Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

П'ята колона. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 лип. 2019 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2019 р., 03:01 ]

Вибори президента, а відтак до Верховної Ради посилили антидержавні, в цілому антиукраїнські тенденції в нашому суспільстві. Як би це не звучало парадоксально, але факт залишається фактом, що саме в цей виборний час активізувалися протидержавні сили, яких узагальнено звуть п'ятою колоною.

 

Хто більш-менш уважно стежить за сьогоднішним суспільним процесом, то, без сумніву, побачить різні факти, яких не могло бути в попередній час. Йдеться, насамперед, про “вільну” поведінку судових органів, які, всупереч законів держави і елементарної логіки, діють, грубо їх порушуючи...    

 

Кричущий приклад — звільнення Єфремова, якому справедливо інкримінували зраду держави, коли той активно агітував за самоназвані т.зв. “республіки”, таким чином сприяв окупації східного регіону Росією і її активними “підручними”-терористами. І раптом — звільняють злочинця, а т.зв. Судова система (з відповідними державними підрозділами), в тому числі й новообраний президент, мовчать, ніби води в рот набрали...  Гадаю, що це колись, може навіть у скорому часі, йому нагадають, як і інші речі, обіцяні під час виборчої кампанії, але не виконані.

 

Тобто ми стали свідками, коли злочинці-антидержавники, повертаються в Україну, бо носом чують, що правова ситуація змінилась в їхню користь. Більше того, й претендують влізти до влади. І це їм уже вдалося. Досить лише нагадати прискіпливому українському громадянину, що т.зв. ”опозиція”, явно проросійської орієнтації, набрала 13 відсотків і зайняла друге місце після “Слуги народу”. Звичайно, проголосували за них антидержавники, можливо, більшість російської національности, саме ті, які не приймають і ніколи не приймуть української держави. Вже тисячі жителів окупованих регіонів кинулися за паспортами Путіна, але ще тисячі чекають черги отримати цей омріяний паспорт.

 

Коли б сучасна українська влада була по-справжньому українською, то давно мала б оголосити цим носіям другого паспорта вибір: або залишаєшся з одним — українським паспортом, або — прошу дуже, тебе ніхто не затримує, манджай у російські простори, де управляє “щастям” пан-цар Путін...

 

Іншими словами, п'ята колона росте на наших очах, як гриби після дощу... І міцніє, бо вже чимало отих самозванців-злочинців приперлося у Верховну Раду. Можна собі уявити, які закони вони прийматимуть і чим займатимуться, щоб як найуспішніше підвести Україну в “обійми” Путіна, який однозначно трактує Україну “как исконно русскую землю”, а українську державу (чи й мову) називає німецькою чи ще там чиєюсь провокацією... Не  кажучи вже про мову українську, якої ще за батюшків-царів не визнавали, вважаючи, що її ”нет и быть не может”... Йому вторує Кірілл — політичний настоятель московської церкви, яка виконує насамперед політичні функції, а релігія є всього на всього знаряддям русифікації та упокорення хохлів, тобто тих, які є, на думку обрусителів, несвідомим елементом “русскаво народа”...

 

Немає найменшого сумніву, що в новообраному парламенті вірний агент Путіна, ще й в додатку зв'язаний родинними “узамі”, докладе всіх зусиль, щоб п'ята колона працювала продуктивно і виконала своє основне завдання — зруйнувати українську державу і під виглядом колонії, якою насправді вона була під час останньої  окупації т.зв. радянської імперії або, як її справедливо назвав американський президент, “імперія зла”, — привести її під “благодєтєля” Путіна.

 

Перший крок у цьому напрямі зробив Медведчук (разом з іншими — бойками, вікулами, ширяєвими та іншими — цього ”свояка” російського “імператора” можна вважати чільником п'ятої колони), поїхавши на Захід, провів інтерв'ю, спеціяльно призначене для політичного керівництва і парламенту ЄС, без сумніву, на актуальну тему, на предмет миру в окупованих територіях України. Для цього лише треба провести переговори з терористами, прийняти їх умови щодо статусу самоназваних “республік” на етнічній території України, які мають бути визнані українською державою, а їхніх керівників увести шляхом виборів у ВР.

 

Що це означає, гадаю, читачі зрозуміли: втрата території, хоча начебто т.зв. “республіки” перебувають у складі України, і, мовляв, повна непричетність Росії до цієї авантюри, яка є, мовляв, лише громадянською війною в Україні. Отаке — сіла й перевезлася! Власне вона, п'ята колона, і озвучила свої сокровенні наміри. Але тільки частково.

 

Бо є ще інші, стратегічні плани: взагалі всю українську державу перетворити на колонію Росії як “единое неделимое отечество”.

 

Напевно, ця ідея одверто чи приховано, ”підтекстово” звучатиме у Верховній Раді в устах ревних учасників  та керівника п'ятої колони.

 

Особливої уваги заслуговує діяльність і роль у п'ятій колоні московської церкви в Україні, яка з метою політичної мімікрії назвала себе Українська Православна Церква Московської Патріархії. Але сталася для неї вкрай неприємна історія, коли Київ, як столиця держави, отримав Томос для своєї православної церкви. Москва зарепетувала аж до почервоніння від обурення, оскільки Томос відрізав Українську Православну Церкву від багатостолітнього панування Московської Патріярхії. Істерика Московії триває донині, але Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломій виявився стійким і неуступним перед московською істерією. Перехід церков в Україні з-під Московської Патріярхії триває і, без сумніву, приведе до повної ліквідації т.зв. УПЦ МП! Це майбутнє, яке вже сьогодні зриме. І УПЦ отримає заслужену і справедливу Патріярхію.

 

Кірілл досі не визнає явного свого програшу і робить усе можливе і неможливе, аби залишитися на території Незалежної Української Соборної Держави назавжди, продовжуючи обалванювати свідомість українських громадян і запускаючи у живі душі українців духовну отруту під виглядом єдиної “правильної” християнської віри тільки і тільки в Московській Церкві. Ця отрута на шляху п'ятої колони інтенсивно діє на усіх, хто не обізнаний з історією, згідно з якою Московська Церква є відступницею від канону християнського, започаткованого Христом і рукопокладенням від часів “скелі” -- Св. Петра, безперервність якого (рукопокладення) триває донині в римо-католицькій церкві і в усіх тих церквах, в яких немає ні найменшого відступу чи розірвання цієї традиції Духа.

 

Навпаки, Церква в Московії обірвала цю традицію, ставши виконавцем політичної волі царів та всіх наступних правителів Російської імперії.

 

Також слід особливо наголосити на тому, що в час прийняття християнства на Русі-Україні, Московії як держави не було, не існувало, а на місці нинішньої Москви квакали жаби в mos aqua, що означає “брудна вода”. І коли говорить неграмотний нинішній “імператор” Росії про приналежність Києва як “мать гародов русскіх” до Московії, — є повною нісенітницею і абсолютним незнанням історії.

 

Але, незважаючи на це, Кірілл повторює нісенітниці за своїм володарем, бо перед ним стоїть, як вважає, неминуче “сліяніє” всіх “ісконно русскіх зємєль”, отже й України також.

 

Ця ідея-фіксе затемнила і так замотиличені мозки правителів Московії і її церкви. І щоб замотиличення мас тривало безконечно, Московська церква в Україні продовжує інтенсивно сіяти кукіль у людські душі.

 

Я був свідком, як в один монастир на Волині підвезли церковну літературу, звичайно, всю без винятку на “обчепанятном”, і з яким захопленням та непідробною зацікавленістю буквально накинулися сестри-монахині роздивляти цю обнову. Звичайно, монастир під управлінням МП. Сестри, звичайно, говорили українською, зате священик намагався нею говорити з “гріхом пополам”. Відправа відбувається на т.зв. церковнослов'янській, але фактично російською мовою. Немає ні найменшого сумніву, що це могутнє джерело русифікації. І цей канал п'ятої колони надзвичайно активно і справно використовують обрусителі для денаціоналізації українського населення. Після втрати українцем усвідомлення, хто він насправді, легко його “перевести” в “русскаво”... Навіть “суржика” в цих умовах важко позбутися...

 

Ще один аспект діяльности московської церкви в Україні: внести в свідомість українців “священне покликання” російських царів, яке, мовляв, полягає в прищепленні їх “святости”. Таким чином, наприклад, останній цар, розстріляний за наказом Ульянова, введений в сонм “святих”, а його портрет, як ікона, вивішений демонстративно в церквах. (Цей факт я теж спостерігав на Волині). Ікононізація російського царизму розрахована на кілька моментів: по-перше, прищепити українському населенню абсолютно позитивну думку про правління російських царів в Україні, як надзвичайно позитивний факт. (Щось подібне, тільки від протилежного, відбувалося в часи окупації за совєтських часів, коли “восхваленню” підлягали всі без винятку вожді-кати, а виклиналися царі). Ця нинішня сакралізація абсолютно “не святого”, а злочинного, по-друге, ставить метою зробити в свідомости українського громадянина, вірного в московській церкві, переворот, щоб він прихильно, абсолютно некритично ставився до російських царів, як “святих”. Таким чином перекреслюється історія, насаджується саме російське її бачення за допомогою церкви і активного в цьому напрямі московського попівства.

 

Виникає питання: як сучасна влада поборює цілеспрямовану діяльність п'ятої колони, до якої теж дуже активно підключені російські ЗМІ. Журналістика, нехтуючи правилами моралі, чесности і порядности, за великі гроші розповсюджує на весь простір Української держави суцільні брехні, інсинуації, наклепи і всяку ідеологічну нечисть.

 

Питання про відповідь на виклик противника — не риторичне, а надзвичайно актуальне. Наразі ми не спостерігаємо широкомасштабної діяльности нашої журналістики у відповідь цим атакам п'ятої колони і московської журналістики, яка працює суголосно з нею.   

 

Дивно, що суспільство досі не почуло від президента і його команди плану протистояння ідеологічним атакам ворожої сторони, яка, як видно, ніколи не заспокоїться, поки не осягне відчутних результатів і, щонайбільше, не виконає свого стратегічного завдання. Створюється враження, що такого плану взагалі немає, крім того, взагалі невідомо, наскільки зачіпає ця атака як президента, так і його команду. Не бачимо також списку претендентів на ключові посади у державі і, зокрема, відповідального міністра (чи когось іншого) саме за ідеологічне протистояння України ворожій ідеологічній навалі з боку Росії та її ЗМІ. Від часу обрання президента це, мабуть, слід було зробити вже на самому початку приходу до влади.

 

Вимоги, які ставить громадянське суспільство, котре успішно змело під час Революції Гідности злочинного президента-втікача, має всі підстави вже нині побачити і відчути абсолютний ідеологічний захист України від ідеологічної атаки Росії, яка не менш загрозлива, як і її збройна агресія на Україну, в результаті чого окуповані і Кримський півострів, і частина двох областей — Луганської і Донецької (Донбас). У цих вимогах немає ні найменшого перевищення неможливого — навпаки, все це вже і негайно потрібне для вартісного функціонування держави. І головне — для відчуття впевнености всіх громадян держави в тому, що, по-перще, держава, ніколи не піде на якісь уступки противника у цей воєнний час і, по-друге, житиме в атмосфері ідеологічного захисту від будь-яких спроб його зруйнувати і ввести якийсь невідповідний його замінник. Вимоги ці справедливі і єдиноможливі для виконання в державі, котра перебуває — підкреслюю — в стані війни з Росією, а не під час якогось з кимось “конфлікту” чи навіть за відсутности головного нападника — Росії, яка вперто, навіть на міжнародному рівні, торочить, що не вона присутня у цій безперервній бійні... До речі, це ще одна російська ідеологічна качка, на яку мали б клюнути прихильники України на Заході чи навіть самі ж наші вояки, коли б мали надійну, тобто ментальну зброю. Стрілецька зброя, танкові кулемети і гармати невеликого калібру для такої операції не підходять.

 

Є обнадіюча новина, що президент має намір закупити винищувачі в США, яких неможливо поразити і які дуже прицільно знищують ворожі об'єкти. Саме така зброя Україні вкрай потрібна.

 

Розмови і дискусії видаються наївними: т.зв. Мінські домовлености постійно порушуються російською стороною, усі розмови про т.зв. “мирне врегулювання” між воюючими сторонами абсолютно нічого не дадуть; досі зустрічі на різних рівнях, в т. ч. й норманському, не привели до миру, якого, з усього видно, Росія не хоче. Невже цього не розуміє Захід чи наш новообраний президент? Ця дитяча гра, яка коштує кожного дня і ночі молодих життів українських воїнів, мусить негайно припинитись. Не будуть звільнені військовополонені українські моряки, бо Росія не уступає і не уступить. Панове, позбудьтесь ілюзій, які в цих обставинах коштують крові. Загальновідомо, що всі війни, які велися на планеті Земля, закінчувалися тільки за допомогою зброї.

 

У випадку війни Росії з Україною, коли противник ще й підключив могутню ідеологічну зброю, іншого закінчення, на жаль, не бачу, а тільки силою зброї та ідеологічної атаки у відповідь. Саме тому “імператор” Росії тягне, як тільки йому заманеться, як всілякі безплідні переговори, пусті дискусії, обіцянки-не обіцянки, побрехеньки і всяка інша нечисть, а правда лише одна: ворога, який воює, треба долати зброєю, бо іншого не дано.

 

Липень 2019.                                                    Любомир Сеник