвозначно натякає промовця. Ленін увесь час говорить про боротьбу з "саботажниками, глитаями та капіталістами", розуміючи, як звичайно, під цими термінами усіх, хто не поділяє фатальної в ділах і наслідках теорії й практики більшовизму. Проти безладдя виставляє він оту боротьбу, але це вже просто дитячим белькотанням одгонить, бо всім відомо, яких анархістичних форм набрала саме ота боротьба більшовиків по селах і по містах та чим кінчаються їхні соціалістичні спроби. Та ''соціалізація", тобто безладний грабунок і розкрадання народної кривавиці по всій Росії, справді обернулися в пожежу, полум'я од якої горить-одлискує на ввесь світ кривавим огнищем. Синиця тут свого доп'яла, та наслідки не ті вийшли, яких сподівалась. Російська революція останнього періоду вславилася на ввесь світ, але тільки своїми страхами і на росіян тепер повсюду дивляться, мов на зачумлених.

 

Більшовизм вже догниває це ясно. Він доспівує свої останні співи. Анархія вже з ним не рахується і даремно лагодиться Ленін боротися з нею словами. Його слова тепер полова. Мавр своє діло справив і тепер мусить одійти. І все питання в тому, хто замість його прийде...

 

Надходить може найстрашніша хвиля, той "дев'ятий вал", що б'є найдужче. І треба напружити всі сили, щоб проти його встояти. Коли з цим пощастить далі вже може бути легше, далі з уламків на руйновищі можна буде щось творити.

11 (24).II.1918

 

Порохня сиплеться

"Законодатна" робота не то кипить палахкотить у совітських властей. Кожен день приносить десятки декретів та наказів, починаючи од наказу про конфіскацію якого-небудь Терещенкового будинку й кінчаючи контрибуцією на "всех вопче" домовласників, квартирантів, комірників, усіх прохожих і проїзжих людей; починаючи од запросин слати підписані і непідписані доноси з порукою, що про авторів ніхто не знатиме, й кінчаючи харчовими справами, де також зроблено вже спробу анонімного якщо не доносу, то нацьковування. Тавро несказанного вбожества лежить на цій гарячковій роботі, але всі новітні закони фатально якось збиваються здебільшого на конфіскації, секвестри та контрибуції. Це якась манія "стяжательства"! Натура себе чи що виявляє.. І навіть ті декрети, які не важать безпосередньо на чужу кишеню, і ті не можуть обійтись принаймні без екскурсів у цей бік.

 

От наказ про харчову справу "з закликом обрятувати край та революцію од загину". Здавалося б, матерія надто поважна і трактувати її годилося б у поважних тонах і принаймні без блазенських вихваток. Проте і тут знаходимо такі рядки: "капіталісти і поміщики, сільські глитаї, хочуть задушити революцію рукою (!) голоду й не дати голодному селянству та робітникам хліба".

 

Село не дає хліба – це так. Особливо не дає з того часу, як центральні більшовики попсували делікатний і складний харчовий апарат, а місцеві своїми війнами усіх проти всіх та анархією той апарат до решти розбили, розігнавши навіть дрібних постачальників, що привозили продукти на міські базари. Здавалося б – щоб запобігти лихові, треба припинити хатні чвари і всякі самопальні економічні й фінансові експерименти, полагодити, а не псувати й руйнувати залізниці, забезпечити спокій – одно слово, треба перестати бути більшовиками. Тільки і всього... Але це "тільки" саме й неможливе для наших горе-реформаторів та законодавців. І от – наказ. А в наказі тому замість діла – самі порожні демагогічні фрази про "капіталістів та поміщиків", у яких до речі, давно вже ввесь хліб тим чи іншим способом забрано, та знов же ще порожніші слова про революцію і зовсім недоречні вже нахвалки та погрози, яких ніхто і не лякається. Хліба од цього, певна річ, не прибуде ані на одно зеренце. Село не дасть ні мірочки, поки не буде йому гарантовано того, чого йому треба, а як з більшовиків майстри тільки руйнувати та порожніми фразами баки забивати, то харчова справа з кожним днем усе гірш занепадає. Кажуть, правда, що були й реальні заходи дістати з сільських засіків хліба, але як ці заходи своїми методами нагадували колишні експедиції князя київського Ігоря в землю деревлянську, то й кінчились вони так само: "немногие вернулись с поля"... І от навіть Київ, серед найродючішої в світі країни, на горах, можна сказати, з хліба – починає вже голодувати навсправжки. І не це найбільше тут пікантно, а дещо інше. З одного боку видаються грізні "укази проти голоду". З другого ж маємо постанову міської думи – "заборонити масовий вивіз із міста грошових знаків та харчів". Що ж це таке? Хто вивозить, хто може під таку годину з голодного міста вивозити харчі? Хто сміє у голодної людності, тобто у тих самих робітників і пролетаріата видирати буквально останній шматок хліба? І чи не виходить тут так, що однією рукою пишуться "укази проти голоду", а другою з рота у голодних забирається те останнє, на що ті голодні роти можуть рахувати?.. Треба одверто, усіма літерами, назнаменувати тих злочинців, що зважуються на такі експерименти в доведеному до справжнього вже голода місті. Людність має право знати це, а не втішатись платонічно отим вічним покивуванням на "капіталістів та поміщиків". Досить!

 

Пора дати вже їм спокій і шукати індивідуальних винуватців.

 

Та й шукати їх не доведеться: вони перед очима – ті, що вивозять усе, що тільки можна вивезти. Це робить власть, яку "принесено з півночі на вістрях штиків" і яка, окуповавши Київ з частиною нашого краю, протягом двох тижнів свого господарювання поставила нас перед перспективою голодної смерті. До цієї власті ми б ніякісеньких не мали претензій, коли б вона тільки собі шкодила: вольному воля. Але своїм безділлям, а надто своїми ділами вона справді губить цілий край, як загубила вже все, що придбала революція – губить в найелементарнішому розумінні. І тому ми всі, громадяни, маємо усяке право запитати: коли ж нарешті цей новітній Катилина перестане на свій вал намотувати народний терпець? Коли припиниться та штикова окупація? Коли ці нетямущі й злочинні люди врешті дадуть нам спокій і заваляться в ту безодню забуття, з якої виринули? Коли настане змога направляти лихо, що вони накоїли?.. Адже кожен день панування їхнього – то на ступінь ближче справді до загину, кожна година приносить такий розвал, якого вже не то фразами не замазати, а й ніякою силою не направити! "Як нам світить сонце і не погасне? Як можемо жити?" – запитував колись, під час лютої реакції, наш славний письменник Коцюбинський. І справді – як можемо ще жити?

 

Це не життя, а гірш, ніж нидіння. Довго його стерпіти не зможе ніяка жива істота. І от, і встаючи й лягаючи, ми повинні собі й другим нагадувати: "Саrthaginem delendam esse puto" – мусить бути знищена оця твердиня реакції, розпусти й загального розвалу.

 

Вона нищиться. Порохня вже сиплеться з її мурів. Вони хитаються й от-от упадуть... Мине ще небагато часу і з чудуванням та жахом питатимуть себе люди як могла оця нікчема панувати, яким гіпнозом держалася вона на світі?

 

А поки що звернуся до людини, до кожної живої людини з словом згаданого допіру нашого письменника: "Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб була блискавка і грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі"... Нехай це друге сонце осяє й інші вже порядки без контрибуцій та погроз, без анонімних доносів, без стяжательства і самопального законодавства, без тієї порохні, що сиплючись все ж очі виїдає.

13 (26).ІІ.1918

 

Муравйов

Лиховісне, зловороже прізвище, Муравйов-вішатель... Муравйов "не з тих, що їх вішають, а з тих, що самі вішають". Ренегат і через те людина без жалю і милосердя. Сотні закатованих жертв, тисячі обездолених засланців, що конали-пропадали в холодних снігах Сибіру, десятки тисяч польських батьків і матірок, жінок і дітей, що оплакували закатованих і засланих синів, чоловіків, дітей – ось чим позначила свою путь людина з оцим прізвищем. І апофеоз кривавому катові, що зробило самодержавіє напередодні свого сконання, на глум усім заповітам гуманності, на тим більше знущання з жертв поставивши зненависного монумента на самому місці заподіяних злочинств, – цей апофеоз тільки сприяв специфічній славі Муравйова. Справді лиховісне ім'я, од якого мимоволі здригаєшся од внутрішнього почуття жаху та огиди.

 

І це ім'я ще раз виринуло на кривавих сторінках сучасності і знов кривавими слідами, оргіями божевілля позначило свою путь. Муравйов – завойовник Києва, що приніс був "північну власть на вістрях штиків", що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонове місто, що нахвалявся отрутними газами задушити його, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви свого кривавого сладострастя... Теж ренегат, що лютістю замазує своє минуле. Колишній не то пристав, не то жандарм, – в усякому разі вірний слуга самодержавія, що раптом оповістив себе Наполеоном соціальної революції, але й на такому високому становищі не забув завичок станового пристава. Хлестаков, якому доля дала в руки страшну зброю темноти й фанатизму. Хабарник і грабіжник – з дріб'язковими манерами й неситим апетитом старого околоточного. Мішанина дрібненької жуліковатості й непогамованого кровожерства. Це – Муравйов, новітній Муравйов, "товариш Муравйов", що враз зійшов кровавим маревом і безглуздою лютістю перевершив навіть свого знаменитого попередника.

 

Перечитайте тільки його промови в Одесі, де становий пристав у позі Наполеона під пірамідами зовсім розперезався й дав повну волю своїй убогій і разом дикій приставській фантазії. Це якийсь просто божевільний чад, в якому кровожерство перемішалося з фарисейським месіанізмом, пишна поза з грошолюбністю й грабіжницькими інстинктами, а хвастощі з істерикою. Навіть на вершку своєї сили не міг себе здержати і вискочив поліціант. Так говорити і так поводитись міг або божевільний, який не знає вже межі між дійсністю і вигадками хоробливої фантазії, або прохвост, якому нема чого губити й який справді пішов "ва-банк", одкинувши усяку соромливість, рахуючи на те єдино, що залякана отара людська не зважиться на людський вчинок.

 

М-mе Бош з своїми скаргами на те, що з Києва нема кого послати на розгром маєтків; або той член совітської власті, що своєму товаришеві гукав: "дивно, як ти живий остався", оці виродки наших кривавих часів – все-таки "мальчишки и щенки" перед Муравйовим. І більшовизм, який зв'язав себе з цими маньяками й жуліками, божевільними й прохвостами – цим смертний засуд підписав на себе. Та на жаль, не тільки на себе. Високу ідею визволення, братерства й волі він так зогидив, заплював, захаркав, засмітив, скупав у крові – що багато сили треба буде положити на те, щоб знов очистити її. Може треба буде роботи не одного генія, принаймні не одного покоління, щоб засипати оту безодню, яку викопала за наших днів банда божевільних, провокаторів та грабіжників.

 

Нікчемні люди. Бо навіть у своїх злочинствах не змогли над дрібне шахрайство стати, навіть кровожерством викликають не так страх, як огиду та презирство. Розмаху не вистачило на те, щоб хоч з честю, сміливо зустріти небезпеку. Награбувавши, скільки можна, утікають як звичайнісінький дрібний злодюжка. І нехай як прибираються вони в червоні шати – все-таки з-під них дрібний злодюжка визирає. Коли Муравйов-вішатель викликав жах і зненависть, то його однофамильця, Муравйов-пристав, навіть зненависті не вартий. Ганьба, огида і презирство – я не кажу про кару – йому з усією купленою отарою посіпак і душогубів – оце і всі ті почування, що ці мизерні постаті збудити можуть. Бо й серед великих кількістю злочинств лишилися вони злодійкуватими людьми та розбишаками, – "шпаною", що сміливо кидається тільки на беззбройних, зневажає тільки зв'язаних, плює тільки на беззахисних. Каторгою та участком, царством "бувших людей" одгонить та "соціальна революція", що попала в лапи до Муравйових, які все виховання одбирали не то в участку, не то на стайні, не то в охранці. І навіть кривавий чад, що ним оповили вони свою злочинну путь, не може розігнати того специфічного охранно-участкового духу, і невідлучно він товаришує цим претендентам на соціальних реформаторів. А вся ціна отим "реформам" буде визначатися оцим незбитим фактом: їх переводив пристав Муравйов – грабіжництвом, розстрілами, мстивою лютістю участкового ренегата, що в самих злочинствах не міг стати понад старі поліцейські афоризми всіх хабарників – "рука руку миє" та "вони заплатять".

15 (28).II. 1918

 

По визволенні

Вони втікли. Ганебно, нишком, серед ночі істинно, "як тать в нощі" один по одному зникли харківські "народні секретарі", ограбувавши попереду місто, розплодивши в йому анархію, довівши до голоду і крайнього занепаду. Ще в останній момент, про людське око, вони бадьорились, оповіщаючи брехливі реляції про небувалі перемоги, ще ставали в пишні пози, готуючись навіть до війни. Але видко було, що їхня "власть" справді догниває, що од них усі тікати почали, що коли б навіть не боялись наступання з околу, то все б одно задушилися в тому безладді, яке розвели в середині в найширшому масштабі. Занепад більшовицької власті був питанням кількох днів, – він був неминучим.

 

І це факт величезної ваги в історії революції взагалі. Окупація Києва совітським військом була Пировою перемогою анархії, що йменувала себе більшовизмом, і удар, якого вона тут зазнала в самих основах своїх, не може не одбитися на всьому ході подій. Чи не почнеться з цього факту отверезіння й поворот до творчості, замість руїнництва? Чи не прокинеться дух самоохорони, приспаний розгнузданністю привідців та несвідомістю мас? Чи не схаменуться люди, дійшовши до останньої – справді вже останньої – межі й діставши пам'яткового за сліпу віру до свідомих дурисвітів, що бралися створити Царство Боже на землі – грабіжництвом, розбишацтвом та повним занедбанням людини? Повне банкроцтво більшовизму – а воно ж не за горами вже – може розв'язати руки творчим елементам і дати їм силу в боротьбі з анархією.

 

І тут повинна настати ліквідація розбишацького періоду революції. Мусить бути створена насамперед дужа та міцна власть, що спираючись на всі державні елементи на Україні, твердою рукою повела б край до ладу й спокою, забезпечила б можливості для творчої роботи й дала б вихід культурним силам. Ця власть не може і не повинна думати про помсту й кару, але так само не може й не повинна допустити непослуху законам та справедливим вимаганням власті. Забезпечивши всі громадянські вольності, в боротьбі з анархією вона повинна тільки виявити таку твердість і незломність духу, яких досі ще не виявляла. Створивши таку власть і таку силу, повернувши й забезпечивши лад, республіка наша могтиме вже тоді безборонно стати на шлях соціальних реформ, – бо їм тоді не буде перешкоди в руїнницькій анархії; могтиме вернутися і до державного будівництва на підставах федерації вільних країв та народів. Але найперше, знов кажемо, завдання – це твердий і непорушний лад, без якого ніяка творча робота неможлива.

 

Отже – всі сили на поворот і зміцнення ладу, всі сили на творчу роботу! Це може остання нагода, яку дає ще нам історія. І ми цю нагоду мусимо використати, не сміємо її пустити марно, щоб не стати непрощенними злочинцями перед рідним краєм та своїм великим народом.

16.ІІ(1.ІІІ). 1918

 

Підрахунки

Неначе важка змора зсунулась усім з грудей з виходом більшовиків, неначе розвіялася чорна хмара, що оснувала була все життя... Тепер маємо і можемо підбити нашвидку хоч деякі підрахунки з недовгого, зате пам'ятного панування більшовиків у Києві.

 

До Києва вони тяглися усім серцем і всім помишленієм своїм. Бувши принципіально і на практиці найкрайнішими централістами і наперекір усій своїй "сепаратистичній" фразеології, бажаючи знов почати "собирание Руси" в формі одномасних "совітських республік", об'єднаних і сцентралізованих коло "революційного", а власне анархічного Петербургу. Більшовицькі ватажки розуміли, що без Києва їм не стати твердо на своєму становищі. Не досить було повоювати Україну – треба було здушити її серце, треба було вицідити з його живу, гарячу кров, що розносила інше життя, ніж те, що уявлялося в хоробливій фантазії самодержцям з Смольного.

 

Жодне місто в Україні не дорівнювало з цього погляду Києву, жодне не могло грати ролю голови на Україні, і маючи в руках чи то Харків, чи Катеринослав, чи Полтаву – більшовики все-таки не мали України. Щоб запанувати в Україні, треба було здобути Київ, і от похід на Київ стався їхньою мрією, найпершим завданням. Почалася підготовка. Пущено по Україні і в самому Києві тисячі агітаторів, що на всі голоси кляли "буржуазну" Центральну Раду та вихваляли "робітницько-селянське правительство", обіцяючи кому царство соціалізму, кому просто грабунок і здобич, кому плату добру, кому високе становище й кар'єру. Потім почалась систематична облога Києва, спершу здалека. Поволі коло тіснішало, ворог насував усіма сторонами. Фронт, розбитий, здеморалізований і розагітований до краю був невиводним резервуаром, з якого черпали більшовики собі підмогу на руйнацію основ громадського життя. І от, нарешті, після пам'ятних подій, 26 січня сталося – серце України опинилось в більшовицькій жмені.

