Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Пес небезпечний cпереду, кінь – ззаду, а москаль – з усіх боків. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 1 жовт. 2014 р., 06:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 жовт. 2014 р., 12:56 ]

23 вересні ц.р. у Львівській міській раді відбувся круглий стіл «Ідеологічні засади національної безпеки в умовах російської агресії». У його роботі взяли участь вчені підрозділів НАН України, викладачі ВНЗ, державні службовці, політики, кандидати в депутати до ВР, працівники силових структур, засобів масової інформації, представники церков, а також громадські організації (товариства), в т.ч. російсько-українське товариство ім. акад. Сахарова. Вів обговорення і виступив з титульною доповіддю провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України доктор економічних наук, професор С. Й. Вовканич. Подаємо дещо скорочений текст його виступу.

 

Чи лише гібридність є домінантою сьогоднішньої війни?

Вперше Україна за 23 роки зустріла день своєї Незалежності у війні. Знову, як під Крутами, нищиться генофонд нації. Україна спливає кров’ю героїв. В огні міста і села. Це ми усі буцімто знаємо. Але досі боїмося конкретизувати важливі та основоположні першопричини, що мають певну традицію:

 

а) сьогодні у цій війні рашизм знову виступає проти Українській Національній Ідеї (УНІ);

 

б) чомусь досі ці кроваві масакри цвіту нашої нації не називаємо «російсько-українською війною»» зі всіма відповідними історично-аналітичними та морально-правовими викладками;

 

в) натомість, не нами розв’язану бойню, інтелігентно загортаємо в папірчики т. зв. – гібридної війни, і, зосередившись на її видимих наслідках, вочевидь, втрачаємо посутнє, стратегічне, котре конче потребує уважнішого та глибшого розгляду. Чому оминаємо двоголового мутанта як розпалювача не одного кровопролиття, його традиційну захланність, жорстокість і роздвоєність психіки, яку нормальним розумом, звісно, «не понять»?

 

У цьому контексті відразу зазначимо принаймні три моменти.

 

По-перше, ця війна скинула маску багатовікової «братерської любові» російських імперій до українців, пролиту кров від якої нащадки наші, навіть при їх бажанні, навряд чи зможуть пробачити. Водночас, ми, сучасники, ще не усвідомили, що розгул братнього лицемірства, замилювання очей світові почався не тепер, – не з гібридної війни як «схрещення» сучасних тактичних методів і засобів її ведення (зелених чоловічків, чеченців, сепаратистів зі стертими номерами російських «градів», «буків», масмедійної брехні), а з спадковості українофобій роздвоєного мутанта (від колишнього царського до нинішнього), яка має спільну історично-імперську ґенезу. Вона почалася з творення імператрицею Катериною ІІ-ою Новоросії, різаниною українців Батурина, з більшовиків-організаторів Донецько-Криворізької та інших республік в період боротьби з УНР та аж до сьогоднішньої анексії Путіним Криму, творення «народних» республік в Донецьку, Луганську чи де інде. Несправедливість та зазіхання тягнуться з загарбницьких претензій ненаситного імперського мутанта, які алегорично акумулював Крилов у цинічних звинуваченнях вічно голодного Вовка до наївних: «Ты виноват уж тем, что мне хочется кушать!».

 

По-друге, анексія Криму свідчить, що Україна стикнулася не тільки з рашизмом як сучасним проявом агресивного російського фашизму, який почався далеко до італійського. Військова ескалація, переслідування татар, українців дедалі більше переконують про наступ нацизму як нової форми державно-церковної буцімто всеслов’янської ідеології «русского мира». Ба більше, якщо Путін веде війну танками і «калашами», то поперед них цей «мир» воює духовно-інформаційно за свідомість, інтелект і душі людей. Він добре усвідомлює, що природа коренів слів «свідомість», «совість» – спільно-інформаційна (відомість, вість). І якими цінностями він начинить душі, такими будуть свідомість і совість нинішніх та прийдешніх московитів щодо «подавляющей поддержки» Путіна у війні з Україною чи з будь-ким «ненашенським», якого треба зросійщити, асимілювати, знищити. Показники такої підтримки, в т.ч. анексії Криму, закладені ще предками, які у свій час також анексували Київську метрополію Помісної церкви, украли наше ім’я.

 

По-третє, нині небезпека з Москви загрожує не лише Україні, а і світовому порядку взагалі. Основні фактори цивілізаційного порядку – це не тільки ринкова економіка, матеріальний добробут, а й цінності, розумна організація, професіоналізм, гуманізм, верховенство права, правдива інформація задля життя, безпеки і прогресу. Москва стовідсотково використовує інформаційну війну, зловмисно маніпулюючи свідомістю через «дези» дорого оплачені мас-медіа, що потужно і цілеспрямовано обдурюють світ, тотально оббріхуючи Київ і українство взагалі.

