Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Окупаційний московсько-більшовицький режим в українській народній словесності 20-х років XX століття (автор: Чорнопиский Михайло)

опубліковано 4 жовт. 2013 р., 13:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 жовт. 2013 р., 10:13 ]

Україна – благодатний край з миролюбним працьовитим народом – з давніх-давен була об'єктом іноземних зазіхань, а сусідні правителі нахабно прагнули грабувати та ще й за рахунок українських земель прирощувати свої володіння й іменувати себе «великими» – «велика Польща», «велика Угорщина», «велика Румунія», «велика Росія».

 

Українці героїчно збройно боролися проти поневолювачів, а своє ставлення до окупантів виражали мовою фольклору. Українська суспільність тепер ще чекає від науковців всебічного вивчення і повного видання антиокупаційного фольклору за всю історію національно-визвольної боротьби – цього найправдивішого дзеркала народної оцінки ворога.

 

Найтривалішою, найдраматичнішою і найзатяжливішою залишилася боротьба українців із імперською Московщиною. Її правителі зрадою, віроломством, підступом, колонізацією і терором, починаючи з 2-ої половини XVII ст., налягали на Україну. З тогочасної узурпації влади над Українською Церквою почалося цензурування українських книг, освіти, усього духовного життя, а після поразки шведів і козаків 1709 р. – згортання українського шкільництва та переслідування українського патріотизму, т. зв. мазепинства, сепаратизму.

 

Наступниця «скаженого» Петра І «вража баба» (народні визначення) Катерина II заклала цілу систему нищення українців, яку до кінця XX ст. всі правителі імперської Московщини тільки вдосконалювали з єдиною метою – асимілювати, винародовлити українців як націю та інкорпувати у «єдіний русскій мір» (цю стару ідеологему актуалізує тепер керівництво деградованої імперії). За таких обставин національну історію та імперське народовбивство українці відображали у своєму фольклорі, над яким цензура окупантів не мала сили. Важче було збирачам і дослідникам фольклору, яким доводилося найрізноманітнішими способами пробиватися крізь цензурно-репресивні перепони.

 

Фольклорна політична сатира сформувала свою семантику комізму. Комізм загально визнаний як серцевина сатири і є найбільш складною та багатоплановою естетичною категорією, зміст якої з плином суспільного розвитку наповнюється якісно новими компонентами. Ці історичні зміни семантики комізму яскраво віддзеркалює українська фольклорна політична сатира, яку творили українці та їхні іноетнічні співгромадяни у процесі неустанної боротьби з іноземними поневолювачами.

 

Якісну еволюцію семантики комізму виразно ілюструє українська фольклорна (а також і літературна) політична сатира доби довготривалого гніту нації в умовах царської Російської імперії (на царів-тиранів, злодійське грабіжництво окупаційної воєнщини, брутальне свавілля кріпосників, хабарного чиновництва, одержавленого духівництва, дикість і культурну відсталість зайд-колонізаторів та доморощених їхніх прислужників тощо).

 

У Російській імперії царський режим був добрим живильним ґрунтом для політичної фольклорної сатири, більшовицький же у змодефікованій «союзній» імперії – тим більше, бо основним інструментом своєї гнобительської політики проти людини і народів зробив демагогію, брехню, цинічне лицемірство і тотальний терор. Соціяльна марксистська демагогія, масковане під інтернаціоналізм, московське імперське великодержавництво з його всесвітнім месіянством – імпербільшовизм – служили ідеологічним флером для прикриття закоренілого російського загарбництва й одурманення поневолених народів. У поєднанні з тотальним терором ця політика під символом серпа і молота дозволила імперському монстру на певний час і до певної межі полонити в свою сферу впливу півсвіта, аж поки ця система брехні, обману і насильства не дійшла до повного економічного й ідеологічного банкрутства.

 

Український фольклор з часів Переяславської угоди в середині 17 ст. віддзеркалював посутньо наступ московських поневолювачів на економічні і національні інтереси народу, на його духовне і культурне життя. Так витворився цілий пласт антиімперського фольклору (пісні, анекдоти, казки, оповідання, епіграмні прислів'я і приказки, загадки та ін.), який в умовах московської неволі було дуже важко записувати і цілком неможливо друкувати, хоч попри всі заборони чимало творів таки потрапили до збірників І. Рудченка, М. Номиса, П. Чубинського і ін.

 

Образ постоялого в Україні солдата-москаля – злодія, крутія, завжди голодного і нахабного хитруна-дурисвіта, «чарівника», насильника, такого собі «разбойнічка» став у творах українського фольклору традиційним. Такими ж традиційними стали й образи царської адміністрації – від царя до станового. Скажімо, у збірнику «Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко», випуск 1 (Київ, 1869) та випуск 2 (Київ, 1870) були надруковані сатирично-гумористичні твори «Москаль у пеклі», «Москаль-товкач», «Чоловік з маслом і москалі», «Москаль і чумак», «Москаль-рибалка», «Москаль-шкапа», «Москаль і смерть», «Москаль». Мабуть, не без зв'язку з цим фольклором про москалів Рудченкове повідомлення у другому випуску: «Третій випуск готується до друку» не було зреалізоване, бо продовжити видання не дозволили, а більшовицький режим і в наступному столітті не дозволяв такі збірники перевидавати.

 

Фактично перші спроби публікувати й аналізувати такий фольклор зробив М.Драгоманов у вільних від цензури женевських виданнях «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885). Саме в той же час І. Франко у студії «Темне царство» задекларував поняття «політична поезія» і в літературній творчости, відзначивши, що «Перший Шевченко [...] в своїх поемах «Сон», «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити» (1).

 

XX століття визначило нові реалії у національно-визвольній боротьбі українців, котрі дають ґрунт для бурхливого розвитку політичної сатири у національному фольклорі та мистецтві (художня література, театр, малярство, музика). Винятково плодотворним живильним ґрунтом для фольклорної політичної сатири в Україні, чи не найбільше серед поневолених народів, став окупаційний московсько-більшовицький тотальний режим з його новим ідеологічним єдиносущим «віровченням» (спочатку воно було «марксо-ленінським», а згодом «ленінсько-сталінським»), з проголошенням режимом узурпації влади як «нової ери» в історії людства, з ґлорифікацією (славословієм) партійних боговождів та їх політичної шайки, з їх маніякальним зазіханням на світове панування та облудним будівництвом ілюзіону – комуністичного раю, з проголошенням «визволу» трудівника-пролетаря від експлуатації як вияв найглибшого «гуманізму» режиму...

 

А водночас з брутальним цинізмом («челоеєк – это звучит гордо», «у партії немає більшої турботи як благо людини» і т. ін.) злочинний режим розтоптував найзаповітніші засади сутности вільної людської особистости, обезличував її, знекровлював духовно, виснажував морально і фізично, перетворював на безправних рабів, протестантів запроторював у багатомільйонні табори мережі т.зв. «ГУЛАГу». Самозванні «найбільші гуманісти» вчинили нечувані в історії людства злочини проти людяности і людства – фізичне знищення цілих суспільних верств і народів війнами, голодоморами, депортаціями, масовим терором. У тому ретельно приховуваному геноцидному шаленстві народовбивства «інородців» шовіністичним російським великодержавництвом найбільших жертв зазнав багатомільйонний український народ, бо своїм етнокультурним, територіальним, релігійним базисним положенням у східному слов'янстві опинився на перешкоді до світового панування імперської Московщини в її царській, а тим більше комуно-фашистській модифікації.

 

Нові суспільно-політичні реалії XX століття, як засвідчують фольклорні твори, значно змінили традиційний зміст і барви фольклорної сатири цієї доби, психологічну, морально-етичну, естетичну семантику її комізму. Вивчення цих змін, на жаль, розпочинається зі значним спізненням, а то й нерідко зі свідомим ігноруванням, хоч мистецький набуток української фольклорної політичної сатири (разом з сатиричним фондом інших поневолених імперською Московщиною народів) значимістю свого естетичного досвіду виходить далеко за національні рамки.

 

Звісно, мистецтво, а з ним і словесне народне, в своїй природі оперте на таких естетичних категоріях, як ліричне, епічне, драматичне, прекрасне і потворне, величне і нице, трагічне і комічне. Учені-етнологи, мистецтвознавці, культурологи давно звернули увагу на те, що в народному мистецтві різних етносів вираженість цих категорій має, скажемо так, характерні пропорції. Наприклад, підкреслювали ліричний кордіоцентризм українців, а про присутність гумору у народній творчості українців писали навіть у підручниках географії, що Україна чи не найбагатша на нього. Зустрічаємо і такий погляд, що український гумор в чомусь подібний до французького – галльського – можна розуміти, якогось такого грайливого, можливо, імпламентованого в той же ліричний кордіоцентризм, за що той гумор означають м'яким, добродушним, поблажливим, а то й навіть золотим.

 

Не дарма його часто ілюструють отим анекдотом про чумака в степу, що, ненароком перекинувши казан з кулішем, промовив: «Ну й бісова тіснота тут – ніде й повернутись». Наскільки той український народний гумор може бути блискучий зовні і глибинно місткий внутрішньо, може ілюструвати народне слово голодному російському солдатові-окупантові, що століттями був на постоях в Україні і рятував себе, як кажуть, липкими до людського добра руками: «Ти, москалю, і добрий чоловік, та шинелія твоя злодій» (2). Фігурально кажучи, барви народного гумору відзначаються надзвичайно широким спектром розмаїтих відтінків.

 

Чимало суджень висловлено науковцями про природу гумору і сатири, як на мій погляд, переважно схоластичних, бо одне і друге походить від широкого діяпазону комічного, яке завжди присутнє у розважальному, забавному, смішному і водночас осудливому, «викривальному», дискредитуючому. У цих судженнях маємо крайності, дуже загострені вульгарно-соціологічним догматизмом ідеології соціального расизму доби комуно-більшовицького тоталітаризму. «Стремление буржуазных теоретиков сузить само понятие «юмор» имеет свое объяснение: не признавая юмора в широком смысле слова, они восхваляют добрый светлый смех, не покушающийся на социальные устои современного общества, уводящий в сторону от больных и сложных вопросов бытия. Той же цели служит другая распространенная тенденция: умалить достоинства сатиры, протиставив ей «безвредный» юмор» (3), – писала Л. А. Спиридонова (Євстигнєєва) 1977 р., покликаючись на праці «буржуазних» авторів А. Кернан, Б. Віллі, А. Бергсона, Н. Фрая, Р. Елліота, – з одного боку і «революційно-демократичних», «марксистських» – В. Бєлінського, М. Чернишевського, А. Луначарського, Ю. Борева, А. Макарян, Д. Ніколаєва та ін. – з другого боку.

 

Ось такими викрутасами підяремні науковці прикривали більшовицький режим від вогню сатири. Імпербільшовизм і народний гумор прагнув убрати в свою казармову уніформу, а тому і фольклористів-дослідників заковували догматикою своєї ідеології.

 

Зважимо й на те, що подібні антиномії про зв'язок гумору і сатири автори різних досліджень того часу закладали у своїх працях як ритуальні обереги від пильної цензури та осторогу від нападів компартійних критиканів-погромників, їх звинувачень у «позакласових», «непартійних» позиціях. У той же час режим тоталітарної імперії як вогню боявся народної сатири на її владні інституції, на главарів владної шайки, на їхню суспільну практику. Боявся настільки, що викреслював з народної словесности найпопулярніші жанри, навіть уже й у після сталінський, начебто антикультівський період. Скажімо, навіть згадки нема про анекдот у схваленому міністерством освіти посібнику «Русское народное поэтическое творчество» для педагогічних інститутів видання 1969 року (4).

 

Викреслений цей небезпечний жанр і в схваленому міністерством освіти посібнику «Русское устное народное творчество» для філологічних факультетів університетів, виданому 1977 року, як і в його другому виправленому і доповненому перевиданні 1983 року (5).

 

Як прокаженого, обминали анекдот й автори у спеціальних монографіях про народну сатиру чи про жанри російського фольклору (6).

 

Наприклад, у монографії Е. В. Померанцевої «О русском фольклоре» (1977 р.) є спеціальний розділ «О жанрах русского фольклора» (С. 12-54), але в ньому нема й згадки про такий чи не найпопулярніший жанр, як анекдот! (7).

 

Не переборола цього страху перед народною сатирою і теперішня т. зв. «ліберальна імперія», бо чим пояснити, що у довідковому виданні «Русский фольклор. Словарь-справочник» (видання 2002 р.) нема ні гасла, ні статті про сатиру народну, а є тільки «сатира детская» з абсурдним змістом, бо дитячі дражнилки, прозивалки і т. ін. тлумачить як «сатиру» (8).

 

Це свідчить тільки про те, що будь-яка імперія – монархічна, царська, цісарська, біла, криваво-червона, тирано-фашистська чи поліційно-ліберальна, з керованою чекістською поліційною хунтою «демократією», – абсолютно не сумісна з такими поняттями, як «свобода», «рівність», «справедливість», «правда», «незалежність» поневолених нею народів тощо, а отже не може вона вживатися і з народною політичною сатирою як із своїм смертельним ворогом. Не терпить вона і народної сатири своєї пануючої нації, бо нація, яка поневолює інші нації, і сама не може бути вільною.

 

Без фольклорної сатири важко собі уявити розвиток літературної політичної поезії. Шевченкову музу ідейно живили героїчна козацько-гетьманська історія й антиімперський, антикріпосницький фольклор, отой політичний фольклор, який у позацензурних умовах еміграції розпочав вивчати М. Драгоманов. І хоч у кінці XIX – на початку XX ст. інтенсивність політичного фольклору зросла, проте у підцензурних умовах збирати його і вивчати було неможливо. У цій ділянці української фольклористики XX ст. найпримітнішими працями були «Козацькі часи в народній пісні» (1906), «Козаки у Стефана Руданського» (1906), «Як Москва нищила Україну» (1917) В. Будзиновського, що побачили світ у Львові, у підавстрійській займанщині України.

 

Більшовицька окупація України викликала нову хвилю політичного фольклору, зокрема фольклорної сатири, але кривавий терор, розстріли без суду за т.зв. контрреволюційну агітацію і пропаганду (анекдот, сатиричний куплет тощо), як стереотипно кваліфікували більшовицькі комісари будь-які вияви вільнодумства, навіть підпільне записування такого фольклору робили дуже небезпечною справою. Друкували поодинокі зразки таких творів тільки поза зоною більшовицької окупації у сатирично-гумористичних журналах, таких як «Ґедзь» (1917-1922), «Будяк» (1920-1922), «Зиз» (1923-1933), газетах «Україна», «Українське слово» (20-ті роки та київське видання 1941-1942 рр.), у 1941-1944 рр. в часописі «Вільна Україна» (з весни 1942 р. «Дніпропетровська газета») та в криворізькому тижневику «Дзвін» і ін.

 

У повоєнний час за межами «союзної» імперії вийшли й окремі збірки антибільшовицького фольклору Гр. Сенька «Правдивий український фолкльор під совітами. Народні приповідки-частівки» (Вінніпег, 1947), Юрія Семенка «Народне слово» (Нью-Йорк – Мюнхен, 1964), перевидана у Львові 1992 р. з післясловом Ігоря Ходака.

 

Про твори антибільшовицького фольклору в незалежній Україні почали з'являтися такі змістовні студії, як «Слово, що здолало смерть. Насильницька колективізація та штучний голод 1933 року в українській народній творчости» («Дніпряни». Додаток «МЧ», С. 1-8).

 

Документація народних поглядів та оцінок – документація волелюбности, морального і політичного спротиву режиму через фіксацію такого фольклору для дослідника-історика, літературознавця і фольклориста мала виняткову цінність. Це добре розумів безкомпромісний опозиціонер більшовицького режиму, гартований тривалою боротьбою з московським гнітом Лицар української нації академік С. Єфремов (1876-1939). Як блискучий історик літератури, історик громадсько-політичного життя підневільної України, історик цензурного удушення її московським режимом, Єфремов глибоко усвідомлював важливість записування фольклорної політичної сатири як документу для майбутнього об'єктивного висвітлення стану суспільно-політичного життя нової доби. «Історики прочитують історію post factum, сатирики, як кажуть, – у той же день. І тим і тим потрібна політична свобода. Інакше історики мусять на догоду пануючій ідеології фальшувати свої тлумачення минувшини, а сатирики сісти за грати», — писав І.Денисюк (9).

 

Народна сатира ніколи не була підвладна найжорстокішій цензурі, її об'єктивність і влучність виняткова для розуміння народної оцінки суспільно-політичних явиш.

 

С. Єфремов мав мужність її підпільно фіксувати в умовах найкривавішого режиму, який будь-коли панував в Україні. У своїх підпільних Щоденниках 1923-1929 рр., починаючи з 1924 р., С. Єфремов записав біля 150 анекдотів, 4 сатиричні пісні, 9 віршів, 12 оповідань, 23 епіграми, бліц-епіграми, дотепи, загадки, приказки і інші сатиричні жанрові форми. Щоденники визначного літературознавця, фольклориста, громадського діяча – це унікальний документ епохи, до аналізу якого, як тільки це стало можливим, почали приступати дослідники.

 

Визначною подією у збагаченні джерел до пізнання першого десятиліття більшовицької окупації України стало окреме повне видання Щоденника з загальними розвідками його змісту (10). Корпус фольклорної політичної сатири, записаний автором Щоденника, – це виняткове явище в українській фольклористиці XX ст. і потребує окремої уваги дослідників і читачів. Його аналіз може сприйматися тільки в єдности з самими текстами творів.

 

Обмежений обсяг статті дозволяє зупинитися тільки на одній темі – на прославленні (глорифікації) окупаційною владою більшовицьких тиранів і їх «партії» як об'єкті фольклорної політичної сатири.

 

У сатиричних піснях, оповіданнях, а найбільше в анекдотах фігурують більшовицькі боговожді – Маркс, Ленін, Троцький, Риков, Петровський і ін., брехливість їхньої демагогії. Винятково «урожайним» на цей фольклор був 1924 р., коли помер Ленін, а його «наслєднічки» (так нарекли себе, як замітив у газетах С.Єфремов, Ленінові однопартійці) шалено творили культ боговождя – бальзамували мощі, споруджували фараонівську спецгробницю (мавзолей), повсюдно закладали пам'ятники, перейменовували міста, підприємства, перехрещували в школах дітей, лозунгами й рекламуванням його писань та життєпису галасували в пресі і на мітингах. В абсолютній більшости записані фольклорні твори мають гостро політичний, злободенний, антибільшовицький викривальний зміст. Можна сказати, що маємо унікальний корпус політичного фольклору, без якого нині важко собі уявити повнокровну картину першого десятиліття більшовицької окупації України, отого «розстріляного відродження», як його нарекли історики.

 

Зрозуміло, С. Єфремов записи такого фольклору не міг виконати за всіма академічними вимогами, з фіксацією відомостей про виконавців, бо не мав морального права ставити їх під удар енкаведистів на випадок викриття його щоденників. А саме так і сталося під час його арешту у 1929 р. До того ж записи робив не безпосередньо під час виконання творів, а вечорами, потаємно, з пам'яти, поспішно, без перечитування, – аби лиш зафіксувати основний зміст. «Доводиться писати Щоденника з великою обережністю, власне, переховувати його, – записав автор 26 червня 1927 р. – Не щодня можна видобувати з схованки» (11).

 

В Україні вже тоді, а в Києві особливо, проводили облавні арешти, обшуки. Не обминули вони і С.Єфремова, який був на особливому рахунку більшовицьких каральних органів і постійно чекав арешту. Аналіз ідейно-художнього змісту і жанрового розмаїття зібраного Єфремовим, як він постійно називає, новітнього фольклору є одним з важливих завдань сучасної фольклористики. Це завдання важливе також і для літературознавців, бо новітня фольклорна сатира уже у ті 20-ті роки послужила ґрунтом, своєрідною ідейно-естетичною «моделлю» для унікального у світовій літературній практиці сатиричного твору на той же більшовицький режим – для гротескної поеми Володимира Самійленка «Спритний ченчик», яку досвідченому у тяганині ще з царською цензурою авторові вдалося винахідливим способом протягти через більшовицьку цензуру, легально публікувати і яку в радянському літературознавстві кривотлумачили як шедевр атеїстичного твору.

 

Записана С. Єфремовим фольклорна сатира різномовна – українська, російська, бо формувалася вона у середовищі переважно міського люду імперії, в якій «обрусєніє інородців» було стратегією державної політики. Вона акумулювала й оновила могутній арсенал виражальних художніх засобів народної сатири новітньої доби. Як бачимо зі щоденникових записів, найпродуктивнішим жанром політичної фольклорної сатири був анекдот. Його традиційною прикметною ознакою є лаконічний сатирично-гумористичний одноподійний сюжет з несподіваною розв'язкою. У XX ст. анекдот своєї жанрової природи не змінив, але він, фігурально кажучи, у фольклорній сатирі, неначе голова комети, потягнув за собою на просвітлення темного мороку суспільно-політичної реакції цілий шлейф жанрових модифікацій народної сатири – різноманітних епіграмних гостро злободенних дотепів у формі запитань і відповідей, колючих «розшифрувань» абревіатур назв більшовицьких організацій та урядових інституцій, загадок, паремій, каламбурів, шарад тощо.

 

Жанрове дистанціювання цих творів часом дуже незначне. З жанром власне анекдоту у цьому розмаїтті творів ідентифікуємо насамперед ті, які мають менш-більш виразний подійний сюжет, зрозуміло, з анекдотичним несподіваним пуантом. При цьому звертаємо увагу читача на певну умовність такої ідентифікації, бо часто до тих шарад, дотепів, загадок чи прислів'їв достатньо лаконічного сюжетного «вкраплення», щоб вони стали «повнокровним» анекдотом, а це у варіативності фольклору є цілком можливим і природним. Це щодо жанрової структури творів фольклорної сатири.

 

Щодо розмаїття різних способів творення комічного у тому арсеналі фольклорної сатири, то воно грунтується на зображенні абсурдної облудности самої ідеології імпербільшовизму, карикатурности поведінки і вчинків його «вождів», їх суспільно-політичної практики. Звичайно, на перших ролях у цьому більшовицькому театрі абсурду фольклорна сатира зображує лицедіїв кремлівської шайки та її периферійних колаборантів, з'ясовуючи хто є хто і за сатанинською ідеологією, і за соціальним та етнічним походженням. Ось щодо останнього – етнічного кореня – мусимо звернути увагу на той історичний контекст, в якому широка публіка – творець тодішньої фольклорної сатири – осмислювала цей «корінь».

 

В усіх катаклізмах Російської імперії початку XX ст. – революція 1905-1907 рр., придушення національно-визвольних прагнень «інородців» після неї, Перша світова війна з психозом казенного великодержавного шовінізму, революція 1917 р., міжусобиці «червоних» і «білих» реаніматорів «великої і неподільної» – в усіх цих перипетіях політичної боротьби московські верховоди робили ставку на великодержавний шовінізм, етнічну ксенофобію до «інородців», антисемітизм, міжконфесіональні конфлікти.

 

Більшовицькі великодержавники свою мету ховали у марксистських гаслах інтернаціонального єднання пролетарів усього світу, пролетарів, які нібито не мають батьківщини, а тільки класову солідарність, у закликах боротьби проти «контрреволюційної національної буржуазії», «буржуазного націоналізму», яким таврували усі національно-патріотичні прагнення поневолених народів. У цій політичній демагогії виглядало так, що люди без батьківщини, представники єврейської діаспори, яка в царській імперії була об'єктом чорносотенних погромів, у більшовицькій імперії ставали найкращими «інтернаціоналістами», найвірнішими послідовниками ідей Маркса, Леніна, Троцького і інших провідників, які власне мали отой семітський, ніби «інтернаціональний» корінь.

 

До того ж серед лідерів європейської соціал-демократії активістами виступали діячі також того етнічного кореня (Ф. Лассаль, Е. Бернштейн, П. Зінгер, Віктор і Фрідріх Адлери, Р. Люксембург, Л. Франкель та ін.). До того ж величезний загін представників російського єврейства готував, здійснював жовтневий переворот 1917 р. і верховодив у країні. Досить назвати такі імена: Л. Аксельрод, В. Володарський (Гольдштейн), Л. Б. Каменєв (Розенфельд), М. Лібер (Гольдман), А. Мартинов (Пікер), Л. Мартов (Цедербаум), Парвус (Ґельфанд), Й. Пятницький (Тарсіс), Д. В. Рязанов, Я. М. Свердлов, Ю. Стеклов (Нахамкіс), Н. Суханов (Гіммер), Г. Сокольников (Брилліант), Л. Троцький (Бронштейн), М. Урицький, В. Фігнер, О. Ярославський (Губельман), Я. Яковлєв (Епштейн) та багато інших.

 

Деякі євреї були переконані, що саме євреї творять нову світову історію. Якийсь Коган навесні 1919 р . на сторінках харківського «Коммуниста» писав: «Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцкому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата...» (Матвій Шестопал. Євреї на Україні. – К., 1998. – С. 67).

 

Кремлівські будівничі більшовицької імперії спритно користувалися послугами колаборантів з єврейського середовища на периферії, бо мали до них більшу довіру, ніж до місцевих прислужників. «На околицях імперії, де точилася запекла боротьба за національну незалежність, прошарок членів більшовицької партії з числа неросіян був особливо тонкий, – писав дослідник цього питання Матвій Шестопал. – На Україні він був зовсім нікчемний. Ще в 1922 р. кількість українців у КП(б)У ледве сягала 23 відсотків («Більшовик України», 1928, № 6, с. 64), та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифікованих українців, привезених з російських губерній. Потреба в кадрах відчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум. Центральна влада свідомо йшла на цю підміну українців євреями, заспокоюючи себе тим, що робить «інтернаціональну» справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й інтернаціоналістом. З властивими євреям самовпевненістю і зарозумілістю кожний поводився так, ніби він якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймні довірена його особа» (Матвій Шестопал. Євреї на Україні. – С. 70).

 

Не дивно, що для українців, як і для інших поневолених націй, царська імперія обернулася, за народним визначенням, на московсько-жидівську, з безпощадним невдовзі винищенням кадрів національної інтелігенції і селянства–- основного генетичного фонду нації. Фактичну основу такої трансформації розкрив ще за часів існування радянського режиму М. Шестопал – мужній дослідник цього процесу. «У перші роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр. Раковський, – пише він. – Секретарями ЦК КП(б)У були С. Гопнер, її полюбовник прибалтійський німець Е. Квірінг, Л. Каганович, М. Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш. Грузман, Дробніс, Зісман, Акімов (А. Ровнер), Л. Тарський, М. Рухімович, Фарбман (Рафаїл), ї. Шварц, Я. Яковлев (Епштейн) та ін. В Комінтерні Україну «представляла» та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомів, окружкомів і губкомів партії, а також головами Рад були, як правило, також євреї. Посівши командні пости в партійному і радянському апараті, євреї дуже легко заволоділи органами чека або ДПУ, суду й прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину й торгівлю, прибрали до своїх рук пресу, радіо, театр, музику й інші вільні професії. Першим головою Всеукраїнського чека став І.Шварц, на чолі наркомату внутрішніх справ УРСР – Б. Волін (Фрадкін). Непомітна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поінформованости і можливостей впливати на хід подій, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М. С. Богуславського. Редакторами газет і журналів були винятково євреї. Бюро української преси та інформації (БУП) – попередник нинішнього РАТАУ – з дня утворення в 1918 р. опинилося в руках Р. В. Гальперіна, В. С. Люксембург, Д. Ерде та їхніх сподвижників – українських євреїв, пізніше російських письменників: Михайла Кольцова (Фрілянда) родом з Києва, Льва Нікуліна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та ін. [...] За незначними винятками, це були зовсім випадкові люди для України, чужі інтересам українського народу, його мові, культурі й літературі. Вони з однаковим успіхом могли претендувати на представництво національних інтересів бушменів Африки, єгипетських фелахів чи ескімосів Півночі [...]. З легкої руки таких «інтернаціоналістів» зводилися наклепи на український народ як на куркульську і «двокуркульську націю». За визнанням Сталіна, навіть у ЦК РКП був поширений погляд, «що Українська республіка і українська нація – вигадка німців» (Й. В. Сталін. Твори, т. 5, с. 48). Прагнення українського народу до своєї національної незалежности ці «марксисти» оголошували незаконним і контрреволюційним» (Матвій Шестопал. Євреї на Україні - К 1998.-С. 70-71).

 

Ми докладніше зупинилися на цьому «етнічному корені» більшовицького режиму, бо він так чи так проходить через усю фольклорну сатиру того часу і дає зрозуміти, чому народ мав об'єктивні підстави трактувати той ненависний режим як «московсько-жидівську комуну». І в цьому був вияв не антисемітизму у буквальному розумінні цього слова, як би це хотілося трактувати декому з євреїв, а вияв ненависти до змодефікованого ярма – до московського імпербільшовизму. Як відомо, у сталінську добу цей режим не пощадив багатьох колаборантів із євреїв і проголосив кампанію боротьби з «безрідними космополітами»: мавр зробив свою справу, мавр може відійти!

 

Народна сатира найчастіше брала на приціл, як кажуть, найбільшу «дичину» – главарів більшовицького режиму і їхню партію, яка більше виглядала як бандитська шайка. Сутність більшовизму абсолютно суперечила самому значенню слова «партія», що походить від латинського раrs (раrtis) і означає частину чогось. У цьому контексті це мало б означати політичну організацію як частину суспільної спільноти, в якій, логічно, мали б бути ще й інші партії – політичні організації. Але, як відомо, більшовики проголосили виключно своє монопольне панування в суспільстві, буквально фізично знищивши будь-які інші політичні організації. Цим самим їхня організація набрала характеру не стільки політичного, як кримінально-злочинного, притаманного банді з усіма характерними їй ознаками: один обожнюваний главар, абсолютна йому підлеглість усіх членів, фізична ліквідація конкурента, повне нехтування будь-якими морально-етичними нормами, мета виправдовує засоби як принцип діяльности і т. ін. З цього погляду, більшовицьку партію доречніше кваліфікувати як бандитську шайку, тобто групу людей, що спільно чинять розбій, злочини, як банду (Див.: Словник української мови. – К., 1980. – Том 11.-С. 396).

 

Смерть Леніна на початку 1924 р., як бачимо зі щоденникових записів, дала потужний імпульс творчості народних гострословів. Відбувалося ніби своєрідне змагання з тим безмежним аж до карикатурности казенним славословієм більшовицького боговождя, що буквально заполонило усі канали тогочасного агітпропу. Ще за життя Ленін обростав колючим сміхом народної сатири. Під час його хвороби, ще за рік до смерти, люди знали, що з прогресивного паралічу нема видужання, але кремлівські верховоди постійно повідомляли, що «Ільїч поправляється», читає, недавно «їздив на полювання». Така облуда також ставала поживою для фольклорної сатири. Народні гострослови офіціозне «Ленін ходить» витлумачили по-своєму, і 3-го січня 1924 р. С. Єфремов записав: «Новий анекдот: Л[енін] ходить... під себе» (12). Зрозуміло, записувач подав тільки пуант анекдоту, комізм якого грунтується на семантичній контамінації і метафоричному контексті.

 

У народній сатирі був свій «бюлетень» про стан здоров'я кремлівського антихриста, поплічники якого грабували храми і осатаніло вели натхненну більшовицьким боговождем брутальну атеїстичну війну. У запису 22 лютого 1924 р. читаємо: «Змагаються за віру. «Бога нема, – каже один. – Скільки я вже його лаяв, а проте і голова мені ціла, і руки роблять, і ноги ходять. Коли б був Бог – то хіба б він стерпів образу й не покарав?» – «Стане Бог на таку козявку увагу звертати! – одказує другий. – А он ваш найстарший вже й без рук і без ніг і без голови лежить». Nota bene: анекдот належить до того часу, як Ленін ще живий був» (13). Маємо один з прикладів того, як фольклорна сатира народжувалася в облудній реальності функціонування ненависного народові режиму. «І от, немов щоб посміятися з офіціяльної брехні, другого дня по новому її оповіщенні він узяв та й умер, – записав 23 січня 1924 р. С. Єфремов. – Довелося «симулювати» наглу смерть» (14).

 

У зв'язку зі смертю офіційне славословство «вічно живому вождеві», «мудрому учителеві трудящих усього світу» дало свіжу поживу дотепникам для творчости, яку вони брали з лексикону тих же офіціозів без коректури, без особливої трансформації. «На довгий час почнеться ота казенна словесность, в якій слово «геній» мигтітиме певне так часто, як телеграфний стовп над залізничною колією» (15),  – читаємо в запису 23 січня 1924 р. Практичні наслідки діяльности цього політика, як пише С. Єфремов, «чуємо всіма фібрами», а лад, встановлений ним, «в кращому разі од миколаєвського ріжниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола III Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної і громадської, ніж та, що стала за наслідок «твердої вдачі» або прогресивного параліча Леніна (медичний термін «прогресивний параліч» був обіграний у тодішній фольклорній сатирі про Ленінову хворобу зі значенням стосовно суспільного становища у країні під більшовицьким режимом. – М. Ч.), світ ще не видав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина – здобуток Леніна, як політика. Ну, а в такім разі чому ж не проклямувати і «без лести преданного» теж за генія?» (16).

 

У тому лексиконі офіційної фарисейської глорифікації, «що своє вбожество і байдужість квітчає фольговими квітами надуманого фразерства», автор Щоденників знайшов багато готових перлів, які не потребували сатиричної «обробки», бо уже самі по собі виглядали карикатурно: «Никогда не перестанет Ленинское сердце клокотать у революции в груди!»

 

«Рекорд дурости побив таки наш рідний «Більшовик». Сьогодні він надрукував і навіть вусом не моргнувши: «Ленін не вмер. Ленін невмирущий. Умерла буржуазна культура. Її ховаємо. На здоров'я!» – іронізує в запису 30 січня 1924 р. автор Щоденника, прочитавши в офіціозі такі «перли» про «вічно живого» Ілліча, образ якого просто просився у народну сатиру.

 

Єфремову впали в вічі слова «вступити», «наслідити», один з семантичних відтінків у народному мовленні яких пов'язаний зі значенням забруднити себе чимось гидким та ще й тим гидотним замастити щось після себе. У цьому семантичному полі їдке іронічне сприйняття Єфремовим з газет вислову «наследнички» Леніна і сатиричний зміст анекдота про Біма і Бома: «Виходить Бім на сцену й починає старанно витирати об підлогу чобота, виявляючи на виду огиду, морщачи носа. «Що ти робиш, Бім?» – «Та... вступив у партію», – одказує. (NВ. Партія одна є тепер і замість – пристати до комуністів – кажуть: вступив у партію)» (17). До речі, такого ж змісту анекдот, тільки з діялогом між чоловіком і жінкою та її глузливо-докірливим «Вічно ти в щось вступиш» нам неодноразово доводилось чути у 70-х та 80-х роках XX ст. на Волині та Поділлі.

 

Доречно звернути увагу на використання в антиокупаційному фольклорі образотворчих етнопоетичних констант (сталих образів) «того світу», «райської брами». Саме «на той світ» крізь «райську браму» найбільші грішники-злочинці усіх часів, замість, як належало їм за традицією присуду народної моралі, опинитися у пеклі, прагнули проскочити до раю. Розуміється, йдеться про їхні душі – про саму сутність їхнього єства. Але для повнішого розуміння естетичного аспекту обраної теми мушу бодай в тезах нагадати декілька позицій історико-теоретичного аспекту долі самої сатири в недалекому минулому, її наукового тлумачення і тогочасного суспільного використання.

 

Багатовікова боротьба українців за свою волю і незалежність сформувала характерні особливості народної політичної сатири, що позначилися найяскравіше на осміюванні правителів верховної окупаційної влади. В Російській імперії всі піддані називали себе «царськими людьми». Цар, більше як Бог, зі своєї волі («височайше») дарував («жалував»), милував, карав, то ж й іменувався він «государ» московський чи російський, а всі піддані, замість іменникового етноніма, як мають народи світу, отримали приметниковий – «русские», тобто приналежні верховній владі. Тому-то більшовицькій правлячій шайці у перемальованій кров'ю імперії так легко вдалося творити культ своїх боговождів, та й саму тиранічну, терористичну державну структуру, її злотворну ідеологію виставляти як міфічний «розум, честь і совість».

 

В українській народній традиції таке рабське величання правителя, така ґлорифікація тиранії органічно не вписувалися у суспільну свідомість. Для пригнічення та знищення цієї волелюбної народної традиції тиранічна імперська машина мусила безупинно працювати надпотужними засобами ідеологічного одурманення народів. Продуктами цього дурману і досі маніпулюють політикани на теренах колишньої імперії, в якій, за відомим висловом С.Щедріна, вільно було лише «молоть пустки» (у більшовицькій імперії цей фразеологізм від імені влади саркастично трансформували: «Нам нужни такіє Щедріни і Гоголі, чтоби нас не троґалі»).

 

Комічне служить естетичною платформою всіх градацій осміювання. Його теоретики здавна прагнули осмислити способи і типи творення комічного. Один з описів цих потуг маємо у монографії 60-х років минулого століття польського автора Богдана Дземідока (18).

 

Очевидно, палітра способів творення комічного у фольклорі розмаїтіша, багатша, як у професійному мистецтві, має великий запас своєрідних констант комізму і вона щедро служила живильним грунтом для письменників. Образ Раю і Пекла – чи не найпопулярніша і чи не найпродуктивніша етнопоетична константа у фольклорі європейців. Образи ці сформувалися, принаймні у слов'ян, як свідчать дослідження різних джерел, ще у глибоку давнину, ще до приходу християнства, у зв'язку з народними уявленнями про позагробове життя душі (19). «Рай – це вічно зелений сад, з золотими й срібними овочами, з вічно цвітучими лугами, по яких течуть ріки з медом і молочними берегами. В Раю «благоуханіє чюдноє». Там завжди тепло й світло, зими в Раю не буває, не буває й ані завірюхи, ані бур, ані злив. Тут завжди спокій, а райських плодів завжди повно, і наші покійники постійно бенкетують там зо своїми» (20).

 

Уявлення наших пращурів про Рай як розкішний зелений сад у дохристиянські часи засвідчує й арабський гість нашого краю в X ст. Ібн-Фадлан. Ця праслов'янська назва засвідчена старовинними українськими колядками (про «райське дерево», «рай розвився» тощо), літописними згадками про райські княжі двори, багатьма топонімами. Про Рай є згадки у Старому і Новому Заповіті Біблії, це праслов'янське слово «Рай» не змогло «виперти й заступити» при перекладах грецьке слово «раrаdеisos». «Від слова «Рай» є в нас багато топографічних назов і Райгородів; наші князі часом самі звали Раями й свої двори (Іпатіїв Літопис, вид. 1871-го року, ст. 336, 549, 593, 596)». «У Новому Завіті «Рай» зустрічається тільки тричі: Луки 23. 43, 2 Кор. 12. 4 і Апокал. 2. 7. Грецьке «раrаdеisos» – парк, сад, звіринець; слово перське. Гебрейське gan сад», – зауважує І.Огієнко (21).

 

В аспекті нашої теми важливо звернути увагу, що в тих народних уявленнях про Рай присутня думка про затруднений доступу до нього: то він десь під землею, за давнішою версією, то далеко на край світу – за новішою, то він тільки для князів, вождів та бояр, то приймають до нього тільки повне тіло, так що навіть обрізані нігті треба мати за пазухою, бо «на тому світі до Раю людина повинна буде дряпатися на круту гору, і горе їй буде, коли вона позостанеться без нігтів» с(22). Тому-то наші пращури виряджали покійника в далеку і важку дорогу в повному спорядженні і на санях.

 

Не дивно, що популярна народнопоетична константа про «той світ» органічно ввійшла в європейську літературну класику. Досить згадати «Пекло» Данте, «Діди» Міцкевича, «Енеїду» Котляревського, «Марка Проклятого» Стороженка, низку співомовок та «Думу першу. Початок світу (Адам)» Руданського ...

 

Традицію використання «того світу» сформувало ще давнє наше письменство: шкільні драми «Слово про збурення пекла», «Коротка розмова про грішну душу», «Трагедокомедія» Варлаама Лащевського, «Воскресення мертвих» Юрія Кониського, різдвяні коляди та великодні вірші, вертепна драма, легенда про пекельного Марка і т. ін.

 

«Про поділ позагробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, – його принесло, певне, Християнство, – пише І. Огієнко. – Але пізніш маємо вже звістки, що царство померлих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної темряви. Трохи пізніш позагробове царство було поділене на Рай для добрих людей, і на Пекло для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло – під землею» (23).

 

Українські фольклорні твори, не кажучи вже тільки про гумористично-сатиричні жанри, – казки, легенди, перекази, народні оповідання, прислів'я, приказки і навіть загадки – апліковані ремінісценціями етнопоетичної константи «того світу», Раю і Пекла. В українській народній сатирі тронні особи, як «скажений» Петро І («великий»), «всесвітня блудниця», «курва», «скажена баба» Катерина II і до останнього «царя-Гороха» Миколи II відповідно «титуловані». Характерно: осміювання грабіжників-окупантів та їх вінценосних деспотів-тиранів за допомогою названих констант яскраво виражене в українському фольклорі, в той час як в російському його майже не помітно – панівний етнос був і до певної міри залишається загіпнотизований настановою царя Миколи І, того, кажучи словами Шевченка, «неудоброзабываемого тормоза»: «Россия – государство не торговое и не земледельческое, а военное, и призвание его быть грозою света». Маніякальна імперська ідеологія, століттями втовкмачувана в голови плебсу, позначилася і на його ментальності (24).

 

Під час Першої світової війни національно-визвольні змагання поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями народів бурхливо зросли як політично, так і збройно. Московсько-більшовицька шайка змовників за допомогою облуди обездолених гаслами «фабрики і заводи робітникам», «земля селянам», «грабуй награбоване», «хто був нічим, той стане всім», «бий буржуя» і т. ін. замаскувала «перезавантаження» імперського удушливого ярма, «тюрми народів» ще більш жорстоким народовбивчим ярмом для «інородців». Хитрого і жорстокого главаря змовників Леніна верховна шайка оголосила новим месією, рятівником трудящих всього світу, якого, за відомим висловом перетвореного на трубадура режиму М. Горького, «той же фольклор в наші дні підніс Володимира Леніна на висоту міфічного героя давнини, рівного Промитеєві» (1934 рік!).

 

Звульгаризований і канонізований соціяльний расизм (приватна власність, як і колір шкіри, – ознака ворога!) Марксового «вчення» – викривлений плаґіят багатьох європейських економістів і соціологів, – проголошене канонізованими священними книгами, єдино правильним одкровенням для творення нового світу. За всіма ознаками червоні правителі творили нову релігію, войовничо руйнуючи усі історично-традиційні. По суті окупована оновленим імперським режимом Україна стала для цього полігоном.

 

Історія показує, що навіть за таких обставин здоровий глузд народу впізнає облуду, на яку, можливо, більше стихійно як осмислено, реагує сміхом, – адже і нормальна людина переважно сміється з чогось химерного, перш ніж збагне його зміст. Щасливим збігом обставин, крім публікацій у вільних від більшовицької цензури виданнях, до нас дійшли підпільні записи з коментуванням творів фольклорної політичної сатири першого десятиліття більшовицької окупації України (1919-1929 рр.), зроблені мужнім опозиціонером Сергієм Єфремовим у його щоденниках (25).

 

Я проаналізував їх в окремій розвідці (26), публікація якої, на жаль, за межі університету не може поширюватися, а з огляду на обмежений обсяг доповіді зупинюся тут тільки на тому, що ближче до «райської брами».

 

У тому жанровому розмаїтті фольклорної сатири (анекдоти, епіграми, шаради, віршовані монострофи, пародії і т. ін.) на більшовицьких «вождів» і їхніх опричників-комісарів, що її записав С. Єфремов, багатий «букет» складають твори, пов'язані з хворобою і смертю у січні 1922 р. Леніна. В народній сатирі українців уже з давніх часів сформувалася своєрідна традиція влаштовувати гротескні проводи «на той світ» тиранів-поневолювачів. Згадаймо, як у XVIII ст. навіть на популярній лубочній картині була поміщена сатира на Петра І у зв'язку з його смертю (1725 р.). Помпезний похорон ката України народ зобразив гротескним малюнком «Миші кота ховають», несучи його на санях (27).

 

До речі, у більшовицькій імперії, яка себе проголошувала антиподом «проклятої» царської, цей народний гротеск дослідник, який навіть помістив у своїй праці кольорову копію згаданого лубка, від коментування утримався (28). Тепер же, у 1924 році, об'єктом народного сміху став упокоєний більшовицький «цар» і партійний боговождь. Щедру поживу для народного сміху давало ще й шаленство влади щодо прославлення та увіковічнення тирана, яке виявлялося у спорудженні, як для фараона, спецгробниці – мавзолею, в перейменуванні міст, підприємств, перехрещуванні дітей в інтернатах, у компанійщині різних «починів», «заповітів», в аґітпропівських галасах про Ленінове «безсмертя» – про «вічно живого» Ілліча, в примусовій купівлі і читанні його писань, в розвішуванні портретів, плакатів, лозунгів та гасел. То ж традиційна в народній сатирі етнопоетична константа «того світу» запрацювала в тогочасному анекдоті на повну силу: «Ленін прислав з того світу Рикову телеграму: будь ласка, товаришу, подбайте, щоб Ленінград знов на Петроград чи Петербург повернули. А то я стрівся тут з Петром, він з своєю «дубинкою» – то, розумієш, що коштує мені ваша вигадка... Так змилуйтесь же, будь ласка!» (29).

 

За вже історично сформованою в українців традицією народної сатири на упокоєння ненависних народові тиранів-поневолювачів перед райською брамою мусив появитися і більшовицький боговождь. «Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору, – записав С.Єфремов 26 січня 1924 р. – Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп – не пускають. «Та я його ученик!» – «Ні, не можна, зажди». Тоді один з воротарів «з наших» надумався. «Лізь, каже, в мішок». Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: «Там пройшов Маркс – так це його барахло. Передайте!» (30).

 

«Барахло» – по-народному, це і непотрібний мотлох, це і погана, негідна людина. Ось такою полісемантикою народ висміював той «єдино правильний ленінізм», яким імпербільшовизм більше як 70 років одурманював півсвіта! Про масштабну об'ємність сатиричного заряду в цьому анекдоті промовляє кожна його деталь: давно блудний у світах «учитель» Маркс і його «ученик» одночасно опинилися на райській брамі щоб шахрайським способом, через «наших» – більшовиків-дурисвітів – опинитися серед райських праведників.

 

Тогочасні підпільні фольклорні записи С.Єфремова показують, що спопеляючий вогонь народної сатири не оминув не тільки главарів більшовицької шайки – Леніна, Троцького, Сталіна, їхніх учителів Маркса та Енгельса, а й підручних (Зінов'єва, Бухаріна, Рикова, Петровського та ін.), створені ними державні інституції та органи, їхню злочинну діяльність, та й саму їхню злочинну ідеологію. Такий могутній пласт фольклорної політичної сатири, що утворився вже з перших років панування моковсько-більшовицьких окупантів в Україні, не міг не відбитися і в літературі. І тут маємо унікальний, дивовижний прецедент, можна сказати, не тільки в українській, а й світовій літературі – взаємодії гостро політичної фольклорної сатири з літературною, взаємодії в умовах тотального політичного терору і цензури. І що найдивовижніше – легальна публікація сатиричного – гротескного! – літературного твору проти окупаційного режиму! Тут, що називається, митець тріумфально обвів червоного диявола кругом пальця, а той ще й цим тішився!

 

Цей, скажемо без величального пафосу, геройський подвиг вдалося здійснити по-людськи дуже скромному, але дуже талановитому письменникові гумористові і сатирику, «терапевту» наших національних болячок – Володимиру Самійленку. Коли б жив І. Франко, улюбленцем якого був Самійленко він напевне про цей подвиг сказав би так, як він висловився про громадянський подвиг Т. Шевченка – автора сатиричної поеми «Сон», панорамної сатири на «темне царство» – Московську імперію: «Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже «Німеччина» Гейне, писана в Парижі 1844, та «Бичування» ("Lеs сhâtiments") Віктора Гюго, писані в Брюсселі 1853, постали – перша під впливом свобідного парижського повітря, а другі – на вигнанні у вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи» (31).

 

Цим дивовижної появи твором в умовах більшовицького кривавого режиму є гротескна поема В.Самійленка «Спритний ченчик», написана в Києві саме в рік гучних, помпезних більшовицьких «поминок» по усопшому «вождю» Вона автором датована «1.IX.1924». У травні того ж року В. Самійленко, що називається вимушено здався в руки чекістам, які вже рік тримали його дружину заручницею і вимагали за її звільнення повернення чоловіка з окупованої поляками Галичини. Чекісти зіграли на родинній драмі письменника, який, унаслідок більшовицької окупації Східної України, разом з урядом УНР опинився в зоні польської окупації на Галичині з розірваною родиною: одна дочка з бабусею залишилася в Києві, а одна була з батьками. Коли дружина письменника не витримала такого стану розлуки, вона нелегально подалася до Києва за матір'ю і дочкою, де й була арештована, місяцями мучена в чекістських катівнях різних міст і врешті перетворена чекістами на заручницю. Вони диктували їй листи до чоловіка з вимогою переїхати на «радянську Україну», де він буде всім забезпечений – і комфортабельним житлом, і друкуванням творів, і пенсією, і гідною пошаною. При цьому утаювали смерть найстаршої дочки у Києві від голоду. Тому Самійленку, який похоронив молодшу дочку у с. Карлів (нині Прутівка Снятинського району Івано-Франківської області), що померла там після пологів, уже не залишалося іншого виходу, як їхати на ту «совіцьку Україну», у більшовицький «рай», який він так яскраво змалював у гротескній поемі «Ґея»: була ще хоч якась надія рятувати родину. Докладніше про цю родинну трагедію письменника я подав в окремій розвідці (32).

 

Ще коли на території України йшла боротьба між «білими» і «червоними» окупантами, Самійленкові твори та й сам автор був у інквізиційному реєстрі денікінської контррозвідки і його чекала доля десятків розстріляних нею українських діячів. В умовах облогової окупації України поет мріяв про місце, де «нема Че-Ка І всяких конференцій»... («Шляхи», 1922 р.) (33). І от силою обставин В. Самійленко опинився в руках більшовицької чрезвичайки, але він перед смертю (12 серпня 1925 р.) як вірний син з юних літ оспівуваної ним України, все життя гнаний царськими сатрапами і їх більшовицькими спадкоємцями, і в передсмертний час не впав духом, і в їхньому полоні не здався на милість ворога та знайшов спосіб – як справжній митець, як той Антей, оспіваний Лесею Українкою в «Оргії»! – віддати їм належне своєю сатирою. Для цього йому пригодився фольклорний образ «того світу» і «райська брама» в ньому, на якій він вирішив розіп'ясти своїм сміхом найбільшого і найспритнішого злочинця у світовій історії – упокоєного більшовицького боговождя.

 

Він також вирішив зіграти на пристрастях ворогів, які шаленіли у своєму войовничому безбожництві, організовували комсомольські загони, які верещали, бешкетували, стріляли навіть у храмах під час богослужень, а для свого агітпропу шукали ефектного атеїстичного матеріалу (це яскраво описав С. Єфремов у Щоденниках). Сатирик не помилився. Антихристи клюнули на його вудочку: поему «Спритний ченчик» одразу ж опублікували у журналі («Червоний шлях», 1925, № 6-7), друкували і перевидавали навіть окремим виданням. Свій гротеск сатирик замаскував підзаголовком до твору: «Еспанска легенда (Тему позичено)», а себе застрахував від чекістів тим, що в іспанського письменника Бласко Ібаньєса, твори якого він перекладав, було оповідання «Біля райських воріт» з подібною фабулою. Червоні опричники не помітили, що вже у заспівній частині Самійленкового твору фігурує дух новоявлених «рятівників людства»:

 

В цю сумну добу невірства,

Що касує всі догмати,

Я вам казочку побожну

Нині хочу розказати.

В вік сухий, архіпрактичний

Казочок таких не рясно,

Та одну таку подати

Чи не буде своєчасно? (34)

 

Сатирик баляндрасним мереживом заспіву про «райські цимбали», «небесні вареники та ковбаски», «груші едемські», «вино правдиве з Канни Фірми «Дон Хесус і Спілка», про «крилаті, невмирущі, канонічні янголиці» приспав пильність більшовицької цензури. Але тут же він заклав знаковий акцент «скептичних душ», які мають сумнів у «новій», – звісно якій! – «вірі правій», вірі новоявлених більшовицьких «фахівців», статут яких для України він уже за параграфами прочитав у раніше написаному творі «Статут фахівців» (1918р.).

 

У другій частині поеми сатирик від балагурної тональності оповіді перейшов до глузливо-іронічної вже з першої строфи:

 

Наш еспанський край щасливий,

Бо хоч босий він і голий,

Та зате святая віра

Не вгасала тут ніколи (35).

 

«Щасливий край» під гнітом Російської імперії сатирик малював ще з студентських років у знаменитому «Ельдорадо» (1886 р.), тепер же той «щасливий край» опинився під опікою кодифікаторів «нової віри»:

 

Постановлено на раді:

Весь цей край монастирями

Вкрити так, щоб тут усі вже

Стали в вірі фахівцями (36).

 

Результати тотального засилля більшовицьких інституцій і партопричників – «в вірі фахівців» – не забарились:

 

Від тоді ж то в нас настала

Характерна тут дрібниця,

Що на N людей ... монахів

Стало N плюс одиниця.

 

Я не маю наміру тут детально аналізувати гротескну структуру поеми «Спритний ченчик», бо вже подав це в окремій розвідці (37). Хочу тільки привернути увагу на використання письменником етнопоетичної константи «того світу» і «райської брами» в контексті традиційної фольклорної сатири на злочинного деспота-правителя, який за присудом народної моралі мав би кипіти у пекельній смолі, а не розкошувати у раю. Власне зображення цього образу домінує у четвертому, п'ятому і шостому розділах поеми, де він вимальовується в гротескних, фривольно-грайливої тональності малюнках життя, побуту і несподіваної смерті найславетнішого розпусного «монаха» – Дон Хуана із Сарагоси. Свою «вагу» він набирав від молитов аж до непритомності перед образом свого культового патрона Мігеля – того Маркса з «капіталом», що йшов у парі з Леніном у численних народних анекдотах, – та розплодом байстрят, що були «До Хуана всі подібні». Крім багатоплідного «ритуалу», він співав на хрестинах та ще «в науку простим людям» легенди розповідав, але на вершині слави і поваги його «Смерть скосила невблаганна»:

 

Так він кинув прозаїчно

Всю красу й принади світа,

А прожив між нами тільки

П'ятдесят чотири літа (38).

 

«П'ятдесят чотири літа» – це один з тих яскравих «ґудзиків», по яких можна пізнати, хто захований за гротескною маскою того злочинця, якого партмонахи «нової віри» підносили до небес. Сатирик дуже ризикував: 54 – вік саме упокоєного Леніна (1870-1924), а метрична структура вірша дозволяла вписати, скажімо, й інші числа – 64, 74... Та саме таким реальним віком більшовицького боговождя сатирик поставив розпізнавальний «маячок» у своєму гротескному тайнописі. Вірив, що колись прийде час розшифрування закодованого.

 

Штрихами яскравої гротескності подав Самійленко кульмінаційний епізод небесної біографії більшовицького Хуана «З Сан-Мігельового дому», коли він опинився на райській брамі і прагнув обдурити райського ключника Сан-Педро, що заслужено «привітав» його відповідною лексикою: «І який там біс товчеться», «Ах, ти ж свинота!», «Марш до пекла, бо як вийду, то ще боки полатаю», «Що за чорт товчеться знову?», «Озивайсь, який там дідько?»

 

Призначення душі великого злочинця до раю відбувалося, як кажуть, без чистилища, коли «Не скінчили ще співати На Хуановій могилі», але на таку честь мали тільки вершники, загиблі у бою. І в цій ситуації виручив Хуана спасенною, «новомодною» ідеєю той же обожнюваний ним Мігель: осідлати черницю та під виглядом полеглого в бою гусарина-кавалериста таки проскочити крізь райську браму. Звісно, такий «алюр» цього кавалериста вимагав і відповідної стилістики гротескного письма: «А ставайте, пані, рачки», «Я вас мушу окульбачить», «Будьте ви замість кобили» і т. ін. Вдумливий читач міг догадатися, яка «черниця» на пару з таким «хитрим ченчиком» прямувала до раю, бо про Крупську у зв'язку зі смертю Леніна, як видно з фольклорних записів С. Єфремова, було тоді немало сатиричних творів.

 

Змісту свого гротеску, як можна догадатися зі щоденників С. Єфремова, Самійленко міг відкрити тільки йому, бо знав його близько більше двадцяти років, а головне, знав його як одвертого опозиціонера окупаційного більшовицького режиму, мав від нього дружню опіку у скрутній ситуації, знав його як досвідченого конспіратора, висловлював йому обурливе ставлення з приводу брутальности більшовицьких безбожників і навіть заповів, аби вони своїм ритуалом з піонерськими вересками і барабанами не чинили наруги над його похороном. Але тайни свого гротескного письма він не міг відкрити іншій близькій йому людині – Марії Грінченко, дружині Бориса Грінченка, з яким колись у Чернігові в земській управі працював за одним столом, гостювали одні в одних родинами. І все-таки він ще у рукописі показав їй свою поему. Можливо, в цьому була навіть своя хитрість винахідливого автора: пересвідчитися на її сприйнятті, чи надійна від чекістського ока езопівська покривка твору.

 

М. Грінченко опублікувала у Києві в 1926 р. окремою книжечкою спогади про В. Самійленка – «Сивенький (Володимир Іванович Самійленко)», але, як видно з рукописного тексту цих спогадів, деякі епізоди з них у друк не потрапили. Серед них і такий: «Одного разу скоро прийшов, зараз же вийняв з кишені малий зшиток і дав мені:

- Ось подивіться. Поемка на 320 рядків. Перекладав Ібаньєса (здається) і знайшов там не сюжет, а так натяк ніби, що оце й написав. Єсть дещо антирелігійне, дещо так трохи фривольне.

Я розгорнула, натрапила відразу ж на куплет не фривольний, а непристойний, згорнула і віддала Сивенькому мовчки.

- Не хочеться такого писати, але таке безгрішшя, що вже й не знаю, що й почати. Думаю, що може охочіше за це заплатять.

Далі розмова почалася про інше.

 

Ще раз довелося вернутися до цього рукопису. Це було тоді, як Сивенький позичав у мене карбованця. Тоді він сказав, що одержав за поемку вісім червінців, продавши право видання її на п'ять років, і грошей тих уже нема.

- І ще щось таке думаєте писати?

- Не знаю, не пишеться.

 

Так було жалко бідного Сивенького. Вік звікував чистою людиною без сквернословія, без порнографії, а перед смертю за шматок хліба довелося зійти на цю стежку, та ще не на стежку простої порнографії, а з метою релігійною. Він же визнавав волю віри, гидував такою антирелігійною пропагандою і сам до неї взявся. Це вже був гріх проти духа, тяжкий гріх. Але не повернувся в мене язик докоряти йому» (Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Відділ рукописів. І, 32555-32556).

 

Як бачимо, Самійленкова «проба» на надійність гротескної маски змісту своєї сатири на більшовицьких окупантів і їхнього боговождя мала сенс. Не збагнула М.Грінченко зміст й естетичну сутність майстерності гротеску сатирика-конспіратора, який так винахідливо, як кажуть, пошив у дурні «партійних ченчиків» разом з їхнім «вічно живим» боговожем та «розумом, честю і совістю» їхньої злочинної «партії». І зробив це не заради злиденної копійки, як це представляв добрій і сердечній приятельці, а во ім'я святої правди і волі українського народу, творчий геній якого і в лиху годину дав йому натхнення для такого громадянського подвигу. Не зважила М. Грінченко і на те, що бездарних, корисливих, а тим більше продажних графоманів сатирик все життя пришпилював своїм сміхом («Горе поета», «Піїта», «Гостра стаття», «Ідеальний публіцист», «Поет-фейлетоніст», «Поет-віршошкряб» та ін.), мав до таких органічну відразу. Та й нічогісінького власне порнографічного нема у творі. М. Грінченко просто не зважила на природу гротеску, для якого характерне поєднання фантастичного, ексцентричного, карикатурного і навіть огидного, реального й абсурдного, поетичного і вульгарного. Самійленко – чи не єдиний яскравий приклад в українському літературному гуморі і сатирі, в якого так органічно поєднується народна культура комічного з високо інтелігентною культурою авторського письма. Поема «Спритний ченчик» добрий тому приклад. Звернімо увагу тільки на авторове новаторське розцвічуваннчя лексико-фразеологічної тканини твору: «В божій касі мають конто Всі побожнії народи»; «Отже, бог якось зібрався Ввесь ін корпоре на раду І в півколі сил небесних Посідали на естраду;» «Батько всіх кодифікацій»; «Що на N людей... монахів Стало N плюс одиниця»; «І святий був дуже вдячний За той культ його портрета: В сорок літ Хуан наш важив 117 кіло нетто»; «Певно тіло й не фізичне Теж собі тяженьке тіло»; «І старайтесь повертатись До портьєра заднім фасом».

 

Майстерна, граціозна стилістика гротеску Самійленкового твору, легка і грайлива версифікаційна куплетна форма – це продукт органічної взаємодії мистецького генія українського сатирика і традиційного національного фольклорного комізму. Це яскравий приклад, як фольклорна сатира – отой могутній пласт творів про більшовицьких вождів, зокрема про уже згадуване «Марксове барахло» по-шахрайському пхане через «райську браму» і «на той світ» – живила і нашу політичну літературну сатиру уже у перше десятиліття московсько-більшовицької окупації. І саме «на пошану» найкривавішого в історії тирана у дні його сконання.

 

 

Як ми вже зауважили, дуже продуктивним мотивом для фольклорної сатири служило казенне шаленство навколо вшанування пам'яти Леніна через різні перейменування, спорудження пам'ятників та величання, кажучи словами Єфремова, більшовицького «надгероя, кумира, перед яким кадять, кланяються та розбивають лоби». Треба дивуватися з проникливости і завбачливости творців фольклорної сатири щодо оцінки марксизму, ідей Леніна, сатанинського більшовицького експерименту над людським суспільством: вже тоді вони показали суперечність більшовизму людській природі, його економічний і політичний авантюризм, а «вождя» як людиноненависника, садиста і параноїка. В той час, як кремлівська камарилья клопоталася навколо бальзамування трупа «вождя», вибудовування для нього фараонівської спецгробниці – мавзолею, товпилася стати під світло його «заповітів» і оголошувала різні «призови», безпощадна народна сатира хоронила кривавого ката під свою «музику» сміху. «Сіль» одного з таких анекдотів була в контексті галасливого агітпропівського рекламування такої форми дармової, фактично примусової праці, як т.зв. комуністичні суботники, яку Ленін у статті 1919 р. «Великий почин», як писала більшовицька пропаганда, оцінив «як подію всесвітньо-історичного значення». За якесь ніби надзвичайне одкровення з «євангелії» боговождя, агітатори і преса переспівували на всі лади слово «почин» («великий почин», «комсомольський почин», «ленінський почин» і т. ін.) і воно у контексті зі смертю «безсмертного вчителя» набрало саркастичного змісту:

«На демонстрації стоять двоє робітників і дивляться на всякі жалобні прикраси, «І-і, – каже один, – скільки то грошей вбухали на це!» – «Нічого, – заспокоює другий, – нехай і багато, але ж треба було добрий почин зробити» (39) – читаємо в запису 31 січня 1924 р. Як бачимо, інтарсія пародійованого заяложеного більшовицькою пропагандою вислову з Ленінової статті у сюжет цього анекдоту забезпечила ефект їдкої сатири як на його «безсмертне вчення», що нібито було найбільшим одкровенням від сотворення світу, так і на всю більшовицьку «гвардію».

 

Аналогічний мотив висміювання «любимого вождя» і його писань та ідей, від реалізації яких країна ставала і гола і боса, позбувалася найелементарнішого у побуті і господарці, послужив і для такого анекдоту: «Чому цвяхів тепер ніде не знайти?» – А тому, що Ленін сказав: «Теперь для нас важна только кооперация й никаких гвоздей!» (40). Зрозуміло, малася на увазі галасливо рекламована агітпропом на той час надиктована уже паралізованим Леніним стаття «Про кооперацію», якою сталінські опричники аргументували необхідність горезвісної колективізації. І в цьому анекдоті сатиричний комізм побудований на інтарсії спародійованої назви «безсмертного творіння» більшовицького «вождя».

 

Звісно, об'єктом пародіювання були широко і галасливо рекламовані агітпропом писання та гасла більшовицьких «вождів», які знав широкий загал людей в «союзній» імперії. Фольклорна сатира делікатним підтекстом натякала на родовий корінь бальзамованого боговождя та його оточення, що виразилося, за висловом С. Єфремова, в характерному жарті: на запитання, чому похорон спершу призначений на суботу перенесено на неділю, «старі ортодоксальні євреї на це одповідають: «Ну, разве вы не знаєте, что наш закон запрещает хоронить в суботу» (41).

 

Звичайно, і місце спочинку праху «вождя» – мавзолей – не залишилося поза увагою тогочасної сатири. Другого березня того ж 1924 року С. Єфремов на цю тему записав фольклорний твір, але з пошкодженого у щоденнику тексту цього запису уціліла лише одна фраза: «що гробницю Леніна зроблено поблизу каналізаційної труби». Можна тільки здогадуватися, що це був анекдот, у сюжеті якого йшлося про аварію цієї труби з причини 35-градусного морозу під час похорону Леніна. У народі тоді говорили, що серед зігнаних на цю оказію людей були сотні померзлих, що «кіннотників здіймали з коней, мов дрова. Якщо це правда, – писав Єфремов, – то воскресли давні гекатомби, і коли Микола Романов почав своє царювання з Ходинки (місце загибелі декількох тисяч людей під час коронації царя Миколи II. – М. Ч.), то Микола Ленін нею скінчив» (42). Що цей сюжет з каналізаційною аварією був доволі популярний у фольклорній сатирі, свідчить запис ще й епіграмних віршів 28 березня того ж року: «З Москви чутки стверджують, що тріснула каналізаційна труба в мавзолеї Леніна й залила мавзолей.

 

Ходять з цього приводу вірші:

Угас российский наш Мессия

И благодарная Россия

Под звуки пушек и мортир

Спустила труп его в сортир.

 

Друга редакція:

Здесь погребен не признанный Мессия, –

Он покорить хотел весь мир,

Неблагодарная ж Россия

Устроила ему сортир.

 

Нарешті ще одні:

Николай почил –

в Бозе,

А наш Ленин –

І в навозе.

 

Що вірші дуже розповсюджені, видко з того, що за сьогоднішній день я чув їх принаймні разів з п'ять».

 

Мавзолейна тема в поєднанні з темою смерти – поки що лише першого з главарів ненависного народові кремлівського керівництва – послужила ще для одного, значно глибшого змістом анекдоту: «Коло мавзолею Леніну появилося кілька фигур, ходять, оглядають, вимірують. Вартовий до них: «Що робите?» – «А хіба не бачите?» – «Документи!» – Документи всі як слід. Ходять, вимірують. – «А навіщо це вам?» – питає вартовий. – «Та, бачите, громадянине, тут не порядок: один таку велику площу займає, а тут її на цілий Совнарком вистарчить» (43).

 

Галасливо відзначувані квітневі роковини уродин Леніна адекватною сатирою відзначала і народна творчість. 20-го квітня того ж 1924 р. С.Єфремов записав: «З новітнього фольклору (запізнено трохи):

Питання: Хто з відомих акторів зійшов у могилу найбільш освистаним?

Відповідь: Ленін (по всій ССРР усі свистки й гудки свистали)» (44).

 

У цьому епіграмному діалозі-загадці сатиричне навантаження не тільки у несподіваному пуанті, а й у атрибуції Леніна-політика як актора в театрі більшовицького абсурду.

 

А через день, 23 квітня, автор Щоденника записав аж два анекдоти: «З новітнього фольклору. «Нет больше сифилиса! Во внимание к революционным заслугам Ильича, сифилис переименовывается в Первую Красную болезнь имени Ленина».

№ 2. «Удивительная участь наших вождей революции. Один пребывает в сухом кале (Сухум-Кале), другой – в мокром кале» (Натяк на те, що мавзолей Леніна ніби залило з каналізаційної клоаки)» (45).

 

Як бачимо, саркастичний зміст першого анекдота виражений і через своєрідне «ліквідування» сифілісу шляхом модного «революційного» перейменування «во славу вождю», і пародійною формою офіційних ухвал влади з використанням семантичної контамінації назв «Первая Красная армія» і «Первая Красная болезнь» з іменем її «вождя» (задля цього записувач не випадково зафіксував назву з великою літерою!). Сатирична перифраза з цього анекдоту контамінувала у різних фольклорних сатиричних творах і навіть у висловлюваннях автора Щоденника. Нотуючи про свідомо провоковану розпусту серед молоді більшовицькими «вихователями» в «ленінських» інтернатах, 13 травня 1924 р. С. Єфремов висловився: «От, напр[иклад], у Ленінському дитячому городку між годованками-дівчатками (недолітками!) – десятки вагітних і мало не всі заражені «червоною хворобою ім. Леніна» (46).

 

Гротесковий зміст другого анекдоту про долю «вождів революції» (ішлося про найближчого Ленінового спільника Л. Троцького, який за тодішніми слухами перебував на кавказькому курорті Сухум-Кале), грунтується на каламбурі двох співзвучних словосполучень, що створює семантичну саркастичну контамінацію.

 

Більшовицьке шаленство на возвеличення і вшанування пам'яти Леніна було одним з дуже продуктивних мотивів різноманітних сатиричних творів. «На якомусь мітингові промовця риторично запитує: «Ленін... Чи ви знаєте – хто такий був Ленін? – Вор... Крики обурення, похвалки арештувати. Ша! – веде далі промовця, – Ленін був дійсно вор: вождь октябрьской революції» (47).

 

Як бачимо, народна сатира блискавично оголювала «вождя і вчителя трудящих» від казенної позолоти та ще й улюбленим для режимної бюрократії способом витворювати до назв усіх своїх інституцій абревіатури. Народ висміював і одне і друге, висміював безпощадно і влучно тих, хто підступно украв омріяну волю, суспільну справедливість, моральність, тисячолітні культурні набутки, хто з трибун безсоромно одурманював його. Їх постаті викликали асоціації з представниками соціяльного дна – злодіями, шахраями, проститутками, бандитами і грабіжниками. В народі вони мислилися як цілком логічне породження набридлого, рекламованого повсюдно «червоними крамарями» ленінізму. Фольклорна сатира схопила це у свій об'єктив досить оперативно. 23 лютого 1924 р. С. Єфремов записав з новітнього фольклору: «Приходить «червоний крамар» до своєї крамниці й бачить – погром: розкидано, розграбовано, все догори ногами. Були злодії. «Ленін умер, а ленінізм лишився» – зробив висновок крамар» (48).

 

«З новітнього фольклору, – записує С. Єфремов 12 листопада 1924 р. – Справляють «звіздини» над дівчиною – яке ж ім'я дати? Пропонують: «Леніна» – затаскано дуже; «Звєздіна» – якось не подобається; «Октябрина» – також багато вже їх розвелось; «Жовтина» – фе. «Ну, то хай буде «Трибуна». – «Так тоді ж на неї всяка сволоч буде лазити!» – обурилась мати» (49). Геніально зображено, в якому асоціятивному полі мислилось у той час оте варварське, «звіздинське» перейменування дітей і трибуни більшовицьких агітаторів-гвалтівників!

 

Мотив перейменування використаний фольклорною сатирою не тільки для викриття морального ґвалтування більшовицьким режимом народу, але й економічного. 13 січня того ж року автор Щоденника записав: «На «звіздинах» один робітник назвав сина Ільїчем (в честь Леніна), другий дочку – Розою (Люксембург). Підходить єврейчик. «Як хочеш назвати сина?» – «Червінчик». – «Чому Червінчик?» – «А нехай здоров росте так, як червінець» (50). Тут же записувач подав і коментар до цього анекдоту: «А й справді папіряний червінець росте: в вересні коштував три міліярди на совітську валюту, тепер вже до 50 міліярдів добігає. За три місяці більш як у 15 раз підскочив, – розумій це так, що ціни в п'ятнадцятеро виросли». Комічний викривальний ефект маємо від того, що характерне ім'я дитини зі значенням валюти з гендлярського племені «вплетено» в семантичне поле поняття «інфляція».

 

Кожен, хто вчився в школі в роки комунобільшовицької неволі, мабуть, пам'ятає, як у підручниках писали, а вчителі на уроках анатомії, психології акцентували («важливий момент комуністичного виховання»!) на незвичайній величині мозку Леніна. Виявляється, більшовицька пропаганда запустила в обіг цей «виховний перл» уже з часу смерти Леніна, від анатомування і бальзамування його мумії. Просто було б дивно, коли б таку знахідку для творення комічного не підхопила народна сатира того часу, яка щедро живилася з трагікарикатурної потворности більшовицької дійсности.

 

С. Єфремов зафіксував унікальну ситуацію виникнення «живого анекдоту», тобто анекдотичного сюжету без художнього вимислу, а такого, що є в дійсній реальности, про яку в народі кажуть "»як у тому анекдоті». Запис цей зроблено 22 лютого того ж 1924 р., тобто місяць після смерти Леніна: «Не анекдот, але на анекдот скидається. Цими днями в одному з клубів якийсь оратор вихвалював геніяльність Леніна такими аргументами: «Тепер відомо, товариші, що у т. Леніна тільки 1/4 мозку була нормальна. І от п'ять років цей чоловік правив Росією тільки четвертиною мозку. Хіба ж не геніальний...» і т.д. Sаnctа sіmlісіtаs (51) не зважила, що хапається дуже небезпечного аргументу, бо коли навіть «полуумних» людей уважають за дефектованих, то що вже казати про «чверть-умних». А висновки слухачі зробили логічно правдиві, хоч для промовці ледве чи бажані» (52).

 

Мотиви особливої «цінности» Ленінового мозку та способів його консервації, які, як мовиться, у готовому вигляді запозичила фольклорна сатира з офіційних більшовицьких джерел інформації, стали дуже продуктивними у різних творах. Вони легко вписувалися у семантичне поле таких понять, як «розум», «спирт» – загальновідомий консервант нестійких продуктів і головний трунок пияків. Контамінацією семантичних полів цих, очевидно, несумісних понять народні дотепники творили комізм своїх гротескних витворів. У це семантичне поле добре вписувався як анекдотичний персонаж один із кремлівських зверхників, тодішній голова більшовицького уряду О. І Риков, який у народі мав славу пияка. Цей «прикажчик» за фахом з початковою освітою, заступник Леніна, на X з'їзді РКП(б) навіть від свого пана був іменований «ничтожеством». З січня 1925 р, з наближенням т.зв. ленінських днів, С. Єфремов записав: «Ще з новітнього фольклору, може з деяким припізненням підхоплене. Зайшло змагання, як найкраще зберегти мозок Леніна. Думали-думали, аж одному впало на думку: Треба вкласти його в голову т. Рикову: і він порозумнішає, і мозок одразу заспиртується» (53). Сатиричний «раціоналізм» такого «проекту» в сюжеті цього анекдоту, очевидно, підказаний тим же агітпропівським галасуванням про економне використання ресурсів у «соціалістичній» економіці.

 

Темою для багатьох сатиричних творів фольклору послужила більшовицька т.зв. «монументальна пропаганда». Ще у квітні 1918 р. Ленін підписав декрет Раднаркому РРФСР «Про пам'ятники республіки» (інша назва – «Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, і вироблення проектів пам'ятників Російській Соціялістичній Революції»). За цим декретом появилися монументи і в містах України в Харкові, Києві. «Для пропаганди ідей комунізму» були встановлені пам'ятники К. Марксу, Ф. Енгельсу, К. Лібкнехту, Р. Люксембург та ін. Автор Щоденника численними прикладами ілюстрував, як більшовицькі правителі з марксизму-ленінізму творили свою нову релігію, культ своїх вождів через ту іконографію і монументалістику, встановлюючи цілі «іконостаси» з портретів у приміщеннях та споруджуючи пам'ятники на майданах. Робили це ще й коштом населення через збирання, за народним визначенням, «добровільно-примусових» пожертвувань, бо тих, хто відмовлявся зробити такі пожертвування, вважали ворогом «трудящих». Природно, все це стало об'єктом фольклорної сатири, їдкого висміювання, іноді не зовсім делікатного. З цього приводу С. Єфремов іронізує: «Взагалі непочтива особа з обивателя, – він хоч і по куточках, але настирливо чіпає кумирів та авторитетів. Повелись тепер «Ленінські кутки» по установах. І от що вигадує обиватель. Ніби в тому місці, куди й цар пішки ходив, хтось написав: «Да здравствует великий вождь Ленин». Другий дописав: «Дурак! В таком месте такое имя писать». Третій: «Не место красит человека, а человек красит место». Четвертий обчеркнув усе це кругом і надписав: «Ленинский уголок»... (54).

 

Нав'язливість вислужників режиму з примусовим розповсюдженням писань Леніна тільки й генерувала народну сатиру на карикатурну, фарсову реальність. 30-го липня 1924 р. автор Щоденника записав: «Службовці з «Цукротресту», власне, їхній «містком» зробив постанову, що кожен мусить придбати твори Леніна. За них вираховують з удержання, а вони тепер шукають, кому б продати, щоб вернути гроші. Не знаєш, чому більш дивуватись – чи нахабству вищих, що, вислужуючись, накидають ті нікому не цікаві книги, чи рабству нижчих, що без жадного протесту роблять, що їм велять. Виграє, звичайно, видавництво, що збуде макулатуру, якої ніхто не купує. О tеmроrа!..» (55).

 

То чи ж багато треба було творчої фантазії, щоб за таких обставин у народі народилося таке епіграмне оголошення, записане 13 жовтня того ж 1924 р.: «В Петербурзі, як розповідав один приїжджий, в якомусь сквері в нужнику висить напис: «тут приймають жертви на всеросійський пам'ятник Іллічеві – золотом і папірцями» (56). До речі, в умовах тоталітарного режиму, жорстокої цензури, постійного стеження каральних органів за вільнодумством громадські місця загального користування у містах (на вокзалах, в театрах, клубах тощо) ставали зручними і відносно безпечними, де без постороннього ока і на триваліший час можна було зробити написи з оцінкою більшовицьких вождів, їхніх чергових політично-пропагандивних кампаній і т. ін. Ъх мимоволі читали численні відвідувачі. Такі написи трапилося й автору Щоденника читати 19 квітня 1926 р., що він і записав: «Ще з новітнього фольклору. В фойє Київського театру напис:

Лейба Троцький.

Прежде был он жид обыкновенный,

А теперь он – комиссар военный.

 

Як видко з змісту, напис старий, але ніхто не вгадався й досі стерти: так і світить. Там само в нужнику читаємо: «Здесь принимаются пожертвования на мавзолей Ильичу – золотом й бумажками» (57). Отже, з попереднього, з петербурзького, та з цих київських епіграмних сатиричних написів, які мають характерні для фольклору варіянти (там «на пам'ятник», тут – на «мавзолей»), бачимо, що записувані С. Єфремовим фольклорні антибільшовицькі твори поширені були не тільки в Україні, а й по всій імперії.

 

Ідоли чужих і ненависних народові приблуд, що змінили царських сатрапів, одразу стали об'єктом їдкої сатири, як і перейменовані їхніми іменами історичні назви міст і вулиць. Скажімо, у Києві на Хрещатику, переіменованім тоді на вулицю Воровського, поставили монумент Марксу і фольклорна сатира блискуче зв'язала ці реалії своєю «об'ємною» інтерпретацією їх змісту і шаржованим колючим образом: «Проти пам'ятника Марксові в Києві – чорна біржа, – записує 4 січня 1924 р. С.Єфремов. – Один біржовий хаяц питає другого: «Отчего это у него (Маркса) сюртук застегивается на другую сторону?» – «Не знаешь, от чего? Ведь это же сюртук Столыпина – ну, только он перелицованный». – «Ну, а зачем он руку так держит, за пазухой?» – «Он там прячет свой «Капитал»: улица Воровская, боится, чтобы не обокрали»... (58). Цікаве у цьому анекдоті те, що несподіваний «вистріл» по об'єкту зроблено «дуплетом» і містить він не один, як звичайно буває, а два пуанти.

 

Після смерти Леніна «наслєднічки» розгорнули широку кампанію увіковічнення його пам'яті тою ж «монументальною пропагандою». Звісно, це не могло не актуалізувати у народній сатирі відповідні сюжети. Якщо в анекдотах, епіграмних оголошеннях на тему пожертв на пам'ятник чи мавзолей Леніну семантичною домінантою фігурує нужник, то в анекдотах на тему – сам вигляд «вождя» на портретах і монументах, його поза. Монументальна пропаганда в Україні включала в себе й монументальне малярство: у 1918-1922 р. у стилі її канонів були розмальовані військові (т.зв. Луцькі) казарми в Києві, районні комсомольські клуби на Подолі, Шулявці, у Харкові – Центральний гарнізонний клуб, газетна зала будинку УкРОСТА. І тут реальність давала поживу фольклорній сатирі. Людям була відома настанова ідеологів більшовизму зображувати «вождя» – «трибуна революції» в динамічному «пориві» – з простягнутою рукою і, логічно, з роззявленим ротом. Мабуть, народний сміх з такої пози отямив «естетів» з агітпропу, бо 18 липня 1924 р. С. Єфремов записав у Щоденнику таке: «Кажуть, що заборонено портрети Леніна малювати, – таким дегенератом почали його показувати ретельні почитателі. Найбільш розповсюджений портрет – Ленін з роззявленим ротом та простягнутою рукою – чисто оперний співака поганого тону й провінціяльної сцени. Істинно – всякий творить богів «по образу і подобію своєму» (59).

 

Але навіть коли творці тих майданних ідолів запхали Ленінові руки в кишені, то це не врятувало «вождя» від осміювання, бо зміна пози тирана в скульптурі чи на портретах не змінювала сутности ненависного більшовицького режиму і його партійців. «Чому – питає, напр.[иклад], витвір новітнього фольклору – Ленін тримає руки в кишенях (найбільш тепер розповсюджений портрет «вождя»)? А тому, що «спираючись на ком'ячейку, він міцно тримає в руках члена партії», – записує не без почуття огиди, як інтелігентна людина, 20 березня 1925 р. С. Єфремов цей скабрезний анекдот. Але сатиричний ефект у цьому творі не тільки в омонімічному зіткненні семантичного поля усіченого словосполучення «член партії» з однослівним поняттям іншого значення, а й у тому «спиранні на ком'ячейку». Йдеться-бо про тиранічну форму внутріпартійного більшовицького владарювання, яке лицемірно іменували «партійною дисципліною», «демократичним централізмом», і його найнижчу, найбезпосереднішу, а отже найдошкульнішу для народу виконавську ланку в партійно-бюрократичній піраміді – партійний осередок. Саме він був інструментом безпосередньої реалізації злочинної політики більшовизму.

 

Як бачимо, фольклорна сатира брала на вістря свого осміювання не поверхневі облаштунки режиму, а його глибинну сутність. Як кажуть, народна сатира ніколи з гармат по горобцях не стріляє. То оманлива думка деяких учених істориків, політологів, що простий, невчений народ не спроможний збагнути «високі матерії», складний процес суспільно-політичного розвитку, нових економічних теорій і т. ін. Теоретики більшовизму вважали, що то тільки Ленін зміг осягнути «революційний зміст» Марксового «Капіталу», марксистської «філософії» і далі їх розвивати. Про зарозумілість таких мудрагелів висловився ще Шевченко у знаменитому посланні «І мертвим, і живим...»

Умийтеся! образ божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших.

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать.

Бо невчене око

Загляне їм у саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засудять, і премудрих

Немудрі одурять!

 

Фольклорна сатира яскраво ілюструє глибину аналітичного мислення її творців, зриває маски з більшовицьких дурисвітів, фарисеїв, оголює злочинну сутність ідеології, теорії і практики їхнього режиму. Як каже народна мудрість, мужик у землю дивиться, а на сім сажень бачить. Фольклорну сатиру на більшовицький режим творила чи не найбільше все ж таки освічена верства. У ній сміх служить засобом розрізнення істини від брехні, синтезуюча рефлексія проявляється в поєднанні чуттєвого сприймання твору з інтенсивною працею інтелекту реципієнта.

 

У народній сатирі є чимало творів на тему Марксового «Капіталу». Частину з них зафіксував С. Єфремов у Щоденнику. Наприклад, 4 січня 1924 р. він записав аж три твори – 2 анекдоти і одну епіграмну загадку та ще й прокоментував про місце, обставини і виконавців, чого він не робив з міркувань безпеки оповідачів на випадок викриття його Щоденника депеушниками. Відбувалося все у Києві на новорічному бенкетуванні у кооперативному технікумі. «Почалося з пишних промов, звичайних лозунгів, агітаційної словесности, а скінчилося генеральним п'янством. Бенкетували до 4-ої год. Перепилися «до положення риз». Пропили 2.500 крб. золотом. При кінці бенкету були такі сценки. Встає ректор (комуніст). «Випивати-то єсть найбільш комуністична справа. Ще в другому томі «Капіталу» Маркса, в примітці на сторінці»... Його смикають за полу й пошепки кажуть, щоб він перестав та йшов спати. «Мені кажуть, що я п'яний і що треба йти спати. Ну, добре – хай іншим разом докладніше розкажу, що то єсть випивка»... Один з начальства (теж комуніст і жид) так угобзився, що почав розповідати совітсько-жидівські анекдоти. Ось деякі з них.

 

1. Конгрес Комінтерна. Чекають представника від папуасів. Чекали довго, нарешті представник од Китаю нетерпляче завважає (із жидівським акцентом): «Ну чего еще ждать? Ну, какой порядочный еврей позволит себе пробить ноздрю костю?.. Это не то, что китайскую косу нацепить».

 

Про 2-й анекдот (пам'ятник Марксу з «Капіталом» за пазухою на вулиці Воровського) ми уже вели мову. Третім твором у цій розповіді була загадка про пустопорожній більшовицький червінець такого змісту: «Питання: на чому базується курс червінця? Відповідь: на «Капіталі» Маркса» (60). Це означало: на пустоті, бо в реальному житті громадян більшовицької імперії той «Капітал» був таким же безвартісним, як і червінець. До речі, більшовицька преса потішала читачів, що за кордоном радянські гроші високо ціняться.

 

Про їх вартість 9 лютого 1926 р. С.Єфремов записав: «З новітнього фольклору – з приводу радости, що совітський червінець котирується на закордонній, либонь, віденській біржі. «Чи чули, за наш червінець фунт дають?» – «Ну, то й чого. Гавна можна й пуд дати» (61).

 

Запис про анекдоти з уст п'яних комуністів важливий тим, що засвідчує, як уже з перших років існування більшовицької тоталітарної імперії навіть у середовищі її партійців мала місце роздвоєність, лицемірність у мисленні, поведінці, у ставленні до святощів комуністичної ідеології, до її творців – риси аж надто знайомі до самого розпаду «імперії зла». Цікавий цей запис ще й тим, що чи не найяскравіше фарисейство, цинізм комуністів проявляли себе у середовищі конформістського єврейства, яке мало освічену свою інтелігенцію і розуміло справжню ціну і сутність московського імперського більшовизму. Така «гвардія більшовиків» служила правлячій верхівці не стільки з ідейних переконань, як зі страху і корисливих мотивів. Поклоніння боговождям режиму – Марксу, Леніну і ін. було для неї марудним ритуалом, партквиток, за влучним народним визначенням, – хлібною книжкою, а «непрочотні» штабелі багатотомних видань «класиків марксизму-ленінізму» у начальницьких кабінетах – лише маскою ідейности. Ось тому-то так легко, без бою ця «гвардія» здала в кінці XX ст. озброєного до зубів більшовицького монстра у небуття.

 

С.Єфремов 3 лютого 1924 р. записав ще один приклад побутування підпільної сатири в середовищі більшовицьких службовців: «З комуністичних анекдотів – себто таких, що ними забавляються комуністи на своїх приватних вечірках. На з'їзді, коли Ленін робив доповідь про переможний хід революції, якийсь українець завважив: нічого з того не буде: жидів не вистарчить. «Не турбуйтесь, товаришу, на дурнів їх вистарчить» (62). Як бачимо, у середовищі більшовицьких чинодралів існувала конкуренція між, так би мовити, «тубільцями» і колонією комуністів-євреїв, яким у перспективі «переможної ходи революції» відводили роль отого «дурня», чи по-іншому кажучи, мавра, який, виконавши свою прислужницьку місію, має відійти.

 

Як ми уже відзначали, мотив «етнічного кореня» у сатиричних творах про більшовицьких верховодів майже постійно присутній, але не як антисемітський компонент, як це могло б комусь здаватися, а як антиімперський, антибільшовицький. Інакше і не могло бути, бо правою рукою Леніна був командувач більшовицькою ордою Лев Бронштейн-Троцький – головний організатор, стратег і тактик підступного поневолення і грабунку окупованої України (досить згадати його наставлення, «десять заповідей» скерованим в Україну комісарам!). У фольклорних сатиричних творах він виходить на перші ролі після смерті Леніна, стає героєм дня, у зв'язку з боротьбою у кремлівській шайці за вакантне кермо «вождя». Характерно: фольклорна сатира засвідчує, що на кремлівську гризню народ дивився саме як на гризню спільників одної злочинної шайки, що всі ті офіційні заяви про «ліві» і «праві» ухили, «крила», «опозиції»; «платформи» і т. ін. партійних груп та їх лідерів нищівно висміював, бо розумів, що всі вони гризлися на одній платформі – посилення більшовицького ярма, змагалися у брехливости і лицемірстві.

 

Творці фольклорної сатири бачили і те, що серед кремлівських верховодів у боротьбі за кермо диктатора більшовицької імперії змагається чималий загін етнічних євреїв – колаборантів злочинного режиму. Для простого обивателя то був ніби цар «наш» і «чужий». З цього погляду маємо цікавий запис «новітнього фольклору», зроблений 25 січня 1924 р., тобто у жалобні дні по усопшому більшовицькому «цареві»: «Молочниця, селянка, що носить до Києва молоко, якось розказувала: «Перше був один цар, а тепер два настало: Ленін – наш нібито – та жидівський – Троцкін, чи якось там. Та їхній про них безпокоїться – от їм і добре живеться, а наш за нас не дбає – то нам і горе» (63). До цього запису С. Єфремов додав репліку: «Теж «vох рорulі», (64) на який так люблять посилатись большевики».

 

Отож цей «vох рорulі», не маючи правдивої інформації про події у Кремлі, живився у той час найрізноманітнішими чутками про долю Ленінового наступника Л.Троцького: чи справді він арештований, чи Калінін стріляв у нього і поранив, чи він тепер у Москві чи на Кавказі ховається, бо його стаття про Леніна позначена місцем «Тифліс», чи його спіймано на кордоні з діямантами, чи справді у його руках опинилися найбільш вигідні підприємства і т. ін. Цей найдіяльніший поплічник Леніна, «іудушка» Троцький, син мільйонера з Херсонської губернії, «народний» комісар армії та флоту, перший претендент на вождівський престол, ревний прибічник москвоцентричного імпербільшовизму став об'єктом пильної уваги всіх політичних сил того часу. Він був на видноті. Його конкурент, ще більш підступний і жорстокий И. Сталін (Джугашвілі), у той час ховався ще за лаштунками, готуючи базу в центрі і на периферії для дискредитації, усунення, а далі і повного морального та врешті і фізичного знищення – у бандитській шайці двох главарів бути не може! У контексті цієї політичної ситуації навколо Троцького своє значення мали не тільки мотиви корисливі (крадені діяманти, захоплені вигідні підприємства), а й мотиви етнічні, які у ставленні народу до більшовизму ще й за правління Леніна були досить поширені, бо мали грунт у складі його оточення. На цю тему С. Єфремов 28 січня 1924 р. записав характерний анекдот: «Приїхав ніби до Троцького батько, ортодоксальний старий єврей – подивитись, як живе синок. Повів він його в Кремль. «Це що таке?» – «Кремль». – «А, кремул (крамниця ніби по-жидівському), – це добре». Входять у палац, бачить батько портрети. «Ну, це ти, – також добре. А це хто?» – показує на Леніна. «Це один тут гой». – "Чого ж сюди гой забрався?» – «Та на його патент узято» (65).

 

Треба відзначити, С. Єфремов, – цей безкомпромісний Лицар української нації, який став в обороні поневоленої України, – зробив уже тоді дуже важливий акцент на тому, що московський імперський більшовизм, як і царський імперіялізм, буде використовувати юдофобство, антисемітизм інструментом свого утвердження, засобом одурманення мас, інструментом державної політики приглушування чи нейтралізації визвольних прагнень поневолених народів. Того ж дня після поданого вище анекдоту він записав: «Під пресом комунізму розгорнулось і достигає нишком таке страшне юдофобство, що мимоволі жах огортає. Будуччина може дати нечувані ще події з цього погляду. Майже з усіма своїми знайомими я не можу на цю тему спокійно розмовляти. Це розуміють і євреї. Не дурно в новітньому фольклорі є вже промовисте оповідання про «відповідального жида». Входить нібито пасажир до вагону – на всіх лавках лежать, хоч вагон і не спальний. До одного – дайте місце, сісти треба. «Я, – відповідає, – отвественный работник, ездил на агитацию, устал, нуждаюсь в отдыхе". До другого – те ж саме: «отвественный»... До третього – і той «отвественный». Нарешті бачить – лежить простий єврейчик з пейсами. «Посуньтесь, щоб можна мені сісти». – «Ну, й я тоже отвественный!...» «Як то?» – «А так: я отвественный еврей – я за них – показуючи на комуністів – буду отвечать, когда они пятами накивают. Так мне тоже надо выспаться хоть теперь спокійно» (66).

 

На жаль, деякі політикани з середовища єврейства і досі причин антисемітизму на просторах Російської імперії не хочуть бачити в московському великодержавництві (царського чи більшовицького штибу), а бачать, мовляв, у вадах ментальности тих поневолених імперією народів, в діячах їх національно-визвольної боротьби.

 

Названий вище анекдот гранично точно визначає, що не все єврейство спричинилося до антисемітських настроїв у поневолених народів, а саме євреї-колаборанти злочинного імперського більшовизму спровокували ці настрої. Та й по суті у поневолених більшовизмом народів ті настрої не так антисемітські, як антиімперські. На жаль, деякі єврейські політикани не розмежовують цього, не відмежовуються від своїх одноплемінців – більшовицьких колаборантів і тим самим приточують до злочинного імпербільшовизму і того безвинного, нерідко потерпілого від тих злочинців «простого єврейчика». Не дивно, що і в поневолених більшовизмом народів, на жаль, потреби такого розмежування часто не усвідомлюють.

 

Кожен народ має своїх негідників, але не може весь народ нести за них відповідальність, а тим більше, коли тих негідників використовує собі на службі окупант. Те, яким методом московські окупанти нацьковували на свої жертви обивателя, С. Єфремов пересвідчився на особистому прикладі 20 грудня 1928 р. він записав: «Комуністи серед війська пускають чутку що я – польський шпик. Мені казали про кілька виступів такого змісту, що зробив сам Демченко [секретар Київського парткому. – М. Ч.]. За те, як такі відомості переломлюються в комуністичних низах, показує такий факт. Зустрів Петро (він гостює в мене) свого товариша з Катеринослава, комуніста, і той розповів, що чув од комуністів, ніби Є[фремо]в – жид! «Я, – каже, – сперечався з ними говорив, що знаю його брата і він не жид...» Юдофобська комуністична маса по-своєму пояснює гавкання своїх верхів і повертає на юдофобську руч.» (67). Ось хто у більшовицькій імперії грав політику на антисемітизмі!

 

Фольклор, фольклорна сатира, тим і особлива, що дає об'єктивну оцінку історичних реалій, що вона ближча до правдивого віддзеркалення їх сутности, ніж деякі дослідження істориків, політологів, вона точніше уловлює детермінованість явищ і процесів, ніж суб'єктивні аналізи дослідників. У записах С. Єфремова є низка сатиричних фольклорних творів спрямованих на висміювання того єврейства, яке пішло служити злочинному більшовизму. Деспотичний царський і тиранічний більшовицький режим цих готових на прислужництво євреїв спонукав зрікатися свого імені і прізвища, перехрещуватися, маскуватися під «руских», як це робили оті зіновєви, каменєви, мартинови, сокольникови, ярославські, яковлеви. Бума ставав Борисом, Мойша – Михаїлом, Лейба – Левом чи Леонідом Соломон – Семеном... Не маємо сумніву, що народну сатиру про таку національну прострацію творили не тільки українці, росіяни, а й здорова частина єврейства, яка і в підневільних умовах не втрачала своєї національної гідности, продовжувала чинити опір свавіллю як і царських так і більшовицьких держиморд. 25 лютого 1924 р. С.Єфремов записав «свіжий анекдот з «совіцьких»: «Вихрестився якийсь Мойше і тільки що вийшов з церкви, як підбігає до його родич: «Мойше, що ти наробив?» – І по-перше зовсім я не Мойше, а Михаіл Соломонович, а по-друге – навіщо ви нашого Христа розп’яли?» (68).

 

Цим анекдотом С. Єфремов проілюстрував і лицемірне криводушшя харківських столичних більшовицьких столоначальників, від яких вимагав зупинити руйнування полтавських музеїв. «Не анекдот, але од усякого анекдота краще, – писав він. – До Академії прийшла відповідь на мій папір про полтавські музеї Сповіщають Академію, що полтавським властям звелено («Запропоновано») не чіпати музеїв, документ додає: «Разом з цим Секретаріят ВУЦВК висловлює своє здивування з приводу того, що Всеукраїнська Академія наук, звертаючись до Всеукраїнського Виконавчого Комітету, пише російською мовою. Виходить, ніби Всеукраїнська Академія наук ігнорує розпорядженням (!) Радянського Уряду, щодо рівноправности мов та найширшого розвитку української мови на Вкраїні». Підписали: Буценко, Зорін. Давно я так не сміявся весело, як тоді, коли читав цього документа!... Шкода, що не можна відповісти Буценкові з Зоріним, що практика у них у ВУЦВК'ові була досі така, що українських паперів просто не читали і нашим делегатам ще торік заявляли, що навіщо, мовляв, пишете мовою, якої ми не розуміємо? Отже доводиться в таких наглих випадках, як полтавський, вживати російської мови, щоб прочитали і почухались. І раптом – он який, за Божою допомогою, поворот стався: совітські обрусителі обороняють українську мову од мене... Ну, як же не зрадіти?» (69).

 

Оскільки після смерти Леніна центральною темою політичних подій стала боротьба на більшовицькому олімпі за вакантне кермо диктатора і Л. Троцький став героєм дня у ній, то й тематика фольклорних сатиричних творів відповідно концентрувалася на цій персоні і цій боротьбі. Це вже був цілий тематичний пласт творів, так що С.Єфремов подавав їх у своєрідній «рубриці» – «З анекдотів про Троцького.

1. Проект оповістки в газетах (навожу по-російському): «Даю «Уроки Октября». На выезд не согласен».

2. Як ваше здоров'я? – питаються Троцького. – «Спасибі, але я ще й сам не знаю, бо газет сьогоднішніх не читав». – Натяк на останню висилку Троцького з Москви за «Уроки Октября» (70).

 

Тайни Кремля генерували багато чуток. Публіку інтригував зміст заповіту Леніна щодо свого заступника. «З чуток про Троцького, – записує 21 грудня 1924 р. автор Щоденника. – Ленін лишив заповіт, а в йому призначає собі за спадкоємця («наслідника») Троцького. Про цей заповіт знає дружина й сестра «Ильича». Каменєв та Зинов'єв із заздрощів не пускають Троцького до власти й цькують його, щоб здискредитувати – бо «чим же ми за його гірші, що на його впав вибір». Сестра Ленінова грозить, що коли Троцькому не дадуть власти по добрій волі, то вона опублікує заповіт і тоді всі дізнаються, що власть належить Троцькому» (71).

 

А ще у тих чутках було й таке, що хитрун Троцький тільки показний мученик і жертва, аби собі прихилити ласку буржуазії та урядів Заходу для кар'єри керманича. Ось на такому грунті розквітала фольклорна сатира.

 

Чутки тільки об'єктували істину – йшла запекла боротьба за кермо диктатора імперії, боротьба у вовчій зграї, її зміст автор Щоденника прокоментував так: «Читаю саме Троцького статтю «Уроки Октября» та «товариську» полеміку з приводу неї. Обкладають добре одно одного. Фанатичні, нетерпимі сектанти, що б'ються за «матушку-алілую», а не державні люде. А скільки партійних секретів розголошують у запалі полеміки!» (72).

 

Лаконічно, як того вимагає природа жанру, але надзвичайно влучно анекдоти оголюють суть того, що творилося у кремлівському кублі, творилося потаємно, по-змовницькому, як у бандитській шайці, а не владі «трудящих». Оголюють вбивчим, іронічним пародіюванням писань керманича того жовтневого змовництва у захопленні влади, що за іронією долі сам став жертвою злодійського змовництва і безпомічний перед брехнею про нього, яку змовники пускали у світ. Переможна сталінська шайка вже в той час проти свого конкурента, щоб його остаточно позбутися (тоді ще «особое совещание» таємних вбивць не функціонувало), видавала публіці дві версії: виїжджає за кордон; за станом здоров'я не може бути при кермі.

 

Фольклорна сатира бичувала кремлівських верховодів без огляду на проголошувані ними через агітпроп (відділ пропаганди й агітації їхнього ЦК) небилиці про виняткову «скромність», «чесність», «революційну свідомість», «відданість пролетаріяту» і т. ін. «вождів трудящих», їдко висміювала їх фарисейство, лукавство, облудність, демагогію. Навпаки – чим фальшивіша і галасливіша була більшовицька пропаганда, тим більше вона збуджувала сатиричну творчість проти неї. 5 березня 1924 р. про того ж Троцького С. Єфремов записав на цю тему дотепне сатиричне оповідання: «Приїздить до Троцького приятель. Той водить його по своїх апартаментах, надзвичайно бідно обставлених. «Отак і живу... Просто. За роботою ввесь час. Повіриш – буває, що цілісіньку ніч спати не лягаю: все за роботою». Пішли на половину m-mе Троцькоїрозкіш, багацтво аж очі сліпить. «Це все вона – нічого поробити не можу з її буржуазними звичками». Подали обід – царський. Троцький увесь час звертає все на жінку та скаржиться на її звички. Пообідали. Пішов приятель, а разом з ним щезла й надзвичайно дорога ложка. Минуло три тижні, стріває його знов Троцький. «Ну, тобі треба було ложку – та і взяв. Але, сподіваюсь, пора вже й вернути». «Так, – каже приятель, – нехай людина може одну ніч не спати, ну, – дві, але щоб три тижні не спала – то я вперше бачу!» І веде Троцького до його вбогого ліжка й показує, що там під подушкою він сховав ту ложку» (73).

 

Гризню у кремлівських кабінетах за кермо диктатора, маячіння ненависних народові більшовицьких лицедіїв, «опозицій» у стані тиранічної монопартії народ трактував як циркову виставу, ґлорифікованим більшовицьким «вождям» народ давав оголену характеристику своїми туалетними графіті. «До речі: в одному «публічному» місці бачив портрета олівцем на стіні, а під ним підпис:»Тротский – поразит (!) жидовський». Це так «низи» озиваються на події» (74), – записав С. Єфремов 3 грудня 1924 р. після інформації, що «за помахом дирижерської палички всі збори комуністів ухвалюють резолюції протесту «проти троцкізму й за ленінізм».

 

Для народу однаково злочинним, шахрайським, облудним був що «марксизм», «ленінізм» чи випродукований у тодішній тризні «троцькізм», чи пізніше за ним «сталінізм» – за всіма цими ідеологічними химеріями більшовицьких дурисвітів море людської крові, сліз, мільйони убієнних з декількох поколінь. У цьому змістовому ключі народ «розшифровував» витвори більшовицького агітпропу. «Що таке «троцкизм»? – записав автор Щоденника 2 лютого 1925 р. – Обиватель на це відповідає звичайним, як на наші часи, розшифруванням: «Троцкий разоблачил обман Центр[ального] Комитета и зиновьевские мошенничества» (75) [2; 192].

 

Жанр «новітніх» епіграмних сатиричних загадок з іронічним коментарем записав С. Єфремов 14 грудня 1924 р.: «Кругом жовток, посередині жидок». Або: «по-українськи прозивається, дуже пізно закривається». Відповідь: «Ларьок». (Має жовті вивіски на всю стіну і торгує до півночі. Це державна «українська» торгівля, тому й вибрала собі таку «суто українську» назву: «ларьок») (76).

 

Таке ж епіграмне розшифрування «з новітнього фольклору» маємо й у відповіді на запитання що таке «Ларек»: «Ларек» розшифровують так: «Ленин Арендовал Евреям Кооперацию» або «Лейба Аканчательно Разрушил Евреями Кооперацию» (77).

 

Як бачимо, для народного осміювання гризні за владу у середовищі кремлівських верховодів однаково мислиться що цирк, що гиндель. Бонзам кремлівської злочинної шайки для успішної кар'єри потрібен насамперед добрий «нюх»: «З новітнього фольклору. Оглядають лікарі Троцького. Семашко («наркомздрав»): «Покажіть, товаришу, язика». Показує. «Гм... Поганий (скверный) язик». – «Зате нюх добрий», – одказує Троцький» (78). Так народ «освітлював» своїм нищівним сміхом боротьбу за диктаторське кермо у більшовицькому бомонді. За лаконічним викладом її перебігу відомим американським ученим Робертом Конквестом, вона виглядала так: «Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьма роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив «лівих», а потім – «правих». Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв – Лев Каменєв – Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом «правих» – Микола Бухарін – Олексій Риков – Михайло Томський – звалив самих Зінов'єва й Каменева. Такої ж долі зазнав альянс Троцький – Зінов'єв – Каменєв. Як тільки в політбюро ЦК РКП(б) (із 1925 р. – ВКП(б)) звільнялася чергова вакансія, її займав однодумець Сталіна. Покінчивши з «лівими» наприкінці 1927 р., генсек протягом двох років нещадно громив «правих» (Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993. – С. 72-73).

 

У фольклорній сатирі блискуче спародійовано поділ «партії» на фракції за тезами у публічних заявах і промовах її «вождів», що формально кликали стати обличчям чи то «до села» чи то «до міста», а насправді боролися не за «народну справу», а за владу над народом. У запису 16 травня 1929 р. в анекдоті повідомлялося: «Комуністична партія розпадається на три фракції. Ліва лицем «к городу»; права – лицем «к селу», а центр – «ни к селу, ни к городу!» (79). Як бачимо, композиційною моделлю анекдотові послужила парафраза народного прислів'я на означення будь-якої непотреби.

 

У горнилі спопеляючого сміху народ перетоплював кремлівську возню навколо керма диктатора, всі відлучення від нього такого претендента, як Троцький. Про цю возню трубила більшовицька преса, висилані на місця численні загони агітаторів: Троцький створює нову опозицію, організовує власну фракцію, веде підривну діяльність проти партії, його виключають з партії, він засланий до м. Вєрний (1921 р. перейменоване на Алма-Ату), його висилають то на курорт лікуватися, то з «союзу» і т. ін. Таке «лікування» чекало й інших «вожчиків», що не вписувалися у Сталінову «кумпанію». «Коли Троцького на з'їзді обрано до ЦК, то до нього підходить Каменєв і запитує: «а скільки, товаришу, коштує білет до Сухума? Бо тепер моя вже черга на лікування їхати» (80).

 

Тогочасна народна сатира віддзеркалювала буквально кожен епізод з «вистав» кремлівського «цирку»: «Доречі, кілька сучасних анекдотів, – записує 20 грудня 1928 р. С. Єфремов.

1) Питаються жида: «Ваше отношение к советской власти?»

- «Как к собственной жене».

- ?

- «Ненавижу, но привык и терплю».

 

2) Найбільш із усіх вождів має дар передбачення – Троцький. – «Чому?» – «Бо він ще в полеміці з Леніним сказав: «Мой путь – верный". (Заслання до Вєрного)» (81).

 

Через омонімічну паралель власної назви та апелятива «вірний», взятого з писань осміюваного суб'єкта, у даному контексті досягнуто саркастичного звучання пуанта цього анекдоту.

 

Перемога однієї групи більшовицьких фракціонерів над іншою у кремлівських верхах давала щедрий поживний грунт для народного сміху. Яскраву картину цієї трагікомедії у народному сприйманні подав С.Єфремов у запису 16 листопада 1927 р.: «Балачки з приводу виключення з комуністичної партії Троцького й Зінов'єва. Обиватель здебільшого злорадствує. «Прибавилось двоє безробітних», «Цигарки з портретом Зінов'єва вже скасували, – тепер черга за Зінов'євським (містом) та численними, по всіх містах, вулицями, названими іменням цих вождів». За цим обивателем іде й партійний обиватель: до Київської міської ради внесено вже прохання від робітників колишньої Шулявки, а тепер Риковки, щоб зняти з них ганебне ім'я колишнього «вождя», а тепер виклятого за схизму Раковського, – і обиватель на вершках партії цілком такій заяві спочуває і, певне, вволить волю «революційного пролетарія та». Тут же автор Щоденника подав характерний «ходячий» анекдот: «Ходить анекдот. Питають Троцького закордонні представники: «Чому, коли ви кажете, що за вас більшість, за ваші думки голосують раз-у-раз тільки одиниці?» – "А тому, – відповів Троцький, – що кожен комуніст тримає портфеля і боїться, щоб він не вивалився, коли, голосуючи, підняти доведеться руку догори». При цьому записувач зробив іронічне зауваження до змісту цього анекдота: «Будь-що-будь цікавий погляд на свідомість і мужність комуністичної маси» (82).

 

Народ сміявся з того, що в умовах більшовицької диктатури, тотального морального та фізичного терору реклямований партійний «моноліт», «гвардія», виявився покірним стадом чинодралів і користолюбців, показав себе новим паразитичним класом, про який згодом писатимуть наукові трактати дослідники злочинного режиму.

 

«12 березня. З новітнього фольклору. Питання: хто такий тепер Троцький? Відповідь: ні бе, ні ме (ні більшовик, ні меншовик). І ще з того ж таки репертуару: Троцький підписується тепер тільки ТРО, бо ЦК – мусив од себе одкинути (натяк, що його викинуто з Центр[ального] Комітету)» (83), – читаємо у запису того ж 1925 року. Характерно: vox populi у цьому народному сміху з однаковою зневагою відлунює і щодо особи Троцького і щодо того ЦК, який з ним бореться. Яскравим свідченням цього є два анекдоти, записані 13 грудня 1927 р.: «Почав ніби Троцький підписуватись Трой. Питають: «Що це означає? Новий псевдонім?» – «Та ні, – одказує Троцький, – ЦК збирається мене виключити, а я вже їх виключив (Тро[ЦК]ий)».

 

Ще. Балакають двоє непманів. «Ну, і чим це все кінчиться з опозицією?» – «Я не знаю, чим це кінчиться, але знаю, чим би я хотів, щоб кінчилось». – «А чим?» – «Щоб ЦК злопав опозицію та щоб при тому й сам подавився» (84). Отож народне бажання було оптимальне: щоб більшовицькі верховоди пережерлися, як павуки-кровопійці у банці!

 

Народна сатира ядучим сміхом разила більшовицьких «вождів», лики яких вішали на стінах, даючи зрозуміти підтекстом, що такі злочинці вартні того, щоб їх вішати в натурі. Саме делікатним підтекстом навіюється така думка з записаного 1 грудня 1928 р. анекдота «недавнього походження», як зазначив С. Єфремов: «Один з членів ВУЦВК'а, селянин, приїхавши до Харкова на сесію, вирішив і свої господарські потреби задовольнити. «Чи не знаєте, де тут купити можна вожжей?» – питає. – «А як же, можна. Ходімте!» Ведуть його до паперової крамниці, показують на стіну, де висять портрети: !Ви хотіли вождей – ось вони. Вибирайте, котрого хочете». – «Та мені, – чухає потилицю дядько, – не тих, що вішають, а тих, що правлять» (віжки)»... (85). «Тих, що правлять» – блискуча паронімічна атракція саме й провокує подумати про згаданий підтекст.

 

Глумливий народний сміх буквально супроводжував кожну новину про долю кожного схизматичного суб'єкта з тріумфуючою сатисфакцією. Пародіювання стало одним із поширених компонентів фольклорної сатири і гумору. Пародіювання використовує не тільки формальне комічне перетворювання добре всім відомого першотвору, а й спрямоване на його осміяння. У цьому одна з суттєвих його відмін від травестії. Своєрідними моделями пародіювання у політичній сатирі 20-х років були т.зв. наукові чи публіцистичні праці більшовицьких «вождів», кремлівські агітпропівські гасла. Зручною моделлю осміювання кремлівських «вождів» для народних сміхотворців були і різні деталі з їхніх «революційних» біографій, бо нав'язливе нагадування про них у контексті їхнього взаємопожирання задля панування над народом набирало фарсового вигляду, викликало саркастичний сміх: «З новітнього фольклору, – записує С. Єфремов 17 березня 1928 р. – Приїздить Троцький на заслання і потрапляє на квартиру до тієї самої хазяйки, що й за першого, колись, заслання. Питає господиня, як він тут опинився. «Та ось як бачите – знов мене заслано». – –Ну, слава ж тобі, Господи! – одповіла зворушено добра жінка, – значить цар вже повернувся».

 

А то ніби стрічається Троцький з давнім знайомим, слово по слові, розговорилися. «Ви за що тут?» – питає Троцький. – «Та я, бачте, в золоті копався, ну і... – А ви за що?» – !А я в гавні копався, ну і...» (86).

 

Більшовицький режим вів постійну війну зі своїм народом, тому не дивно, що народ зловтішно сприймав поєдинки між більшовицькими «вождями» і мав сатисфакцію з того, коли котрогось карали тими засланнями у далекі окраїни імперії. Ходив слух і про таке заслання опального Троцького і він послужив сюжетом багатьох анекдотів. «З нових анекдотів про Троцького, – записав С. Єфремов 29 березня 1928 р. – Сидить він на засланні у Вєрному (Фрунзе) [Помилка: у 1921 р. м. Вєрний перейменовано на Алма-Ату. – М.Ч.] та все на полювання ходить. «Вы так любите охоту, Лев Давидович?» – питає хтось. – «Да что ж – охота пуще неволи» – одказує» (87).

 

Серед записаних анекдотів про Троцького зустрічаємо один з таких, де народна оцінка суб'єкта висміювання витонченим сатиричним комізмом поєднана з прямою оцінкою, лобовою, як кажуть, прямим текстом. Цей анекдот С. Єфремов почув 4 грудня 1924 р.: «їде Троцький у купе для некуріїв. Навпроти сидить хтось і курить. Ще раз прохає – той не зважає. Тоді Троцький дає йому свою візитову картку. Той глянув, сховав у кишеню і курить. Троцький кличе кондуктора: «Забороніть цьому громадянинові курити». Курій мовчки виймає з кишені карту (Троцького) й дає кондукторові. Кондуктор глянув і конфіденційно до Троцького: «Раджу вам з цим не заходити – це Троцький, така, скажу вам, сволоч, що нічого з ним не поробиш» (88).

 

Можна подумати, що така оцінка кон'юнктурна: кінець 1924 р., у боротьбі за владу після смерті Леніна Сталін з компанією звалював свого конкурента, мовляв, сталінці й поширювали такі твори. Але записувач до цього твору зробив застереження: «Старі анекдоти поновлюються. Сьогодні чув один, що ходив і два роки тому» (89).

 

Отож злочинних більшовицьких «вождів» народна сатира оцінювала без огляду на перебіг їхніх міжусобиць. Правда, у своєму висміюванні вихоплювала з їхньої «ідейної драчки» дуже майстерно окремі деталі для анекдотів, як, скажімо, для цього: «Запитує Совнарком Мусоліні, чи нічого він не має проти того, щоб призначити за посла до Італії Каменева. –«Та нічого, – відказує той. – От хіба одну ґанч має: не вірить у соціялізм в одній країні. Я волів би такого, щоб вірив! (90). Це запис 6 січня 1927 р. Тодішні кремлівські змагачі за імперське кермо дуже дискутували – чи той соціялізм транспортувати на весь світ, чи його будувати тільки у своїй вотчині. С. Єфремов до цього анекдота дав лаконічне пояснення: «Мовляв – робіть у себе що знаєте, а не революціонізуйте інших».

 

Боротьба між більшовицькими «вождями», як і народний сміх над ними, тільки оголювала огидне, злочинне, антинародне нутро партійної шайки. І в цьому С. Єфремов бачив велику об'єктивуючу силу та художню цінність фольклорної політичної сатири. Її ідейно-змістовну співвідносність з реальністю він осмислював в процесі уважного стеження за суспільно-політичними подіями. «Вже кілька день читаю дискусію поміж ортодоксальними большевиками, власне, тими, що стоять на чолі партії (Сталін і Ко) та опозицією (Троцький, Зінов'єв і Ко). Вражіння таке: вожді один одного вивернули зсередини – і сморід такий пішов, що хоч носи затикай. Власне, обоє-рябоє – однаковісінькі до такої міри, що не розбереш, де кінчаються одні й починаються другі. Обоє звуть себе ленінцями й побивають одні одних текстами з св. письма, чи то пак творів Леніна. Обоє злопихательствують на весь світ. Обоє лаються передостанніми словами («гад», «шпана», «вот так комунисты» і т.і.) [...] Цікавий увесь цей епізод тільки як покажчик того крайнього розпаду, до якого дійшли большевики, заганяючи увесь час болячку всередину. Тепер вона луснула – і пішов сморід. І цей сморід, видимо, турбує владущих, бо показує, як у них там негаразд. І вже до того дійшли, що замазати розколину ніяк і нічим» (91).

 

Народ глумливо посміявся з «заповітів Ілліча» і цей популярний мотив він з успіхом пов'язав з висміюванням його «соратника» – Троцького якого сталінська кумпанія витурювала за кордон. Отож і цьому «вождеві» вважали сміхотворці, треба б було залишити співвітчизникам свій «заповіт» До суперництва Сталіна і Троцького та вислання останнього з «союзу» С. Єфремов подав 2 березня 1928 р. коментар, зміст якого, очевидно, був тоді поширений в народі поза офіційними тлумаченнями кремлівської гризні «Троцького Сталін вислав після того, як Троцький прилюдно на зібранні розповів історію так званого «таємного фонду», і підбивав робітників, щоб вимагали од Сталіна відомостей про його. Фонд 200 міл[ьйонів] золотом звелів держати незаймано Ленін, на случай, щоб комуністи могли вигідно тікати під скрутний час, під велику небезпеку. До смерти Леніна фонд справді лежав цілий, а потім Сталін прибрав до рук, уживаючи на всякі допомоги своїм прихильникам, рисковиті підприємства тощо. За те, що викрив цей секрет Троцького й заслано.» Тут же автор Щоденника записав і анекдот з уже знайомою моделлю анекдотів про Ленінів мозок та його заповіти, про пияка Рикова: З новітнього фольклору. Троцький заповіта складає. «Свій мозок – пише він у йому, – заповідаю Ол[ександро]ві Івановичу] Рикову, – по-перше тому, що власного у його мало, то це буде підпомога; а по-друге тому що у Рикова він буде добре заспиртований, отже, безпечно для схову».

 

Але без жартів, – є поголоска, що Риков став за спадкоємця Троцькому в справі опозиції проти режиму Сталіна. Опозиція дуже права. Програму її можна сформулювати словами: «Рятуйте, хто в Бога вірує», – треба мовляв іти на все, на всі поступки, аби тільки якось урятуватись. Була чутка про різкі сутички між Сталіним та Риковим – аж до мордобою доходило» (92).

 

Серед 9 сатиричних творів, записаних 19 лютого 1929 р є такий «З заповіту Троцького: мозок мій по смерти покласти в спирт, а тоді дослідивши, спирт передати Рикову, а мозок – Сталіну» (93). Як бачимо, у композиційній моделі цього анекдота знову використано той популярний у тодішній сатирі мотив «спиртування» вождівського мозку і раціонального «використання того спирту-консерванта для сановного більшовицького діяча Рикова. Новим у цьому анекдотичному мотиві є заповіт того мозку новому тиранові, який вже тоді вершив кремлівську політику. Цікаво, уже тоді у і 1929 р., народна сатира в осміюванні нового кремлівського недоумка – у нього ж бо свого розуму бракує! – проникливо визначила, що цей тиран як і водиться у такій шайці, не потерпить біля себе живих конкурентів; які б вони заслужені перед «партією» не були, навіть такі богоподібні, як той Ленін: «Приїхав Троцький за кордон. Накинулись на його: «Розповідайте новини, бо ж не знаємо, що у вас там робиться». – «Новин багато... Ну, наприклад, Ленін помер...» – «Ленін? помер?.. А які ж цьому докази?» – «Докази? Та якби він не помер, то був би тут зо мною перед вами». Записувач при цьому вставив свою репліку: «А це вже не з анекдотів: Троцького виклинають по всіх підприємствах. Махнула десь паличка дирежера!» (94). Що ж, сьогодні історія вже переповнена жахіттями творінь того кремлівського «оркестру», яким понад чверть століття диригував кривавий Торквемада.

 

Записи творів фольклорної сатири у Щоденнику досить синхронно фіксували вихід на кін суспільно-політичного життя кожного з лицедіїв кремлівського спектаклю, окреслювали характер ролі кожного в ньому. Новий «режисер» і «диригент»" того дійства – Сталін – все помітніше ставав головною фігурою у тогочасній фольклорній сатирі. «Чув сучасну приказку: перше Москва смерділа часником, а тепер шашликом, – записав 8 грудня 1926 р. С. Єфремов і тут же пояснив: – Це з приводу самодержавства Сталіна, що змінило самодержавство Троцького» (95).

 

У кінці 20-х років, коли сталінський терор набирав розмаху, як не дивно, фольклорна сатира на московську тиранію розгорталася. «Новітній фольклор все розростається, – записує 16 травня 1929 р. С. Єфремов. Куди тільки підеш – десятками почуєш нові анекдоти політичного змісту. Усіх уже записувати не встигаєш. Ось, напр[иклад], декотрі.

 

1. Що означає ВКП(б)? – «Все таки кончится погромом». – «Но там же єсть еще «б». – «Ну, большим погромом!»

2. Варіянт: «ВКП – воры, клятвопреступники, проститутки. А «б» в скобках?» – «Русское объяснение слова»"проститутка».

3. Гра в карти. Хто в що любить грати: Риков – у п'яниці, Калінін – у дурня, Сталін – у короля».

Четвертим твором був уже згадуваний анекдот про «ядро» більшовицької партії, яке ні до міста, ні до села.

5. Англійська делегація питає: «Що маєте на вивіз?» – «Хліб». – «Хліба не братимемо, бо ваша людність голодує». – «Ну, масло». – «Адже самі без масла сидите». – «Ну... слонова кость!» – «Як, то у вас слони водяться?» – «Слони не слони, але ми й з мухи потрапимо слона зробити» (96).

 

Оте епіграмне розшифрування абревіятури ВКП(б) народними сміхотворцями виявилося моторошно пророчим: кремлівський король Сталін зі своєю шайкою на неприйняття його режиму і всенародне його осміювання відповів кривавим погромом, не просто великим, а нечуваним в історії голодомором і стратами мільйонів людей, в т.ч. і більшовицьких партійців. Очевидно, по-різному сприймали сталінські відлучення від партійного керма і корита його суперників широкі маси і партійна московська челядь та ще й приближена до кремлівського диктатора. Якщо народ бажав, аби вони у тій гризні пожерли один одного і «подавилися», то певна частина публіки – тої русотяпської, великодержавницької – відлучення Троцького і компанії не без задоволення трактувала як піднесення пріоритету «істинно московського», «свого» елементу при кермі імперією. З цього погляду маэмо характерний діялог, записаний 16 листопада 1926 р.: «Чим одрізняється Сталін од Мойсея?» – «Мойсей вивів жидів з Єгипту, а Сталін – з Політбюро».

 

Зауважимо, новий кремлівський тиран діяв за чітко розписаним планом встановлення системи своєї одноосібної диктатури, без будь-яких суперників і потенційних претендентів на кермо. У травні 1924 р. він на ХШ з'їзді ВКП(б) переміг групу Троцького, у грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) він розгромив ленінградську групу Зінов'єва, а за нею т.зв. «платформу 83-х» – блок троцькістів-зінов'євців, який 7 листопада 1927 р. влаштував відкриту антисталінську демонстрацію. 14 грудня того ж року на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) були виключені з партії Троцький і Зінов'єв – обидва етнічні євреї. Дивовижна оперативність народних сатиротворців до всіх цих подій. Скажімо, уже 21 грудня того ж 1927 р. С. Єфремов фіксує: «З новітнього фольклору. З приводу московського з'їзду, що саме одбувається з виключенням опозиції, говорять: «У Москві танцюють лезгинку при плачі Ізраїля». Або: «Одні танцюють лезгинку, а другі співають «На реках Вавилонских» (97).

 

У цих іронічних повідомленнях майстерно використано прийом їдкої алюзії, де назва популярного на Кавказі народного танцю лезгинка та широко відомі вислови з Біблії вжито у ситуативному контексті зі згаданими злободенними політичними подіями – перемога тирана кавказця-грузина над тираном-ізраїлітянином. Дивовижна й об'єктивність народної сатири: для народу однаково ненависними були всі кремлівські протиборці. «Чув сучасну приказку: перше Москва смерділа часником, а тепер шашликом, – записав 8 грудня 1926 р. С. Єфремов і тут же пояснив її зміст: – Це з приводу самодержавства Сталіна, що змінило самодержавство Троцького» (98).

 

Мабуть, і в середовищі московських партійців-більшовиків у декого появилося прозріння, хто такий новий король на їхньому престолі. «Приїзжий з Москви переказує bеаu mоtt [Авторська помилка: треба писати «lе bоn mоt» – гостре слівце (франц.) - ред.] з комуністичних кругів. Треба було 300 років, щоб царська Росія породила дурня Миколу II, а наша велика Всесоюзна ВКП на 12-й рік вже видала кавказького ішака. Прогрес!» (99). Але, здається, і в цій ситуації до їхньої затьмареної великодержавним шовінізмом свідомости не доходило, що корінь зла не етнічний, юдейський, як у Бронштейна-Троцького і компанії, чи кавказький, як у Джугашвілі-Сталіна, а таки у московському імперському параноїдальному великодержавництві, творити яке може тільки тиранія і тиран.

 

Автор Щоденника при цьому занотував характерний штрих, яким методом та московська тиранія вже розгортала в Україні свою народовбивчу справу: «Мало не всіх київських комуністів мобілізовано й послано на село – вибивати знов хліб з селян. Старезна історія і метод давно випробуваний. Правда, така спроба не завжди кінчається щасливо. Ігореві, наприклад], деревляне знайшли раду, після якої вже йому ніяк було збирати данину» (100).

 

Проте новий тиран не виліз із Кремля, не прийшов до голодної України, не в силі народ був його роздерти, як того літописного князя Ігора. Більшовицький тиран в Україну наслав своїх опричників-комуністів і їхніми стараннями чинив свою криваву справу.

 

Вражаючими є записи автора Щоденника в останні місяці до арешту 21 липня 1929 р. Моторошно стає, якщо уявити собі, що вже тоді близькі йому люди були ув'язнені в більшовицьких катівнях, що сталінські опричники уже тривалий час організовували публічні цькування Єфремова у пресі, в освітніх закладах, на різних зібраннях і тільки вибирали найзручніший час його арешту. Щось символічне було у тому, що в переддень арешту він, як записав, «несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу», побачив там «бруд, неохайність, недбальство, формалізм», побачив, як «недоумки занапастили Божий рай». «Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлючись!» – такими були останні слова автора Щоденника, його останнього запису 20 липня 1929 р.

 

Автор Щоденника 13 березня 1924 р. записав глибоко пророчі слова: «Але коли перед мене стають оті – брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи – то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире – можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява» (101).

 

Коштовну перлину зберіг для української нації Сергій Єфремов – унікальний корпус фольклорної політичної сатири, яка об'єктивно віддзеркалює оцінку і сутність московського імперського більшовизму

 

- як антинародного, антигуманного, наскрізь демагогічного, фарисейського режиму, якого ще не знала світова історія;

 

- як злочинну монопартійну форму державно-політичного правління, основану на тотальному моральному і фізичному нищенні всіх інакомислячих;

 

- як авторитарну фашистську систему владарювання на засадах бандитської шайки з тираном-деспотом на чолі, що знищує своїх конкурентів, спирається на військо-каральний апарат репресій і терору і перманентно воює з поневоленим власними народом, ідеологічно одурманює соціяльною та замаскованою під інтернаціональну солідарність трудящих імпершовіністичною демагогією;

 

- як імперську державно-політичну систему, яка найпідступнішими методами (пастки для національно-патріотичних кадрів, селекцією колаборантів, зокрема іноетнічного кореня, дискредитацією національних культурних цінностей, насамперед мови, розпалювання міжконфесійної, міжетнічної ворожнечі і різних способів деструкції суспільства винищує духовно і фізично поневолені народи;

 

- як авантюрну шайку аферистів-демагогів, державно-політичний режим яких суперечить природному розвитку людської цивілізації і приречений на повний економічний і морально-ідеологічний крах.

 

Література

1. Франко І. Темне царство // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К. 1980. – Т. 26. – С. 139.

2. Українські народні приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. – К.: Либідь. 1993. – С. 77.

3. Спиридонова (Евстигнеева) Л. А. Русская сатирическая литература начала XX века. – Москва: Наука, 1977. – С.6.

4. Русское народное поэтическое творчество. Под редакцией проф. А. М. Новиковой и проф. А. В. Кокорева. – Москва: Высшая школа, 1969.

5. Кравцов Н. И., Лазутин С. Г. Русское устное народное творчество. – Москва: Высшая школа, 1983.

6. Молдавский Д. М. Русская народная сатира. – Ленинград: Просвещение, 1967.

7. Померанцева Э. В. О русском фольклоре. – Москва: Наука, 1977.

8. Зуева Т. В. Русский фольклор. Словарь-справочник. – Москва: Просвещение, 2002.

9. Чорнопиский Михайло. Імпербільшовизм і його боговождь у гротескному світі Володимира Самійленка. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. – С.4.

10. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997.

11. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997. – С. 517-518.

12. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997. – С. 49.

13. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997. – С.76.

14. Там само. – С. 60.

15. Там само. – С. 60.

16. Там само. – С. 61.

17. Там само. – С. 97.

18. Воhdan Dziеmіdоk. О kоmіzmе. Warszawa: Кsiązka i wіеdzа, 1967. Рос. Переклад із змінами: Москва: Прогресс, 1974.

19. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Київ: Обереги, 1994. – С. 240-343.

20. Там само. – С. 240-241.

21. Там само. – С. 241.

22. Там само. – С. 241-242.

23. Там само. – С. 243.

24. Штепа Павло. Московство, його походження, зміст, форми й історична тяглість. Видання друге. – Дрогобич: Відродження, 1997.

25. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА». 1997.

26. Чорнопиский Михайло. Фольклорна політична сатира 20-х років XX століття у записах Сергія Єфремова. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка 2001. – 169 с.

27. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Київ: Обереги, 1994. – С. 251.

28. Молдавский Д. М. Русская народная сатира. – Ленинград: Просвещение, 1967. – вклейка між С. 160-161.

29. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997. – С. 92.

30. Там само. – С. 62.

31. Франко І. Темне царство // Зібрання творів: У 50 т. – К. 1980. – Т. 26. – С. 142. 32. Чорнопиский Михайло. Трагічна доля родини Володимира Самійленка // Проблеми літературознавства і художнього перекладу. Збірник наукових праць і матеріалів Львів: НТШ, 1997. – С. 166-188.

33. Самійленко Володимир. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 185.

34. Там само. – С. 185-186.

35. Там само. – С. 186.

36. Там само. – С. 187.

37. Чорнопиский М. Імпербільшовизм і його боговождь у гротескному світі Володимира Самійленка. – Львів : Видавництво Львівського університету ім.. І. Франка, 2000. – 96 с.

38. Там само. – С. 191.

39. Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. – Київ: Газета «РАДА», 1997. – С. 66.

40. Там само. – С. 729.

41. Там само. – С. 61.

42.Там само. – С. 84.

43. Там само. – С. 339.

44. Там само. – С. 114.

45. Там само. – С. 114.

46. Там само. – С. 121.

47. Там само: – С. 139.

48. Там само. – С. 76-77.

49. Там само. – С. 160.

50. Там само. – С. 56.

51. Свята простота (латин).

52. Там само. – С. 77.

53. Там само. – С. 181.

54. Там само. – С. 192-193.

55. Там само. – С. 142-143.

56. Там само. – С. 152.

57. Там само. – С. 366.

58. Там само. – С. 49.

59. Там само. – С. 141.

60. Там само. – С. 49.

61. Там само. – С. 339-340.

62. Там само. – С. 68-69.

63. Там само. – С. 62.

64. Голос народу (латин.).

65. Там само. – С. 63-64.

66. Там само. – С.64.

67. Там само. – С. 712.

68. Там само. – С.78.

69. Там само. – С. 77-78.

70. Там само. – С. 180.

71. Там само. – С. 173.

72. Там само. – С. 173.

73. Там само. – С. 86.

74. Там само. – С. 166.

75. Там само. – С. 192.

76. Там само. – С. 170.

77. Там само. – С. 196.

78. Там само. – С. 197

79. Там само. – С. 765.

80. Там само. – С. 326.

81. Там само. – С. 712.

82. Там само. – С.546.

83. Там само. – С.206.

84. Там само. – С.560.

85. Там само. – С.704.

86. Там само. – С. 599-600.

87. Там само. – С. 604.

88. Там само. – С. 166.

89. Там само. – С. 166.

90. Там само. – С. 450.

91. Там само. – С. 544-545.

92. Там само. – С. 596.

93. Там само. – С. 737.

94. Там само. – С. 747.

95. Там само. – С. 439.

96. Там само. – С.764-765.

97. Там само. – С. 564-565.

98. Там само. – С.439.

99. Там само. – С. 766.

100. Там само. – С. 766.

101. Там само. – С. 91.

 

Михайло Чорнопиский, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української фольклористики ім. Ф.Колесси Львівського національного університету ім. І. Франка, голова Комісії фольклористики НТШ.