Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

"Пам'яткомахія" в Україні як засіб… (Автор: Музичко Олександр

опубліковано 19 груд. 2016 р., 08:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2016 р., 02:59 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

"Пам'яткомахія" в Україні як засіб подолання постгеноцидногостану суспільства

 

Досліджено питання про важливу складову історичної пам'яті – боротьбі за пам'ятники в Україні. Показано, що ця боротьба ведеться не просто з монументами, а з українофобським минулим. Ключові слова: історичні пам'ятники, геноцид, боротьба, ідеологія.

 

Одним з ключових питань в українських "боях за історію" є поширення та увиразнення українських місць пам'яті. (Полянський О. Історія України: проблеми методології та методики. – Тернопіль, 2012; Антоненко П. Пам'ять об'єднує чи роз'єднує? Війна пам'ятників в Україні триває // http://svoboda.fm/politics/ukraine/226685.html)

 

Завдяки французькому історикові П’єру Нора в лексикон багатьох європейських країн увійшло поняття "місце пам'яті" або "пам'ятне місце", яке тісно пов'язано з ширшими поняттями "історична пам'ять" та "колективна пам'ять". Згідно П. Нора, місце пам'яті у всіх значеннях цього слова охоплює діапазон від найбільш матеріального й конкретного, географічно визначеного об'єкта до об'єкта найбільш абстрактного й інтелектуально сконструйованого. Тобто місцем пам'яті може бути конкретне географічне місце, пов'язане з певною подією, але також і пам'ятник, музей, архів, символ, художній твір, певна інституція чи сама історична подія. Об'єкт стає місцем пам'яті, коли уникає забуття (меморіальна дошка, пам'ятник, назва вулиці, згадка в мас-медіа), коли він викликає емоцію в певної спільноти. Значення місць пам'яті є особливо актуальним та політично гострим для колишніх постколоніальних країн, зокрема, України, адже прагнення до реваншу колишніх політичних сил супроводжується постійною апеляцією до їхніх історичних символів. Травмовані суспільства дуже гостро відчувають цей тиск, але не завжди можуть йому адекватно протистояти. Недаремно, окупувавши Крим, російська влада одним з перших рішень ліквідовували всі місця пам'яті українців і, зокрема, пам'ятники.

 

В Україні ситуація позначена перманентними внутрішніми конфліктами щодо стратегії пошанування подій та героїв своєї історії (Україна Модерна. – № 15(4). – 2009 (Пам'ять як поле змагань)).

 

Вулиці, площі, парки українських населених пунктів досі "прикрашають" символи, що прямо або опосередковано гальмують формування україноцентричної історичної та загалом національної пам'яті. Лише окремими вкрапленнями виглядають справді україноцентричні символи, які до того ж часто стають об'єктами вандалізму.

 

Існування різновекторних, колоніальних та постколоніальних, історичних (але фактично і сучасних) символів не можна вважати нормальним явищем.

 

Ситуація з пам'ятними місцями в Україні є відображенням конфлікту комуністичної, української національної, проросійської та ліберально-космополітичної ментальностей.

 

Найменш усвідомленою є остання проблема. Виразником цього погляду є, зокрема, епатажний художник Микита Кадан (відомий, зокрема, за організацією скандальної виставки сексуальних збочень у Києво-Могилянській Академії, справедливо зачиненій президентом закладу С. Квітом): "Я не бачу сенсу у встановленні пам'ятників ідеологічного характеру. Я не бачу сенсу їх ліквідувати. Сенс я бачу у встановленні пам'ятників жертвам" (http://hromadske.tv/episode/236)

 

Таким чином, українці штучно віктимізуються, потрапляють у пастку комплексу каяття та меншовартісності (до того ж часто каяття перед власними катами).

 

Увічнення національних героїв, згідно цієї позиції, має бути узгоджене з бажанням всіх, у тому числі треба розуміти і тих, хто заперечує сам факт існування українців.

 

Традиційним способом блокування ініціатив українців щодо гідного увічнення пам'яті про їх героїв у назвах вулиць у центральних районах міст є апеляція до історичності назв, якими проголошуються тільки назви російсько-імперського періоду, і теза про неможливість їх коригування на нові у старих районах міст, що, мовляв, порушить традиції та "правду історії", а лише у нових (щоправда, і остання можливість нині дорівнює нулю) (День. – 2013. –10 січня).

 

Однак незрозуміло, чому історичними назвами мають вважатися саме назви російсько-імперського періоду? І які з них, якщо вулиці вже у XIX – на початку XX ст. неодноразово змінювали назви: перша, друга, третя? Чому, зрештою, неісторичними є назви радянського періоду чи 70 роки не є історією? А періоду 1917-1920 років? Тобто тепер ми безоглядно маємо перейменувати вулицю Богдана Хмельницького, названу так у радянські часи? Чи проспект Т. Шевченка?

 

За дуже відомих причин в українців не було можливості в імперський та совєтський (хоч і меншою мірою) період називати вулиці на честь своїх героїв, ставити їм пам'ятники, хоча діяли вони в цьому напрямку і тоді, і не завжди без успіху.

 

Тепер у Львові, Києві у центральних частинах міст вшановані українські герої. Чим би став Львів, якщо б повернулися назви вулиць до 1918 чи 1939 років: польським за духом містом.

 

Процес називання вулиць, встановлення пам'ятників не має бути догматичним, законсервованим раз і назавжди та зведений до одного досить суперечливого принципу. Він є органічним відображенням сучасного розвитку країни, міста, держави та нації. В назвах та пам'ятниках має існувати розумний баланс між старовиною та новиною, вшануванням загальнонаціональних та місцевих діячів. Власне, це насправді чудово розуміють маніпулятори історичною пам'яттю. Так, в Одесі назві вулиці Пушкінській не повернули назву Італійська, хоча обидві є імперськими, а остання старша за хронологією, вулицю Рози Люксембург перейменували не на Поліцейську чи Кондратенка, як вони називалися до 1917 року, а на цілком нову назву Буніна (водночас, письменник мешкав в Одесі на іншій вулиці – Князівській).

 

Неприйняття деколонізації України з боку значного числа мешканців Сходу та Півдня не є органічним явищем, але наслідком послідовних, добре фінансованих дій, передусім зомбування масової свідомості засобами мас-медіа. Послідовне фінансування українських проектів, повернення цілих шарів української історії Півдня та Сходу, зокрема, героїв, що виборювали українські етнічні цінності, досить швидко дало б відповідні наслідки.

 

На Сході та Півдні знайшлися б не лише Стаханови, як думає Я. Грицак, але й місцеві історичні аналоги С. Бандери (в сенсі послідовної боротьби за права українців). Але значно простіше наводити безпідставні порівняння наявності різнопланових пам'ятників (сюди ж віднесемо й назви вулиць) у Великій Британії, Німеччині та Україні, забуваючи про те, що Кромвель та король Карл розмовляли однією мовою, не окуповували Англію, не пропагували приєднання її до іншої держави. Та й О. Бісмарк чи К. Маркс не зробили з німцями й сотої частки того, що зробили з українцями комуно-російські-малоросійські вожді.

 

На 1991 рік слід віддати належне совєтському режимові, українці Півдня,як, втім, і більшості інших міст, мали певний "запас" у вигляді традиційних пам'ятників та вулиць на честь Т. Шевченка та деяких інших діячів культури(Леся Українка, М. Коцюбинський) і навіть політики (Б. Хмельницький),звичайно, інтерпретованих у суто класово-народницькому та проросійському дусі.

 

Ці назви "мирно" уживалися з суто антиукраїнськими і просто парадоксальними (серед них "лідером" вважаємо вулицю Павліка Морозова у Херсоні). Сьогодні навіть ці, советські українські, об'єкти стали неприйнятними для українофобських сил, що руйнують їх, проголошуючи історичними лише пам'ятки російсько-імперської доби.