 

Що сталося за ці жахливі й ганебні три тижні – ми знаємо, ми всі, що мали нещастя перебувати в Києві. Божевілля й страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм, що дихати робилось неможливо. Пригадується один епізод з давньої історії Києва, коли в йому теж запанувала була "власть, принесена з півночі на вістрях" – списів, бо штиків тоді не знали ще. То було року 1171-го, коли суздальський князь Андрій Боголюбський узяв Київ, як тоді говорили, "на щит". Грабували напасники, як оповідає літописець, увесь город, Поділля й Гору, манастирі і Софію і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому, – церкви запалали, християн одних повбивано, інших пов'язано, жінок забрано в полон, силоміць одірвавши од чоловіків, діти заходились од плачу, бачучи матірок своїх у такому поневірянні... Награбовано без ліку: "церкви обнажиша иконами и книгами и ризами и колоколы"... " і бисть, – кінчає літописець, – в Києві на всіх чоловіціх стенаніє і туга і скорбь неутішимая і сльози непрестаннії".

 

Це все було в Києві й за наших днів — за цієї нової власті, так само принесено з півночі. Життя людське... Ще й досі озивається луна од пострілів у Маріїнському паркові, який зайди обернули в катівню. Скільки людей побито – ми ще не знаємо. Муравйов хвалився на кілька тисяч, а він же людина в цьому компетентна. Та й коли минули вже були перші чадні дні кривавого туману, все ж кожної ночі більшовики "підсипали" все нових трупів. Добро... Грабунок увесь час ішов не ховаючись і без усякого сорому: "обнажиша" справді Київ од усього, що тільки можна було вивезти, починаючи од харчових продуктів і кінчаючи грошовими знаками. Лад.,. Про його й говорити нічого – все було зруйновано дощенту і в хвилях анархії щоночі вулиці й двори київські ставали ареною кривавих боїв, коли громадяни тільки збройною рукою могли оборонити життя й добро своє. З мстивою завзятістю почали зайди нищити й касувати все, що нагадувало попередню власть і що держало ще сякий-такий лад. І докасувалися до того, що й їх самих захлеснула хутко хвиля анархії.

 

За три тижні панування в Києві більшовики згнили цілком і погибель їхня стала питанням кількох днів – усе одно чи прийшло б визволення з околу, чи ні. Це тому, що вся енергія їхня повернулась на саме руйнування, шахрайства, грабунок, "конфіскації", в яких виявлено стільки тупої злості, скільки й завзяття, сполученого з таким сірим убожеством та мизерією, що навіть не вірилось спершу.

 

Доказ – більшовицька преса, яка взагалі буває тепер нервом і найкращим покажчиком сили даного напряму. Більш убогого; сірого, нахабного й – скажу просто – дурного створіння й уявити собі було не можна. На краденому папері краденими думками розводили офіціальні писаки такі візерунки з демагогії, нахабства й тупості, що можна було не турбуватися їх довгим пануванням. Не треба було власне і боротись та агітувати проти більшовизму: своїми ділами й своїми писаннями він сам проти себе агітував найкраще, і у всіх навіть у тих, хто радів колись їхньому прибуттю – була одна думка: коли ж, нарешті, заберуться вони звідси? Навіть у тих, задля кого вони нібито почали свої криваві спроби: трудящим людям, пролетаріатові, стало жити безмірно сутужніше, коли справдився лозунг – "вся власть совітам". Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб'я, безвіддя, безгрішшя і т. ін., таку взяли силу й так далися взнаки, що далі було вже нікуди. І як колись Андрія Боголюбського, так тепер його наслідувачів, випроваджувано з Києва однодушними прокльонами. Щоб здискредитувати більшовизм, варто було б навмисне піддатись під "світську власть": глибшої їй могили ніхто не міг викопати, як ті божевільні, хлопчаки й шахраї, що правили за "народних секретарів" та незчисленних комісарів.