 

Все це змушує шукати систему координат національної безпеки України на мапі світу, оголосити внутрішню і міжнародну інтелектуальну мобілізацію для локалізації сучасних небезпечних викликів людству, зокрема такого важливого духовно-інформаційного елемента в надбудові держави як ідеологічне її забезпечення. Духовно-інтелектуальні еліти нації саме зараз мали б звернути увагу вітчизняного загалу і світової громадськості на небезпеку ідеології як нацистської брехні, що знову вкинута Росією в світовий інформаційний простір для оправдання анексії Криму, звільнення «униженных» великоросів (знайоме – Ubermenschen), збиття цивільних літаків з дітьми на Сході України, нахабного прориву через кордони суверенної країни «гуманітарних конвоїв» тощо. Допомогти політикам світу активніше реагувати на брязкіт новою зброєю постімперського неофюрера, зрозуміти, що українці, програючи інформаційну війну, програють все: мову, освіту, культуру, молодь, економіку, армію, вибори, територію, врешті, національну ідентичність і майбутнє. Навіть не зможемо показати наскільки провокаційним є шантаж Путіна щодо 10-ти денного взяття Києва, введенням військ в країни НАТО, навіювання ним страху нових воєн як предтеч третіх світових. Висвітити ницість Путіна як політикана, який, святкуючи анексію Криму, не проронив ані слова каяття за депортацію його попередниками корінного кримськотатарського народу, що тільки завдяки Незалежності України зміг повернутися на рідну землю. Хоча б заради об’єктивності згадав зобов’язання країн світу, в т.ч. і Росії захистити згідно з Будапештським меморандумом цілісність і суверенітет буцімто братньої без’ядерної України.

 

Отже, в інформаційній війні ми, українці, більше ніж хто, маємо повне право, повинні й можемо з найвищою вірогідністю попередити світ про низку вельми небезпечних речей.

 

По-перше, після короткого затишшя нам знову нав’язали війну не так гібридну, як загарбницьку з великою традицією зловісної тяглості (спадковості) російських імперій, незалежно, чи то вони були царськими, білими, червоними, православними чи атеїстичними. Вони одвічно агресивні, особливо щодо України, кроваво-ненаситні до її еліт, нищення мови, визвольних ідей та цинічно-брехливі перед світом.

 

По-друге, нам історія витягла жеребок прорватися з новими смислами визвольної боротьби на світові простори за умов дефіциту традицій звільнення народів і народностей з-під неослабного багатовікового ярма російських імперій. Фінляндія, Польща чи Балтійські республіки – не рахуються. Їм пощастило, їх оминуло жахіття довготривалого зросійщення, в них не встигли розвинутися  вороги Незалежності – орденоносні манкурти, ностальгійні пятиколонники. Тому їхній досвід – надто ексклюзивний.

 

І, нарешті, третє, чи не найголовніше. Путін найбільше боїться українського Майдану, аби він не набув широкої соціалізації в Росії, а постімперська дерадянізація «совєцкого чєловєка» не заблукала в простори республік колишнього СРСР та не деімперіалізувала основну спадкоємницю світового зла – нинішню Російську Федерацію, яка вчепилася зубами в Україну та їх не розчіплює, бо знає: без Київської Русі, Помісної церкви, без України немає імперії. Реваншисти воюють не за «обиженных русскоязычников», возврат їхнього легитимного президента, не за Київ як самостійний суб’єкт, а за трансформацію в колоніальний об’єкт, «Золоті ворота» якого девальвовані.

 

Сусідів не вибирають

Проте, нам самотужки на воротах не вистояти. Імперія шалено наступає і поневолюватиме нас далі. Це з одного боку. З іншого – сусідів, на жаль, не вибирають, з ними треба домовлятися, жити і виховувати молодих патріотів для захисту українськості. А найкращий захист – це бути готовими до бою з агресором! Тому ідеологія нашого інформаційного простору повинна фокусувати увагу, що українськість можна зберегти, коли разом з цивілізованим світом будемо її захищати, а, захищаючи, в співжитті та колективній волі, – деімперіалізуємо Росію! Адже, позбутися гітлерів та їхніх послідовників – це видима і тимчасова частина процесу перебудови картини світу. Для сталості розвитку демократії нації треба переродитися, а державі соціально-психологічно, духовно-морально деімперіалізувалися, як це вчинили Німеччина, Японія після війни. Це глибокий і важкий процес, недарма Німеччині ще й зараз важко не поступати з сучасною Україною так, як вона в 1939 році вчинила з Закарпатською. Це означає, що, переосновуватися треба насамперед світоглядно, тобто деімперіалізуватися в плані:

 

а) традиційно-зверхньої політики т.зв. «старшого брата» щодо сусідніх українців, білорусів, а насправді їх русифікації, хоча вони набагато старші та самодостатні народи. Не згадуватимемо вже тотальну асиміляцію малих автохтонних народів Півночі, Сибіру тощо;

 

б) геополітики на кшталт «Москва – третій Рим», новий «Русский мир», Митний союз тощо. Отже, без каяття, спокути і духовно-ментального переродження – рецидиви імперії зла неминучі. Водночас, даремні сподівання Європи, що російський ведмідь пазурами застрягне в тілі України, і більше не хотітиме свіжатини.

 

Без усвідомлення світом цього, а відтак необхідності спільної деімперіалізації Росії на шляху до цивілізаційного розвитку, важко гарантувати Україні цілісність та суверенітет, свободу вибору вектора євроінтеграції, приєднання до колективної безпеки держав, допомогти консолідувати соціум на фундаменті національної ідеї як належній ідеологічній духовно-інтелектуальній основі державотворчих процесів.

 

Корінна нація не зможе зберегти українськість, культурні цінності, мати перспективу розвитку, коли вона не на чужій, але на своїй землі – упосліджена. Ба більше, коли імператив ідеологічного забезпечення розбудови єдиної соборної національної держави – відсутній! Коли їй конституційно забороняється мати єдину державну ідеологію, бо в Німеччині це, мовляв, призвело до нацизму. Але в Україні це веде до її виродження, а не духовного відродження. Вона не в стані захистити українське ні в Україні, ні виконати мінімальне завдання свого Гімну – запанувати «в своїй сторонці»; не може реалізувати свою соціогуманістичну ідеюбінарного захисту і людини, і нації! Не йдеться про так звану «радянську людину» чи «единый советский народ» (читай – штучне творення російської неоімперії), а про український народ і людину в суверенній державі – не на чужій, але не своїй землі. Коли світ зрозуміє ці слова нашого Пророка?!

 

Сподіваємося, що наша влада, нарешті, зрозуміла, що без ІДЕОЛОГІЇ, без належної уваги до УНІ як сегменту соціогуманістичної політики і надання їй належного місця в гуманітарній реформі в рамках «Стратегії-2020», не реанімувати ні вже отруєних радянським соцреалізмом, ні виховати в патріотичному дусі молодь.

 

Без української ідеї в національному просторі домінуватиме не тільки окупант, його антиукраїнська пропаганда, семіотика пам’ятників, назв вулиць, чужа одержавлена церква, слово неправди і образ українства, а і не матимемо чіткого концепту державної боротьби з цим злом. Ефективність духовно-інтелектуального супроводу державотворення в Україні, власне, в тому, наскільки українській еліті вдасться дерадянізувати суспільний загал, оперативно попереджувати про небезпеку проявів великоросійського шовінізму та сучасного нацизму світ, що, на жаль, переважно байдужий. Наша наука, ідеологія, розвідка, прогнози мають діяти на випередження, а не у відповідь на факт захоплення наших земель, палких, але надто прозоро-передвиборних закликів щодо референдуму про вступ до НАТО. Адже, будучи при владі, нічого не зробили для вступу чи підготовки обіцяної контрактної армії.

 

За умов, коли втрачена довіра, коли в Україні злодій закликає народ «ловити злодія!», а сам краде і грабує, нелегко перед світом актуалізувати і активувати дискредитоване більшовицькою пропагандою гасло: «Люди, будьте пильні!». Саме ним комуністи брехливо зомбували людство у час холодної війни, буцімто остерігаючи його від небезпечних янкі.

 

Однак, нині Україна, борці Майданів, герої Небесних Сотень і АТО найбільше мають право нагадати світові, що застереження лунали чорною неправдою саме від тих, хто при зародженні фашизму був в змові з нацистами, творив нового «советского человека», спекулюючи ідеологемами побудови світлого «коммунистического будущего». В ім’я цієї фарисейської буцімто інтернаціональної, а насправді сатанинсько-хитро замаскованої задля світового панування імперсько-російської ідеології було знищено мільйони невинних людей. Нині ж її спадкоємець – «гуманний» сусід – знову «миротворит» і «бдит» в Чечні, Грузії, Придністров’ї, а під маскою борця за федералізацію України, статус особливих територій хоче її по шматках окупувати і асимілювати. Не янкі, а москалі, як попереджав наш Пророк, «чужі злії люди», які й у 3-тьому тисячолітті роблять лихо з нами. Не Вашингтон, а Москва розстрілює Незалежність України.

 

Національний ідеал досягається швидше з Провідником

У час проголошення нашої Незалежності у нас не було ні свого Гавела, ні Бальцеровича, ні Бразаускаса. Не спішив прийти і наш Вашингтон зі своїм правильним законом, Мойсей також десь затримався. А лідери, що поспішили прийти, розтринькували награбоване, браталися і бачили щасливі сни у «вічній дружбі» з Москвою. Нас заколисали міфами про міністрів, з яких щоденно в Кремлі питають: а що ти зробив для України? Тепер оправдовуємося тезою, що ніхто, мовляв, не сподівався, що Росія може вдарити нам в спину. Ніхто, окрім подвижників УНІ та простого люду. Але чи ми їх чули? Хоча подвижники не були «озабоченими» оуновцями (убеенівцями, до чого нас привчала більшовицька пропаганда), а виваженими східняками (яких нам також протиставляла та ж сама імперсько-брехлива пропаганда). Йдеться про видатних харків’ян Юрія Шевельова і Миколу Хвильового.

 

Перший без вагань назвав трьох найбільших ворогів реалізації Ідеї нашої державності: Москва, український провінціалізм і кочубейство.

 

Другий вказав чинники та шляхи втілення національної ідеї: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!». (Хоча Президент Порошенко у ВР під час підписання Договору про асоціацію з ЄС скромно лише зараз згадав останнє гасло з триптиху дорожньої карти).

 

Я не говоритиму про застереження Митрополита Андрея Шептицького, які він зробив після його звільнення з московського полону. Рефлексії цих та багатьох інших авторитетів ніколи не втрачали своєї актуальності. Щодо суспільного загалу, то у моєму рідному карпатському селі Мшанці давно загальновідоме прислів’я: «Пес небезпечний cпереду, кінь  – ззаду, а москаль – зі всіх боків».

 

А Котляревський, якому в ц. р. виповниться 245 років від народження, устами головного героя «Москаля-чарівника» Михайла Чупруна хіба голосно не попереджав усю Україну: «З москалем знайся, а камінь за пазухой держи»?

 

А хіба не було негативного історичного досвіду нехтуванням армією в період УНР? Хіба тоді українські соціалісти не вважали, що в щасливій федерації з братньою Росією будемо творити світову пролетарську революцію і армії, мовляв, не треба?

 

Про це слід було пам’ятати самозваній «еліті» в час підписання газового договору в Москві з Путіним в 2010 році, Харківських домовленостей в 2011, при відмові підписати у Вільнюсі євроінтеграційну Угоду з ЄС в 2013-му, при перемовинах з студентами обуреного Євромайдану, при прийнятті рішення щодо їх побиття і злочинних розстрілів, втечі злочинців до Росії та їхніх ростовських зрадницьких телезакликів – захистити «униженных» російськомовних від «бендеровцев», київської хунти. А, може, скажете ви, якби Євромайдан дослухався проф(ф)есора, то не було б сьогоднішнього кровопролиття. Було б (!), бо все це заздалегідь і не в Україні планувалося! А закликати Путіна допомогти армією – це наївне окозамилювання. Армія Росії завжди готова «допомогти» не тільки нам, а і Молдові, Польщі. І жириновські віддавна прагнуть випрати онучі біля берегів Англії. І це треба конче знати і усім, хто так маніакально хоче булави, що лише в собі бачить Україну. Те, що не «усьо прапало» за їхнього керівництва Україною, заслуга суспільного інтелекту нашого народу, який в потрібний час виявлявся мудрішим за т. з. національну еліту. Це черговий раз було продемонстровано на президентських виборах 25 травня ц. р. Про це нам не треба забувати і під час наступних парламентських виборах 26 жовтня.

 

Потрібна ідеологічна складова стратегії державотворення

Але Україна не може прокидатися лише під час виборів та вибухів агресивного сусіда. Так далі жити не можна! Потрібні стаєри, а не бігуни на короткі виборчі дистанції; керівники-мислителі, що бачать націю в триєдиному Шевченковому вимірі: минуле, сучасне і ще ненароджене майбутнє. Ми повинні опрацювати довгострокову систему ідеологічного духовно-інтелектуального супроводу державотворення в Україні за умов потенційних викликів. У нас немає стратегії розвитку взагалі, а її ідеологічної частини зокрема. Наших лідерів вистачає лише на регіональний крик, піар, але не на серйозний розгляд ідеологій державотворення в Україні, на панукраїнські проекти безпеки по всьому периметру пограниччя.