 

На тлі активізації проросійських сил і зливоподібного встановлення та реставрації імперських та совєтських символів досягнення українців Півдня у справі увиразнення своїх пам'ятних місць виглядають скромно як для титульної нації.

 

Одеса: меморіальні дошки (І. Луценку, І. та Ю. Липам, М. Комарову, "Просвіті"), переназивання вулиці та провулку, бібліотеки на честь І. та Ю. Липи та Р. Шухевича (тепер вже скасовано), М. Грушевського, В. Стуса (дві останні – на околицях Одеси), об'єкти на честь українського козацтва (вулиці Чорноморського козацтва та Отамана Головатого та пам'ятник останньому).

 

У Миколаєві: пам'ятний знак (1992), меморіальна дошка (2002), сквер, гімназія, бібліотека на честь М. Аркаса, дошка П. К. Саксаганському (1993) (показово, що ця подія була позначена місцевими українцями як не помічена, передусім з боку влади та "бомонду": Бойченко В. Подія, не помічена миколаївцями // Рідне Прибужжя. – 1993. – 25 листопада), пам'ятник та сквер імені В. Чорновола (2007).

 

У Херсоні – вулиця М. Куліша, дошка Андрію Конощенку (Грабенко).

 

Головними досягненнями в Одесі, очевидно, є найменування однієї з вулиць у центральному районі міста, хоча й на узбіччі, іменем В. Чорновола та встановлення пам'ятника І. Франку в одному з помітних місць міста, встановлення пам'ятника гетьману П. Сагайдачному у Севастополі (справедливо розкритикованому за дуже низький рівень художнього виконання, отже, це досягнення слід вважати сумнівним. Втім, цей пам'ятник вже демонтовано російськими окупантами) та П. Григоренку у Сімферополі (заслуга кримських татар).

 

Відкриття місць пам'яті неодмінно супроводжувалося запеклою боротьбою. Найбільш трагікомічно-показовою є ситуація навколо меморіальної дошки товариству "Українська Хата", встановленої на початку 2012 року у Херсоні. Невдовзі після відкриття дошку демонтували представники "Укрсиббанку", що розташовувався на той момент у цьому будинку, мовляв, через скарги громадян на "фашистську пропаганду" (У мемориальной доски "Украинской хаты" оказалась сложная судьба // ttp://maidanua.org/2012/01u-memoryalnoj-dosky-ukrainskoj-hatyi-okazalas-slozhnaya-sudba; У Херсоні легалізували пам'ятну дошку на честь українського руху // http://www.istpravda.com.ua/short//2012/02/21/74112/). Лише за місяць дошку було "легалізовано" після експертиз.

 

Нечисленні як для міст з великими українськими традиціями та часткою населення (щоправда, не за рівнем національної самосвідомості) досягнення переживають жорсткі випробування у вигляді актів вандалізму, українофобських ініціатив переназивання (вулиця І. та Ю. Липи, заперечення проекту побудови пам'ятника П. Калнишевському) тощо.

 

Ініціатива інших південних міст наслідувати десоветизаторському прикладу Одеси у переназиванні вулиць могла б вважатися досягненням, якщо б, як і в Одесі, чиновники не пішли шляхом догматичної реанімації назв імперської доби (В Херсоне улицы переименовывают в старые названия // http://khersonline.net/2013/01/04/v-hersone-opyat-pereimenovyvayut-ulicy.html)

 

І хоча рівень українофобії, скажімо, у Миколаєві та Херсоні виглядає меншим, ніж в Одесі, дуже показово, що і у 2013 році миколаївців мають переконувати у доцільності найменування однієї з вулиць у центральному районі міста на честь М. Аркаса (В Николаеве может появиться новый музей, памятник и улица Николая Аркаса // http://niklife.com.ua/focus/34379).

 

Доречно зауважити, що маніпуляції з поверненням історичних назв можуть бути і "троянським" вірусом для українців. Так, у Херсоні та Одесі сучасна влада може милостиво запропонувати українцям повернути дореволюційні назви вулиць Малоросійська (до речі, самі собою вони засвідчують давню українську присутність у цих містах). Вочевидь, використання архаїчного та сьогодні вже меншовартісного етноніму зіграє лише негативну роль у формуванні міської української ідентичності.

 

Українці Півдня можуть розраховувати лише на власні сили у розгортанні меморіального руху, протестах, захистах пам'яток від руйнування. Проте вже зараз слід виокремити основні магістральні напрямки задля подальшого увиразнення українськості Одеси. За майбутніх позитивних для українців політичних змін це посприяє більш швидкому досягненню конкретних результатів.

 

Найважливішим є суто історико-краєзнавче завдання виявлення адрес видатних українців південноукраїнських міст, об'єктів, пов'язаних з їхньою діяльністю. Заклики до встановлення пам'ятників, меморіальних дощок тощо мають передусім лунати щодо українських героїв місцевої історії. Це значно переконливіший варіант для досягнення мети, адже він відповідає стану свідомості більшості одеситів.

 

У цьому плані дуже актуальною виглядає думка М. Костирка про одного із маловідомих українців Одеси ієромонаха Микити (в миру О. Кожина): "Ім'я ієромонаха Микити не може бути в забутті. Українська Одеса має пам'ятати його, а коли стане вільною – на одній із площ або на одному із скверів Одеси повинен бути збудований пам'ятник о. Микиті, як борцеві за українську волю, державність і українське відродження" (Костирко М. Згадки про ієромонаха отця Микиту // Визвольний шлях. -1967. - Кн. 1. -С. 106.).

 

У відповідних заявах увага має бути звернена не лише на внесок видатних українців у розвиток українського руху, але й загально-гуманітарні питання, зв'язки з іншими національностями.

 

Водночас дуже актуальним є наголос на тих сторінках історії та постатях, які уособлювали тісний зв'язок Одеси та інших областей України. Серед таких нині забутих постатей можна згадати галичан Степана та Романа Шухевичів, Є. Темницького, отця І. Кливака.

 

Вже чимало зроблено задля створення своєрідного реєстру українських місць пам'яті Одеси (Вінцковський Т., Джумига Є., Мисечко А. Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради. – Одеса, 2010. – С. 128-129; Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.– Одеса, 2011. – С. 567-568).

 

Особливо важливим є встановлення цих місць у центральних районах Одеси, адже у суспільній думці одеситів панує уявлення про маргінальність українців, їхнє перебування виключно на околицях Одеси або діяльність чорноробочими. З цим міфом не корелюються такі факти як наявність головних центрів українського руху на вулицях Херсонській, Жуковського, Софіївській (гімназія Л. Ковальчука, "Просвіта").

 

На початку XX ст. на вулиці Садовій, 19 існував великий гастроном К. Т. Литвиненка, який зі всіма покупцями розмовляв виключно українською мовою.

 

У будинку сучасного академічного російського театру на Грецькій вулиці у 1919 -1923 рр. діяв перший в Одесі стаціонарний Український Державний театр імені Т. Шевченка.

 

У приміщенні Одеського університету на вулицях Дворянській та Преображенській (до 1920 р. Новоросійський університет) здобули освіту та викладали багато українських науковців, зокрема, О. Грушевський, В. Лазурський, М. Гордієвський, М. Слабченко, П. Клепацький, І. Бондаренко та інші. Однак жодного натяку на це й досі немає, адже українська інтелігенція не підіймала питання про увічнення пам'яті про когось з них на стінах цих пам'ятних будинків.

 

Не був використаний шанс під час кампанії розвінчання постаті Є. Щепкіна, на честь якого було названо сусідню вулицю, де нині розташовано історичний факультет. Теоретично українська інтелігенція з повним моральним правом могла претендувати на заміну імені одного історика на іншого, скажімо, М. Слабченка. На жаль, українцям не вистачило більшої наполегливості, аби домогтися перейменування нині Одеської національної бібліотеки на ім'я родини Комарових чи, конкретніше, Михайла Комарова.

 

Важливим завданням для сучасних одеських українців є вдосконалення пам'яток, що були встановлені, щоправда, з іншою ідеологічною метою, часто російськомовні, за радянської влади. Так, фактично не поміченою українцями виявилося усунення зі стіни згаданого російського академічного театру меморіальної дошки на честь виступів тут корифеїв українського театру М. Л. Кропивницького, М. К. Заньковецької, М. К. Садовського, П. К. Саксаганського, І. К. Тобілевича (Карпенко-Карого), тоді як ця дошка присвячена одному з найпомітніших для Одеси прояву української ідентичності. Лише текст цієї дошки у наші часи потребував вдосконалення та перекладу на українську мову.

 

Потребує оновлення текст й на інших одеських меморіальних дошках, присвячених українським діячам. Так, нам невідомо, аби хтось займався питанням про заміну тексту дошки на вулиці Б. Хмельницького. На дошці радянського зразка головним досягненням гетьмана й досі значиться возз'єднання України та Росії. Це фактично нівелює значення й без того естетично невиразного погруддя гетьману, що розміщено неподалік.

 

Ще однією важливою проблемою є зміст надписів на пам'ятниках та меморіальних дошках. В умовах інформаційного вакууму навколо української Одеси, гадаємо, ці надписи потребують увиразнення. Наприклад,попри помпезність, занадто розмитим є напис на меморіальній дошці на честь М. Комарова на вулиці Жуковського, де лише зазначено, що вона присвячена видатному діячеві української культури. Напевно, слід було не забути і про видатних представників родини М. Комарова, його сина Богдана та доньки Галини.

 

За незначними винятками, українським історико-меморіальним рухом залишаються не охопленими села та містечка південноукраїнських областей.

 

Поодинокими досягненнями є встановлення пам'ятників та пам'ятних знаків на знак скорботи за жертвами Голодомору, пам'ятника Т. Шевченку у Роздільній, військовий меморіал "Борцям за волю України" у селі Зміївка Херсонської області.

 

Завдяки наполегливості директора Державного архіву Одеської області І. І. Ніточко низка українських символів (наприклад, пам'ятник насильно переселеним з Західної України) з'явилися у Березівському районі.

 

В якості одного з яскравих прикладів для можливого втілення у пам'ятних знаках наведемо кілька фактів з життя вже згаданого вище священика Антіна Гриневича. Після плідної діяльності в Одесі у 1917-1918 рр. отець до 1921 р. служив в Анан'єві. На початку 1930-х рр. отець правив у містечку Свято-Троїцькому тодішньої Балтсько-Першотравневої округи (сучасне село Троїцьке Любашівського району Одеської області), де ізавершив свій земний шлях.

 

Найбільший "символ" української Одещини та Анан'ївщини видатний націєтворець Є. X. Чикаленко, наскільки нам відомо, також вкрай недостатньо презентований у пам'ятних місцях цього району Одеської області. Абсолютно занедбаним є його колишній маєток Перешори у Котовському районі Одеської області.

 

Саме на прикладі "одеських місць" Є. Чикаленка продемонструємо потенціал можливих туристично-краєзнавчих маршрутів, що мали б сприяти сучасному націєтворенню.

 

Є. Чикаленко був плоттю від плоті української спільноти міста не лише у період свого становлення як гімназист (1870-1875) та зрілості як член одеської української громади (1894-1900), але й в інші періоди життя (принаймні до вимушеної еміграції). Тому закономірно, що в Одесі є багато чикаленківських місць. У широкому сенсі це безумовно вся стара частина Одеси з її видавництвами, театрами, парками, ринками, магазинами, фонтанами тощо. Однак, дотримуючись суто наукового, документального підходу, маємо звузити коло пам'ятних місць осередками, що закарбувалися в історичних джерелах як місця, де "ступала нога" Є. Чикаленка.

 

Головним історичним джерелом є, звісно, тексти самого Є. Чикаленка – листи та знані "Спогади" (Чикаленко Є. X. Спогади.  К., 2003. С. 58-73, 150-187).

 

Обидва джерела взаємодоповнюють один одного. Так, у своїх спогадах Є. Чикаленко, напевно, обтяжений великою хронологічною відстанню, кілька разів (наприклад, щодо часу свого проживання в Одесі наприкінці 1890-х років) не вказав конкретне розташування об'єктів, пов'язаних з його проживанням у місті. Натомість, у чотирьох листах до М. Грушевського з Одеси він вказав свою адресу. Матеріали сучасників доповнюють ці відомості передусім щодо місць проживання одеських однодумців націєтворця.

 

У першу чергу, увагу суб'єктів меморіального руху мають привернути одеські адреси проживання Є. Чикаленка. У 1870-1875 роках такими об'єктами були одночасно місця його навчання: у перші три роки пансіон англійця Рандаля на Херсонській вулиці, "навскоси проти університету", як зазначав Є. Чикаленко у "Спогадах". Мається на увазі будинок за сучасним номером 52, де згодом мешкав один з провідників одеських українців І. Луценко. Таким чином, ця адреса має подвійне значення: як місце становлення особистості Є. Чикаленка, адже саме тут він пізнав явище українського малоросійства та українофобського шовінізму, що вразили хлопця та висікли в нього іскру національної свідомості, та місце проживання одного з його одеських товаришів, яке він вочевидь не міг не відвідувати, хоча прямих свідчень про це в джерелах не вдалося знайти.

 

Вулицю Херсонську загалом можна вважати осердям української Одеси: тут не лише навчався Є. Чикаленко та жив І. Луценко, але й С. Шелухин, А. Крижанівський та Д. Сигаревич, виступали українські театральні трупи, містився книжковий магазин В. Буряченка, що поширював українські видання, знаходилося кафе, де любили бувати Л. Смоленський, українські студенти Новоросійського університету і, як апогей – основний осередок Центральної Ради в Одесі у 1917 році у помешканні І. Луценка.

 

Сьогодні на стіні будинку № 52 встановлені меморіальні дошки І. Луценку та Івану та Юрію Липам, хоч зміст написів на них потребує деякого коригування (Липи не проживали тут, а часто бували в гостях у І. Луценка, дата народження І. Луценка не 1864, а 1863).

 

Один з одеських публіцистів нещодавно навіть запропонував прибрати зі стіни цього будинку меморіальну дошку Іванові та Юрію Липам, аби встановити її на честь Є. Чикаленка. З цією пропозицією не можемо погодитись, адже меморіальну дошку єбільше підстав розмістити на інших будинках, пов'язаних з більш вагомими явищами та подіями в житті Є. Чикаленка.

 

У 1873 р. Е. Соколовський придбав пансіон в Рандаля та перемістив його в будинок Раллі на Італійській вулиці (у 1880 році перейменована у Пушкінську. Назва збереглася і нині). Сьогодні як будинок Раллі відомий № 7 на вулиці Пушкінській. Він був побудований лише на початку XX ст. Проте відомо, що ще у середині XIX ст. купцю Раллі належали два будинки на Італійській вулиці. Напевно, Є. Чикаленко мав на увазі, що гімназія перебувала у старому будинку, що знаходився на цьому місці до перебудови. Заклад було реформовано у реальну прогімназію з пансіоном.