 

Але підбиваючи підсумок більшовицькому лихоліттю, не можемо і власних помилок поминути. "Сі же вся здіяша гріх ради наших", – зазначає літописець по оповіданні про лютість північних завойовників. До наших гріхів, що допомогли хвилевій перемозі новітніх вандалів, маю зараз вернутись.

 

II

Нам, українцям, кажуть, у цій революції надзвичайно щастило: за сиротою, мовляв, і Бог з калитою. Як перше щось фатальне йшло нашими слідами й руйнувало всі початки і всякої роботи, так тепер, як писала одна московська газета, самий навіть більшовизм спочатку був нам на користь. Звичайно, не саме тут "щастя" слугувало. Просто, як мені вже доводилось не раз зазначати, підчас критичної хвилі в момент перецінювання старих вартостей та загального розвалу – у нас на запасі лишилася була свіжа національна ідея, на демократичних основах цілком поставлена, і вона – та глибока ідея відродження й визволення мас – своєю великою культурною силою держала при купі різнородні елементи. Без цього кита у других вони порозсипались та розпорошилися й витворили ту невимовну плутанину, що зродила кінець кінцем анархістичний більшовизм. Національна ідея й постачила нам сили на первопочатки організації та допомогла нам стати на ноги. Але... тут саме й починаються гріхи наші.

 

Ми, беручи загалом усі наші політичні й культурні організації аж до самого новонародженого правительства, нічого не зробили, щоб ту величезну організаційну силу використати. Ну, просто таки пучкою не кивнули, щоб дати масам те, за чим вони інстинктивно тяглися – хліб духовний, освідомлювання й громадсько-політичне виховання. Висока політика, чи краще ска­завши — політиканство, посіла все собою.

 

Широка організаційна робота не то не провадилась, а навпаки, в свідоме пішла занедбання; про культурну вже й не кажу зовсім, бо це була "буржуазна", мовляв, вигадка. Ми, напр., не використали тих самосійних "Просвіт" по селах, які мов гриби нарождались і мов бульки на воді пропадали, бо ні самі не бачили шляху перед собою, ні показу од людей тямущих не стрівали.

 

Ми проґавили той потужний рух до освіти, до засновування шкіл, гімназій тощо, який теж один час був широко прокотився по селах.

 

Ми не подбали про кадри тямущих і совісних агітаторів і посилали таких "партійних" робітників, що тільки пожалься Боже на їхню роботу...

 

Навіть про те ми не дбали, щоб село – нашу підпору та найміцнішу базу – освідомити щодо формування української власті, її завданнів та роботи.

 

Бренить воно парадоксом, але це суща правда: коли Центральна Рада не мала власті формальної, то саме тоді вона й тішилась найбільшим впливом, а власть немов одібрала у неї шляхи до мас і підборкала сміливе завзяття. Бо в гонитві за властю ми забули про ту величезну організаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись до гори, ми занедбали основи і будувалися просто в повітрі, починаючи будинок з даху, а не з підвалин. Вивершити його нам справді пощастило, але внизу – внизу нічого не було. Ми працювали екстенсивно, а не інтенсивно – в шир пускалися, а не в глиб, і коли Господь Бог без нашого великого зусилля кинув нам власть з неба, ми опочили собі на лаврах і паперовими здобутками надолужали справжню силу. І от поки тут, у Києві, в центрі, меткі та промітні людці робили політичні й партійні кар'єри і тішилися часто проблематичними, бо тільки на папері, здобутками – там на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з наших рук. Там розкотився і загорнув усе безладний, анархічний рух; там пішла руйнація всього економічного й культурного надбання; там почав гору брати більшовизм, такий принадний, як на примітивну психіку темних людей. Один який-небудь запаморочений салдат або спантеличений матрос чи навіть заплачений агент перевертав догори дном усю роботу, яку попереду були зробили невмілі або недбалі руки. Ще легше тим більшовицьким агітаторам було справлятись там, де жодної роботи не було, а таких місць налічувалось безперечно найбільше. Здобич більшовизм збирав нетрудну. І от наслідки себе показали: в критичний час ґрунт почав усуватись нам з-під ніг, підпори не стало і саме українізоване військо або просто в більшовики пошилось, або почало додержувати нейтралітету "Народ безмолвствовал".

 

І знов же політиканство наше дуже погіршило справу і по містах. Становище українства на початку більшовицького перевороту було надзвичайно добре і вигідне. З самого страху перед більшовизмом з нами наважилися йти, та справді і пішли були, всі елементи, що не приймали більшовизму. Але тих попутчиків ми не тільки не вдержали при собі – ми розгубили по дорозі і навіть розпудили їх, – розпудили нещасною фразеологією, за якою вчувався вже вовчий зуб національного шовінізму та соціального авантюризму. То байка, звичайно, що говорили наші вороги про "насильственную украинизацию": фактично бо її не було. Навпаки – було досить м'яке й лагідне відношення до так званих меншостей в Україні. Але була разом і деяка пиха, оті гордовиті хвастощі своїм національним добробутом ("у нас – оазис"), були нетактовні фрази й вихватки, було безпотребне нехтування в дрібницях, були необережні слова – а це може найгірш обурювало й одпихало од українства сторонніх людей, і що найдивніше – цю політику, що межувала з національним шовінізмом, провадила якраз наша лівиця, найдужче с. -р., що часто вдарялися просто таки в словесний і тим шкодливіший, що порожній, націоналізм, за яким навіть сили не вчувалось.

 

Поруч цього наші керівничі партії почали ще небезпечнішу гру – пустилися наввипередки з більшовизмом, хоча одразу видко було, що нам усе одно більшовиків не перегнати, що вони в демагогії мають такі простори неоглядні, перед якими ми все одно мусимо здригнутися й спинитись. І от більшовики глушили людність декретами, а ми підтюпцем поспішалися на те саме місце з універсалами. А в результаті й ті останки ладу, які ще держались на волосинці по декретах, ми добивали універсалами. Розгром та руїна по селах, яким сигнал дали Ленінські декрети, найвище підскочили по III універсалі і аграрну, напр., найістотнішу для нас може справу, в такий глухий кут загнано "соціалізацією", з якого власне виходу не бачать певне й самі автори "соціалізації".

 

Все це одбило од нас суголосні елементи по містах, і втративши село – ми не придбали міста. Коли ми самі показали себе свого рода більшовиками, то інтерес до боротьби з чужим більшовизмом пропав, і резон якогось вибору між ними так само. Один дідько, – так сформулювали становище всі, хто спершу ладен був боротись проти захожого більшовизму. І коли прийшла страшна небезпека останньої хвилини – ми побачили себе ізольованими, зустрілися або з ворожнечею, або знов же з тим самим нейтралітетом, який од ворожнечі гірший.

 

Єсть тут, звичайно, гріха не тільки нашого, а й тих людей та напрямів, що не побачили істотної різниці між анархічним більшовизмом та українством, яке навіть у своїх крайностях все-таки не сходило зовсім з державної і творчої путі, не пускалось безбач, а силкувалося держатись якогось берега. Єсть гріх у тому централістичному засліпленні, що в самостійній Україні і навіть принявши це становище – все-таки орієнтувалося на старі та звичні центри і з любістю мріяло про поворот давньої й звичної унітарності. Єсть гріх – що й казати... Але чужі гріхи наших не зменшують і становища нашого не міняють. Ту свідому і несвідому тягу до чужих богів ми самі ще підсилювали й побільшували своїми помилками.

 

І от з чужими гріхами мусимо боротись – позбувшися своїх.

 

III

Тепер, по-більшовицькому експерименті збудувати "соціалістичну" державу в серці України, наше становище знов повернуло на краще. Ніякою агітацією ми не змогли б того вдіяти, що вдіяли самі оті Муравйови та Боші, Коцюбинські та Мартянови, Крейцберги та Чудновські. Кияни і вся Україна дістали "предметний урок" по більшовизму і та різниця між українською властю й бандою диких розбишак і грабіжників, якої ми не могли втолкувати, тепер кожному видна, бо вбито її буквально таки "палочними доказами". І нам тільки лишається використати це становище і всім гріхам буде гріх, коли ми його не використаємо.

 

Звичайно, починати треба з організації міцної та авторитетної власті, з установлення твердого ладу й послуху порад законом. Про це ледве чи можна сперечатись, бачучи досадну науку більшовизму. Правда, підбрехачі більшовицькі з лави так званих "лівих" с.-р., які певне перефарбуються незабаром на правих, пустили вже єхидне шипіння: спершу, мовляв, утихомирення, а тоді вже реформи. Мізерна й безсила інсинуація! Не про втихомирення бо йде мова, а про твердий політичний лад та боротьбу з анархією, яку так розплодили більшовики з своїми вірними слугами з лівого с.-р. крила.

