Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Пастка для Януковича (Автор: Шевцова Лілія)

опубліковано 17 груд. 2013 р., 11:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2013 р., 08:45 ]

Газета «День» від 17 грудня 2013 року

 

Уточню: це погляд з ліберальної Москви. Це погляд з тієї Москви, яка починає й закінчує свій день тим, що читає українські новини й переживає за український Євромайдан.

 

Звісно, звідси, з Москви, не бачиш усіх драматичних переплетень. Тим паче не знаючи й не відчуваючи тонкощів багатообразного українського політичного життя, не можеш упевнено робити висновки.

 

Проте, хочу ризикнути поділитися з вами своїми враженнями про останні події в Україні, розглядаючи їх через призму персоналістської влади. Багато вже написано про те, чим відрізняються Україна й Росія. Майдан підтвердив, наскільки українське суспільство пішло вперед порівняно з нами, росіянами, у володінні відчуттям власної гідності й готовності його захищати. Але не думаю, що так само розрізняються психологія й амбіції наших лідерів – Путіна та Януковича, які працюють у форматі самовладдя й опори на свої клани. Можу передбачити, що їх відрізняє один від одного ступінь провінціалізму, скупості, мстивості, здатності ризикувати в боротьбі за свою владу та наявність владних ресурсів під їхнім контролем. Можливо, ступінь поверхневої освіченості теж. Проте, судячи з усього, їх об'єднує набагато більше – розуміння за­конів єдиновладності й того, що з неї не можна добровільно вийти без важких для себе наслідків. А якщо останнє правильно, то ось мої міркування про останні події в Україні, які, можливо, набувають форми безповоротності.

 

Три чинники визначають вектор подальшого розвитку ситуації. в Україні: організація владою власного антимайдану;

припинення переговорів про підписання Угоди про асоціацію, про що заявив основний парламентер ЄС Штефан Фюлле 15 грудня;

переговори Януковича в Москві про умови своєї здачі (саме здачі!) й згоду на входження України в орбіту Росії.

 

Формування в Києві табору підтримки Януковича й одночасно його відмова від виконання найважливішої вимоги Майдану – відставки уряду Азарова, може означати в моєму розумінні лише одне: Янукович не збирається йти на рівноправний діалог з опонентами й не готовий відмовлятися від боротьби за монопольну владу. Навпаки, він збирає в Києві свою «народну підтримку», яка має легітимувати і його правління, й те, що він збирається зробити найближчим часом. Той факт, що він не здає ключових гравців своєї команди, відповідальних за застосування сили на Майдані, лише підтверджує обраний ним курс, який можна визначити як «Не діждетеся!». Мітинг прибічників Януковича, так само як і мітинги, які 2012 року збирав у Москві Путін, – це ознака готовності лідерів до конфронтації з суспільством, а не до компромісів з ним. І збереження команди, а отже принципу лояльності як фундаменту особистої влади, – це теж дуже по-путінськи.

 

Припинення переговорів про асоціацію в Брюсселі означає, що у представників ЄС увірвався терпець грати в гру, яку їм нав'язав Янукович. Його дії і його заяви, подеколи абсолютно відверті (зокрема «про небезпеку» угоди України з ЄС), свідчать, що він і не збирається йти на якісь «асоціації» з Європою. І річ навіть не у відсутності компенсації за вектор. Річ у тому, що його запрошують грати в гру, не знайому йому. Так, йдеться всього лише про зону вільної торгівлі. Але ж українці сприймають асоціацію як щось більше й постійно вимагатимуть більшого. А навіщо в такому разі взагалі дозволяти прочиняти для них кватирку? Краще її взагалі зачинити, як це зробив московський цар.

 

Думаю, що Янукович був щирим, коли казав, що «ми поступово приєднуватимемося до Митного союзу». Навіть компенсація, яку просить Київ у Брюсселя за асоціацію (і $160 млрд. і $20 млрд.), – це всього лише спосіб продовжити «тягучку» з Брюсселем, яка перетворилася на димову завісу, що дозволяє президентові вести справжні переговори з Москвою.

 

І всі зустрічі Януковича із західними емісарами, які несуть майже щоденну вахту в Києві, й усі видані ним обіцянки – це, думаю, пусте повітря. Гра із Заходом для українського президента має одну мету – «виторгувати» для себе менш принизливі умови здачі на милість Кремля. І дедалі це очевидніше. А якщо західні емісари все ще вірять у його обіцянки, то це або наївність, або нерозуміння того, як працює режим персоналістської влади, особливо на етапі, коли її носієві не хочеться нести відповідальність за те, що він уже накоїв.

 

Той факт, що Брюссель усе ще намагається напоумити Януковича, а Баррозу навіть обіцяє українському президентові саміт ЄС – Україна, допомагає Януковичу продовжувати переговори про здачу. Використовувати Захід у антизахідному проекті – це нам у Росії так знайомо! Путін досяг у цьому досконалості, використовуючи співпрацю із Заходом для його дискредитації серед російської аудиторії, використовуючи лібералів в уряді для дискредитації лібералізму.

 

Але вирішальним штрихом до цієї «картини олією» є діалог Януковича з Москвою. У Брюсселі українська делегація здійснює операцію для відволікання уваги. У Москві експерти двох країн дійсно працюють над угодами, проти яких бунтує Україна. І не треба морочити голову, як це роблять деякі спостерігачі, котрі говорять, що нібито йдеться про спроби Москви й Києва знайти компроміс, який би дав можливість Україні підписати Угоду про асоціацію з ЄС і одночасно вступити до Митного союзу. Не смішіть мене! Брюссель і Москва пропонують Києву різні формати життя, які не мають нічого спільного!

