Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Новоросія – імперський синдром Кремля. (Автор: Волович Олексій)

опубліковано 22 лист. 2015 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 груд. 2015 р., 01:53 ]

Журнал «Офіцер України», №6 (43), 2014

 

 

 Виступаючи 17 квітня ц.р. під час прямої лінії, президент Росії В. Путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса – они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю».

 

При цьому Владімір Владімірович, «ничтоже сумняшеся», перекрутив загальновідомі факти: Харківщина або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Однак донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам'яті Новоросію – антиукраїнський колоніальний проект Катерини II.

 

24 травня «ЛНР» і «ДНР» підписали угоду про створення «Федеративної Республіки Новоросія», до складу якої, згідно з їх планами, має увійти 8 областей України – Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Одеська. Укладався цей «документ» після закінчення з'їзду «народних представників» квазі-республік, який організував глава руху «Юго-Восток» Олег Царьов.

 

2 липня у Москві відбувся «круглий стіл», присвячений розробці підручника з історії «Новоросії». В заході взяли участь кілька представників сепаратистів, екс-нардеп О. Царьов, редактор газети «Завтра» чорносотенник О. Проханов, генерал Л. Івашов, «атеїст-сталініст» А. Вассерман, директор Інституту країн СНД К. Затулін, «теоретик англосаксонської змови» М. Старіков і київський журналіст-українофоб О. Чаленко, який, «рятуючись» від «бандерівців», утік до Москви. Ось ця українофобська компанія намагалася визначити «ідеологію Новоросії», обговорити питання формування ідентичності та «системи цінностей» її мешканців. За словами представника «Народного фронту Новоросії» О. Зінченка, ідеологію підручника в першу чергу визначатиме належність до «русского мира».

 

Ось як сприймає Новоросію вищезгаданий затятий україноненависник А. Вассерман: «Я имею украинское гражданство и вообще родом из Одессы – столицы Новороссии. Украина оккупировала Новороссию в 18-м году, и я эту оккупацию им до сих пор не простил и прощать не намерен...». «Великий» ерудит і герой брейн-рингів Вассерман мав би знати, що на той час Новоросії вже не існувало понад 100 років. Якщо проаналізувати все, що пише Вассерман про Україну, то його вже давно слід позбавити українського громадянства.

 

Довідково:

Переселення іноземців на територію України розпочалося ще за цариці Єлизавети. Так, у 1752 році навколо Новомиргорода (нині Кіровоградська область) на обжиті українськими селянами і козаками землі було переселено сербів, угорців, болгар, волохів і молдаван.

 

Доволі часто між новими переселенцями та українськими козаками виникали непорозуміння та сутички, але на боці колоністів була імперська влада. 1753 року сербів розселили на землях Січі та південної Гетьманщини на правому березі Сіверського Дінця, де було утворено Слов'яносербію, що межувала з землями донських козаків. Кордон між запорозькими та донськими козаками було встановлено указом імператриці Єлизавети ще у 1746 році.

 

У 1762 – 1763 рр. Катерина II видала два маніфести про іноземну колонізацію Півдня України і переселення на його територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших народів.

 

Катерина II поставила завдання розчинити український етнос серед інших етносів, позбавити його національних ознак і самобутності і врешті-решт, повністю його зросійщити. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких була більшою за чисельність новопоселенців. Російській експансії козаки протиставили ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих, підтримуваних царським урядом колоністів.

 

Новоросійська губернія на Півдні України існувала на козацьких і татарських землях двічі: в 1764-1783 рр. з центром у Кременчуку і в 1796-1802 рр. з центром у Новоросійську (пізніше Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ).

 

На початку XIX століття її було розділено на три – Катеринославську, Херсонську і Таврійську. До складу найбільшої Херсонської губернії входили сучасні Херсонська, Миколаївська, Одеська, частини Кіровоградської та Дніпропетровської областей України, а також Придністров'я.

 

Після чергової російсько-турецької війни (1806-1812 рр.) у 1822 році було утворене Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1874 року і складалося з трьох згаданих губерній. Термін «Новоросія» ще певний час використовували як географічне поняття.

 

І нині Путін та його оточення намагаються наповнити цей термін новим політичним змістом, взявши його за підставу для анексії південно-східних областей України.

 

Новоросія — «исконно русская земля»?

На зламі XV-XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, відтісняючи мусульманських сусідів, що відкривало дорогу українському населенню в просуванні до Чорного і Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю.

 

У 1690-х козацькі полки гетьмана Мазепи захопила турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їхньому місці нинішні Каховку і Берислав.

 

На початку XVIII століття українські козаки і селяни вже домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території, де з'явилася густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобод та містечок.

 

Спроби витіснити українське населення або асимілювати його з російським в царські часи не мали широкого успіху. Так, у 1851 році у складі понад мільйонного населення Херсонської губернії частка українців становила 70%, а «великороссиян» – лише 3 %.

 

В середині XIX сторіччя у Херсонській та Катеринославській губерніях українці складали 73,5 %.

 

За підсумками всеросійського перепису населення 1897 року у Російській імперії, на той час 85% мешканців «Новоросії» були українцями.

 

Упродовж другої половини XIX от. частка переселенців з українських губерній до «Новоросії» була найбільшою.

 

Наприкінці XIX сторіччя територія Криму разом з південною частиною нинішньої Херсонської області входила до складу Таврійської губернії, що існувала з 1802 по 1821 рік.

 

За даними перепису 1897 року у повітах Таврійської губернії українська мова була найпоширенішою (42,2%), російська – на другому місці (27,9%) і татарська – на третьому (13,6%). Проте серед міського населення Таврійської губернії найпоширенішою була російська мова (49%), потім татарська (17,2%), ідиш (11,8%) та українська (10,4%).

 

У 1794 році частка росіян на Правобережній Україні становила всього 0,1%, на Лівобережній – 5,2%, в Новоросії і Таврії – 19%.

 

У другій половині XIX століття населення Донеччини, за рахунок російських переселенців, збільшувалося в 5 разів швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії.

 

За даними перепису 1897 року, на українській етнографічній території проживало 3,8 млн. росіян, що становило 11,7% від 27,8 млн. всього населення.

 

За переписом 1926 року, на території УРСР проживало 4,2 млн. росіян (12,1% від всього населення), а в 1939 році – 2,7 млн. (9,2%).

 

За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн. українців і 8,3 млн. росіян, відповідно 77,8% і 17,3%.

 

У 2001 році частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39,0%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Дніпропетровській – 17,6%, Херсонській – 14,1%, Миколаївській – 14,1% і Одеській – 20,7%.

 

Українці і татари – нащадки спільних пращурів

За повідомленнями грецьких істориків — Гомера (8 ст. до н. е.), Арістея (7 ст. до н.е.), Гакатея (6 ст. до н.е.), Геродота (5 ст. до н. е.) – Кримський півострів був заселений таврами (або, як ще кажуть, таврійцями), які споконвіку за своїми звичаями, особливостями побудови та облаштування житла, культурою, віруваннями і похованнями були спорідненими з праукраїнським материковим населенням Подніпров'я. Римський географ Пліній Старший у своїй «Природничій історії» (77 р. н. е.) пише про таврів як про древній народ Криму. Римський історик Таціт (55-120 роки) писав про антів (праукраїнців) і таврів як про один народ. Таври прийняли назву «русичі» ще до часів перших руських київських князів Аскольда і Діра.

 

Кримські татари остаточно сформувалися як народ у Криму в період Кримського ханства (1441 – 1783 рр.). Вони є нащадками різних етнічних груп, що населяли Крим і Північне Причорномор'я в різні часи – таври, скіфи, сармати, алани, анти, кімерійці, гуни, готи, хозари, печеніги, черкеси, турки, римляни, протоболгари, монголо-татари, огузи, кипчаки, карлуки, угри, італійці та греки. Практично українці і кримські татари мають спільних пращурів, зокрема, таврів.

 

У другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму. Згідно з переписом 1666-1667 років, в Кримському ханстві мешкало 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів та 920 тис. українських невільників, переважна частина з яких настільки адаптувалися до життя серед татар, що не бажали повертатися до України. Так, 1675 року під час походу на Крим кошовий отаман І. Сірко вивів звідти 7 тис. українських бранців. На питання кошового, чи бажає хтось із них залишатися в Криму, щонайменше 3 тис. осіб дали ствердну відповідь, аргументуючи це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні у них немає нічого.

 

До середини XVIII століття запорожці вже заснували свої поселення в Криму у передмісті Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі непоодинокі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, але й в нетривалі періоди мирного життя. Коли у 1675 році в татарських степах сталася посуха, отаман І. Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. На докори гетьмана І. Самойловича про поступки татарам отаман І. Сірко відповів: «...Коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно».

 

В Конституції гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно поєднують долю козацького народу з Кримською державою».

 

І сьогодні, після анексії Криму В. Путіним, українці і кримські татари, ставши жертвами імперського свавілля, об'єдналися в боротьбі проти окупантів за визволення Криму.