 

Без політичного ладу неможлива ніяка творча робота І всі реформи обертаються на непродумані демагогічні поклики, од яких нікому тепло не буде, зате всім буде холодно. Коли це зветься втихомиренням, то нехай: на його мусимо йти, бо від його справді залежать ті реформи, що дадуть трудящим людям змогу по-людськи жити, без поневолення з одного боку й без невстриманої анархії, з другого. Люди, що й тепер нічого не навчились і знов думають тільки про свою демагогію, справді вже безнадійні і над ними можна поставити хреста в процесі будування нового ладу.

 

Власть такою не повинна бути. Отже вся демагогія, на яку досі вона іноді пускалася, мусить бути рішуче одкинута. Так само забути треба й про шлях непевних спроб, на який вона ставала часом, бажаючи конкурувати з більшовизмом. Закинути треба і методи підлещування до мас, потурання ницим інстинктам юрби. Народ – не дитина, яку треба дурити грушками на вербі, обіцянками запевне неможливими до виконання. Народ –не фетиш, перед яким треба поклони бити. Ще менше потребує він, щоб перед ним лоба розбивали. Зате він має право знати правду, а не вигадки, і цю правду, всю правду, треба йому казати сміливо, не боючись того, що це комусь може бути не до вподоби, не лякаючись риску навіть популярністю. З ідолопоклонством, хоча б у яких формах воно виявлялось, мусимо раз назавжди скінчити, і тільки тоді можемо рахувати, що вернеться захитана в народі віра до проводирів, до інтелігенції, стане можливим співробітництво на основах рівності і зникне анархія, яку розпалили демагогія, авантюризм та потурання інстинктам – не народу, підкреслюю, – а юрби, як зникне й той отарний дух, що юрбу попихає на руїнницькії вчинки. Це, певна річ, утихомирення, – тільки даремно гострять на його зуби "ліві" с.-р.: краще б подбали, як ті векселі поплатити, яких так необачно понадавали...

 

Треба зійти також і з шляху того національного недовір'я та дріб'язкових шпильочок, які не вважаючи й наперекір декларативним заявам, часто ятрили старі позви і рахунки. Факт – Українська Народна Республіка, і всі, хто той факт визнає і хто спільній державі хоче й може служити – повинні бути використані в відповідних сферах своєї компетенції. Тоді і тільки тоді не буде нейтральних громадян, які – хто байдуже, а хто й радіючи – позиратимуть на небезпеки для республіки. Рівність прав вимагає й рівності повинностей та обов'язків, і тільки така двосічна рівність зв'язує усіх громадян в одне державне тіло й перетворюється в ту "кругову поруку" в громадських справах, без якої не може бути нормальної державної роботи.

 

Можна думати, що будуть спершу й такі, що ухилятимуться од державної роботи на користь Українській Республіці, хоча треба думати, що більшовицьке панування число таких дуже зменшило. І коли таким способом будуть зібрані й сконсолідовані усі здатні до громадської роботи сили – можна буде на широку скалю розпочати ту величезну організаційну і просвітну роботу, яку тре­ба попереду зробити, щоб народ наш був справді народом, а не розпорошеними атомами, з яких кожен у свій бік тягне, і щоб він не "безмолвствовал", не німував тоді, як прийде небезпека його державі, його життю й будуччині. Без цієї великої роботи ми вічно лишимося паріями серед народів, справді годящими тільки на угноювання тих пишних здобутків, які витягатимуть з нас інші. Ми довго були, занадто довго, такою підстилкою, – час вже для себе жити, даючи разом і світові те, що досі марно пропадало, бо не розвивалось і гинуло серед нашої темноти.

 

Революція тільки тоді буває осяяна ореолом благородства й визвольництва, коли вона справді визвольну мету має і йде до неї правдивими шляхами, без насильства, гніту та анархії. Більшовики цю незбиту істину потьмарили і храм революції були обернули в вертеп розбишацький. І от виганяючи їх з "місця свята", повинні ми подбати про його репутацію, повинні вернути йому давній ореол – органічною працею, справді визвольною роботою, терпимістю і занедбанням старих наших помилок. Тільки тоді не піде в непам'ять та страшна наука, яку дав нам більшовизм.

2-4.III.1918