Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Отець Кость Панас – носій Христової правди (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 10 січ. 2013 р., 13:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 січ. 2013 р., 12:29 ]
  

У безмежності поривів людської стихії що бурлить жагою матеріальних благ, влади і розкоші, трапляються одиниці, які нехтують цією земною втіхою, вибирають для себе вищі – духовні ідеали, ті, на яких тримається людство, кожна нація, кожна держава – це, в першу чергу, висока мораль, відданість і жертовність задля добра ближнього, свого народу свого краю. Саме вони, ці особистості, часто і не помічені суспільством, утримують націю, її духовність і культуру, стають в загальній суспільній масі тими особливими моральними вершинами на які орієнтується суспільна і християнська етика, ставлячи їх в приклад для наслідування. Це ті праведники Лоти які утримують людські спільноти від долі «Содоми», від самознищення на які кидає людину ота незагнуздана дика природа наживи.

 

Одвічна суперечливість, одвічна внутрішня боротьба сумління у пориві чергового ціннісного вибору, де буває на шальки доленосних життєвих терез кинуто дві часто пртилежні цінносі – добро і зло, змушує людську свідомість зупинитись ‑ а що вибирати?! І людина в силу своєї внутрішньої природи і Богом дарованій їй свободі вибору, приречена вибирати – що переможе?! Вікова християнська етика, силою Господнього, євангельського слова кодексу християнських чеснот, намагається прищепити світові саме ті життєдайні паростки моралі в основі яких лежить добро і сповідуючи які, людина , людство могло би жити і співіснувати у вселюдській злагоді, загальній життєвій гармонії. Та природа зла – непереможна. Одвічна людська невситимість, боротьба за матеріальні блага кидає людину, людство часто на грань катастроф і самознищення. І той маховик набирає все руйнівніших обертів. Шалька зла явно переважує добро і це особливо у нинішній прагматичний вік з домінуючими в ньому інстинктами споживацтва, з пріоритетом матеріальних благ над духовними, де психологія споживацтва запустила свої метастази у всі сфери суспільного життя в тому числі і релігійні; тож важко знайти людину високих духовних ідеалів, людину жертовну, людину, яка віддавала би всі свої набутки, всю свою працю на благо вищих національних і духовних ідеалів. На жаль, в нашій пострадянській психіці така людина не сприймається, її не розуміють: суспільна свідомість налаштована на інші ‑ земні вартості. А, тим часом, такі люди трапляються, вони живуть поміж нами, спілкуються з нами, роблять нам якесь добро, за яке ми або дякуємо, або, в тій мирській суєті, не завше зауважуємо.

 

До таких людей належав і житель села Карева отець Кость Панас, колишній інженер-геолог, а згодом священик греко-католицької церкви, який упокоївся у 2009 році. Є в Кареві якась традиційна тяглість у сповідуванні таких високих ідеалів і започаткована вона була ще у XIX столітті композитором отцем Віктором Матюком. Це він безкоштовно помагав людям у їхніх турботах і недугах, віддавав власні кошти на видання створених ним же книг, пісенників, навчальних музичних посібників для галицької молоді, організовував хорові колективи, підіймаючи всім цим духовний і культурний рівень галицького суспільства, ведучи його до усвідомлення власної державності. Згодом естафету цю продовжили, в час воєнного лихоліття, цілий ряд повстанців, а серед них і брати Дужі, жертвуючи найдорожчим – життям, заради високих ідеалів нації. І от цю ж естафету, уже в післявоєнний час продовжив священик Кость Панас. Здається, що ніби чогось особливого він і не чинив, духовному пастирю так ніби і належиться – жити для Бога через жертовність для людей. Але Жертовність для отця Костя була особлива, не формальна чи показова. Вона для нього була смислом життя, домінантою його християнської етики. Всі Євангельські повчання, і серед них про зречення всіх земних благ, він сприймав щиро, ніби безпосередньо з уст Христа, беззаперечно сповідуючи їх у своєму житті.

 

Про силу пристрасті до багатства показану в євангельській причті, як сильнішу ніж (нездійсненну в земній свідомості) спроможність верблюда пройти крізь вушко голки, ‑ не раз у розмові розмірковував о. Кость, ‑ це та особливо заакцентована метафора, можливо гіперболізована, щоб наголосити на винятковій принциповості у відношенні духовного і матеріального, де беззастережним має стати верховенство духовного. І це стосується, в першу чергу, носіїв Христової правди – священиків. Якщо я розчинюсь у споживацькій атмосфері, а словами буду голосити ті євангельські істини, ‑ подовжував о. Кость, ‑ то внутрішньо я протиставляюсь тим істинам, заперечу їх, і моя проповідь без підтвердження в моїй поведінці стане звичайною банальною формальністю. І хто, в такому разі, повірить у істинність проголошуваних мною тих християнських чеснот?

 

Зараз усе розчинилось у загальній споживацькій стихії, але хтось мусить тому протиставитись ‑ рятувати суспільну християнську мораль, а тим самим врятувати народ, націю. Історія нашого галицького священства зберігає пам’ять про багатьох відданих, жертовних душпастерів, які і були тією духовною підпорою нашого, в минулому, національного відродження. А що сьогодні? Знову духовна криза, і знову витягувати суспільство з цієї пропасті належить силам духовним, в тому числі і нам, душпастирям, тож і я, хоч якоюсь часткою, хочу наслідувати тих давніх моїх попередників – будителів народного Духа і прилучитись до сьогоднішнього національно-духовного відродження, ‑ роздумував о. Кость.

 

Дитячі і юнацькі роки провів о. Кость у Кареві, жив у небагатій сім’ї. А дальше життєва карусель захопила його у свої кола: армія, вища школа, праця на відповідальних посадах і впродовж цієї життєвої дороги, на кожному кроці, його супроводжувала єдина думка – цілістю посвятити себе служінню Богові. І такий чин він здійснив – відбувши ще в радянські часи, підпільно, богословське навчання і висвячення на греко-католицького священика. І тоді ж, ще підпільно, він почав здійснювати богослужіння, а також, маючи відповідну освіту, викладав у підпільній семінарії аж до легалізації церкви. Певний час працював у секретаріаті архієпископа Стернюка, згодом пішов на парафію у с. Вислобоки Сокальсько-Жовківської єпархії, де і закінчив свій земний шлях. .

 

Паралельно зі священичою, займався науковою і літературною діяльністю. Видавав праці на релігійну тематику, серед них «Історія української церкви», «Бог і людина», висвітлював повстанську тематику у книгах «Карів і карівці, «На переломі». Брав участь у виданні журналу «Ідея і чин». Треба сказати, що ще в радянські часи він займався, явно і підпільно, різного роду просвітньо-агітаційною роботою. Так, наприклад в час похорону композитора Івасюка, де біля його могили постійно збиралася маса народу і де постійно вешталася ціла зграя кадебістів, він писав і безстрашно розповсюджував листівки з розкриттям злочинної діяльності комуністичної системи, (зберігаю одну з листівок і до нині). Такою була його цілеспрямована християнсько-патріотична діяльність. І у всю цю, вищезгадану діяльність він вкладав всі свої зароблені кошти, залишаючи собі лише на скромний прожиток ‑ одяг і їжу, істинно виконуючи заповідь Христа – примножувати не земні, а небесні скарби нашого земного життя.

 

Він щиро, не позірно виконував цю заповідь ‑ віддавав всі свої матеріальні набутки, передавав свої набуті духовні знання з єдиною метою ‑ для добра церкви і розбудови української нації, держави. За умов усвідомлення нашим суспільством щиро відданої жертовної праці таких людей на користь українського народу і його церкви, він мав би заслужити особливої пошани і признання на духовному рівні, як це робиться у високо цивілізованих суспільствах. Він був тим освітлювальним факелом який вказував нашій ненаситній природі на істинний шлях християнського життя, тим Лотом, який відвертав Господню кару від нашого суспільства. Будемо плекати надію на здійснення в майбутньому такого признання. А тимчасом його літературний і науковий доробок живе серед народу, прищеплює серед нього паростки істинного християнина, якого заховував у своєму серці сам отець Кость – це найщиріші любов і жертовність задля прославлення Бога і для розбудови України.