 

Дозвольте вас спитати: про що говорив наш сусід з Угорщини при підписанні Угоди про асоціацію України з ЄС 16 вересня в Брюсселі? Про небезпеку українських націоналістів! Не дивно, адже заслані патріоти завжди «допомагають» Україні войовничо-показовим криком. Замість того, аби у всеукраїнському масштабі мудро використовувати Довженківську формулу розбудови національної держави: «Якщо націоналізм – це любов до Батьківщини, то я – націоналіст!». Тобто поставити кличний знак на націоналізмі як патріотизмі та символі ідеології боротьби поневоленого народу за свою ідентичність. Хто в Європі, на сході України чи у світі може нам при цьому доректи?! Україна – одна і єдина. Вона соборна, українська і гідна людини і нації! Я не буду спинятися на складових цієї Великої стратегічної національної ідеї, на якій не раз наголошував. Але ми вдень і вночі повинні повторювати: без соборності немає незалежності України, і навпаки. Не може бути вільною людина, коли підневільна її нація! Не можна людину розглядати «поза рамками нації». Саме про це Франкове застереження не забували в УПА під час національно-визвольної боротьби. Вони не кричали: ми – націоналісти, а боролися під гаслом: «Волю людині! Волю народам!». Вони не забували і про соборність України: чільну посаду в УГВР займав виходець з Полтавщини – Кирило Осьмак, а не, скажімо, Роман Шухевич.

 

На жаль, праці з проблем збереження соборності України, національної автентичності, бінарного захисту і людини, і нації, розробки соціогуманістичних стратегій і тактик її розвитку, в т.ч. систем ідеологічного забезпечення, організації національного інформаційного простору, майже ніколи «так, як треба» не читалися урядовцями, депутатами, особливо тими, що нарекли себе лідерами, елітою нації, «камандою» однодумців. «Докамандовалися», що і армії не стало.

 

Ні у вишах, ні в «Знанні», ні в «Просвіті» лекції з ідеологічних засад державотворення в Україні не читалися і не читаються. Шкода, бо як казав Шевченко, «якби ми вчилися так, як треба», то не тільки «була б мудрість своя», а давно мали б національну державу, соборну демократичну Україну, врешті, були економічно і безпеково інтегровані у вільне європейське співтовариство під євроатлантичним захистом!

 

Звісно, в час, коли стріляють і вбивають, треба думати про зброю, окопи і бомбосховища. Але події АТО свідчать, що про ідеологію як духовно-інформаційну зброю і захист нації не слід забувати. Ба більше, треба було б про неї дбати з самого початку Незалежності, а не говорити: що, мовляв, національна ідея не спрацювала. Прикро, адже коли мова заходить про УНІ на форумах, то в моїй практиці сучасні мудрагелі зловмисно мене запитували: чи є українська Ідея? В Америці буцімто її нема і непогано живуть. Я відповідаю, що в США при в’їздах навіть в зовсім малі географічні пункти висить бігборд: «Люби Америку або забирайся геть!». Я так відповідаю, бо це запитання зі сфери, яку називаю – антиукраїнський інтелектуалізм. Його представники зловмисно задають, бо себе вважать геніальними «мальчіками і дєвочками», не для того, аби справді додатково про щось дізнатися, а щоби з’ясувати, за Ільфом і Петровим, наскільки доповідач «сукин сын», володіє матеріалом; ошелешити його інтелектом і широтою мислення, посіяти недовіру і зробити обговорення маргінально-містечковим, ксенофобським, а учасників – нетолерантними націоналістами. А відтак –  УНІ дискредитувати перед світом, звести її до техніцизму, модернізації економіки і ринкових реформ.

 

Ради Бога, не спекулюймо хитромудрими порівняннями України з Америкою. В Україні нагально-насушне гасло часів Гарібальді: ми здобули Італію, а тепер творімо італійців. Воно актуальне на рівні тонких соціально-психологічних, духовно-моральних механізмів людини, її виховання, патріотизму, мотивів поведінки; допоможе не називати в Україні уряд, його політику – проукраїнськими, а зробить їх справді українськими, а нас – українцями – не буковинськими чи галицькими, як казав Франко, а соборними!

 

Ми лише зараз покриваємо труни своїх воїнів національним прапором, а в них – загниваючих капіталістів – це давня традиція. В українському соціумі «працездатні» як нові, так, на жаль, і старі гасла: «Свій до свого по своє», «Гроші – в руки своїх», «Знання, інформація і рух (чин, дія)», «Україна – єдина», «Все для  перемоги» і т. п. Дивімося не на країни старої Європи, не на федеративність Німеччини чи Швейцарії, а на держави, що розвиваються. Хіба в Китаї немає ідеї: «Системи різні – країна одна!» чи тактичних гасел на кшталт «Хай розцвітають тисячі троянд!», «Вогонь по штабах!». Звичайно, сюди демократично вписуються дії Китаю щодо Гонконгу, але важко їх екстраполювати на Тибет. Треба змінити не лише обличчя, а якісно трансформувати систему. Аналізувати не лише структуру і функції системи, а і емерджентність як третю якісну характеристику відповідності двох складових (структура та функції) системи.

 

Наші західні сусіди поляки наприкінці минулого сторіччя імплементували ідею: «Зробимо Польщу Польщею!»? Однак у них, на відміну від наших Президентів, не було сумнівів щодо спрацювання при цьому національної ідеї, йти чи не йти в ЄС, НАТО? Вони на неї працювали, а не крали і вивозили накрадене! Вони вчасно зробили люстрацію. Визнаймо, що неналежна науково-прикладна увага керівництва до ідеологічних засад державотворення в Україні певною мірою спричинила, що ні світова, ні вітчизняна еліти не справилися і не запобігли кримському повторенню долі Судет, загрозам цинічної демагогії рашизму щодо федералізації України, примиренню (чи остаточному замиренню, на що розраховує Москва) з реваншистськими умонастроями неонацистів «русского мира».

 

Сьогодні ми твердо повинні бути переконаними, що матимемо Україну, якщо її захистимо! Це гасло маємо закарбувати навічно і в такому патріотично-виразному та пріоритетному звучанні, як воно було на вустах і серцях упівців – «Здобудеш Україну або загинеш у боротьбі за неї!»

 

Альтернативи цьому немає, бо на кону життя або смерть нації. Отож, захист має бути всебічним, комплексним і, головне, євроатлантичним в плані не тільки спроможності збереження територіальної цілісності країни і суверенітету держави, а й національної ідентичності українців, їхнього мовно-культурного, інформаційного простору, усунення постімперського тиску, недопущення торговельних, газових чи інших війн. Гарантії мають поширюватися на духовно-інтелектуальну, економічну, енергетичну, військову безпеку України, що добровільно позбулася третього в світі ядерного потенціалу за умов, що чи не кожен із сусідів намагався відірвати кусок її землі, асимілювати українців, а вони на них з загарбницькою метою не нападали.  Незважаючи на це, ніхто з сусідів в минулому не захищав спротив українства агресії як боротьбу «за нашу і вашу свободу», хоча такі гасла висував.

 

Нині, нарешті, Європа зрозуміла, що українці в боротьбі з російським агресором відстоюють свободу не лише для себе. Шкода тільки, що якби таке розуміння відбулося раніше, то навряд чи говорилося б сьогодні про гібридну війну в Криму чи на Сході України. Хоча роздвоєна голова орла за імперською ідеєю Росії символізує, що одним неситим оком він безперервно зазирати на Схід, а другим – на Захід. І нині задля тяглості російських імперій царський орел «зорько бдит» під музику гімну Радянського Союзу, хоча слова вже тричі переписувалися відповідно до кремлівської управлінської кон’юнктури. Але західне його око жмуриться, бо в близькому зарубіжжі «кое-кто уже за бугром» і за ним не угледіти.

 

Працюймо на українську Ідею

Ми не в більшовицькому оточення, як були упівці, і не в ізоляції від світу. Навпаки, світ підтримує боротьбу української Ідеї проти рашизму. Час по-європейському на неї попрацювати! Проте, на жаль, нині в Україні немає нічого більш невизначеного, пори те, найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак, набагато рясніше, шкода, в негативному контексті (аж до повного заперечення, мовляв, національна ідея не спрацювала), – аніж дискурс української національної ідеї. Прикро, бо УНІ – якісна програма наших дій, дорожня карта вступу до інституцій євроатлантичного співтовариства, проведення реформ, досягнення високих соціально-економічних стандартів життя, відпочинку тощо. Саме УНІ в матриці соціогуманістичної парадигми може помогти зберегти національну автентичність, мову, традиції, культурні цінності, створити в Україні єдину Помісну церкву, дерадянізувати людину та гармонізувати її вітчизняний простір. У соціогуманістичної парадигми – українська ґенеза, але потенційно її масштаб та цінність – глобально-планетарного виміру.

 

Світ має зрозуміти: Україна – не Росія. Лише Україна через свої патріотичні Небесні Сотні і героїв АТО несе нині нові смисли буття уярмлених народів, соціогуманістичні концепти міжнародні відносин, що ґрунтуються на засадах християнської моралі та паритетного, двовалентного захисту і людини, і нації, а не на ідеологемах «обустройства» імперій за рахунок анексій чужих земель і вбивства туземного люду. Україна потребує не паліативної, а ефективної допомоги!

 

Недопустимо, щоби українська нація, ослаблена імперським етно-інтелектогеноцидом, і нині через неефективність Ради Безпеки ООН, як в минулому Ліги Націй, відчувала не тільки подвійний постімперський і посттоталітарний потужній тиск, а і у жалобі лічила жертви не нею оголошеної війни як наступу рашизму на українськість. Чому адекватно не реагуємо на брехню і жорстокість агресора? Не може питання «бути» українськості в світовому розмаїтті набувати альтернатив життя або смерті для древнього 45-ти мільйонного народу через агресивність сусіда, через неефективність міжнародних безпекових інституцій. Потрібний комплексний міжнародний захист, починаючи від правового до адекватного військового втручання в міжнародні взаємини, адже у світі відбувається нищення сильними світу цього ослаблених ними же націй. Нема людей в уряді, але є молодь на Майданах, в АТО!

 

Аби національна ідея працювала активніше, їй треба толокою, громадою, спільнотою, усім соборним народом – не лише помагати, а й для захисту доводиться, за Шевченком, «добре вигострить сокиру». Зрушення є. Ще недавно ніхто не міг повірити, що Гімн співатиме уся Україна, а державні синьо-золоті Прапори в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську чи Харкові майорітиме рясніше ніж в Львові. Україна думає глобально, діє патріотично і разом – синергійно творить «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Що їй буде потрібне після цієї нав’язаної трагедії? Очевидно, насамперед знати та не забувати: хто і для чого спричинив бойню, що робити, аби більше кровопролиття не повторилося на нашій землі, аби у відродженні українців не спіткала точка неповернення до праджерел. Передусім, ясна річ, не обійтися без серйозного духовного очищення, без сумлінної праці одухотвореного інтелекту нації, без довіри і виховання (духовно-інтелектуального, фізичного, патріотичного, військового) молоді, яка виявилася на висоті, достойного фінансування армії, яка так не проявила себе. Водночас, вкрай потрібне всенародне розуміння, що в унітарній державі без науки, знань, культурних цінностей як основи УНІ не сконсолідувати соціум. УНІ – універсальний символ і механізм єднання, соборності і націєцентричності, це життєдайна соціогуманістична ідеологія державотворення в Україні, її прориву на світові цивілізаційні простори.

 

Українцям не стати ні патріотами, ні християнами без дбання про те, аби Україна була б єдина, неподільна, а її церква – одна, незалежна ні від  внутрішньої тупості, ні від провокацій одержавлених засланих церковників. Беззаперечно, належить ідеологічно укріпити позитивні моменти тяжкої долі державотворення: відкрити очі багатьом ще зазомбованим фарисейством споконвічного «братерства», пропагованого Росією. Треба умислитися: чому мовчить Церква московського патріархату щодо агресивності братів православних? Тим більш, що клір, бачачи братовбивство, давно зрозумів: не браття  ми – «ни по отцу, ни по матери!». А церква – совість народу – мовчить ніби не бачить і не чує, що даремне представник Росії в ООН Чуркін «общими генами» замилює світові очі. Святі отці, будьте ще й інтелектуалами, думайте не лише про свою єпархію, її підпорядкування, а й буття людини та народу, гармонійний їх розвиток і вічність в любові!

 

Час соціогуманістичної парадигми розвитку

Обговорення воєнних дій Росії щодо анексії Криму, їх ескалації на Сході України в ЄС, НАТО, ООН, особливо в Раді Безпеки, де агресор володіє правом вето, показали, що фактично нині поза карою є анексія сильним світу цього будь-якої території будь-кого народу, слабшого у воєнному плані чи не готового до захисту від несподіваного нападу ворога. Заклики до сумління сильного агресора зупинити напад, припинити вбивати за умов, що йому дуже хочеться загарбати лакомий кусок чужої території, – санкції, умовляння даремні. Тим більше, коли загарбник з часів Івана Грозного, постійно бреше як постійний член Ради Безпеки, але за допомогою вето, блокує будь-яке, навіть об’єктивно-справедливе, розумне та виважене її рішення.

 

Цю несправедливість можна частково усунути, якщо виходити з соціогуманістичних засад стратегії розвитку, з нової парадигми буття нації, що оптимально поєднує морально-націо-державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини, і нації. Розробляючи таку концепцію передовсім на культурологічній основі, в постколоніальному просторі маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатма Ганді своїй нації: «Я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім».

 

Широко відомий інший великий подвижник соціогуманізму, якого світ не зрозуміли. Але він соціогуманістичний імператив як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН під час виступу Папи Римського Івана Павла ІІ з приводу святкування її п’ятдесятиріччя.

 

Ні світ, в т.ч. Україна, над ініціативою Папи, шкода, не застановилися. Адже культура, мова, традиції є надбанням нації, рівно ж – вони  феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, який, продовжуючи традицію Масарика, закликав поважати «силу безсилих». Саме Томаш Масарик говорив: я – чех, мушу мати чеську культурну програму, національну ідею. Право нації захищати свої ідеї чітко висловив наш Пророк Шевченко у зверненні до уярмлених Росією народів Кавказу: «Борітеся – поборете!». Коли узагальнити ці погляди, то, препаруючи їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадавши Володимира Мономаха: «Не дайте сильним світу цього запропастити людину». Хіба наше керівництво має національні програми, проводить соціогуманістичну політику, відповідні реформи, якісно змінюючи систему? Тому й далі занепадаємо як нація за всіма її ознаками, слухаючи Донбас. А хто чує Україну? Лише соціогуманізація міжнародних відносин, надання їй світової юрисдикції, євроатлантичного військового захисту здатна відвернути катастрофу, локалізувати зухвалість сильних світу цього силою права кожного народу, кожної людини на рівний доступ до ресурсів, можливостей розвитку та збереження своєї національної тотожності.

 

Інтелігенція Росії та України разом з бізнесом хоча зараз мали б взяти частини відповідальності на себе, особливо щодо брехливих зловживань чинником мовного «притеснения» російського штангіста важкої категорії нашою тендітною гімнасткою. Нам остаточно треба викинути з Конституції України табу на єдину державну ідеологію, зрозуміти конечну нагальність нової соціогуманістичної парадигми буття української нації. Лише Україна – для себе і світу – може очистити від нашарувань т. зв. радянського соцреалізму заяложене слово «гуманний» (гуманітарний), і допомогти усвідомити парадигмальний масштаб поняття «соціогуманістичний» як власний новотвір, що має не лише український вимір. Не все людське – людяне. Якщо поняття "соціальне" означає людське, суспільне, а "гуманне" – людяне, то їх синтез, власне, складе "соціогуманістичне" як нову якість емерджентності (окрім структури і функцій) суспільних систем. Лише якісна трансформація інституцій спільноти і людини може пришвидшити прорив на світові простори.

 

Лише, виходячи з принципів соціогуманізму, можна розвести смисли секендхендівської допомоги, тобто т.зв. «гуманітарки» для бідних, гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина тощо), піар гуманітарних конвоїв, коридорів агресора, врешті, глибинну сутність нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного (двовалентного) захисту та розвитку людини та нації (націй), їхнього майбуття і буття в розмаїтому світі, в якому шекспірівське «бути» для України – не награне, а архіважливе і доленосне, рівне – життя або смерті. Врешті, знайти належне місце соіогуманітарній парадигмі розвитку в рамках чинної гуманітарної політики Україну, яка б забезпечувала ідеологічний супровід державотворчих процесів, аксіологію вільної інтеграції у вільне світове товариство.

 

Отже, незважаючи на війну, потреби фронту, не відкидаймо комплексні дослідження теоретико-методологічної основи формування в Україні нової політики, яка б ґрунтувалася на соціогуманістичній парадигмі паритетного захисту індивідуальних прав людини і колективних прав нації; водночас не виносила б на маргінес ні історію, ні подвижників УНІ, ні її сучасну реалізацію як споконвічну мрію корінного народу, що дав назву національній державі в центрі Європи.

 

У 3-тьому тисячолітті українці вмирають за право вільно жити на своїй Батьківщині, за національну ідею як програму суверенних дій. Окрім  непоправних жертв людських життів, є втрати культурно-інтелектуальних, духовно-інформаційних цінностей, що мають екзистенційне значення для всього цивілізованого світу. І світ повинен, нарешті, пройнятися тим, що Ідея державотворення в Україні будується не на анексії чужих земель, а на універсальній соціогуманістичній парадигмі буття, що забезпечує кожній людині, її нації самоусвідомити себе реальним господарем на своїй землі.

 

Кожен (і не тільки українець), що міг щось зробити в цьому напрямку і не зробив, сам позбавив себе не лише вдячності, гідності та презумпції невинності, а і в майбутньому – прощення. Не уникаймо очей героїв Небесної Сотні, що загинула на Майдані Гідності. Робімо все, аби такі сотні не ставали українськими Тисячами, а відтак – Мільйонами 3-тьої планетарної трагедії вбитих лише тому, що людство черговий раз злегковажило соціогуманістичну парадигму розвитку. Невже не мир між православними християнами, а імперську ворожість великоросів, реанімовану, збуджену чи навіяну їхнім неофюрером спеціально для імперського реваншу, що має велику імовірність перетворитися у потужний потенціал розпаленого вогнища братовбивства світового масштабу, – залишимо в спадок прийдешнім?! Віриться все-таки в інше, а саме: істинні Знання, правдива Інформація, одухотворений Розум та Інтелект в Любові об’єднають і гармонізують все на славу Богу та розвиток України й Людства!