 

Утім, визнаю, що Москва пропонує Україні щось цілком чітке й зрозуміле. А Брюссель – поки що невиразне...

 

Можливо, Янукович ще намагається виторгувати в Москви і поступки особисто для себе і для свого клану, аби не опинитися в ролі українського блазня при московському дворі. Але це вже не важливо. Важливо те, що Кремль розмовляє з ним з позиції сили, і зрозуміло чому: Янукович слабкий і видається слабким попри свої габарити. Адже в очах Путіна це лідер, який ніяк не може відновити свою владу в столиці. Навряд чи він може викликати повагу в господаря Кремля – Путін не любить слабких. «Слабких б'ють...», – з презирством казав він. Гадаю, майже впевнена, що кремлівські стратеги вважають, що Янукович – карта, що вже відіграла... У цьому я, певно, з ними погоджуся. Продовжуючи вести розмову з Януковичем, Кремль, звичайно, шукає нового партнера в Україні. Чи знайде? Це вже залежить від іншої логіки – від логіки Майдану. Але поки що Янукович повинен виконати роль «чистильника» і зробити брудну роботу.

 

Що залишається робити Януковичу за цієї ситуації? Піти на уклін до Заходу? А це означає, пристати на вимоги опозиції. Але тоді навіщо він збирав свій «Майдан»? Українським спостерігачам видніше, чи зможе він вийти з логіки влади, в якій він працює. У цьому разі йому слід готуватися піти зі сцени і шукати гарантії від судового переслідування. Чи готовий він до цього? Українським аналітикам видніше. Я поки що не знаю в новітній історії випадку, аби лідери, які наполегливо йшли до влади і використовували її на повну силу у своїх інтересах, раптом віддавали її добровільно. Скоріше, навпаки, я бачу приклади того, як підбиті лідери на останньому етапі гарячково чіплялися за владу, вдаючись до насильства.

 

Якщо Янукович продовжує працювати у форматі, який я обговорюю, то продовжить торг про здачу з Москвою. Так, це означає відкрите і формальне входження Москви в українську гру як найважливіший політичний і економічний чинник. Але не обов'язково, що це входження набуде форми вступу України до Митного союзу. Путін, вочевидь, вирішив не дратувати українців і вже у своєму посланні до Федеральних Зборів пом’якшив питання України. Це означає, що зараз йдеться, скоріше, про пакет угод, які прив'яжуть Україну до Росії і без Митного союзу. Про це відверто казав Сергій Глазьєв, «головний по Україні» у Путіна, зазначаючи, що Москва може (і буде?) домовлятися з Януковичем у рамках вже ратифікованого Договору про єдиний економічний простір. А якщо йдеться про протоки до вже підписаних угод, то можна уникнути їх ратифікації у норовливій Верховній Раді. Чи не так?

 

Найголовніше те, що Москва не сприйматиме Януковича як партнера, який зможе виконати свої зобов'язання за існування Майдану і сильної опозиції. Отже, Янукович повинен буде вирішити це питання. І що швидше вирішить, то більший бонус, який він отримає від Москви. Кремль вже запропонував Януковичу всі можливі виправдання розв'язання проблеми і вже надав йому індульгенцію за майбутню роботу. Адже недарма Сергій Лавров у своєму останньому інтерв'ю казав: «На вулицю виходить демонстрація у таких масштабах і з такими суворими гаслами, неначе країна оголосила війну колись миролюбній державі всупереч волі народу України. Це не вміщується в рамки нормального людського аналізу. У тому, що за цим стоять провокатори, сумнівів немає». Це заява, звичайно, розрахована і на російську аудиторії, яка має бути готовою до того, що українська влада розв'яже проблему «провокаторів». Це і месидж Заходові – ви що, бажаєте підтримувати провокаторів?

 

А якщо українську владу підштовхнуть до зачистки Майдану, однаково під яким приводом (теракт – це стає так банально), то Януковичу не буде куди подітися. Він стане заручником Кремля. Щоправда, навряд чи він буде Кремлеві потрібен у ролі «Чистильника».

 

Той факт, що в російських дебатах дедалі відвертіше обговорюється питання про неминучість розколу і розпаду України, свідчить, що в Москві почали замислюватися над цим сценарієм у разі наростання конфронтації і неспроможності Януковича зберегти контроль над всією країною. Коротше кажучи, ідею вкинуто, і вона вже не видається геть божевільною. Особливо якщо йдеться про відторгнення, до того ж добровільне (!) від України Криму, який у російській свідомості все ще належить Росії. Найімовірніше, ці ідеї вкидаються в масову свідомість (і не лише російську) як чинник тиску на Януковича та українську еліту і привчання їх до думки, що краще пристати на менш болючий сценарій підпорядкування.

 

Які висновки напрошуються в цьому контексті? По-перше, Захід і Європа мають зрозуміти, що Янукович їх елементарно використовує і вони лише пішаки в його грі за особисте виживання. Заходові потрібно нарешті усвідомити серйозність становища в Україні і збереження загрози силового сценарію в цій країні, який матиме драматичні наслідки.

 

А поки що Брюссель, як мені здається, намагається себе заспокоїти сподіваннями, що Україна рухається до мирного розв'язання кризи. А чи готові Брюссель і США до того, що може запанувати інший сценарій?

і по-друге, Майдан має не втрачати пильності і намагатися переламати хід подій до того, як залізний закон самовладдя почне свою ходу.

 

Дай Боже, логіка, про яку я тут міркую, виявиться помилковою. Тоді Янукович стане першим лідером, який вистрибне з пастки єдиновладдя. А Україна продемонструє взірець мирного виходу з цивілізаційної кризи.

 

Лілія ШЕВЦОВА – провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі.