Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Особливості тенденцій сучасної історіографії ЗУНР. (Автор: Полянський Олег)

опубліковано 21 груд. 2016 р., 07:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 січ. 2017 р., 04:24 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Проаналізовано характерні тенденції сучасної історіографії Західно-Української Народної Республіки. Основна увага приділена працям львівських та київських істориків, а також роботам істориків Тернополя та Харкова. Ключові слова: історіографія, ЗУНР, Львів, Київ, Тернопіль, Харків.

 

Відзначення восени 2013-го 95-річчя Західно-Української Народної Республіки стало доброю нагодою не лише ще раз узагальнити досвід тогочасного українського державотворення, звернути увагу на досягнення та допущені прорахунки, а й проаналізувати деякі тенденції сучасної історіографії у висвітленні цього питання. Адже проблема геноциду українців у культурно-духовній сфері, об'єктивне висвітлення історії ЗУНР залишається актуальною і сьогодні. При цьому, ми виходимо із засадничого принципу, що історія, історична наука, поруч з іншими функціями, продовжують відігравати важливу роль у формуванні національної свідомості. Тим більше, що на різних рівнях і з різних середовищ здійснюються наполегливі спроби зруйнувати в українській нації історичну пам'ять, національні традиції, позбавити народ рідної мови, пісні, знищити наш національний менталітет.

 

З одного боку "п'ята колона" Москви від Януковича і його команди починаючи, всі ці табачники, колесніченки, симоненки й "іже з ними" вдавалися до прямих фальсифікацій і заборон, а з другого – імперсько-шовіністична Росія, як пише у своєму блозі Оксана Забужко: "з Путіним чи без Путіна чіплятиметься за нас до останнього гнилого зуба, аж поки не розвалиться".

 

У цьому, маніяку Путіну різними способами допомагає "кремлівський департамент з ідеології – тоталітарна секта РПЦ МП",яка взяла на озброєння імперський міф про т.зв. "русскій мір", навіжений Владімір Вольфовіч, який озвучує/апробує месиджі кремлівського вепса, а разом з ними всі ці дугіни, зюганови... Але, біда в тому, що таку "третьо-римську шизофренію" підтримує більшість російського суспільства.

 

А українське суспільство, попри масовий героїзм наших хлопців у "лугандоні", потребує очищення, передовсім морального. Тому, адекватна оцінка поточної ситуації вкрай на часі.

 

В цьому контексті цікавими і корисними є роздуми Володимира Кравченка: "Крим і Донбас – лише видимі вершини айсберга під назвою "російськомовне населення південних і східних областей України" Культурно це – не росіяни, а люди українсько-російського Пограниччя, з подвійною (українсько-російською) або навіть потрійною (радянською) ідентичністю.

 

Історично вони все ще перебувають між Радянським Союзом і пострадянським світом, який дедалі скоріше трансформується за національними ознаками. Географічно вони завжди перебували між Росією та Україною. Ці люди – прагматики. Вони звикли порівнювати стан справ "у нас", "у них" і "колись було" – зарплати, пенсії, корупцію, міжнародний престиж і т.д.

 

Порівняння зараз – не на користь України. Розчарування в "українському проекті" – одна з основних причин популярності Путіна на сході та півдні України... [...]

 

Сьогодні Україна не має союзників у Росії. Союзником Росії може бути лише "Малоросія". Україні доведеться змиритися з тим, що біля її кордонів є й буде агресивна, непередбачувана й ворожа супердержава. [...]

 

Можна скільки завгодно говорити про український Донбас і Крим, але треба бути реалістами. [...]

 

Української держави в цих регіонах сьогодні немає. Інша річ – а чи була вона там раніше?... Перш, ніж пропонувати ліки хворому Донбасу, необхідно поставити йому правильний діагноз. Списувати все на Януковича легко, але недостатньо. [...]

 

Ніякі терористи не протрималися би так довго без допомоги місцевого населення. Я впевнений, що таких людей на Донбасі тисячі, якщо не десятки тисяч... Що робити з цими "мирними громадянами України", які ніколи не змиряться з фактом існування української нації та її державної незалежності... [...]

 

Очевидно, що змінити свідомість і культуру населення Донбасу найближчими роками не вдасться. Потрібна натомість програма цивілізованого розлучення: забезпечення переселення всіх охочих до Російської Федерації й технічне облаштування справжнього, а не ''прозорого" кордону з Росією. [...]

 

Перед Україною зараз стоять ті самі виклики, що й чверть століття тому: Ідентичність. Росія. Модернізація. [...]

 

Українське суспільство тяжко хворе... Наївно думати, що всі його біди сконцентровані в Росії, Криму та Донбасі. Роки депресії та деморалізації далися взнаки. [...]

 

Релігійно-міфологічний світогляд, патерналізм, родинно-кланові соціальні структури, поширений цинізм і низький престиж освіти. Українці в більшості своїй погано уявляють, що то є – принцип "верховенства закону". [...]

 

Всі вже втомилися жити фобіями, надіями та ілюзіями. Схоже, що за Януковича країна та суспільство досягли морального дна. Далі вже падати нема куди" (Володимир Кравченко "Contra spem spero": замітки на маргінесі інавгураційної промови Президента Порошенка / Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/ 1195-volodymyr-kravchenko-contra-spem-spero-zamitky-na-marhinesi-inavhuratsiinoi- promovy-prezydenta-poroshenka).

 

Тому, справді, Росія зупиниться там, де її зупинить Україна. Має рацію Оксана Пахльовська, зауважуючи: "...дорога до Європи буде ще безмежно довга. І, дай Боже, щоб не довелося розпочинати її реально вже після третього Майдану" (Пахльовська О. Ave, Mater Dolorosa / О. Пахльовська // День. – 2014. – 15 липня. – С. 5).

 

Повертаючись до тенденцій сучасної історіографії потрібно наголосити, що нині шовіністично-імперський тиск українофобів поєднується із фарисейською псевдонауковою риторикою про неминучість процесів глобалізації, космополітизму, переваги лібералізму, про поліетнічність і мультикультурність України, шкідливість етноцентричного бачення історії і т.ін.

 

Враховуючи це хочемо проаналізувати як історія ЗУНР трактується не у спеціальних монографіях, а у підручниковій літературі, що формує історичне бачення студентства та загалом молодого покоління. Для такого аналізу ми обрали колективні роботи львівських та київських академічних істориків, які представляють провідні наукові центри HAH України, а також трактування ЗУНР істориками Тернополя й Харкова, що уособлюють історичну науку у вищих навчальних закладах

(Історія України [кер. авт.кол. Ю. Зайцев]. – Вид. 4-те. – Л: Світ; 2003. – 520 с.;

Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917-1921 / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.;

Коріненко П. Новітня історія України / П. Коріненко, А. Фартушняк. – Тернопіль: Видавництво Астон, 2007. – 416 с.;

Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. Петровський, Л. Радченко, В. Семененко. – X.: ВД "ШКОЛА". 2007. – 592 с.)

 

Окрім того, вирішили не оминати увагою такого "плодовитого" автора, як Данило Яневський, що останніми роками "розродився" у харківському видавництві "Фоліо" серією книжок під назвою "Проект "Україна"...". Про деякі з них ми вже писали у другому випуску збірника "Геноцид України в XX столітті", тому сьогодні зупинимося на томі, що має назву "Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри", зокрема на розділі в якому йдеться про ЗУНР

(Полянський О. Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії / О. Полянський // Матеріали II всеукраїнської науково-практичної конференції "Геноцид України в XX столітті. Україна під окупаційними режимами: історія та наслідки", Львів, 25-26 березня 2011р. – Львів: Добрий друк, 2013. – С. 461-463;

Яневський Д. Проект "Україна" або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. –315 с.)

 

Отже, автором розділу про ЗУНР у львівському підручнику є відомий спеціаліст цієї проблеми М. Литвин. Його інтерпретація історії ЗУНР зроблена за класичною схемою, яку започаткували автори, що брали безпосередню участь у т.зв. "Листопадовому чині", – К. Левицький, М. Лозинський, О. Кузьма, А. Крезуб та ін.

 

Використавши надбання сучасної української історіографії, залучивши до своєї праці нові джерела М. Литвин створив свою концепцію історії ЗУНР в якій Листопадові події 1918 р. трактуються як національно-демократична революція в результаті якої постала Західно-Українська держава. Її розбудова від самого початку викликала збройну протидію мілітаристів щойно проголошеної ІІ Речі Посполитої, політичні лідери якої намагалися "розширити територіальні межі новоутвореної II Речі Посполитої за рахунок українських земель і тим самим заперечити право українців на державне самовизначення".

 

У цьому поляків підтримувала Антанта, яка вважала "Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшовицької Росії та набагато потужнішою протидією післявоєнній Німеччині, ніж ЗУНР"(Історія України [кер. авт.кол. Ю. Зайцев]. – Вид. 4-те. –Л.: Світ; 2003. – С. 261).

 

В підручнику всебічно показано українсько-польську війну (хоча логічніше було б писати про польсько-українську), яка за визначенням М. Литвина, була національно-визвольною війною з польськими окупантами. Наголошується, що державне будівництво відбувалося власне в умовах війни, але навіть за таких обставин українська влада "намагалася відкрити широкі можливості для розвитку понівеченого війною господарства, національного та культурно-освітнього життя краю, демократичних громадсько-політичних ініціатив. [...]

 

Національним меншинам гарантовано свободу усного і письмового спілкування з державними і громадськими структурами рідною мовою. Закон про вибори до Сейму передбачав загальні, таємні і прямі вибори за національними куренями (очевидно куріями – О. П.) осіб, не молодших 20 років, зокрема, вибори 160 депутатів від українського, 33 – від польського, 27 – від єврейського і 6 – від німецького населення краю, всього 226 обранців" (Історія України [кер. авт. кол. Ю. Зайцев]. – Вид. 4-те. – Л.: Світ; 2003. – С. 257).

 

Об'єктивно висвітлено Акт Злуки, чимало місця відведено зовнішній політиці ЗУНР, зокрема участі делегації молодої української держави в Паризькій мирній конференції на якій вирішувалася її доля. А вона, через антиукраїнську позицію держав-переможниць у Першій світовій війні, в першу чергу Франції, виявилася неприхильною до українців.

 

В підручнику зазначено, що 25 червня 1919 року Найвища рада Антанти санкціонувала право Варшави на "тимчасову військову окупацію" Східної Галичини.

 

21 лютого 1921 р. Паризька сесія Ради Ліги націй підтвердила тимчасовий характер військової окупації Східної Галичини. Вже в іншому розділі книги, в якому розглядається міжвоєнний період, зазначено: "Незважаючи на відвертий спротив українців окупаційній владі, 14 березня 1923 року Рада амбасадорів держав Антанти визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки" (Історія України [кер. авт. кол. Ю. Зайцев]. – Вид. 4-те. – Л.: Світ; 2003. – С. 291).

 

Спершу для порівняльного аналізу львівської та київської візії ЗУНР, ми мали намір розглянути навчальний посібник за редакцією В. Смолія (Історія України. – К.: Альтернативи, 1997. – 424 с.). Але розділ про ЗУНР у ньому писав відомий борець із т. зв. "українським буржуазним націоналізмом" Рем Симоненко. Цього не довірили навіть не менш відомому спеціалісту з історії Української революції Валерію Солдатенку, який є автором інших розділів даної книжки. Знайомство з текстом Р. Симоненка під назвою "Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях", в якому переважає така риторика, як: "невигойне вірнопідданство місцевої еліти", відсутність щирої солідарності й тісного співробітництва в українському державницькому таборі", "боротьба західноукраїнського народу", "питання стосунків з УССР глибоко хвилювало всі верстви західноукраїнського населення", "прагнення галицьких трудящих до возз'єднання", "соціальний консерватизм галицьких верхів та їхня постійна орієнтація на іноземних заступників", та багато інших подібних виразів змусило нас взяти для аналізу інший київський посібник авторства О. Рубльова та О. Реєнта ''Українські визвольні змагання 1917-1921", у якому розділ про ЗУНР належить перу О. Рубльова.

 

Відразу ж зазначимо, що їх книжка вийшла у надзвичайно цікавому п'ятнадцятитомному проекті "Україна крізь віки", творчий задум та загальна редакція якого належать академіку В. А. Смолію. Варто зауважити, що концепція усієї серії в т. ч. даного десятого тому, і, зокрема, розділу про ЗУНР доволі вдала. Авторський текст супроводжується цитуванням найважливіших джерел та важкодоступних для пересічного читача праць, щоправда без відповідних бібліографічних посилань. Добре дібраний ілюстративний матеріал, легкий і в той же час науковий стиль роблять читання книги приємним і корисним заняттям. Виявляється не лише львівські чи ширше західноукраїнські історики, а й київські дослідники можуть науково і цікаво писати про ЗУНР, свідченням чого власне є рецензований том.

 

Доволі обширний шістдесятисторінковий розділ розбитий на п'ятнадцять параграфів у яких детально розглядаються питання виникнення, розбудови та поразки ЗУНР. Автор справедливо наголошує на марних сподіваннях місцевого українського політичного проводу, який покладав надії на легітимне розв'язання східногалицького питання й одержання санкції на створення Західно-Української держави з рук віденських урядовців. Він наголошує, що "політична еліта інших народів монархії беззастережно ступила на шлях розбудови власної державності, встановивши контакти з державами Антанти, формуючи поки що "тіньові кабінети", створюючи власні збройні сили. Австрійська ж (до останнього моменту) орієнтація галицьких політиків українців, крім того, що дискредитувала їх в очах держав-переможниць і відповідно зменшувала шанси на адекватне представлення в повоєнному геополітичному устрої Європи, гальмувала власні нагальні заходи, щодо підготовки та перебрання влади від австрійської адміністрації краю та розгортання інфраструктури прийдешньої державності" (Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917-1921 / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – С. 249-250).

 

Це конкретне і чітке формулювання дуже добре пояснює одну з причин поразки ЗУНР.

 

Ще одне принципове зауваження у О. Рубльова полягає в тому, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її владні структури у Львові, а відроджувана Польща. Тому конфлікт між українцями і поляками був неминучим. Але його теза, що із-за захоплення Перемишля поляками 11 листопада розпочинається відлік подій цієї війни, а до цього моменту збройний спротив польського населення та військовиків у Львові українській владі був лише одиничним бунтом, не зовсім вірна. До речі, цю помилку згодом повторить у своїй книзі Д. Яневський. Польсько-українська війна розпочалася вже 1 листопада, очевидно з окремих сутичок у Львові, а до 11 листопада вони переросли у повномасштабний військовий конфлікт.

 

Важливе місце в книзі займає висвітлення проблеми національних кадрів у процесі державного будівництва, адже серед причин поразки українських визвольних змагань була недостатня соціальна структурованість української нації, що зумовило брак національно-свідомих досвідчених фахівців вищої і середньої ланки. В цьому плані ситуація в ЗУHP, зазначає О. Рубльов, була значно кращою, ніж в УНР. Він підкреслює, що невдачі на фронті контрастували з успішною внутрішньою політикою ЗУНР, про­відники якої зуміли сформувати уряд національної єдності, який в умовах війни зміг налагодити роботу державного апарату у багатьох сферах життя.

 

З книги добре видно, що основною причиною поразки ЗУНР стала несприятлива міжнародна кон'юнктура. Незважаючи на поразку, пише О. Рубльов, Західно-Українська Народна Республіка стала колискою з якої вийшли тисячі національно свідомих, самовідданих борців за незалежність України. Доповнимо, саме вони у міжвоєнний період, під час Другої світової війни, зрештою за майже півстолітнє засилля комуністичної ідеології зуміли пронести і передати наступним поколінням ідею Української Самостійної Соборної Держави.

 

А тепер проаналізуємо ще два посібники, які репрезентують історичну науку й дидактику у вищих навчальних закладах. Це книжка тернопільських істориків П. Коріненка й А. Фартушняка та харківських В. Петровського, Л. Радченка, В. Семененка. Перша анотується як навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей, тобто вона єдина з рецензованих вище праць призначена для майбутнього фахівця історика. Написана як курс лекцій, вона за своєю методологією дотримується радянської схеми історичного процесу, що знайшло свій вияв навіть у назвах лекцій: "Економічний розвиток і соціально-політичне становище", "Україна в революції 1905-1907 pp.", "Україна в роки політичної реакції російського уряду", "Перехід до мирного будівництва та запровадження нової економічної політики", "Індустріалізація", "Колективізація" і т. д. Чим тематика цих лекцій відрізняється від тем з історії СРСР чи КПРС?

 

Щодо лекції "Західні землі України у 1918-1919 рр.", то крім загальновідомих фактів нічого нового студент-історик із неї не почерпне. При цьому ці факти дібрані і подані доволі однобоко, з акцентом насамперед на соціально-економічну проблематику. Практично зовсім не висвітлено суспільно-політичну ситуацію, досягнення і прорахунки українського національного руху та багато інших питань. Так, місце і роль УСС трактується в книжці в такий спосіб: "Вони повинні на фронті довести Австрії свою вірнопідданість і саме за заслуги у боротьбі проти російської армії мали стати зародком української національної армії, тобто Австрія не повинна б тому чинити перепони" (Коріненко П. Новітня історія України / П. Коріненко, А. Фартушняк. – Тернопіль: Видавництво Астон, 2007. – С. 85).

 

Замість глибокого наукового аналізу, адже це посібник для студентів історичного факультету, маємо виклад загальновідомих фактів інтерпретованих відповідно до політичних симпатій автора. Звідси непропорційний до інших питань теми сюжет про встановлення радянської влади на Закарпатті, про яку в книжці говориться навіть там, де про неї немає що сказати.

 

Про численні теоретичні і фактологічні помилки не хочеться навіть вести мову, але все ж на основні варто звернути увагу.

 

Отже, 18 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові відбувався не з'їзд, а нарада, в якій поміж іншими, брали участь представники Християнсько-суспільної, а не Християнсько-соціалістичної партії.

 

На Закарпатті діяли брати Бращайки, а не Брайщаки і край у 1938 р. отримав автономію, що заперечується у посібнику.

 

Євген Петрушевич ніколи не був президентом української держави, а президентом, тобто головою, Української Національної Ради – законодавчого органу влади.

 

Село під Львовом називається Лисиничі, а не Лисиновичі.

 

Відповідно на Львівщині є містечко Добромиль, а не Добромишль.

 

В УГА були командуючі, а не керівники.

 

Писати, що Є. Петрушевич не мав власного погляду на стан і перспективи національного руху означає лише те, що автор не володіє предметом досліджуваного.

 

Загалом, лекція про ЗУНР – це спрощений приправлений власними симпатіями чи антипатіями текст, який вульгаризує важливий етап в історії українського державотворення.

 

Про аналогічне трактування автором інших питань історії Української революції 1917-1921 рр. не говоримо, оскільки це не є предметом нашого дослідження.

 

Насамкінець розглянемо наскільки неупередженим щодо історії ЗУНР є погляд харківських істориків В. Петровського, Л. Радченка та В, Семененка, які свій посібник назвали багатообіцяюче – "Історія України: Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі".

 

Відразу ж зазначимо, що неупереджений погляд на будь-які події, в даному випадку на ЗУНР може бути лише за умови, коли автори досконало знають джерела та історіографію проблеми. Лише на їх основі вони можуть тоді робити неупереджені висновки. На жаль, книжка харків'ян, зокрема розділ "Національно-визвольний революційний рух на землях Західної України" засвідчує, що автори поверхово знають проблему. Тому, їхній текст – це вибірковий і далеко неповний переказ відомих фактів стереотипних міфів іне зовсім вдалих коментарів, при цьому частенько з помилками і неточностями.

 

Наприклад, автори пишуть про Маніфест імператора Карла від 18 жовтня, тоді коли насправді він був оголошений 16 жовтня, створення української держави було проголошено на нараді 19 жовтня, а не 20, Українську Національну Раду очолював Євген Петрушевич, а не Кость Левицький.

 

В кращому випадку некоректно звучить фраза "змовники намагалися відновити після майже 600-річної перерви національну державність".

 

13 листопада була прийнята Тимчасова Конституція ЗУНР, а не проголошено ЗУНР, Осадний корпус Січових стрільців перебував на Східній, а не Західній Україні.

 

Національна політика ЗУНР була надзвичайно виваженою і толерантною, але ніколи не існувало польського, єврейського та німецького Державних Секретаріатів, як це пишуть харків'яни.

 

Не відповідає дійсності їх твердження, що "лідери ЗУНР не мали власної моделі розбудови держави".

 

Якоюсь нісенітницею звучить фраза, що частина українців Львова "втратили етнічні риси своєї нації, або були калакутами – українськими католиками" (Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. Петровський, Л. Радченко, В. Семененко. – X.: ВД "ШКОЛА". 2007. – С. 346-347).

 

Що стосується книжки Д. Яневського "Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри", в якій вміщено розділ про ЗУНР, то вона настільки специфічна, що дуже непросто визначити не лише жанр цього писання, а й зрозуміти, що хотів своєю концепцією історії ЗУНР довести автор. При цьому варто зазначити, що дана книжка є третьою з циклу "досліджень" Д. Яневського,які він випустив у видавництві "Фоліо" під претензійною назвою "проект "Україна"".

 

Роком раніше, у цьому ж видавництві вийшла, його ще одна "праця", у якій він заперечує існування до 1917 року таких понять як "Україна", "українці", "український народ", "українська революція", "український національно-визвольний рух", "українські етнічні землі" і т.п. нісенітниці.

 

Щодо розділу про ЗУНР у книжці "Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри", то вихідною тезою Д. Яневського є його сентенція: "ніякого українського народу станом на 1917 р. у природі не існувало. Отже, за визначенням, не могло існувати ніяких національно-визвольних змагань цього народу". (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 135).

 

Виходячи з цієї антинаукової тези автор категорично заперечує відоме аксіоматичне судження, що ЗУНР була національно-демократичною державою українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917-1921 pp.

 

Він твердить, що держава – це насамперед правовий, а не національний інститут, що українські історики ігнорують аргументи польської сторони, яку "галичани-українці свідомо зробили стороною конфлікту, принципово ігноруючи права та інтереси польської громади", що "ніякої національної державності на "західноукраїнських" землях, що не існували в природі, ніколи не проголошувалося", що ЗУНР постала на "частині території Королівства Галичини і Лодомерії, тобто на східних теренах Польської Республіки, окупованих Австро-Угорщиною в 1772 р. (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 136).

 

В книжці наголошується на "маніакальному антипольському характері цієї "революції"", на необхідності переговорів з поляками "хоча б з огляду на 10-кратну чисельну перевагу поляків над українцями" і т. ін., як кажуть поляки "бздури".

 

Про яку чисельну 10-кратну перевагу поляків над українцями може йти мова? За даними перепису 1900 року у Східній Галичині проживало 4.116.848 осіб, з яких українці складали 2.674.2 (65 %); поляки – 851.5 тис (20, 7 %); євреї – 539.4 тис (13,1 %).

 

У Львові за цим же переписом мешкало 170.203 тис осіб, з них українці – 33,9 тис (19,9 %); поляки – 84,1 тис (49,4 %); євреї – 45,1 тис. (26,5 %).

 

У 1921 р. у Львові проживало 111.860 тис (51 %) поляків; 60.431 тис (27,6 %) євреїв та 27.269 тис (12,4 %) українців.

 

Зайнявши пропольську позицію у висвітленні історії ЗУНР, Д. Яневський робить безапеляційний висновок: "безумство проголошення незалежних національних українських державних утворень на землях Королівства Лодомерії та Володимири і Герцогства Буковини мало наслідком жахливі десятилітні братовбивчі криваві конфлікти, поміж різними групами населення".

 

А от поляки "непохитно обстоювали правову позицію – відновлення Польської Республіки у кордонах 1772 р." (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 141-144).

 

Розвиваючи далі цю абсурдну тезу Д. Яневський пише: "Польська Республіка була окупована Росією та Австро-Угорщиною, отже, йтися могло про відновлення цієї держави в кордонах, які існували на момент окупації, тобто на 1772 р." (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 150).

 

Виходячи з такої позиції автора не дивно, що один із параграфів розділу він називає "Проголошення ЗУНР: необхідність, злочин чи дурість?".

 

Єдине, що "дозволяє" Д. Яневський українцям – це національно-територіальну автономію Східної Галичини та, за необхідності і Буковини. "Такий політичний маневр у свою чергу, – вважає він,  унеможливив би наступні десятиліття кривавого польсько-українського протистояння" (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 155).

 

А чому б авторові не піти ще далі і сказати, що польсько-українські конфлікти були б неможливими, якщо б у 1340 р. польський король Казимир не розпочав окупації земель Галицько-Волинського князівства і не загарбав їх у 1387 році?

 

Таких явно заангажованих, а в своїй суті антиукраїнських текстів не часто зустрінеш в сучасній історіографії. Але, для Д. Яневського, більшість українських істориків це "фальсифікатори", "маніпулятори", що пишуть про якихось неіснуючих українців, які виявляється прагнули створити на українських землях українську державу, а т. зв. "Листопадовий зрив" – це "авантюрна спроба захопити владу в краї, до якої вдалися екстремістськи налаштовані галичани" (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 144).

 

Водночас, дії поляків, їх позиція у протистоянні з українцями "безперечно була правовою, консенсусною, послідовною, логічною, ясною та недвозначною", а от "озброєні українці наважилися на збройне захоплення влади чим поставили себе поза законом" (Яневський Д. Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри / Д. Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – С. 150).

 

Жодної праці сучасних дослідників історії ЗУНР, Д. Яневський не використовує у своєму "проекті "Україна". За те тут багато посилань на кандидатські дисертації та на авторів, які не суперечать його концепції історії ЗУНР. Некоректні висловлювання й теоретично-фактологічні помилки автора – це окреме питання, тому, наведемо лише окремі приклади:

 

"закон, треба сказати, був цілком шизофренічний" – це про закон "Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної республіки";

 

"На нікчемному з правової точки зору клаптику паперу" – це про Акт Злуки.

 

Д. Яневський плутає дві українські військові формації з дуже подібними назвами – Українські Січові Стрільці та Січові Стрільці.

 

Пишучи про поділи Польщі вважає, що їх здійснили Росія та Австро-Угорщина, хоча як відомо про Австро-Угорщину можна говорити починаючи 1867 р., а до того слід вживати термін Австрія.

 

Для нього польсько-українська війна розпочалася 11 листопада: "коли поляки встановили контроль над Перемишлем", а бої за Львів, які мали місце вже з 1 листопада, на думку Д. Яневського, це не початок війни, бо "українці із їхніми нечуваними і небаченими в цивілізованому світі політичними ідеями та політичними практиками нічого крім огиди, у керівництва країн Антанти не викликали".

 

Оскільки ми аналізували навчальні посібники і трактування у них історії ЗУНР варто згадати книжку Я. Грицака, яка серед такого роду літератури є однією з найкращих (Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с).

 

Вважаємо доцільним навести його кілька висновків, оскільки частина із них, з одного боку, "перекочувала" до багатьох інших підручників та посібників, а з другого, вони дають всебічну оцінку місця і ролі ЗУНР в державотворчих процесах українців у 1917-1921 рр. і, тим самим, спростовують ряд помилкових ненаукових тверджень про які йшлося у даній статті.

 

Насамперед потрібно звернути увагу на таку тезу Я. Грицака: "Невелика за своєю територією і населенням Галичина дала українській революції численну когорту національно-свідомих лідерів. На відміну від своїх наддніпрянських колег, вони менше захоплювалися утопічними теоріями і були більш відданими ідеї державного правопорядку" (Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 2000. – С. 134).

 

Наступний принциповий акцент: "Західноукраїнському урядові вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути загрози поширення голоду й епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу й залізниці. Доказом зрілості української влади був той факт, що за весь період польсько-української війни на території ЗОУНР не було жодного випадку репресій проти цивільного польського населення та антиєврейських погромів" (Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 2000. – С. 136).

 

І наприкінці: "Приклад ЗУНР наочно демонстрував переваги австрійської правової школи над російським правовим нігілізмом, в атмосфері якого виросли східноукраїнські політики" (Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 2000. – С. 140).

 

Полянський Олег кандидат історичних наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури