Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

ОУН і УПА в сучасному європейському дискурсі пам'яті… (Автор: Примаченко Яна)

опубліковано 15 січ. 2017 р., 03:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лют. 2017 р., 07:52 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

ОУН і УПА в сучасному європейському дискурсі пам'яті про Другу світову війну: політико-правовий аспект

 

Стаття присвячена політико-правовому аспекту сучасного європейського дискурсу пам'яті про Другу світову війну. Окреслено загальні тенденції політики пам'яті щодо ОУН і УПА. Ключові слова: політика пам'яті, Друга світова війна, ОУН, УПА, Празька декларація, наратив, ідентичність.

 

Сучасна об'єднана Європа все ще не подолала ментальні розлами доби "холодної війни", що проходять по лінії західних кордонів країн колишнього радянського блоку. Головною темою дискусій залишаються події Другої світової війни, які точаться як в середині колишніх країн соцтабору та пострадянських республік, так і по лінії "схід-захід".

 

В українському суспільно-політичному дискурсі інтерпретація подій Другої світової війни все ще залишається головним соціокультурним маркером ідентифікації громадян.

 

Дана ситуація породжена прикордонним характером українського суспільства, яке в період Другої світової війни зазнало докорінних демографічних та етнічних трансформацій, пов'язаних як з нацистською політикою "остаточного вирішення", так із прагненням Сталіна убезпечити СРСР від іноземного іредентизму шляхом створення етнічно гомогенної смуги вздовж його західних кордонів (Рібер А. Громадянські війни в Радянському Союзі [Електронний ресурс] / А. Рібер. – Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/ (doslidzhenneya/369-аlfred-rіbеr- hromadianski-viiny-v-radianskomu-soiuzi).

 

Як зазначив український історик В. Гриневич, Україна в Другій світовій війні грала багато ролей: "вона жертва сталінської та гітлерівської окупації; вона країна опору двом тоталітаризмам; вона "колаборант"; вона країна-переможець і засновниця ООН; вона вдруге програла боротьбу за незалежність і національну державність" (Гриневич В. Війна за війну / В. Гриневич // Критика. – 2012 (XVI) – червень 6(176). – С. 19).

 

Природньо, що такий повоєнний спадок творить простір для змагання різних колективних пам'ятей про Другу світову війну, а відповідно й про українську ідентичність.

 

В умовах інструменталізації історичного знання, яке все більше стає аргументом у внутрішньополітичній боротьбі та зовнішній політиці, правляча еліта шляхом звернення до історичної традиції державності та національної ідеї, т. зв. – "духовним скріпам", набуває політичної ідентичності. А саме продукування історичної пам'яті перетворюється на сферу нематеріального виробництва, де історична політика постає як "капіталізоване в інтересах правлячої еліти історичне минуле" (Калинин И. Прошлое как ограниченный ресурс: историческая политика и экономика ренты [Електронний ресурс] / И. Калинин – Режим доступу. http://роlit.ru/аrticle/2013/05/11/раst/).

 

Тривалий де-факто бездержавний статус України залишив по собі потужні регіональні ідентичності, спричинені імперськими культурними впливами. За цих обставин контекстуалізація історії ОУН і УПА в сучасний загальноєвропейський дискурс вимагає розуміння наявних там тенденцій, що, в свою чергу, дозволить виробити конструктивну стратегію щодо подолання вже усталеної в новітній українській історіографії традиції висвітлення подій історії українського визвольного руху в формі бінарної опозиції "звинувачення - виправдання".

 

Досліджуючи процес еволюції історичної пам'яті в Україні, Я. Грицак відмічає відсутність лінійності в процесі її становлення, внаслідок чого виникають суперечності, які український дослідник представив у вигляді чотирьох пар дихотомій:

 

1) високий рівень амнезії vs. висока швидкість її подолання;

 

2) високий рівень амбівалентності vs. взаємонесумісність наративів;

 

3) зони консенсусу щодо минулого vs. глибоке поділення пам'ятей;

 

4) відносно легкі маніпуляції з пам'яттю vs. відносно високий рівень суспільного опору таким маніпуляціям (Грицак Я. Історія і пам'ять: амнезія, амбівалентність, активізація / Я. Грицак // Україна, процеси націєтворення / [упор. А. Каппелер]; пер. з нім. К.: К.І.С., 2011. С. 380).

 

Яскравим унаочненням цього є постійні дискусії довкола історії українського визвольного руху. Державна політика пам'яті щодо проблеми ОУН-


УПА варіювалася від обережних кроків Л. Кучми, за часів котрого була створена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА, до формування двох радикальних її варіантів.

 

Перший знайшов своє відображення у політиці історичної реабілітації В. Ющенка, яка позначилася намаганням примирити ветеранів УПА та Другої світової війни, наданням звань Героїв України Р. Шухевичу та С. Бандері (Гольчевські Ф. Суперечлива традиція: ОУН/УПА та націєтворення / Ф. Гольчевскі // Україна. процеси націєтворення / [упор. А. Каппелер]; пер. з нім. – К.: К.І.С., 2011. – С. 307; 19 листопада 2009 р. тодішній президент України Віктор Ющенко видав указ "Про додаткові заходи щодо визнання українського визвольного руху XX століття", у якому він з метою "відновлення національної пам'яті та історичної справедливості, [а також] сприяння процесу національного примирення і взаємопорозуміння" визначив заходи щодо визнання діяльності українських організацій, які боролись за незалежність. 12 жовтня 2009 р. посмертно присвоєно звання Героя України командирові батальйону "Нахтігайль" і провідникові УПА Роману Шухевичу, 20 січня 2010 р. Ющенко доповнив цей указ ще одним – "Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України").

 

Друга – ревізією напрацювань попередників за часів президентства В. Януковича, електорат якого в переважній більшості послуговується рудиментами радянського історичного наративу (Кулик В. Націоналістичне проти радянського: історична пам'ять у незалежній Україні [Електронний ресурс] / В. Кулик. – Режим доступу: http://historians.ia.ua/index. php/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/379-volodymyr-kulyk-natsionalistychne-proty- radianskoho-istorychna-pamiat-u-nezalezhnii-ukraini).

 

Влучним означенням останньої тенденції є визначення В. Гриневича "вперед у минуле", який відмічає посилення процесів реанімації "старої героїзованої радянської спадщини на тлі розмивання української ідентичності російською" (Гриневич В. Війна за війну... – С. 21).

 

На сьогодні науковці констатують існування щонайменше чотирьох взаємовиключних наративів історії Другої світової війни в Україні:

 

1) російського, що спирається на міф Великої вітчизняної війни та боротьбу радянських партизан з нацистськими окупантами та колабораціоністами;

 

2) польського, з характерним акцентом на боротьбі Армії Крайової проти іноземних окупантів та УПА;

 

3) західноукраїнського наративу, що героїзує боротьбу УПА та ОУН проти Радянської армії;

 

4) єврейського, який концентрується на влаштованому нацистами та їхніми слов'янськими поплічниками Голокості (Kappeler A. From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainien History / A. Kappeler // A Laboratory of Transnational History: Ukraine and recent Ukrainian Historiography / [ed. by G. Kasianov and Ph. Ther. CEU PRESS, Budapest New York, 2009. P. 55; Пентер T. Українці та "Велика вітчизняна війна" / T. Пентер // Україна: процеси націєтворення / [упор. А. Каппелер]; пер. з нім. К.: К.І.С., 2011. С. 323).

 

Відсутність спільного для українців досвіду Другої світової війни все ще залишаються потужним чинником поляризації академічної спільноти та українського суспільства. Така ситуація обумовлена, по-перше, постколоніальним станом останнього, яке почасти все ще не звільнилося від старих імперських ідентичностей, по-друге – впливом Другої світової війни на формування сучасного світопорядку (Гриневич В. Війна за війну...С. 19).

 

За відсутності одностайної підтримки всередині країни, та враховуючи тиск з боку сусідніх держав, насамперед Росії, спроби реабілітації ОУН і УПА на державному рівні стають для будь-якої української влади справою складною, а подеколи, й небажаною.

 

Інструменталізації історичної пам'яті про ОУН і УПА для вирішення тактичних політичних завдань та мобілізації електорату призводять до постійних коливань – від спроб реабілітації до засудження в кращих традиціях радянської історіографії.

 

Все це завдає неабиякої шкоди іміджу української держави й дозволяє іноземним агентам впливу, що мають доступ до українського інформаційного простору, маніпулювати історичними фактами.

 

Німецький історик Ф. Гольчевські зазначає: "питання про місце ОУН/УПА в українській історії аж ніяк не є лише історичною проблемою... Подобаються комусь ці організації чи ні – вони зробили внесок у сприйняття українцями себе як нації, і цього не можна оминути в історичному наративі", а отже, відповідно, в сучасному публічному та політичному дискурсі (Гольчевські Ф. Суперечлива традиція… – С. 307-308).

 

Колективна пам'ять, національний міф та символи формують поле української національної ідентичності. Тому український визвольний рух має посісти своє місце в кожній з цих структур. Затягування цього процесу, як і маніпулювання подіями минулого, негативно відображається на становленні української політичної нації та позиціонуванні України в світі.

 

На сьогодні західноукраїнський наратив героїзованої боротьби ОУН та УПА, нарівні з націоналістичними рухами колишніх прибалтійських республік Радянського Союзу, становить епіцентр "війн пам'яті" в Центрально-Східній Європі. І тема Голокосту посідає в цьому протистоянні особливе місце

 

Статус УПА як "армії без держави" та праворадикальна ідеологія ОУН робить їх зручною мішенню для апологетів, перш за все, російського наративу Другої світової війни, тоді як звинувачення у причетності до Голокосту стають знаряддям дискредитації українського визвольного і руху.

 

Процес націоналізації пам'яті про Другу світову війну, розпочатий після розпаду СРСР, призвів до формування різного бачення колись спільної радянської історії Великої вітчизняної війни.

 

Для Росії "символічний капітал "перемоги над нацизмом" став не тільки головним аргументом в історичних дискусіях щодо СРСР як "імперії зла", але й озброїв її у протистоянні з прозахідними політичними елітами колишніх радянських республік, де пам'ять про війну зазнала / зазнає деколонізації (Журженко T. "Чужа війна" чи "спільна Перемога"? Націоналізація пам'яті про Другу світову війну на українсько-російському прикордонні / T. Журженко // Україна Модерна. – 2011. – №8. – C. 103).

 

У сучасному російському історичному та суспільному дискурсі активно експлуатується образ українських націоналістів, як колаборантів та поплічників нацистів у "остаточному вирішенні" єврейського питання (Дюков А. "Второстепенный враг: ОУН, УПА и решение "еврейского вопроса" / А. Дюков. – М.: REGNUM, 2008. – 152 с.; Фішбейн М. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України (Доповідь на 26-й конференції з української проблематики Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США. 24-27 червня 2009 року). [Електронний ресурс] / Доповідь на 26-й конференції з української проблематики Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США. 24-27 червня 2009 року. – Режим доступу: http://www. radiosvoboda.org/content/article/1774059.html).

 

А проблема ОУН-УПА посідає друге місце серед найбільш дражливих питань української історії, поступаючись лише темі героїв та антигероїв нового українського наративу, де, до речі, одне з чільних місць займають постаті С. Бандери та Р. Шухевича (Касьянов П, Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації / Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. – К.: Інститут історії України, 2013. – С. 92).

 

Серед західних дослідників, поза діаспорним середовищем, домінує досить критичне ставлення щодо діяльності українського визвольного руху. Шведський дослідник П. Рудлінг наголошує на антисемітській ідеології обох фракцій ОУН. Крім того, він вважає, що УПА не просто знала про Голокост, а "навіть вітала рішення єврейської проблеми в Україні." (Theory and Practice: Historical representation of the war time accounts of the activities of the OUN-UPA//East European Jewish Affairs. – Vol 36. No. 2. – December, 2006. – P. 167-168).

 

Отже, поступово як на пострадянському просторі, так і в зарубіжному дискурсі "війни пам'яті" довкола українського націоналістичного руху все більше переміщаються в напрямку протистояння по лінії ОУН і УПА Голокост. Щоправда, вони поки що не виходять поза межі академічних дискусій (Podolsky A. Collaboration in Ukraine during the Holocaust aspects of historiography and research / A. Podolsky // Holocaust in Ukraine: New Sources and Perspectives. Conference Presentation – United States Holocaust Memorial Museum. Center for Advanced Holocaust Studies, 2013. – P. 194).

 

На сьогодні на пострадянському просторі ми маємо дві домінантні тенденції щодо пам'яті про Другу світову війну.

 

Перша вкорінена в російській культурі пам'ять про Велику вітчизняну війну, яка ставить наголос на радянському патріотизмі і замовчує злочини сталінізму, що на політичному рівні однозначно розцінюється як спроба реабілітації певних форм радянського тоталітаризму.

 

Друга, домінантна в країнах Балтії та Західній Україні, робить наголос на боротьбі локальних визвольних рухів проти Сталіна і вимагає рівної оцінки злочинів нацизму і сталінізму.

 

Українська дослідниця Голокосту В. Суковата вважає що ці обидві тенденції є однаково небезпечні як для пострадянських суспільств, так і для академічних досліджень, оскільки вони "служать творенню модерної політичної міфології замість того, аби творити незалежні історичні та філософські дослідження, і мають виразно антидемократичний характер" (Sukovata V. Teaching Holocaust and Genocide Studies in Modem Ukraine: problems and perspective / V. Sukovata // Holocaust in Ukraine: New Sources and Perspectives. Conference Presentation. – United States Holocaust Memorial Museum. Center for Advanced Holocaust Studies, 2013. – P. 203).

 

Протистояння по лінії ОУН-УПА – Голокост, власне як й інструменталізація даного протистояння для формування негативного образу України і українців, сягає своїм корінням діаспорного періоду досліджень історії українського національно-визвольного руху.

 

На початку 90-х рр. XX ст. колапс радянської системи спровокував ідеологічний та теоретико-методологічний вакуум у вітчизняній гуманітаристиці. Це змусило українських істориків звернутися до напрацювань невеликої групи діаспорних істориків США та Канади, де протягом радянського періоду розвивався альтернативний радянському український національний наратив.

 

Відбулося відродження національної історіографії у її народницькому варіанті, а частина діаспорних досліджень, особливо тих, що стосуються періоду радянської історії, перекочувала у вітчизняний наратив, почасти будучи некритично засвоєними (Грицак Я. Украинская историография 1991. – 2001. Десятилетие перемен / Я. Грицак // Аb imperio. – 2003. – № 2. – С. 427-428).

 

Ключові проблеми, які вплинули на розвиток досліджень історії ОУН і УПА в Північній Америці, сформувалися по осі протистояння як в середині самої української спільноти, так і в міжетнічних суперечностях, де головним опонентом українців виступала єврейська діаспора Північної Америки.

 

В середовищі української спільноти, не дивлячись на спільне галичанське походження, було відсутнє порозуміння між старими іммігрантами та новоприбулою повоєнною еміграцією (третя хвиля). Причина полягала у світоглядній прірві, яка розділяла ці дві групи. Стара імміграція сповідувала ліві погляди, тоді як новоприбулі були правими за своїми переконаннями.

 

Нащадки старих емігрантів (першої і другої хвилі), як правило, асимілювалися в американське суспільство й не брали активної участі в національному житті діаспори. Більшість старої імміграції служило в американській та канадській армії, і тому не розуміло новоприбулих, які критично ставились до радянської влади в Україні (Himka J.-P. A Central European Diaspora under the Shadow of WW II: The Galician Ukrainians in North America / J.-P. Himka // Austrian history yearbook. – 2006. – № 37. –P. 21).

 

На рубежі 70 – 80-х рр. XX ст. у США та Канаді на державному рівні було розпочато компанію щодо ревізії минулого переміщених осіб на предмет їх причетності до воєнних злочинів нацистів, зокрема й участі у Голокості. Враховуючи особливості репатріаційних процесів у післявоєнній Європі, під вогонь звинувачень потрапили, перш за все, українці, литовці, латиші, естонці, яким вдалося уникнути примусового повернення до СРСР, посилаючись на той факт, що до 1939 р. вони не були громадянами Радянського Союзу.

 

Тиск на колишніх переміщених осіб мав на меті викликати у них захисну реакцію, що змусила б "емігрантські кола почати захищати справжніх воєнних злочинців, і тим самим дискредитувати себе в очах американського й канадського суспільства" (Kupchinsky R. Nazi War Criminals: the role of Soviet disinformation / R. Kupchinsky // Ukraine during World War ІІ: History and his Aftermath. A Symposium. / [ed. by Y. Boshyk]. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta, 1986. – P. 143).

 

Характер співпраці КДБ з підрозділом спеціальних розслідувань, який займався справами переміщених осіб у США, давав підстави говорити про свідому провокацію з боку радянської спецслужби, занепокоєної зближенням української й єврейської спільнот Північної Америки, що спостерігалось протягом 60-х – початку 70-х рр., й могло мати негативні наслідки для СРСР (там само. – P. 140-144).

 

Покликана цими подіями суспільна дискусія набула яскравого правового і морального забарвлення, а історичні аргументи стали визначальними. Саме тоді в середовищі української діаспори було сформовано мартирологічний наратив (narrative of victimization), в контексті якого українці поставали жертвами злочинів численних окупантів, головним серед яких виступала більшовицька Росія.

 

Необхідність правової оцінки злочинів обох тоталітарних режимів, яка вперше була озвучена в діаспорних середовищах колишніх переміщених осіб, за вищевказаних обставин, знайшла своє втілення в Празькій декларації про європейську свідомість та комунізм (Prague Declaration on European Conscience and Communism), що була підписана 3 липня 2008 p. з ініціативи чеського уряду відомими європейськими політиками, істориками і дисидентами, зокрема Вацлавом Гавелом та Йоахімом Гауком. Декларація стала підсумком роботи міжнародної конференції "Європейська свідомість та комунізм", яка проходила в Празі за підтримки заступника міністра з європейських питань Чеської республіки та комітету Сенату з освіти, науки, культури, прав людини та петицій Чеської Республіки.

 

Автори декларації закликали європейську спільноту до визнання обох – нацистського і комуністичного – тоталітарних режимів найбільшим лихом XX ст., і, серед іншого, запропонували наступне: визнати комуністичні злочини, нарівні з нацистськими, злочинами проти людяності та виробити єдиний принцип ставлення щодо жертв обох тоталітарних режимів; зробити 23 серпня – день підписання Пакту Молотова-Ріббентропа – загальноєвропейським днем пам'яті жертв обох тоталітарних режимів; включити до європейських підручників з історії матеріал про злочини комунізму з метою застереження молодого покоління (Празька декларація про європейське сумління та комунізм [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.praguedeclaration.eu/).


 

Подібні пропозиції були неоднозначно сприйняті європейським науковим загалом, оскільки вони суперечать підставам західноєвропейської концепції ідентичності, що базується на Голокості та культурі покути.

 

По-перше, жертвами комуністичного режиму стали народи Центрально-Східної Європи, чиї національно-визвольні рухи та цивільне населення було певною мірою причетне до Голокосту.

 

По-друге, популярність лівих ідей серед західних науковців, де "хвороба лівизни" ... не просто не вважається чимось ганебним, а скоріше навпаки, сприймається як свідчення моральності і освіченості її носія", сприяє досить настороженому ставленню до новостворених героїчних національних наративів Центрально-Східної Європи (Портнов А. Этюд о "левой" утопии, или Сомнению подлежит [Електронний ресурс] / А. Портнов Режим доступу: http://urokiistorii.ru/ blogs/andrei-portnov/51716).

 

Епоха постмодерну залишила "образ героя" в минулому, натомість на передній план вийшла проблема "відповідальності за минуле" та "образ жертви", що сприяло універсалізації пам'яті про Голокост.

 

Для західних демократичних суспільств, як відмічає кембриджська дослідниця Т. Журженко, героїчний наратив не має утилітарної цінності, тоді як новостворені героїчні наративи у пострадянських країнах, зокрема й західноукраїнський наратив ОУН і УПА, носять неминучий партикулярний характер й вступають у протистояння з конкуруючими етнічними та соціальними групами.

 

Свою власну колективну пам'ять про Другу світову війну мають і національні меншини, які не можуть автоматично сприйняти нових героїв титульних націй. Певну роль відіграють і регіональні відмінності культури вшанування пам'яті (Zhyrzhenko Т. Heroes into victims: The Second World War in post-Soviet memory politics [Електроний ресурс] / Т. Zhyrzhenko. – Режим доступу: http://www.eurozine.com/ articles/2012-10-31 -zhurzhenko-en.html).

 

Реалізація модерного національного проекту у пострадянських республіках відбувається в період, коли в світі домінують тенденції іншого порядку. Спроби пострадянських країн знайти баланс між героїчною і жертовною складовою національних наративів та вписати їх в західноєвропейський історичний контекст породжують певні непорозуміння, особливо в тій частині де основним злочинцем виступає комуністичний режим.

 

На думку українського історика А. Портнова, головною причиною відсутності серед західних істориків розуміння прагнень їхніх східноєвропейських колег засудити злочини комунізму полягає в тому, що "для західної частини європейського континенту марксизм – частина загального просвітницького і гуманістичного спадку, а не ідеологія, яка породжує політичних монстрів" (Портнов А. Этюд о "левой" утопии... ).

 

Досвід комуністичного режиму, на відміну від досвіду нацизму, залишається чужим як для західного суспільства в цілому, так і для науковців зокрема.

 

Більш того, у західному науковому світі прихильність правим ідеологіям може навіть спричинити сумніви щодо наукової валідності праць її носія. Характерним прикладом може послужити нещодавній скандал довкола турне провідними університетами Північної Америки директора Національного Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" Р. Забілого з досить нейтральною доповіддю "Сучасний стан архівів, музеїв і академічної свободи в Україні".

 

В рамках турне також відбулася зустріч Р. Забілого з членами парламенту та прем'єр-міністром Канади Стівеном Гарпером (Потапенко Б. Руслан Забілий завершив турне Північною Америкою (Звіт на сайті Центру дослідження історії визвольного руху) [Електронний ресурс] / Б. Потапенко Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/content/ руслан-забілий-завершив-турне північною-америкою).

 

Постать доповідача власне, як і високий міжнародний формат заходу, викликав обурення серед дослідників історії Центрально-Східної Європи, зокрема й Голокосту. Ініційоване професором Лундського університету (Швеція) П. Рудлінгом звернення до університетів Канади та США з вимогою не дозволити з високих академічних трибун пропагувати свої ідеї людям з "сумнівними академічними здобутками та націоналістичними поглядами", підтримало чимало визначних дослідників історії Центрально-Східної Європи (серед яких: редколегія журналу Ab imperio, Тарік Сіріл Амар, Дж. Бурдс, Дж.-П. Хімка, О. Бартов та ін.). Загалом вся подія була охарактеризована як не наукова, а політична акція, що мала на меті прославляти український націоналізм (Rudling P. Ukrainian Ultranationalist Sponsor Lecture Tour across North American Universities [Електронний ресурс] / P. Rudling. – Режим доступу: http://www.searchlightmagazine. com/news/intemational-news/Ukrainian-ultranationalist-sponsor-lecture-tour-across-north-american-universities; Open Letter in Support of Per Anders Rudling. (Defending History – сайт створений для запобігання перегляду історії Голокосту) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http//defendinghistory.com/open-letter-in-support-of-per-anders-rudling/44285).

 

У відповідь представники українських громадських організацій Канади звернулись з відкритим листом до ректора Лундського університету з проханням нагадати професору П. Рудлінгу про свободу слова й неприйнятність дискримінації іншої точки зору у науковому співтоваристві, де єдиним прийнятим способом може бути тільки наукова дискусія (Ukrainian Nationalist Group in Canada complain to the Vice-Chancellor of Lund University in Sweden. (Defending History – сайт створений для запобігання перегляду історії Голокосту) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:/defendinghistory.com/ukrainian-nationalist-groups-in-canada-omplain-to-the-vice-chancellor-of-lund-university-in-sweden/43748).

 

Активна підтримка і висвітлення скандалу довкола цієї проблеми можна знайти на сайті групи Defending History, який власне і був зорганізований для протидії ініціативам Празької декларації (Mission Statement (Defending History – сайт створений для запобігання перегляду історії Голокосту) [Електронний ресурс] Режим доступу: http://defendinghistory.com/mission-statement).

 

Ревізіоністські тенденції Празької декларації, проти яких спрямовані зусилля багатьох західних дослідників, продиктовані не лише бажанням представників чорноморсько-балтійського регіону (України, Литви, Латвії, Естонії) вписати в європейський історичний наратив свої національно-визвольні рухи, але й об'єктивним накопиченням нових знань про складну історію цього регіону, який став головною ареною битви двох тоталітаризмів. Останнє стало можливим завдяки відкриттю доступу до радянських архівів після розпаду СРСР.

 

Американський історик Т. Снайдер, характеризуючи сучасний стан історичної науки, зазначає: "наш час – це епоха пам'яті, а не історії. ... культура пам'яті витісняє важливість історії, з'являється небезпека того, що історики постануть перед фактом, коли будуть змушені давати ті пояснення, котрі легше за все донести до людей". Цю тенденцію він означив терміном "коммеморативна казуальність" – причинно-наслідковий зв'язок на основі пам'яті, коли те, що найчастіше пригадується, стає тим, що в синтетичному дослідженні найбільш зручно представити як причину (Snyder Т. Commemorative causality [Електронний ресурс] / Т. Snyder. - Режим доступу http://www.eurozine.com/articles/2013-06-06-snyder-en.html).

 

Залучення східноєвропейських джерел з історії Другої світової війни переконливо доводить, що ідеологічні чинники не можуть слугувати адекватним поясненням таких трагедій, як Голокост чи українсько-польське протистояння на Волині. Отже, праворадикальна ідеологія ОУН не може слугувати головним аргументом в історичній дискусії.

 

Більш того, інтерпретації антисемітизму в рамках концепції Голокосту вказують на упослідженість західноєвропейської історіографії щодо східноєвропейських народів, антисемітизм яких представлений як вроджена риса. На думку Т. Снайдера, це не тільки не відповідає дійсності, але й є типовим прикладом колоніального підходу, що, залишаючи право морального падіння за німецькою цивілізацією, повністю відмовляє у цивілізованості східноєвропейським народам (там само).

 

Непридатність західних підходів для оцінки подій на східному фронті в період Другої світової війни відмічається і канадським діаспорним істориком Дж-П. Хімкою. Усталена в західноєвропейських дослідженнях Голокосту практика "систематизувати знання за допомогою таких категорій, як жертва, злочинець/учасник злочину та очевидець, а також колаборація, порятунок і спротив" абсолютно "не працюють" в умовах Східної Європи. Адже вчорашній радянський військовополонений, який під тиском нелюдських умов утримання та страхом смерті, зголошуючись на службу охоронцем концтабору або табору смерті, ставав злочинцем (Хімка І.-П. Рецепція Голокосту в посткомуністичній Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.uamoderna.com/md/223-223).

 

І таких прикладів, коли людина протягом Другої світової війни переходила з іпостасі жертви в злочинця і навпаки, на східному фронті було безліч.

 

За умов військових дій програми і декларації ОУН і УПА не встигали за практичними кроками, і навіть з ними розходились.

 

Сприйняття історії праворадикальних визвольних рухів Центрально-Східної Європи широким європейським загалом не можливе без подолання диктату історії пам'яті з його акцентом на зображенні подій (Snyder Т. Commemorative causality... ).

 

Проте об'єктивне нагромадження знань з історії Другої світової війни на східному фронті буде тільки посилювати ревізіоністські тенденції, які на сьогодні вже оформилися у політичний маніфест – Празьку декларацію.

 

Отже, відсутність спільного для українців досвіду Другої світової війни, непослідовна політика пам'яті та складні процеси деколонізації спільної радянської історії, які позначаються постійною інтервенцією з боку Росії, власне як і не готовність західних істориків до більш глобального переосмислення досвіду комуністичного минулого країн Центрально-Східної Європи, формують сучасний соціокультурний контекст українського історіописання.

 

Складні дискурсивні реалії української історіографії нашаровуються на більш широкий глобальний процес інтеграції історії Центрально-Східної Європи до західноєвропейського історичного дискурсу, що неминуче призводить до конфронтації з уже усталеними практиками пам'яті та вшануванням жертв Другої світової війни, і насамперед Голокосту. Особливо це актуально для територій, які американський історик Т. Снайдер означив як "криваві землі" ("Криваві землі" – землі між центральною Польщею та західною Росією (Україна, Білорусь та Балтійські країни), які стали основною ареною боїв на східному фронті. Див.: Snyder Т. Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin. New-York, 2010. P. 5).

 

Спроби подальшої інтеграції історії українського визвольного руху Другої світової війни в загальноєвропейський контекст будуть посилювати конфлікт довкола наративу ОУН і УПА враховуючи його виразно етнічний характер наративу.

 

Значний публічний та політичний тиск, який даватиме потужний імпульс до міфологізації, буде впливати на історичний дискурс. Подальша контекстуалізація історії ОУН і УПА стає єдиноможливим виходом для дослідників, які прагнуть протистояти міфологізації українського національно-визвольного руху та творенню його виключно негативного образу.

 

Примаченко Яна кандидат історичних наук, науковий співробітник; Інститут історії України НАН України, м. Київ