Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Переселення західноукраїнського населення під час Першої світової війни (автор: Дем'янюк Олександр)

опубліковано 26 серп. 2013 р., 10:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 вер. 2013 р., 10:40 ]

Переселення західноукраїнського населення є одним із чинників антинародної політики російської імперії під час Першої світової війни.

 

Більшість дослідників, вивчаючи перебіг Першої світової війни, звертають увагу на військову складову (що з рештою виглядає цілком логічно), освітлюють вплив бойових дій на зміни суспільно-політичного характеру та соціально-економічні наслідки війни для населення тих територій, які безпосередньо чи опосередковано входили до театру активних бойових дій. Однак ще є багато чинників, які у тій чи тій мірі формувалися під час ведення війни та мали негативні наслідки для населення окремих територіально-адміністративних одиниць. Одним з таких факторів є рух біженців у прифронтовій та наближеній до неї територіях.

 

В українській історіографії проблема біженців в основному пов'язується з періодом Другої світової війни, коли цей рух набув дійсно масових форм. Проте біженці були при будь-якому військовому конфлікті, є вони й тепер. Кожна з хвиль біженців мала як загальні риси, так і свої особливості.

 

Перша світова війна, яка стала першим серйозним випробуванням для народів Європи, була не лише військовим протистоянням двох ворожих мілітаристських блоків, але й виявом антисоціальної політики країн-учасниць цієї війни. Насамперед, це стосується держав-імперій – Російської, Австро-Угорської, Німецької.

 

Необхідно зауважити, що проблема біженців на території Волинської губернії під час Першої світової війни не була жодного разу предметом комплексного дослідження вітчизняних істориків. Схожою за проблематикою, однак іншого історичного періоду (1945-1949 рр.) стала праця М. Павленка (Павленко М. І. «Біженці» та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав: (1945-1949 рр.) / М. І. Павленко. – К.: Наукова думка, 1979. – 246 с.).

 

І. Баран розглядав проблеми біженців з Галичини у період Першої світової війни (Баран І. Галичина на початку Першої світової війни: проблема біженців / І. Баран // Актуальні питання вітчизняної історії. – 2009. – Вип. 1. – С. 37-41).

 

Л. Жванко готує до випуску в 2012 р. монографію «Біженці Першої світової війни: український вимір (1914-1918 рр.)».

 

Тому, підбираючи матеріал для статті, нами було використано спогади очевидців того процесу, безпосередніх учасників та статистичні дані, які наявні у відкритих джерелах інформації.

 

З огляду на те, що проблема біженців під час Першої світової війни майже не висвітлена у науковій літературі, розглянемо її хоч би частково – на східному театрі бойових дій у 1914-1916 рр. Спробуємо проаналізувати основні особливості біженського руху на території Східної Галичини та Західної Волині під час початкового етапу Першої світової війни та визначити спектр подій, який привів до його поширення.

 

Насамперед необхідно визначити суть поняття «біженець». На нашу думку, це особа, яка з незалежних від неї причин змушена була покинути країну та певну територію через бойові дії чи інші події, які несли загрозу її безпеці чи життю або членам її родини. У більш розширеній інтерпретації – особа, яка покинула постійне місце проживання та стала жертвою окупаційного чи йому подібних режимів (Павленко М. І. Біженці та переміщені особи / М. І. Павленко // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наукова думка, 2003. – Т.1; А-В. – 2005. – С. 271).

 

По-своєму особливим був і західноукраїнський біженський рух під час Першої світової війни. Необхідно зазначити, що суспільно-політична обстановка в Європі була дуже напруженою, окрім основних причин, і через етнічний склад ворогуючих країн. Так, М. Стахів зазначав, що напередодні Першої світової війни «держави в Європі не обнимали в собі одного народу, але мали звичайно один нарід пануючий, якого було більше право в держані, та інші народи з меншими правами або зовсім без прав. Так Німеччина мала частину поляків і французів. Росія поневолювала поляків, українців, білорусинів, кавказькі народи, Туреччина – вірменів, болгар, сербів і греків, Австрія – українців, чехів, словінців, сербів, румунів й італійців, а Мадярщина – словаків, хорватів, українців і румунів» (Стахів М. Причини Світової війни. Історія світової війни в рр. 1914-18. І Частина / М. Стахів. – Яворів: Українська видавнича спілка «Громада», 1931. – С. 28).

 

Перші збройні сутички між російськими та австро-угорськими військами на території Волинської губернії мали місце 2 серпня 1914 р. В результаті місцевих боїв у прикордонних селах Ковельського, Дубенського, Володимир-Волинського та Староконстянтинівського повітів було частково поруйновано 178 селянських дворів, пошкоджено робочий інвентар та понищено посіви (Державний архів Житомирської області, м. Житомир (далі – ДАЖО). – Ф. 226. – Оп. І. – Спр. 539. –Арк.1, 7).

 

15 серпня 1914 р. Волинський губернатор направив міським головам та міським старостам циркуляр, в якому висловлював впевненість, що міські думи і збори підуть назустріч потребам сімей мобілізованих «в справі опалення та освітлення жител учасників війни, забезпечення одягом членів їх сімей, збереження їх майна від знищення, догляду за пораненими та надання їм медичної допомоги» (Державний архів Волинської області, м. Луцьк (далі – ДАВО). – Ф. 3. – Оп. І. – Спр. 1284. – Арк. 10 зв.).

 

Принагідно слід зазначити, що восени 1914 р., враховуючи місцевих жителів та біженців, у Житомирі зосередилося близько 1100 сімей учасників війни (там само. – Арк. 65 зв.).

 

Навесні 1915р. ситуація на фронті почала змінюватися на користь Центральних держав. У травні-червні російські війська не витримали прорив австро-угорськими та німецькими військами їхньої оборони в районі Горлиця-Тарнів. Росіяни змушені були відступити і зайняти оборону по лінії Холм – Володимир-Волинський – Броди – Бучач. Тоді, чи не вперше з часу початку Першої світової війни, проявилася антинародна політика Російської імперії, яка межувала з геноцидом недержавницьких націй. Російські війська, рухаючись на схід, не лише забирали з собою цивільне населення, але й руйнували панські маєтки, двори, палили села.

 

У повітові центри Волинської губернії поступають розпорядження про підготовку до евакуації державних установ та органів місцевої влади. Робляться спроби провести цю підготовку організовано. Наприклад, 18 квітня 1915 р. волинський губернатор надіслав телеграму міському старості м. Дубно, в якій зазначав, що «на випадок відходу наших військ і евакуації міських органів, у ньому мають залишитися особи для управління і ведення господарства міста» (Державний архів Рівненської області, м. Рівне (далі – ДАРО). – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 256).

 

Подальший хід подій покаже, що більшість евакуаційних заходів була проведена поспіхом.

 

На початку літа 1915 р. Волинську губернію поступово почали наповнювати біженці з Галичини, розміщення яких у прифронтовій зоні, безсумнівно стало помилкою російського військового командування. Адже з просуванням лінії фронту на схід їх доводилося евакуювати все далі у тил. Очевидець тих подій А. Влодарчик згадував: «на Луцькім тракті підводи біженців і військові обози безперервно їхали в різні сторони. Казали, що позаду них випалено збіжжя, а в криницях немає води» (Влодарчик А. Втікачі (біженці) з рідних осель в 1915 році (Спогад з Першої світової війни) / А. Влодарчик //Літопис Волині. – 1967. – Ч. 9. – С. 55).

 

Луцькому виконавцю з військових справ 4 червня було надіслано телеграму, в якій зазначалося, що з Горохова до Луцька прямують 376 селянських сімей з майном на підводах. Вони були виселені з Городецького повіту Галичини в Луцький повіт за циркулярним розпорядженням від 27 травня 1915р. генерал-губернатора Галичини Г. Бобринського (ДАВО. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 1577. – Арк. 49).

 

Нерідко біженці потрапляли під шквальний артилерійський вогонь то російських, то австрійських військ. У цій паніці «люди почали кричати, втікати в розтіч, жінки розгубили дітей, аж по якомусь часі ми знову привели себе до ладу» (Влодарчик А. Втікачі (біженці) з рідних осель в 1915 році (Спогад з Першої світової війни) / А. Влодарчик //Літопис Волині. – 1967. – Ч. 9. – С. 55).

 

Спочатку переселенців розміщували в районі Луцька, Володимира-Волинського, Дубно (Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК). – Ф. 278. – Оп. І. – Спр. 751. – Арк. 21.), згодом у таборах під Рівним та Житомиром.

 

Здебільшого біженці з Галичини, які проходили через Волинську губернію, мусили самостійно дбати про свій захист та опікуватися один одним (Дем'янюк О. Й. Луцьк та Луцький повіт в роки Першої світової війни / О. Й. Дем'янюк // Актуальні проблеми українського державотворення: Науковий збірник. – Вип. III. // Ред. кол.: 3. В. Герасимчук. О. М. Жук. Я. М. Мартинюк [та ін.]. – Луцьк : ЛНТУ, 2010. – С. 29.).

 

Характерною картиною того часу було переказане біженцем з Галичини: «До нас приїхав стражник, оглянув вози, коні і худобу та сказав, що у Рівному уряд скуповує худобу на м'ясо для армії і добре платить, а коні і вози можна продати в Житомирі» (Влодарчик А. Втікачі (біженці) з рідних осель в 1915 році (Спогад з Першої світової війни) / А. Влодарчик //Літопис Волині. – 1967. – Ч. 9. – С. 56.).

 

Нерідко біженці з Галичини залишалися в німецьких колоніях на території Волинської губернії, які були не пограбовані та стояли пусткою. За задумкою волинської губернської влади (цит. мовою оригіналу) «галичан предлагали расселить у нас на Волыни в немецких колониях, оставшихся пустыми за выселением немцев. Галичан предполагали поселить, так сказать, на готовое хозяйство, полагали, что они уберут урожай на нескольких колониях, частью его прокормятся сами, а остальное передадут казне» (Доклады исполнительной комиссии Волынского губернского комитета Всероссийского земельного союза V-му Собранию членов губернского комитета. 1 ноября 1915 г. – Житомир: Работник, 1915. – С. 49).

 

Інколи біженці ставали свідками таких випадків, які описав А. Влодарчик: «У той час попри нас проводили біля 200 полонених австрійців. Молодий хлопець галичанин, років 10, пізнав у колоні полонених свого батька і крикнув «тату!» На той час переїздила моторова машина, всі для неї зробили місце, полонений скористав із цього руху і скочив до воза біженців» (там само. – С. 57).

 

У червні 1915 р. працівників суду Володимир-Волинського з'їзду мирових суддів та членів їх сімей евакуювали в основному до Києва та Житомира. Окремі сім'ї виїжджали до Саратова, Таганрога, Лубен (ДАВО. – Ф. 347. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 4-6).

 

У липні місцеві органи управління отримали циркулярне розпорядження про негайну евакуацію жителів населених пунктів Західної Волині з тридцятиверстної смуги по лінії Локачі – Свинюхи – Горохів (ДАЖО. – Ф. 70. – Оп. 1. – Спр. 74. – Арк. 2).

 

У першу чергу підлягали вивезенню документи та працівники урядових установ, органів місцевого самоврядування, інші посадові особи та члени їх сімей. Нерідко складалася така ситуація, що ешелони з евакуйованими паралізували рух ешелонам, що йшли на захід з поповненням, озброєнням та амуніцією для російських армій Південно-Західного фронту.

 

Найбільше перевантаження залізничних шляхів у липні-серпні відмічалося у напрямках на Холм, Луцьк, Ковель. У повідомленні штабу 8-ї армії зазначалося, що на всіх дорогах до державного кордону безперервно рухаються тисячі возів з біженцями, які утруднюють пересування військових обозів. Багато з них просили допомоги – видати хліба та їжі. В основному, «положення біженців безпорадне, більшість з них не віддає собі звіту, куди йде і для чого» (ЦДІАК, – Ф. 361. – Оп. 1. – Спр. 546. – Арк. 42).

 

Таке скупчення військових, біженців та примусово вивезених з Галичини, різко загострили потребу у товарах першої необхідності та продуктах харчування. Почастішали випадки спекуляції та мародерства, що, у свою чергу, посилило соціальну напругу в регіоні. До створення дисбалансу чоловічого і жіночого населення Волині привели мобілізаційні заходи російського командування, яке на початковому етапі Першої світової війни джерелом поповнення особового складу армії та її тилового забезпечення обрала найближчі до фронту території.

 

Насичення біженцями прифронтових територій різко погіршило загальний епідеміологічний стан цих територій. Голова Волинської губернської земської управи зазначав (цит. мовою оригіналу): «Затем волна беженцев, хлынувшая из Галиции, занесла холеру в Луцкий и Владимир-Волынский уезды, оттуда она перебросилась в Дубенский, Ковельский и особенно Ровенский и Новоград-Волынский уезды в период скопления в этих уездах большого количества беженцев» (Доклады исполнительной комиссии Волынского губернского комитета Всероссийского земельного союза V-му Собранию членов губернского комитета. 1 ноября 1915 г. Житомир: Работник, 1915. С. 3).

 

Влітку 1915 р. територія Західної Волині остаточно увійшла до театру бойових дій. Австро-угорські війська поступово почали завойовувати населені пункти Волинської губернії силами 1-ї армії з липня та 2-ї армії з серпня 1915 р. Це спричинило до відступу та передислокації російських військ, а також до додаткових мобілізаційних та евакуаційних заходів. До великої кількості біженців додалися ще виселенці. Ця категорія з'явилася після наказу командувача Південно-Західним фронтом про переселення всього чоловічого населення віком від 18 до 50 років вглиб Російської імперії.

 

За кілька днів австро-угорським військам вдалося вийти на лінію Турійськ – Володимир-Волинський. З'явилася загроза захоплення австрійцями Луцька, бо місто перебувало в зоні найменшої концентрації російських військ. Місцеве населення, яке не евакуювали на схід, почали ще більше залучати до будівництва фортифікаційних споруд, риття ровів, натягування дротів, облаштування оборонних рубежів. Нерідко на допоміжні роботи залучали біженців з Галичини. У прифронтових волостях все суспільне життя було підпорядковане підготовці до боротьби з австро-німецькими військами.

 

У серпні-вересні 1915 р. російське командування, щоб не допустити оточення своїх військ, яке неминуче би настало після відходу їх з Перемишля та Львова, прийняло рішення про загальний відступ по усьому фронту.

 

Поспіхом почали евакуйовувати найважливіші державні установи, місцеві органи влади. 16 серпня Луцька міська управа евакуювалася в Житомир, поспіхом, без плану евакуації. Вивезли кріпосні документи та плани міських земель, поточні справи з 1912 р., книги про народження та смерть, одруження і розлучення, інші менш важливі документи (ДАВО. – Ф. 3. – Оп. І. – Спр. 1577. – Арк. 125 зв.).

 

Працівників земських установ було звільнено зі служби через військові обставини з 15 серпня 1915 р. (там само. – Ф. 85. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 110).

 

Загалом до середини осені 1915 р. були евакуйовані шість повітів Волинської губернії: Ковельський, Володимир-Волинський, Луцький, Дубенський, Острозький та Рівненський. Готувалися до евакуації Новоград-Волинський, Житомирський, Кременецький повіти та м. Житомир. З Галичини близько 40 тис. біженців оселилися в межах Волинської губернії зі сподіваннями про швидке повернення до своїх домівок.

 

У звіті евакуаційної комісії зазначено, що всі промислові підприємства вивезені з Дубенського, Кременецького, Новоград-Волинського, Рівненського, Староконстянтинівського, Луцького, Острозького та Заславського повітів. Лише у Новоград-Волинському повіті через евакуацію не працювало 12 фабрик і заводів (ЦДІАК. – Ф. 1262. – Оп. 1. – Спр. 217. – Арк. 66).

 

У межах східних повітів Волинської та Київської губерній було створено близько 100 стаціонарних пунктів харчування з пропускною можливістю 100-120 тис. осіб щоденно. Харчували гарячою їжею і забезпечували сухим пайком на кілька днів.

 

У зв'язку з тим, що в губернському місті Волині зосередилася значна частина інтелігенції та заможних осіб, виникла потреба надати їм пристойне житло. Голови Волинської губернської земельної управи зазначав (цит. мовою оригіналу): «наплыв интеллигентных беженцев в Житомир, ввиду отсутствия здесь дешевых гостиниц и столовых, выдвинул вопрос об открытии специально для беженцев-земледельцев и лиц интеллигентных профессий приюта»( Доклады исполнительной комиссии Волынского губернского комитета Всероссийского земельного союза V-му Собранию членов губернского комитета. 1 ноября 1915 г. Житомир: Работник. 1915. С. 89).

 

Наприкінці літа – на початку осені 1915 р. до окупованих австрійцями західноукраїнських земель посилився інтерес українських військово-політичних сил Галичини. На ту пору західноукраїнські партії, об'єднавшись у Загальну Українську Раду, в тісній співпраці зі Союзом Визволення України, почали вимагати від австро-угорської влади виконання своїх передвоєнних обіцянок стосовно української громади Західної України.

 

У волинських містах поступово почали насаджувати окупаційну адміністрацію, яка у переважній більшості складалася з поляків. Недарма до українського політичного осередку у Відні з Волині надійшов лист такого змісту: «Ми надіялися бути під австрійською владою, а опинилися в польському ярмі, що гірше від російського... Українців не допускають до жодної служби» (Грушка Є. Старі могили над Стоходом / Є. Грушка // Волинь. – 1996. – 16 листопада).

 

Не додавав оптимізму й стан православ'я, поширеного на Волині. Аналізуючи його, І. Крип'якевич вказував, що «православна церква здеморалізована російським правлінням і не представляє в теперішнім стані сильної опори для українства»( Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 34).

 

Д. Вітовський у листі М. Волошину писав: «Населення зостало зовсім без церковних і релігійних услуг і їх брак дуже боляче відчуває» (ЦДІАЛ. – Ф. 395. – Оп. І. – Спр. 10. – Арк. 19).

 

У середовищі української інтелігенції Галичини щодо волинян побутувала думка, що «національна свідомість тамошнього українського населення, до речі, масово виевакуйованого москалями під час відступу в глиб російської держави, стояла тоді ще на дуже низькому ступені» (Думін Осип. Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914-1918/ О. Думін – Львів: «Червона Калина», 1936. – С. 302).

 

Освітня справа на Волині з осені 1915 р. була вкрай занедбана. Більшість учителів була евакуйована або виїхала сама під час відступу російських військ. Тому школи припинили свою роботу не лише у невеликих містечках та селах Західної Волині, але й у повітових центрах – Ковелі, Володимирі-Волинському та Луцьку.

 

Відкриття першої школи на Волині було заплановане січовиками на травень 1916 р., але наступ генерала О. Брусилова на Волинь спричинив до появи в Ковельському окрузі близько 23 тисяч біженців. Австрійська влада створила спеціальні органи опіки і табори для біженців. Вітовський почав ними опікуватися, виховувати національні почуття, формувати свідомих громадян, а відкриття школи було перенесено на пізніший термін.

 

Реевакуація та повернення біженців на територію Галичини та Волині, які в основному припали на 1918 р., відбувалося з великими труднощами та негативними фактами. Однак ця проблема – це тема для наступної розвідки.

 

Стосовно евакуації та біженського руху з прифронтових західноукраїнських повітів на початку Першої світової війни необхідно зазначити, що вони були в основному неплановими та стихійними. У першу чергу евакуації підпадали державні працівники та інтелігенція. Селяни та міщани, налякані російською спецпропаґандою про страхіття завойовників, залишали свої домівки та самотужки мігрували на схід. Біженцями намагалися опікуватися в Рівному, Житомирі, Києві. Однак ця опіка не могла зменшити біль від утрати свого майна та залишення рідних домівок.

 

Олександр Дем'янюк, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних дисциплін, Луцький інститут розвитку людини Університету «Україна».