Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Од Мини Мазайла – до Міші-Ґріші-Альони-Крістіни... (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 16 жовт. 2017 р., 05:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:18 ]

 

У вступному слові до двотомника "Микола Куліш" (К.: Дніпро. 1990) Лесь Танюк називає Миколу Куліша видатним майстром українського красного письменства. Разом з тим він правдиво відзначає, що Микола Куліш, як і багато його друзів по "розстріляному відродженню"... почали свій "незавидний, проте повчальний революційний маршрут" як марксисти-ортодокси і навіть пропагатори найбільш скрайніх постулатів доби революції, громадянської війни та "військового комунізму". Його дружина Антоніна Куліш писала: "Пам'ятаю, як говорив він про слова конституції "вплоть до отдєлєнія"; йому ж хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах". Саме тому поданий тут матеріал претендує на повну об'єктивність, що написав його комуніст, паче того – марксист-ортодокс.

 

Академік Микола Жулинський писав про іншого Куліша – Пантелеймона, – що той осуджував насильство і руйнівну силу повсталого люду. Його передусім лякала анархічна розлютованість віками гнобленої черні, яка у своїй кривавій помсті за наругу і насильства може змести з лиця землі не лише храми культури, духовні святині, але й заповіти загальнолюдської моралі.

 

Те трагічне передбачення Пантелеймона Куліша збулося після більшовицької революції і вже Микола Куліш у своїх ранніх творах і листах правдиво показав тогочасне безмірно жорстоке й трагічне життя. Подаю тут витяги й цитати із двотомника Миколи Куліша. Особливо корисно буде почитати це тим, які безперервно нарікають на життя в Незалежній Україні, говорять навіть про голодомор і геноцид, натякаючи, що колись було краще.

 

Спочатку вказую назву твору і рік написання, а потім витяги й цитати. Свої думки й коментарі викладаю курсивом.

 

* * *

По весям и селам 1921 – 1924

Миколу Куліша партія направила перевірити стан шкіл у селах і провести скорочення чисельності викладачів. Ось що він зобачив.

 

Я осматриваю школьное здание и службы. Широкий двор зарос бурьяном и колючками. Всюду запустение и одичание. Неужели нельзя было огород завести или хоть цветники разбить? До революции здесь помещалось начальное училище и, говорят, кроме сада, была еще и пасека.

 

Следующая и последняя комната – изолятор. Нар нет. На полу кучи соломы и грязные рогожки.

 

Где же дети? – спрашиваю я заведующую. Она снимает ночник и освещает солому и рогожи. Кучи вдруг начинают шевелиться, и оттуда показываются детские головки.

 

Это изолятор. Двадцать чахоточных и трахомных детей.

 

Я чувствую как у меня поднимается на голове волос, и спина наполняется ледяным холодком... Видел виды, но такого еще не видел.

 

Еду дальше. Пески кончились, Перед глазами безбрежная степь. В дороге меня застигает ночь и дождь. Голодные и бессильные лошади отказываются идти. Подводчик встает и начинает их бить. Бьет долго, с лютой злостью и отчаянием. На мои протесты он отвечает: все равно, завтра, послезавтра подохнут...

 

Отак поступали з кіньми, яких насильно забрали у багатших селян і передали комунарам-біднякам. Свого коня жоден господар не бив би так люто, а, навпаки, підштовхнув би віз.

 

Обычно в провинции вокруг детского дома ведется неустанная и мелочная борьба общественных групп, мелких группировок и отдельных лиц. При обострении борьбы дом начинает раздираться бесконечными комиссиями, ревизиями, иногда вторжением милиции, агентов ЧК, и, наконец, происходит смена персонала. В результате – никакой отчетности, никаких следов прошлого, а в конце-концов развал и одичание детей.

 

– Ти думаєш, що в суді присудять по правді... Ов-ва, жди правди од суда. Василь дасть судді хабаря, і квит...

 

Так говорят в темную ночь дети.

 

Як бачимо, вже "на зарє совєтской власти" суди були продажні, про що знали навіть діти. Прикро, але нічого не змінилося до наших днів і суди залишаються продажно-совковими.

 

Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые и хозяйственно крепкие, цементированные немецким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок. У дворов бродят тощие коровы. Лошади, которыми славились колонии, шатаются от бескормицы и дохнут.

 

Школы в безнадежном состоянии, детская аудитория редеет с каждым днем. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально и духовно, в этом году ожидает голод. Все мысли вокруг хлеба и грядущей голодной зимы. Наступающий голод первым своим ударом сметает наш неокрепший фронт просвещения. Он рушится и, кажется, надолго.

 

Останавливаюсь на полчаса в хуторской школе. Вокруг школы одинокие кулацкие хутора. Прочные постройки, скирды прошлогодней соломы, хаты под черепичными крышами, стадо коров в степи. Школьное здание сохранилось вполне. Я попадаю в кухню, и меня обдает теплым, пахнущим мясными блюдами воздухом. На столе груда свежего мяса. В углу икона. За партами несколько подростков-девочек, круглоголовых, краснощеких, в чистых, на городской лад пошитых платьях. Младшие группы уже разошлись по домам.

 

С внешней стороны как будто бы все благополучно. Но кто меня уверит, что в этой школе "на досуге" дети не учат молитв и закона божьего.

 

Не виникає у Куліша запитання, чому в хуторах, куди ще не добралася комунізація, люди живуть ситно і заможно. Його тривожить, чи "дети не учат молитв и закона божьего". Не визріває в нього і думка, чи не краще було б всюди відродити колишню господарку, щоб мати що їсти, а вже потім поступово, за бажанням ледацюг, які не хочуть і не вміють працювати, творити комуни.

 

Учительство, доведенное голодом до крайнего отчаяния и ужаса, в предсмертной тоске посылало своих гонцов просить о помощи. Взрослое население разбегалось, покрывая дороги и поля трупами. В двух селах были зарегистрированы случаи людоедства. Родные убивали детей, начиная с младшего в семье, потрошили по ночам, ставили в печь и жарили. Говорили, что жаренное человеческое мясо появлялось даже на базарах наряду с кошачьим, собачьим и лошадиным.

 

В полдень добираюсь до большого села К-ней и заезжаю в детский дом. В низеньких грязных комнатках жужжат мухи и несет зловонием от грязных жалких детских постелек. Нет ни одной наволочки. Водянистая, набухшая кожа на лицах детей делает их чрезвычайно полными и округлыми. Это не детские глаза, а скорее всего крошечных стариков, ожидающих смерти. Недавно был врач, который после осмотра детей заявил, что 50 % их уже нельзя спасти.

 

Я качу степью. Редко, редко встречаются полоски ржи и ячменя. Все степное пространство заросло травой, бурьянами и будяками. Степь одичала, степь мало даст желанного хлеба.

 

А чому "степь одичала"? Чому сільська біднота не бере землю, якої нібито прагнула, коли вона належала заможним селянам і поміщикам, і не господарює? А тому що на землі потрібно тяжко працювати, чого сільська біднота якраз ніколи не прагнула.

 

Вот на дне балки рассыпалось село. Школа, мрачное каменное здание без дымоходных труб, с зияющими, как черные раны, разбитыми стеклами. Черепичная крыша и стены покрылись грязью и плесенью. Я постучался в двери. Послышались медленные шаги, и передо мною появилось живое человекообразное существо, обросшее гривой седых волос, полуобнаженное, в лохмотьях и с палкой в руках.

 

Очевидно, школьная прислуга, – решил я и спросил: "Можно ли видеть вашу учительницу?" Существо вдруг заволновалось: "Я учительница..."

 

Так я странствовал на велосипеде от села к селу, пока не набрел на один большой и глухой хутор. Первый сытный уголок на моем пути. Чисто, уютно, приветливо глянули на меня беленькие комнатки в школе. На окнах и на полу цветы в вазонах. Гитара. Этажерка с книгами. За чайным столом две нарядные учительницы и галантный во всех отношениях фельдшер. На столе чай, белый хлеб, сливочное масло. Я опешил. Неужели тут нет голода! Каким чудом эти хутора оказались вне его смертельного дыхания!

 

Все дуже просто – до тих хуторів ще не досяглося своїми ненаситними руками комуністичне голяцтво. Проте чомусь ані автор, ані ніхто інший не пропонує й не вимагає повернутися до старого укладу життя, щоб позбутися голоду. Прагнуть або обібрати середняків і куркулів і зробити їх також голими-босими, або просто людей знищити, а майно забрати і прогайнувати – щоб усі були рівними у бідності.

 

Листи до Івана Дніпровського – 1923-1934

За понад десять років Микола Куліш написав до свого друга шкільних літ 61 лист (принаймні, стільки надруковано у двотомнику).

 

Вийшло так, що українізували початкову школу, вивели % (здається, на Одещині 62), а коли діждали осені, то виходить, що цей рік більш як 1000 шкіл на Одещині не матимуть українського букваря. (Добра українізація). – 1924 р.

 

У Зінов'євську жара, мухи і вонь. Ходять вулицями баришні і глузують з українізації. – 1925 р.

 

Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну "ухаживать" за женщинами.

 

На цьому й закінчую свого листа. Бажаю тобі, Жане, набрати 80 кіл, а тьоті Марусі 90, а то й цілий центнер (!). – 19/Х 33.

 

Листа написано у розпал голодомору 1932-33 років, коли сотні тисяч українців "набирали вагу", опухаючи з голоду. Що з ним сталося? Мабуть, його вже настільки залякали за "націоналізм", що він змушений був фальшиво підспівувати партії. Це підтверджується наступним листом, написаним через три дні.

 

Зараз я, Жане, переглядаю увесь свій партійний, громадський і особливо літературний шлях, здираю з себе всі помилки і жорстоко самокритикуюся. Написав до редакції "Комуніста" великого листа. Коротко його зміст: 10 – 7 = 3,  себто, що мені треба викреслити з десяти років моєї літпраці (саме в листопаді 1923 узявсь за "97") сім років, що пішли на "Малахія", "Мину", "Пат-сонату", боротьбу з ВУСПП і т. д. і т. п., що протягом них я перебував на антипартійних позиціях і ходив шляхами місцевого націоналізму.

 

Разом з тим Антоніна Куліш у спогадах подає й таке:

"Микола... захотів поїхати в село. Перед тим уже їздили інші письменники і, повернувшись, писали, ніби Україна цвіте, збіжжя на полях красується, дівчата заквітчані, у вишиваних сорочках сміються і співають пісень. Як вміли негідники дурити народ!!! Багато-хто вірить у це й донині. А тоді вже почався голод в Україні, влада забрала у селян весь хліб, і селяни почали вимирати з голоду.

 

Микола поїхав, щоб самому побачити, що діється... Повернувся такий сумний та пригнічений, що я налякалася.

 

– Старенька, якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах – це жах. Уяви собі – по дорогах лежать пухлі й мертві люди. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало.

 

Микола плакав, стогнав і захворів".

 

Антоніна Куліш у своїх спогадах показала ще одну підлу сторону комуністичної держави:

"Одного разу, напідпитку, щиро заливаючись сльозами, Дніпровський – давній друг Миколи ще з Олешківської гімназії – признався що він приставлений до нього як сексот, але клявся, що ніколи в світі не продасть свого ще з дитинства друга.

 

Мабуть тому й у листі до Дніпровського Куліш писав

"Бажаю тобі, Жане, набрати 80 кіл, а тьоті Марусі 90", сподіваючись, що друг-сексот напише у доносі в ГПУ, що Микола Куліш оспівує багату і щасливу радянську дійсність, де люди гарно харчуються і можуть поправитися аж до центнера живої ваги.

 

Лист до Любченка 1925

... до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу. 

 

Листи до О. К. Корнєєвої-Маслової

Це колишній старий монастир – двадцять кілометрів на північ од Києва – і стоїть він між двох гір, над Дніпром. У цей колись монастир ішли спокутувати свої гріхи старі запорожці. Йдучи, пили востаннє горілку, частували друзів, наймали музики і танцювали востаннє од Києва до самого Межигірського Спаса. Потому за ними запиралась монастирська брама і ховала їх одсвіту. Проте, мабуть, і тут вони непокоїли (політичне кубло ж!) самодержавну північ, і тому матінка Катерина це кубло розігнала, а тут заснувала жіночий монастир. Радянська ж влада розігнала, звичайно, і це кубло і заснувала тут цього року Будинок відпочинку для письменників, артистів і художників. І непоганий вийшов, уявіть собі, будинок. Є Дніпро, є місяць уночі, є ставок, є комарі, жінки, діти, є пльотки, є навіть лікар і крокет. 10/VІІІ 33.

 

Виходить, що будинок відпочинку (їх у радянські часи називали ще будинками розпусти) не був кублом, а монастир, навіть жіночий, з погляду комуніста – це кубло.

 

Цими днями я написав листа до редакції газети під назвою "10 – 7 = 3". У цьому листі я, усвідомивши всі свої помилки, викреслюю з своєї літературної роботи сім років. Думаєте легко це робити? 22/ХІІ 33.

 

Лист до дружини з тюрми

Та знай, старенька, що сиджу я недаром. Винний був у націоналістичній контрреволюційній організації. Хай це буде застереженням для наших дітей і хай вони ніколи не в'яжуться з націоналістами, нехай ідуть тільки одним шляхом – шляхом інтернаціоналізму – 26.1.35.

 

За кілька останніх років його остаточно застрашили (дружина, яка відвідала заарештованого Куліша у слідчому ізоляторі, була переконана, що його катували), довели до відчаю і безнадії. Пробував покаятися, щоб вижити і почав навчати цьому дітей. Саме з тих часів пішла перелякана молодь, що відрікалася від батьків – "ворогів народу", від минулого, від традицій, від нації, від мови, від церкви. Далі вони народжували дітей, яких теж виховували у страху перед державою, з подвійною мораллю, у показній відданості комуністично-гепеушній владі. Народ виродився у примітивний совок, у недокацапів-недомоскаликів, що й донині не хочуть вільної держави: аби лиш зверху дали гречку, окраєць хліба, кілька гривень і воно вже щасливе й готове голосувати та йти на мітинги чи ставати тітушками. А що для побудови держави і створення справедливого та заможного суспільства  треба докладати й власних зусиль, – то вже не їхнє.

 

"97" – 1924 р.

К о п и с т к а. Ось воно! Впіймав! Провокація... От ти, мамашо, не вірила, а воно виходить на моє. (Загнув пальця). Попи – раз. (Загнув другого, третього). Дяки – два. Монахи – три. Пани – чотири.

Г а н н а. Ну?

К о п и с т к а. Монашки – п'ять. Вся ця наволоч робить нам провокацію...

 

Саме цих п'ять груп простий селянин-комунар визнав головними ворогами сільської комуни.

П а н ь к о (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це... Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне... Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!..

 

Як бачимо, "ходили, шукали, трусили" й дали вивезти весь хліб самі ж селяни-комунари, котрі потім довідалися, що зерно через Одесу й Херсон вивезли за рубіж.

 

Можна було б подумати, що робили вони цей грабіж в інтересах комуністичної держави, але, мабуть, немаловажним тут було й оте українське "нехай і в сусіда корова здохне". Сільська чернь вирішила зробили голяками й середняків та заможних господарів, які, до речі, раніше не давали тим вошивцям помирати з голоду.

 

П а н ь к о. Раз в одного попа ночували... От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха... Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі...

 

Справді "смішно" – знущатися над чи не єдиною в селі грамотною людиною, яка навчала їх чистої християнської моралі, хрестила ту потолоч, вінчала й хоронила. Чому ті українці  так миттєво морально опустилися, як тільки трапилася така нагода?

 

Д і д  з  ц і п к о м. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком? Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема бога, нема царя – нема й суда, щоб ти знав!..

К о п и с т к а. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м'ясо? Правду кажи, не бійся!

О р и н а (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Л а р и в о н , дай бог йому здоров'ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку...

К о п и с т к а. Виходить, ви їли мертвих дітей?

О р и н а. Авжеж, мертвеньких! Мертвеньких, мертвеньких... Л а р и в о н , спасибі йому, нагострив ножа... А я стала до ікони, помолилася. І боженька бачив, як Л а р и в о н різав, а нічого не сказав. Тільки осміхнувся... Я їстоньки дуже хотіла, аж в голові каламутилось... Я в печі запалила, пополоскала гарненько, чистенько.

К о п и с т к а (аж хитнувся). Що пополоскала?

О р и н а. Маринку, мою донечку... Хоч їстоньки дуже хотілося, проте я в той вечір Маринки не їла. Л а р и в о н їв і дітям давав. Тільки солі не було... Без солі бідненькі їли... Без солі – без солі...

К о п и с т к а (здвигнувся, повів головою). Ша!.. Кажи тихо!.. Покликала?

П а р а с к а. Не докликалась!

К о п и с т к а. Клименко Захар?

П а р а с к а. Учора пішов в поле корінці копати, нахилився й помер...

К о п и с т к а. А Хурса?..

П а р а с к а. Хурса на печі помер...

К о п и с т к а. Та ти всіх оббігала?.. А Барили, Сирота Юхим, Золото Мойша?..

П а р а с к а. Всіх! Барили десь подалися в город. Сирота п'ятий день у хаті мертвий лежить... (Та й замовкла).

 

І хоча обманом, залякуваннями вдалося назбирати 97 голосів (звідси й назва п'єси), щоб ограбувати храм Божий і продати золоту чашу і хрест в надії купити чогось їсти, під кінець п'єси село вимирає з голоду, почався навіть канібалізм.

 

Комуна в степах – 1925

Вишневий. А я теж, як побачив свого хутора, подумав – немов сон, поганий сон: млин стоїть, хати не мазані, бур'яни кругом...  У мене був квітник, а тепер там що?.. Отут мак у мене ріс і нагідки... Що ви тут наробили, хлопці, ой, що наробили! У мене, було, хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер... Гляну, погляну – все чисто не те. (Аж скрикнув од болю й суму).

 

... а я про комуну все думаю... Що той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре, за всіх роби.

 

Аякже, коли сільські ледацюги не бажали працювати на себе, то хіба вони захочуть працювати у громаді? Отак будуть пнутися – один у бригадири, другий у польові, третій у обліковці, інший у сексоти, "а ти, Макаре, за всіх роби". Так продовжувалося протягом майже семи десятиліть, поки комуністи будували соціалізм і комунізм. Багато подібного бачимо й сьогодні і саме оті лінюхи, замість працювати й ставати на ноги, намагаються пробитися до корита, а якщо це не вдається, то всіма засобами обпльовувати українську владу та Незалежність України.

 

Микитко. І хоч би ти раз подивилась на мене сурйозно, Мотронько! Бо ніхто ще не любив мене, Мотронько, хіба що папаша, так і той з голоду передчасно помер, а матері й не пригадаю.

Мотронька. Цигана в комуну!

Лука. Чули? Циган гострий як бритва, голий як бубон, – саме нам під стать. Приймем?

Циган. Мав колись жінку, діти, шатро. Шатро порвалося, а жінка й діти так до людей позвикали, що як почали люди з голоду мерти, так вони й собі за людьми подалися.

Макар. Виходить, діло наше вже циганське, та? Дожилися! Та люди засміють! І так он на сміх піднімають, що не комуна, мовляв, а копиця старців та калік... Понаприймали вас – ні косою, ні вилами, одним язиком плескаєте.

X и м а. Ну й що? Адже для голоти нам комуну дано. І товариш Ленін сказав...

 

Зібралися комунари на загальні збори, мовчазні, похмурі, смутні. Важко підвівся Лавро:

– Порядок денний сьогоднішнім зборам пропонується такий: перше – про ліквідацію комунальної кухні...

 

Вибухли голоси. Хто запропонував? Хай сам скаже!

 

Макар (підвівся). Я подав думку, що не треба нам комунальної кухні. Лучче буде, коли кожен собі харчуватиметься окремо...

Лавро. Так, Макаре, то не лихо, що хліб вийшов глевкий, – трапляється, а лихо, що дехто з нас ще на ідеологію глевкий. Та по дорозі до соціалізму, ви знаєте, що тая комунальная кухня визнача? (По паузі). Половину дороги, от! Себто – хто доїхав до комунальної кухні, той доїде і до соціалізму. І голосую. Хто за комунальную, підніміте руки!

Ахтительний. Нон, камради, ще не все. (До всіх). От що, хлоп'ята та дівчата, мужики й баби! Як глянеш отак, на вашу комуну з хазяйського боку – просто жаль бере. Голі, босі, грішним тілом світите. І робите ж, здається, а нічого у вас не виходить. Р'єн, як кажуть французи. Так оце ми вас присоглашаєм: якщо хочете кращої долі зажити, то переходьте до нас у колектив! По десять рублів на обмундированіє даємо, харч і всяке меню. Хоч сьогодні приходьте, приймаємо!

 

Ніхто не прийшов. Не захотіли ані десять рублів, ані обмундированія, ні харчів і всякого меню, бо там треба працювати, а вони робити не любили й не хотіли з діда-прадіда.

 

Ахтительний. Ну, коли вже на казки пішло, то й я розкажу. Був собі чоловік один на світі. Ну, може, був би і далі, та заманули його одні люди. Заманули, очі зав'язали, вуха агітклейтухом забили та й кажуть – роби-роби, а тоді, як ми розв'яжемо, ти побачиш, соціалізм засвітиться. От той чоловік робить і робить. Та вже другі розв'язали, кажуть – подивись! Подивився – світиться думав, соціалізм, аж то грішне тіло. Ну, земля гуляє, у млині мишва живе й етсетера так далі), як кажуть французи. А партія б'ється, бідна, а влада турбується, щоб в державі хліб був. Та де ж йому взятися, коли циган вже в комуні взявся хазяйнувати. (Удав голос цигана): "Або ти, Макаре, хліб роби, а я буду їсти, або я буду їсти, а ти, Макаре, роби..."

 

Отак загинув Гуска – 1925

Антоніна Куліш: "Співпрацюючи з театром "Березіль", якось Микола почув скаргу на те, що у його п'єсах мало дійових осіб жінок, а в театрі багато артисток, і кожна з них хотіла б грати у п'єсі Куліша. Тоді Микола написав п'єсу "Отак загинув Гуска": в цій комедії було 11 жіночих ролей".

 

Гуска. Тулумбас, ви його знаєте, двадцять років апостола в соборі читав, разу не помилився, а оце в неділю, почавши як слід (удаючи) "апостола Павла чтє-е-ніє", раптом чуємо: "Я мав,– читає, – дом на Міщанській ву-ли-ці, одібрали – я оддав, я мав, – бере вище, – дом на Базарній ву-ли-ці, одібрали – я оддав, я мав, – ще вище, – дом на Садовій ву-ли-ці, одібрали – оддав, дак куди ж ти дивишся... боже?" Та як заплаче, плаче, а тоді як зарегочеться. Істерика-с. Так-с! Бо справді три будинки мав, і всі одібрали, а ви кажете – революції нема, вона скінчилась, га?

 

Гуска. Стоїш, а в повітрі ще дужче паскою пахне, бо вдома вже печуть, та які!

Секлета Семенівна (у спогадах). По триста яєчок у паски клала...

Івдя. Одних жовтків!

Секлета Семенівна. Самих жовтків! А Киящиха, Мар'я Панасовна, п'ятсот сорок поклала.

Гуска. Чотирнадцятого апріля. Точно... І от вже до плащаниці йдемо. Пам'ятаєте?

Івдя (у спогадах). Дівочки, як анголятка райськокрилії, в голубому, в білих комірчиках, пам'ятаю: Устонька, Настонька, Пистонька, Хростонька, Христонька, Онисонька, Охтисонька попереду, а Саватій Савлович, а Секлета Семенівна, як голуб з голубкою, позаду...

 

Ковбасою, паскою пахло все життя! А тепер?

 

Як гарно описане святкування Великодня в українській сім'ї перед приходом комуністичних правителів, з якою любов'ю показана родина Гуски! А тепер батько цієї великої родини – звільнений з посади й заляканий пролетарською бандою – сидить вдома та боїться зайве слово сказати. Його донечки взагалі не мають жодних перспектив, бо через своє "непролетарське" походження не зможуть знайти роботу, також не зможуть вийти заміж, бо достойні женихи загинули на війні першої світової, а решту потім нищили  ленінсько-троцькістські розбійники, що пішли війною на Українську Народну Республіку. Багатьох заслали на Сибір, посадили в тюрми, відправили на каторжні роботи. А пролетарсько-бідняцькі женихи, звичайно, не "опустяться" до того, щоб одружитися з освіченою, добре вихованою дівчиною з благородної, колись заможної сім'ї. За таких умов небагато треба, щоб з'їхати з глузду чи стати божевільним або й накласти на себе руки.

 

Хулій Хурина – 1926

Секретар. Запитання Чухальської сільради... До цього розписка: Я, громадянка Пистимія Окопна, продаю свого чоловіка Кирийона за пляшку горілки Марфі Озерній. Були за свідків... Всіх п'ятеро... я розписуюсь – Пистимія Окопна.

Божий. Ну?

Секретар (читає). Чухальська сільрада просить повідомити, чи може таке бути?

 

Ось до чого за неповних десять років докотилась загальнолюдська мораль.

 

1-й святитель. Жони мироносиці!.. Сказав господь: загинеш, згинеш, Україно, не стане й сліду на землі... Чи не так воно сталося?.. Що бачимо ми? Червоний антихрист блює на нашу Україну скаженою піною... Стліває віра й правда, сумно шумлять і стогнуть святії навіть верби, звівши свої попалені віти до небес... Стогне соборна Україна, як старчиха, бо обідрана стоїть уночі... Комуністи і жиди пограбували й запоганили мощі наші...

 

Секретар. Товаришу Божий!.. Поштова вулиця в нас уже має революційну назву...

Божий. Яку?.. Коли?..

Секретар. Імені Фрідріха Енгельса... Затверджено в протоколі великої президії виконкому ще року 1921-го за № 5421... 

 

Голод, холод, розруха, а комунари вже у 1921 році навіть у селах перейменовують вулиці. Коли ми взялися відновити історичні назви львівських вулиць у 1990 році, то нащадки тих комунарів скиглили, що грошей і так бракує, краще пустити їх на щось інше.

 

Ямка. Я думаю, що можна буде... Все одно Фрідріха Енгельса громадянам нашим тяжко вимовити... І візники плутають... Везуть до маклера Енгельсона.

 

Пташиха. Женвідділ? Знаємо!.. Як був церковний шлюб, то був і чоловік мені люб, а як пішла реєстрація, то знайду із двадцять я... Оце усе їхнє повчення.

 

Зонá – 1926

Кучка. Темний! Не бачу вашої революції! В клубі цигарки палять і матюкаються... А в церкві, сину, тихо, і я тепер, немов оце бачу... свічки... сонце у вікнах...

 

Пуп. Авжеж песимізм! Б'ємо у весільні бубни, а життя кричить: "Караул!" Електрифікація! Кого? Чого? Вошей? Солом'яних хаток? Гною?

 

Пуп. Товстозаде міщанство заплювало революцію! Був Жовтень. Був ранок. На обріях у мареві дзеркалилась комуна... А тепер? Квіточки, болонки, моди і поруч злидні, старці, купи гною? Зонá! Порожньо і сифілістично в степах республік.

 

Хто старався, працював, той і доробився до "квіточок, болонок, мод", а ледарюги, гаволови, лежебоки залишилися злиднями, жебраками, купами гною, які ще й із занепадом сімейної моралі, поширеною розпустою лише плодили сифіліс.

 

Перша жінка. Ха-ха-ха! Ще що видумали!

Другий робітник. Їй-бо, Ваню! Шусть на жінки! На півгодини!..

Друга (регочеться). Ти здурів, Степане...

Перший робітник. Для разнообразія?

Другий робітник. Так, Ваню! Щоб без розврату! Бери мою, а я твою!... На один раз, і більше щоб ні-ні-ні...

Перший робітник (пригортаючи жінку другого). Дайош! Бери мою!

Перша жінка (до чоловіка). Ванічко... А бити не будеш? З ревнощів?

Перший робітник. Дурна ти... тут по-друзьки, по-хорошому... Випили, погуляли, помінялись, і шабаш!

Другий робітник. Без розврату... (помінявшись жінками, розходяться).

 

Пуп. Товаришу бульваре! Товариші дерева, кущі, стовпи, ліхтарі! Христос – мрія! Його не було, нема й не буде... Одні попи... І соціалізм – хвора мрія потомленого людства! Нема й не буде! І вас, товариші дерева, заплюють... А тебе, лисий (до пам'ятника Леніну), за ідеалізм... із соняшної системи вишпурнуть!..  

 

Народний Малахій – 1927

Не зовсім розумію ідею цього твору. Хіба що у автора був намір показати, як комуно-більшовицька система доводить людей до втрати глузду, до недоумкуватості. До того ж затуманеними, задурманеними зображені не одиниці, а майже більшість членів того неприродного, насильно збудованого суспільства – і сам Малахій, і його дружина з дочками, і Агапія, і санітарка у психіатричній лікарні та й працівники радянської влади не відзначаються інтелектом, а тупо виконують все, що наказують зверху. Та все ж і тут можна надибати досконалі образки тогочасного соціалізму.

 

Кум

– Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?

Малахій

– Себто?

– Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?

С у с і д и

– А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк – а воно вже полиняло, аж біле.

М а л а х і й (усміхнувся)

– Далі!

К у м

– Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всіх, як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всі головами – мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?

– Чому нитки гнилі, а панчохи на третій день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? І лікаря не докличешся, хоч тричі помирай?  

 

Єдине, що у цій п'єсі можна побачити позитивного, це несміливе бажання згадати про українську мову.

 

М а л а х і й

– Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, між іншим, чого наша мова у порога віки вистояла? Бог про неї забув, як мішав язики на вавілонській башті. Крім того, дух святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу.  

 

Патетична соната – 1929

Б а т ь к о. "Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!" Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить".

 

Б а т ь к о. Хм...  Он росіяни – цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо – тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

 

С т у п а й. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..

М а р и н а . Кому? Більшовикам? Бандитам? Бидлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно). –

С т у п а й. Принаймні по-українському звернувся: "Збирайся на смерть", а не "Готовься к смерти". Матрос! А генерал П е р о ц ь к и й скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.

 

В о н а. Ви не шуткуєте. Скажіть, хто ви тепер? Якої нації? Де ваша нація?

Я. Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація.

В о н а. Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!

 

Вічний бунт – 1932

Конторник. Щоб догнати й перегнати, потрібні калорії. Бодай фізіологічний мінімум...

 

З мене все списали, весь належний мені цукор, думаю. Другий місяць не одержую ж. Це значить, 29,9 калорій з мене геть. Хліба дають 300 грам, недодають 202 калорії, м'ясо-риби не дають – геть 213 калорій. Отже, з мене, так би мовити, щодня позичається на індустріалізацію – 444,9 калорій.

 

Не солодко, справді, бо немає цукру, проте не гірко, бо немає й перцю.  

 

Ромен. Село! Село на нашій Україні сливе таке, як і було – село! такі ж хатки і ті ж млинки, хіба що менш їх стало – млинів та церков. Церква, правда, не ремонтована – антирелігійний прогрес. Але сільбуд ще довш не мазаний, брудний, обшарпаний! Село! До найближчої лікарні тринадцять кілометрів, в кооперативі нічого немає, крім трьох пар чобіт, правда, як брали хліб, то привезли дещо мануфактури на принаду! – горілки та пудри, більш нічого нема.   

 

Ромен. Так-так... Я справді забув про колгосп край села, за убогенький колгосп з нашими здохлими тракторами, з катаральним радіо і з мрією ста сорока членів про три пари чобіт, що в кооперативі.

 

Дівчина. А вам що? Уже не подобається, що Гайка з незаможниками одкопали сім’ям кулацького хліба? Понад 3000 пудів хліба?

Ромен. Мені не подобається, що на той рік хліб закопають глибше. Так глибоко, що навіть Гайка його не побачить і не докопається. Хліб треба купувати, а не копати...     

 

Ромен. Що не кажіть, громадство, а таки товариші з города нам дуже допомагають працювати: то приїдуть шефи у труби заграють, то промову котрий скаже, як говориться, ділом і словом. От і зараз товариші нам допомогли: хліб забрали, а нам промову сказали, а в промові й правда є. Бо таки справді попи нас, християн, одурили. Першим християнам сказали, що прийде Христос незабаром, в скорому часі, другим і третім – через тисячу літ, а вже нашим дітям і батькам, – що прийде, а коли – то "сіє незвісно". Боюся тільки, щоб так само у вас не вийшло з кооперативними чоботами, як у них – з Христом. Будуть чоботи, а коли – "сіє незвісно".

 

Ромен (істерично). Аби ж дехто! Ціла країна! Спотикається. Учора було мило – сьогодня не стало. Мила нема! Без мила будуємо соціалізм. Доля жінки, правда, змінилась – то була прикута до печі, тепер до черги в це-ер-ках.

Гість (німецький робітник, який приїхав на завод для обміну досвідом.). Was ist das – tsche-ret?

Ромен. Черги!

Другий. Que се que sest tze-er-ca?

Ромен. Це-ер-ка. Бракує всього! Мало! Тісно! Дорого! Все у нас дороге, крім людського життя. Атрофуються вищі почуття: згорів робітник – цех працював, привезли махорку – збігся весь цех. Далі кілька слів про наші досягнення. Коротко. Вони у нас великі й високі, але їх, по суті, нема. Це парадокс, але це так. Наші досягнення – це великі споруди, вони – як єгипетські піраміди, але користі з них, як з єгипетських пірамід. Я скінчив.  

 

Прощай село – 1933

Ільченко. Ну гаразд! Нехай мені од революції довіку тепер буде – ні. До смертної межі. А тобі за віщо, молодая зміно? От ти був у піонерах. Три роки вибігав...

 

М о т р о н а. Батькові вибивав очі колишнім хазяйством. Хату хотів спалити за те, що краща на кутку, попа в хату не пускав...

 

Оксана. І не вірю я тепер ні в бога, ні в чорта, ні в духів, ні в позадухів.

 

Пархімча. Так! Агрошколи й досі нема. Парк садили – посох. Будували баню – розвалилася, це так. Але суцільна колективізація – це така справа, що не треба й бані.

 

Оксана. Це така історія була – не треба й роману. Як почали складатися в колгосп та тільки коні звели, аж тут хуга. Б'є, мете, мороз з отакими очима. Трусяться наші конячки, мерзнуть, ...ребра – як щаблі в драбині, а що очі, то вже така туга в них, така печаль, що хто ж ми такі після цього? Клас чи підчихвости кулацькі?" То насилу переконали, що які ж то ми ще сучії сини, що навіть стайні не можемо поставити! Ну, й заходилися. Цегла була, то стіни скоро склали. А кинулись дерева – нема!

 

Так ми тоді що? Дві хати порожні стояли у райзу з розкуркулених. Дак ми до тих хат уночі: нишком підкотилися і до ранку вибрали все дерево. Найняли майстра, посточували, погемблювали. Знайшли, пишемо, до райзу, давай нагороду. Приїздить, дивиться – справді дерево. "Яку ж я вам дам нагороду?" Отам, кажемо, на хуторі дві розкуркулені хати. Дерево вже хтось покрав, то одпиши нам цеглу.

 

Малим хлопчиком я бачив як крали для колгоспу дерево з нашої стодоли. Було пополудні літнього сонячного дня. Я сидів на порозі хати, коли раптом почув гамір і побачив, як на наше подвір’я в’їжджає кілька возів з людьми. Здебільшого то були мешканці нашого села. Вони кинулися поспіхом та, як мені видалося, дуже охоче розбирати нашу величезну стодолу. Мати в той час виконувала свій "святий обов’язок" на колгоспному полі. Батько був на роботі на державних ставах, а сільська голота за наказом колгоспного керівництва завзято розбирала недавно побудовану батьком споруду з наміром украсти її для колгоспу.

 

Шпіцери в Нижній Лукавиці – мій батько та його брат Семен – належали до заможних господарів, але "другі москалі" розорили їх до нитки. У батька забрали поле, коня, реманент, посівне зерно і картоплю, сіно, солому, навіть матеріал для будівництва нової хати. А тепер забирали стодолу. Хтось повідомив батьків. Першою прибігла мати, почала плакати, просити, лементувати. Прийшов і батько, взяв у руки вила і тихо сказав: "Забирайтеся звідси!". Голодранці немов справжні злодії – що встигли повантажити на вози, те вкрали і квапливо покинули наш двір. Із залишків стодоли батько побудував хату, яка стоїть донині.

 

Дмитрик (хапаючи повітря). Скажу!.. От ви з центру, то якої я справді ідеології, зрозумієте, коли я скажу, що мій батько в сю ніч заховав золоті гроші, персні тощо. Я ніколи не знав, що у нас, тобто в нього, є золото і що він ховає, а сьогодні вночі підгледів. Як повернулися од вас та лягли, він, чую, каже мамі, що тепер ті гроші небезпечно вдома ховати, треба в Мотрони... А я подумав, які ж гроші? Коли бачу, мама засвітила світло, – золоті. Він поніс їх до вас, себто до Мотрони... А я за ним назирці, нишком, і бачив, де вони ховали... У вікно бачив...! Я ще вночі хотів вам про це сказати, та вас довго вдома не було. Потім побіг додому, чи не ховають ще чого. 

 

Ось вам і рідний український Павлик Морозов!

 

О к с а н а. А друге, ухвалили ми перебороти в собі всю релігію і сьогодні, зараз попалити всі ікони. Позносити всі на майдан до церкви, скласти в кучу й спалити. Уже й по хатах агітувати та збирати пішли...

Марко. Товаришко бабо Оксано! Та нам зараз треба людей сколективізувати, коней позводити, реманент по-ввозити, насіння, а не ікони. На біса вони? Послі попалимо! Послі!

О к с а н а. Я не нова. Уже за шістдесят, та у мене мислі нові, діду! Новими думками цвіту.

 

Дивина та й годі! Звідки у людей, навіть похилого віку, появилася така ненависть до церкви, до релігії, до Бога? В чому секрет комуністичної пропаганди, яка змогла за короткий час так "перекувати" людей? Мусимо констатувати, що влите в душі батьків, дідів, прадідів комуно-більшовицьке зло глибоко осіло в підсвідомості і робить свою чорну справу й у наші дні.

 

Рано-вранці край села виряджались в дорогу дві партії люду: одна під проводом Марка виселялася на новий колгосп, другу, невеличку, де стояли Зосим, Ільченко, Мотрона, виселяли за межі УРСР.

 

Отак! Не бажаєш йти до колгоспу – ПРОЩАЙ СЕЛО в Україні, ЗДРАСТУЙ Сибір або, в кращому випадку, степи та пустині азіатських територій.

 

Мина Мазайло – 1929

(комедія)

Мина і його сім'я, опріч сина Мокія, рвуться поміняти прізвище Мазайло на "благородніше", хоч би Мазалов і відректися від свого батьківського, козацького минулого. Прагне Мазайло вчинити так, як тоді модно було поступати серед більшовиків: Джугашвілі став Сталіним, Бронштейн – Троцьким, Зільберштейн – Богдановим, Розенфельд – Каменєвим... і таких були сотні або й тисячі. Отож і наш хохлуйчик вирішив "облагородитися". Оскільки син Мокій був проти, то сім'я Мини викликала з Росії на допомогу примітивно-яру шовіністку тьотю Мотю. Брат Мини Тарас занурений у козаччину і не приймає такої українізації, яку тоді розпочали українські комуністи, а хоче сам не відає чого. Своєю поведінкою він фактично допомагає тьоті Моті – на жаль, так завжди було в нашій історії, коли Україну кожен бачив по-своєму і тим дуже спритно користали вороги нашої мови, культури, незалежності.

 

Р и н а (дочка Мини Мазайла).

– От на! А папа не те що од Мокія (син Мини Мазайла) укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а "спаґ'і"...  А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

 

А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя якнайскоріше приїхала.

 

Мазайло.

– І раптом – перед очима (у загсі) якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича, Засядь-Вовк на Волкова, Ісидір Срайба на Алмазова.

Р и н а.

– Було б попросити і нам Алмазова.

Далі жінка і дочка наввипередки:

– Сіренєв! Сіренський!

– Розов! Де Розе!

– Тюльпанов!

– Фон Лілієн!

Мазайлиха.

– З Мокієм що робити?

Мазайло.

– Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!

 

Тьотя Мотя.

– Не бачили, не читали? "Харків" – написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь – не "Харьковь", а "Харків"! Навіщо, питаюсь, навіщо ви іспортілі город?

 

Дядько Тарас.

– Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Є слово "універсал", а ви "маніфеста" заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Рідне слово "пристрій" ви на "апарат" обернули. Українізатори!...

 

Так дядько Тарас критикував українізацію 1920 - 1930 років. Виходить, краще ніякої українізації, аніж така, що чимсь трохи не до вподоби дядькові Тарасу.

 

Тьотя Мотя.

– Всі козаки говорили по-русскі. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, Остап і Андрій – і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і спіавть по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто ж просто безобразіє!

Дядько Тарас.

– Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському...

Тьотя Мотя.

– Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив по-вкраїнському, що й Гоголь ваш?...

Дядько Тарас.

– Він не говорив, але він... боявся говорити. Він – наш.

 

Мокій до батька.

– А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти – валуєвський асистент, папо!

Тьотя Мотя (урочисто).

– Харківський окрзагс на підставі Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.

Р и н а.

– Тьотю, яка ж радість!..

 

Микола Куліш означив п'єсу Мина Мазайло "комедія", хоча то є справжнісінька трагедія. Адже українець зрікається свого роду-племені і пнеться стати великоросом. Трагедія ще й в тому, що мазайли на нашій землі не переводилися протягом московитсько-комуністичного панування, насичена мазайлами-мазєніними й Незалежна Україна. Незважаючи на те, що Росія веде агресивну війну проти України, загарбала частину наших земель, теперішні мазайли-кацапчуки напевно інстинктивно вважають, що "війна війною", а москалеві все одно треба догоджати, і далі розмовляють мовою ворога-окупанта (приходять на пам'ять іронічні слова М. Гоголя: "Ні, не встанемо, матінко!"). Вбитий віками у підсвідомість непереборний страх перед нащадками угро-монголо-фінів не дозволяє багато кому з українців стати самим собою і повернутися до віри й мови своїх предків.

 

Все ж час бере своє і ті, на перший погляд безнадійні русскоязичні малороси, врешті зрозуміють, що навіть останній москаль-п'яниця ніколи не вважатиме їх за свою рівню, а матиме їх за малоросів, хохлів, рагулів і що в них залишається лише єдиний шлях – стати повнокровними українцями, шанувати свою мову й культуру, пишатися своїм багато тисячолітнім минулим і тільки так стати гідними громадянами планети Земля.