 

Відбулася і суттєва зміна викладацького складу. Е.Соколовський та його дружина ставились прихильно до українського національного руху і тому запросили до викладання таких відомих українців, як О. О. Андрієвський, П. І. Ніщинський і а Л. А. Смоленський. Останній, викладач історії, найбільше вплинув на Є. Чикаленка, що він докладно описав у "Спогадах". Тут Є. Чикаленко навчався 2 роки, до 4 класу, тобто до 14-річного віку Потім шляхи Євгена пролягли до Єлисаветграду, де він зрештою отримав середню освіту.

 

Другий період свого перебування в Одесі, кінець 1894 р. – 1900 рік, Є. Чикаленко прожив на вулиці Ямській у будинку 49, кв. 9 (невдовзі після від'їзду Є. Чикаленка з Одеси перейменована на Новосельського, в совєтські часи – Островідова, а нині – знову Новосельського). Неподалік розміщувалася жіноча гімназія Відінської, куди Є. Чикаленко віддав на навчання до Л. Смоленського свою дочку Ганну.

 

У "Спогадах" він виокремив три періоди цього, другого, одеського періоду свого життя, за головними, віховими, епізодами, яких аж ніяк не бракувало в умовах захоплення діяльністю в Одеській українській громаді.

 

Перший з цих етапів, осінь 1894-1895 рр., визначальним для Є. Чикаленка було спілкування з двома най видатнішими лідерами громади М. Комаром та Л. Смоленським. Обох С. Чикаленко зобразив як різних, але однаково неординарних особистостей, що мали великий вплив на сучасників.

 

Отже, головним завданням сучасного українського історика, передусім історика-викладача, повинна стати не деструкція національного українського образу історії, який досі слабко проглядає за радянським та російсько-імперським образами, а встановлення розумного балансу між україноцентричною концепцією історії України та новими історіографічними тенденціями. При цьому традиційні підходи української національної історіографії повинні не відкидатися, а творчо переосмислюватися.

 

Історія України підсилить свій виховно-патріотичний статус, відколи змінить свій зміст: від розгоювання ран, обвинувачень сусідів до наголосу на позитивних, яскравих явищах української минувшини.

 

Історія України в реаліях сучасної України далеко не вичерпала свого дидактичного патріотичного потенціалу, вона й нині здатна прислужитися процесу формування справді українського громадянина. За відповідної проросійської стратегії старі імперські та радянські історичні міфи можуть стати одним з важливих чинників інтенсифікації сепаратистських настроїв в регіоні. Для запобігання цьому українська влада повинна усвідомити важливість історичної пам'яті у процесі націотворення. Лише україноцентричний варіант історичної пам'яті може бути основою для національної ідентичності громадян України. Ніякі радянські сурогати не можуть замінити справді українську історію.

 

Російській стратегії "кліополітики" має бути протиставлена чітка українська "кліополітика". Сучасний "ленінопад" не має затуляти ширшу проблему, згідно якої проблема постколоніальному синдрому полягає далеко не лише в Леніні і навіть не лише в комуністичному минулому. Важливим чинником подолання російсько-імперських міфів, найактуальнішим з яких є міф про "неукраїнськість Півдня" з намаганням відродити "Новоросію", є зосередження на вшануванні історичних осіб, що були пов'язані з територією Південної України і водночас відзначалися толерантним ставленням до українського етносу, діячів українського національного руху або самі брали у ньому активну участь.

 

В Одесі до такого "пантеону" доцільно включити М. Комарова, І. Луценка, В. Лазурського, М. Слабченка, В. Жаботинського, у Миколаєві – родину Аркасів, зокрема, М. Аркаса та деяких інших.

 

На сьогодні ж чи не єдиним україноцентричним міфом, що задіяний на Півдні України, є козацький міф. Але оскільки значна частина українського козацтва наприкінці XVIII – на початку XIX ст., зрештою, обрала шлях співпраці з російсько-імперською владою, конструктивний потенціал цього міфу для формування української національної ідентичності, є, на нашу думку, обмеженим.

 

Музичко Олександр кандидат історичних наук; доцент, Одеський осередок Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова