Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Об’єднатися в різноманітності, або Ще раз про українську національну ідею. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 1 жовт. 2018 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лист. 2018 р., 03:51 ]

 

Дзеркало тижня. Випуск №35. 22 вересня - 28 вересня 2018 року

 

Сучасними пріоритетами патріотичних стратегем української національної ідеї ми приречені вимостити цю дорогу.

 

Попереду "русского мира" йдуть не "зелені чоловічки" і танки, а шовіністична російська ідея з імперсько-демагогічними, традиційно накресленими самодержцями приписами "как обустроить Россию". 

 

Звісно, за рахунок "всего мира", але України — насамперед!

 

Гібридну війну, нав'язану Путіним Україні, підживлюють несумлінні журналісти, недобросовісні письменники, одержавлені церковники, продажні соціологи і пропагандистcько-брехливі ЗМІ тоталітарних режимів. Адже війна йде в пошитій ними — інженерами людських душ (за кривопророцтвом вождя світового пролетаріату) — інформаційній одежі неправди. 

 

Від дезінформаційних джерел гібридизації, глобалізованих вічно тоталітарною Росією, "стіною Яценюка" не захиститися. Будь-яка інформація, по-перше, подібно до квантових частинок, за теорією квантової механіки, вривається крізь зачинені двері, одночасно досягаючи соціуму на клітинному рівні.

 

По-друге, Росія в Донбасі воює не за Донбас: "Вся Вселенная должна быть русской".

 

Не обов'язково всім розумітися на квантовій механіці чи світовій політиці — універсальності старовинного рецепта "клин клином вибивають" гібридна війна не зменшує. Допоки імперсько-загарбницький мотив править нашим північним сусідом, а його етнічні межі не зменшаться до етнічних земель московитів, доти його державна ідея антагоністична українській національній. Але світ про це не знатиме, бо українці мріятимуть "запанувати в своїй сторонці", а Росія віками лиходіятиме в  їхній

 

Нині ширяться різні способи звільнення Криму, Донбасу, однак тут не обійтися без української ідеї, яка б у сучасних реаліях надихала народ почуттям правоти, патріотизму й соборності, консолідувала його на захист суверенності, збереження національної ідентичності та історичної пам'яті, рідної мови, культури, вільного інформаційного простору, творення єдиної Помісної Церкви; зміцнювала імунітет до денаціоналізації, опірність інформаційним фейкам Кремля, помагала протистояти новим внутрішнім і зовнішнім викликам та небезпекам. 

 

На жаль, своєї національної ідеї Україна так і не виробила. Стратегії розбудови держави за лекалами української національної ідеї, що акумулює людино-націоцентричність, синергійність і соціогуманістичність державотворення, яке ґрунтувалося б на інтересах корінної нації, ми не маємо. І досі сперечаємося про те, яку Україну будувати. Без спільної ідеї і праці, нема й синергії. 

 

Коли постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись правом вето на її рішення, безбоязно-цинічно нападає на іншого учасника ООН, то річ не лише в сусідських відносинах, а й в ефективності системи світового порядку, зокрема у відповідальності однієї нації (країни) перед іншою, в агресивності їхніх національних ідей. Україна має зміцнювати нацбезпеку паралельно з розбудовою власних збройних сил, вступом до міжнародних альянсів колективного захисту, не забуваючи про те, хто нас ділив, нищив етно-лінгво-інтелектоцидами, голодоморами упродовж віків, і нині продовжує це робити. 

 

Отже, розглядаймо українську національну ідею комплексно, як феномен національного і духовного відродження, концепт складної соціально-економічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної генези і водночас як багатофакторну програму розвитку України, стратегію (план дій) її уряду на майбутнє, де складники української національної ідеї стануть пріоритетними стратегемами державотворення, підвищать його суб'єктність, субсидіарність, конкурентоспроможність та інші якості сучасного управління розвитком.

 

Національна ідея — це стратегічна канва, спроектована національною елітою не задля піару самовисунення в президенти, а як орієнтир поступу спільноти, що через інтегральні складники залучає до державотворення всіх патріотів України і поза нею сущих, провладних і опозиційних політиків, інтелектуальні сили, ініціативи громадськості, моральних авторитетів, інших активних громадян та інституції. 

 

У такому контексті українська національна ідея для українства є не тільки програмою дій на завтра, а й засвоєнням і збереженням набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій. Водночас — це науково обґрунтовані, інноваційно-інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Це — матриця для об'єднання народу, його ідеологічна основа, семантично вагоме і лаконічно висловлене гасло; рівно ж — стратегічна лоція, за допомогою якої маємо привести український корабель у гавань державності європейського рівня. Тобто складники ідеї мають націлювати націю на виконання триєдиних функцій: консолідацію, ідентифікацію та євроінтеграцію з вектором на світовий цивілізований розвиток. Захід давно це зробив, забув і нас не розуміє чи не хоче (не може) зрозуміти. 

 

Власне, українцям насамперед треба бути націоцентричними, керуватися єдиними  соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно  вдосконалювати складники ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми: Україна — соборна, українська і гідна цивілізованого людства (СУГ).

 

Така формула виразно проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складники трансформуються в своєрідні СУГестії,за допомогою яких нація може вплинути на якість опрацювання стратегії розвитку держави, її модернізацію і захист. Тобто вдосконалювати як суспільну систему, де, з одного боку, людина, нація і цивілізований світ — триєдино необхідне підґрунтя суспільного розвитку; з другого — складники СУГ як основоположні маркери й орієнтири руху. Це вимагає не лише планування і прогнозування розвитку нації, а й його конкретного стратегізування в рамках української національної ідеї, відповідно до інтегративних індикаторів розбудови структур національної держави, вносячи необхідні доповнення до Конституції України, законів тощо. 

 

Отже, на базі національної ідеї маємо розбудовувати національну державу, яка корінному українському народові допоможе втілити в життя своє природне, мовно-культурне, релігійне та історичне право на самовизначення і самовираження. Ця ідея не заохочує "обустраиваться" за рахунок загарбань чужих земель, не активізує імперські прагнення керувати світом, не стимулює гегемонію політичної "багатополярності" під російським, американським, китайським чи будь-яким іншим прапором — вона налаштовує на розвиток культурного розмаїття, де голоси сильних світу цього не роблять безголосими упосліджені ними ж нації. Тільки трансформувавши складники української національної ідеї в стратегеми розбудови, кожен українець і всі разом зможуть відповісти на запитання "Хто я?" і "Що зробив для Української держави?".

 

Стратегеми — це ті генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких мають рухатися й самовіддано працювати і людина і нація, аби не канути в небуття. Тоді нації не занепадають, а, навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи й добробуту, незалежно від багатства їхньої країни. 

 

Вчені довели: економічні фактори, природні ресурси не компенсують зла корупції, державної клептоманії та нетрудового збагачення від створених офшорів, екстрактивних інститутів, що ошукують власний народ, роз'єднують націю, продукують бідність і соціальну байдужість. 

 

Ми не лише не були готові до війни у військовому аспекті. Насамперед ми не були єдині ідеологічно-інформаційно як спільнота. І не тільки тому, що українці, заколисувані віками російсько-імперськими брехливими міфами, не могли уявити, що "старший брат", який насправді завжди був Каїном, може несподівано завдати удару ножем у спину. Це аксіома для нащадків. Як і те, що ми досі не об'єднані національною ідеєю. В українців не було постійної захисної плівки з просвітних знань, системи ідеологічно-інформаційного забезпечення, не було державної системи контролю "дез" і "фейків" Росії. Це віками гальмувало духовно-інформаційну мобільність українців і нині заважає їх національному самовизначенню та інтеграції в цивілізований світ, вступу в колективні форми захисту, вибору відповідного лідера нації. 

 

Отже, виникає нагальна потреба сформувати новий рівень громадянської свідомості з високим статусом згуртованості нації, культури її колективного мислення, креативу творення нових знань і сталого передавання їх наступним поколінням для підвищення щільності захисної плівки, опірності денаціоналізації, прориву в світ і донесення до нього правди. 

 

Йдеться про темпи розвитку інтелектуального капіталу задля тяглості розвитку нації, підвищення освіченості, креативності, високої духовності та моралі, зрештою, пізнання світу й себе. Ідеться про слово, де думка, ідея, мова виступають знаннєво-інтелектуальним (духовно-інформаційним) обручем об'єднання людей, інтелектуальним ресурсом буття і духовним щитом захисту від дезінформаційного імперського опіуму одержавленої церкви, її метропольних міфів і анафем, що підживлюють відцентрове кочубейство, "старшобратство" і провінційне малоросійство, починаючи з привласнення чужих земель, імен, історії, ідей аж до придумування ідеологем новоросійства, формування нового "советского человека", "русского мира" тощо.

 

За таких ворожих дій не можна жити лише гаслами національної ідеї довоєнних часів. Гібридна війна вимагає нових форм кіберзахисту. Українська національна ідея закликає зосередитися на інформаційно-інтелектуальному аспекті, що передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як їхню єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись, об'єднуючись історично, ментально й національно.

 

Ми втратили частину території, але не зменшилось почуття соборного патріотизму нації. Це доказ, що ці почуття формує не проста, а комплексно інтегрована єдність, що має триєдине підґрунтя: визнання спільної історії минулого, консолідація бажання територіальних громад працювати заради омріяної держави майбутнього (політична воля впроваджувати соціально-економічні реформи, темпи євроінтеграції, україномовний простір, єдина національна Церква тощо). 

 

Ідеологічна доктрина СУГ девальвує ура-патріотичні популістсько-метафоричні характеристики майбутнього України як сильної, багатої, квітучої тощо і водночас ставить її поступ на чітку канву світових індикаторів (рівень людського розвитку, згуртованості нації, інноваційно-інвестиційні впровадження, уклад економіки тощо). Рівно ж — акцентує увагу на моделі соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістичних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси населення націю як національно свідому спільноту з притаманними їй духовно-якісними характеристиками (усвідомлення національної ідентичності, збереження традицій, виховання патріотизму й згуртованості нації, бажання стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки). 

 

Отже, в широкому плані йдеться про поступ шляхом реалізації пакета видимих і невидимих активів, які уможливлюють зберегти національну ідентичність у системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, що емерджентно забезпечується якісними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітаризації та екологізації. Зрештою, створюється спільнота, де магістральною цінністю стають рівні економічні та політичні права кожного. Україна починається з кожного свідомого її ідеї. Лише здолавши скалу перешкод, набувши якостей, притаманних розвиненим націям, можемо прокласти "хоч синам, як не собі" дорогу у вільний світ. 

 

Сучасними пріоритетами патріотичних стратегем української національної ідеї ми приречені вимостити цю дорогу. Де соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, не тільки участь у євроатлантичних заходах колективної безпеки, у безвізі й культурно-показових ін'єкціях, а й консолідація на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині й нації, їхній свідомості й ментальності, які мобілізують, надають їм когнітивно-філософської і світоглядно-об'єднавчої спрямованості. Цьому має сприяти здатність лідера об'єднати національною ідеєю народ на побудову і захист власної держави — української України. Ця якість не означає зловмисної спекуляції гаслом "Україна лише для українців". Його затаврував іще Михайло Грушевський, позиціювавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні і працюєш задля її добра, ти — українець.

 

Українськість не визначається тільки етнічністю, а почасти презентує політичну націю, почасти — громадянську, яка будує державу титульного народу. Де націоналіст — це передусім патріот, який любить свою Батьківщину, як поляк любить Польщу, і не більше. Проте є українець польського чи іншого походження. 

 

Отже, українськість — це ексклюзивний здобуток нації, який треба не лише зберегти, а й розвивати як національну барву українського народу в різнокольоровому світовому суцвітті. Щодо цього надзвичайно недалекими видаються озвучені у ВР піарні заклики вічного кандидата в президенти України Ю.Тимошенко укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Фактично ще раз — єднатися треба, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо національної ідеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили. 

 

Нині світоглядно-стратегічне значення формули СУГ у тому, що вона свідчить: не ми перші в цивілізованому світі вимощуємо свій національний шлях розвитку. Тому будьмо гідними розбудови своєї модерної національної держави як багатоаспектного завдання в сенсі вибору найкращих цінностей людства з низки його багатогранних якостей. Гітлерівська Німеччина, колишній Союз чи нинішня Північна Корея нібито були і є консолідованими спільнотами. Але це не та консолідація, не ті лідери, цінності й суспільні норми поведінки. Зрештою, не ті стратегічні пріоритети державотворення, не той інклюзив.

 

Саме запозичення досягнень прогресивного людства з позицій стратегем української національної ідеї не дасть Україні забути, що нині вона на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу розумного колективного захисту цивілізованого світу, його цінностей та доброчинства. Аби на "межі" православ'я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об'єднатися в Єдину Помісну Церкву. Ці дискурси мають гармонізуватися, відстоятися і соціалізуватись. А донесення її сенсів до світу припинить спекуляції щодо переслідування українцями "всех русскоязычных" чи геноциду щодо поляків, буцімто вчиненого ними на землі української Волині.

 

Справжні ж геноциди в Україні — це Великий Голодомор, штучно створений комуністами в 1932—1933 роках, та депортація ними кримськотатарського народу 1944 року, як і проведена поляками 1947-го операція "Вісла", внаслідок якої трагедія спіткала лемків. 

 

Втілення моделі української національної ідеї комплексно імплементує соціогуманістичні засади з їхнім вектором на паритетний захист життя і людини і нації, заодно спираючись на світову культурологічну основу. Зокрема, сповна уможливлює скористатися мудрими органічно-простими настановами Махатми Ганді своєму народові в постколоніальний час його національного і духовного відродження: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими; я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

 

Пам'ятаючи це, ми в пострадянський період повинні умислитися в українську ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник, надавши їй соціогуманістичниого імперативу як ідеї "сім'ї" у міжнародних відносинах (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов'ю, а голоси тих, що уявили себе сильними світу, не мають морального права робити безголосими постколоніально-радянські народи).

 

Ідею відповідальності націй перед нацією Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину народів і народностей, які прагнуть стати або вже стали на шлях повернення до своїх духовних джерел. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН, проведеній з нагоди п'ятдесятиріччя організації, не застановився. Ця рефлексія притаманна сузір'ю інших великих соціогуманістів минулого — Масарику, Гавелу. Її пропагує відомий американський історик Т.Снайдер, розглядаючи історичну відповідальність-шкода — лише Німеччини перед Україною. Адже не лише вона одна з країн ЄС і США, не згадує обіцянки Україні, беззахисній і без'ядерній з їхньої вини. Інші тим часом загарбують її території, русифікують корінні народи, далі розстрілюючи національні ідеї, лідерів, збивають цивільні літаки з дітьми, фальшуючи: "нас там нет". 

 

Узагальнивши соціогуманістичні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: не дайте сильним світу цього запропастити людину. Та стає страшно: занепадають нації, їхні мови, традиції, молодь. Лише оберігаючи і людину і націю, збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, допоки на її землю ненаситно позирає загарбник.

 

Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть під парасолькою НАТО. Дипломати, вчені-гуманітарії повинні ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бжезінського щодо польсько-українських відносин. Ми спроможні усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття — "прощаємо, і просимо вибачення" — як державно-непорушного, щиро-співчутливого і морально-соціогуманістичного, замість відкривати "другий фронт" гібридної війни на радість реаніматологів імперії зла. 

 

Чи не розумніше накльованим нині в президенти скористатися історією Великого Князівства Литовського, аби націлити ЄС на активізацію дій сектору сучасної східноєвропейської політики; на синергію зміцнення національної безпеки України, Польщі, Литви, Білорусі та інших країн Балто-Чорноморської гряди; на повернення автокефалії Київській Помісній Церкві, яка в майбутньому може стати медіатором об'єднання християн римо-католицького і візантійсько-православного обрядів, активізуючи у світі екуменічний (і не тільки) рух.

 

В умовах глобалізації гібридної війни за новий переділ світу та "обустройство" старої "империи зла" українська національна ідея світоглядно стверджує цивілізаційну раціональність соціогуманістичного вибору вектора перспективно потужної синергійності в сучасному розділеному світі. 

 

Коли чую щоденні зведення про воєнні дії в Донбасі, особливо про нові кровопролиття серед захисників української національної ідеї, самі вириваються слова-молитва: Боже, бережи Україну в змаганнях об'єднати світ в його різноманітності!