Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Німеччина та Польща: від столітніх протистоянь до стратегічного партнерства. (Автор: Січень Іван)

опубліковано 27 трав. 2016 р., 09:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 черв. 2016 р., 10:22 ]

 

У рамках проекту «Українсько-німецькі відносини: вчора і сьогодні, міфи і правда», а також в інших своїх публікаціях Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» вже неодноразово порушував тему національного примирення учасників Другої світової війни, як підґрунтя для об’єднання Європи, а також налагодження конструктивного співробітництва між Німеччиною та її колишніми жертвами і супротивниками.

  

 

 

 

Зокрема, одним із найбільш яскравих прикладів врегулювання міжнаціональних проблем, які стали наслідком злочинної політики нацистського режиму гітлерівської Німеччини щодо інших народів, є налагодження відносин особливого партнерства між ФРН та Ізраїлем після того, як німецька сторона визнала себе винною за Голокост єврейської нації та взяла на себе відповідальність за її відродження та безпеку.

 

Разом з тим, на мій погляд, ще більш драматичний та надзвичайно складний характер мав процес взаємного примирення Німеччини і Польщі, які змогли подолати історичне протистояння народів обох країн. На відміну від Голокосту, це протистояння мало набагато глибше коріння і відзначалось не тільки ситуативними, хоча і вкрай трагічними подіями Другої світової війни, але й тривалими протягом багатьох століть попередніми збройними конфліктами між німцями та поляками.

 

Протягом тривалого часу подібні конфлікти супроводжувалися численними жертвами з обох сторін, коли захоплювалися та анексувалися суміжні території, що і призвело до фактичного знищення Польської держави в рамках серії розподілів країни між Німеччиною (Пруссією) та Росією (СРСР). Останній такий розподіл стався в 1939 році внаслідок реалізації радянсько-німецького пакту«Молотова-Ріббентропа» і послужив причиною найбільш складних проблем у польсько-німецьких відносинах післявоєнного періоду.

 

Так, з одного боку, протягом Другої світової війни, в ході бойових дій між Німеччиною і Польщею та подальшої окупації польської території, загинуло та було знищено близько 7 млн. польських громадян. У відношенні до загальної чисельності тодішнього населення Польщі це стало однією із найбільших людських втрат серед інших країн-учасниць Другої світової війни. Причиною був жорсткий опір поляків гітлерівській агресії, що викликало масові репресії нацистів проти усієї польської спільноти.

 

З іншого боку, за рішенням Потсдамської конференції 1945 року, що фактично підбила підсумки Другої світової війни, Польщі були передані деякі спірні територій, що входили до складу Німеччини, включно з Верхньою Сілезією, Померанією та Східним Бранденбургом. При цьому німецьке населення у примусовому порядку було переміщене з цих територій на внутрішні німецькі землі із застосуванням жорстких, у т. ч. силових, заходів – без будь-яких компенсацій. Загалом з колишніх німецьких територій було виселено до 12 млн. етнічних німців та ще понад 5 млн. німців депортовано з самої Польщі.

 

Все це слугувало потужним чинником взаємних претензій, недовіри, неприязні та навіть ненависті між німецьким і польським народами після Другої світової війни. Крім того, додаткову перешкоду німецько-польському примиренню (у повному розумінні цього слова) створив післявоєнний розподіл Німецької держави на Федеративну Республіку Німеччини (ФРН) та Німецьку Демократичну Республіку (НДР), які увійшли до сфер впливу двох протилежних систем антагоністичного характеру, а саме – Заходу і Росії.

 

При цьому, як і НДР, Польща також підпала під контроль Москви, що змусило Варшаву проводити суто проросійську політику, в т. ч. і на німецькому напрямі. Так, комуністична влада Польщі на чолі з Владиславом Гомулкою визнала Східну Німеччину та розпочала всебічне співробітництво з нею, а також стала на бік Росії у плані політичної конфронтації з ФРН.

  

 

 

 

Зі свого боку, уряд Західної Німеччини під керівництвом першого Федерального канцлера ФРН Конрада Аденауера(1949-1963) проводив власну, досить жорстку політику стосовно радянського блоку. Основу такої політики складало невизнання НДР, а також відмова від встановлення дипломатичних та інших відносин з країнами, що визнали суверенітет Німецької Демократичної Республіки. Крім того, керівництво ФРН висловлювало категоричну незгоду з рішенням Потсдамської конференції щодо передачі німецьких земель іншим державам, у т. ч. Польщі. Позиція уряду ФРН з даного питання активно підтримувалася значною частиною населення країни та т. зв. «Союзом вигнаних» – громадською організацією німецьких вигнанців з колишніх територій Німеччини і Польщі.

 

Такі обставини фактично унеможливили встановлення політичних зв’язків між ФРН та Польщею на офіційному рівні. У такій ситуації головну роль у діалозі сторін та зближенні німецького і польського народів взяли на себе їх релігійні інститути. Основними з них стали Католицька та Протестантська церкви у Федеративній Республіці Німеччина та Католицька церква у Польщі, що мали беззаперечний авторитет у своїх країнах.

 

У період з 1954 до 1968 рр. саме німецькі та польські церкви стали одним із основних каналів налагодження принципово нових відносин між ФРН та Польщею. Зокрема, як німецька, так і польська церкви визнали взаємну відповідальність сторін за трагічні події Другої світової війни та післявоєнного часу, а також започаткували систематичний обмін листами-зверненнями і меморандумами, зустрічі і конференції та інші двосторонні заходи, під час яких визначалися можливості німецько-польського примирення.

 

Іншим каналом підтримки зв’язків між ФРН та Польщею залишалась торгівельно-економічна співпраця двох країн, що зберігалась на досить високому рівні, незважаючи на існуючі проблеми політичного та ідеологічного характеру. Так, ще до встановлення дипломатичних стосунків між двома країнами, в середині 1950-х років у Варшаві було відкрито торгівельне представництво ФРН, а у Франкфурті-на-Майні – торгівельне представництво Польської Народної Республіки (ПНР).

 

У 1963 році економічні стосунки між ФРН та Польщею були закріплені в рамках першого офіційного документу – Торгівельного протоколу, підписаного міністрами торгівлі ФРН і ПНР. Внаслідок виконання досягнутих домовленостей ФРН стала першим, за обсягами торгівлі, партнером Польщі серед країн Західної Європи. Головним чином ФРН постачала до Польщі машини, промислове обладнання та хімічну продукцію, зокрема, добрива для сільського господарства. Своєю чергою, основними статтями польського експорту до Західної Німеччини стали продовольчі товари, вугілля та інша сировина для німецької промисловості.

 

З урахуванням набутого досвіду, у 1965 році між ФРН та Польщею була укладена нова торгівельна угода, що регулювала їх товарообіг на період 1966-1969 років. За цим документом передбачалось збільшення обсягів взаємних поставок на 50%. Крім того, у Кельні було відкрито нове торгівельне представництво Польщі.

  

 

 

Наведені вище обставини створили основу для змін у політиці ФРН на східному напрямку після обрання у 1969 році новим Федеральним канцлером ФРН представника коаліції Соціал-демократичної та Вільної демократичної партій Німеччини – Віллі Брандта. На відміну від К. Аденауера, новий глава західнонімецького уряду мав принципово інше бачення післявоєнної Європи. По суті, В. Брандт і його прихильники відмовились від конфронтації з Польщею з приводу НДР та втрачених німецьких територій і висловили готовність розпочати офіційні переговори щодо врегулювання німецько-польських відносин.

 

При цьому була висунута пропозиція залишити у минулому весь тягар політичних та дипломатичних проблем між ФРН та Польщею. Сприятливим чинником у вирішенні даного питання стало також і певне налагодження стосунків між ФРН та Радянським Союзом, що фактично контролював зовнішню політику Польщі. Зокрема, у серпні 1970 року ФРН і СРСР підписали «Московський» договір, що, по суті, мав характер мирної угоди сторін, та відкривав шлях і для розвитку співробітництва ФРН з країнами Центрально-Східної Європи (ЦСЄ).

 

Так, результатом наведених процесів стало укладення ФРН та Польщею у грудні 1970 року т. зв. «Варшавського» договору, що мав вирішальне значення для післявоєнних відносин німецького і польського народів. Документ підтверджував проходження кордону між ФРН і Польщею по рікам Одер та Нейсе, як це було визначено Потсдамською конференцією у 1945 році. Крім того, було задекларовано наміри сторін щодо відмови від будь-яких територіальних претензій у майбутньому, а також заходи з подальшої нормалізації та комплексного розвитку стосунків між двома країнами у політичній, економічній, науково-технічній та культурній сферах. Після імплементації договору передбачалось встановлення повноцінних дипломатичних відносин ФРН і ПНР.

 

Ратифікація «Московського» та «Варшавського» договорів у німецькому парламенті відбувалась досить складно внаслідок негативного ставлення до досягнутих домовленостей з боку партійного союзу ХДС/ХСС. Представники цих партій звинувачували керівництво ФРН у зраді німецьких інтересів та невиправданих поступках «…на користь СРСР і його союзника Польщі». При цьому найбільш негативну реакцію супротивників «Варшавського» договору викликали закріплення у ньому факту включення німецьких земель до складу ПНР, а також невирішеність проблем вимушених німецьких переселенців.

 

Незважаючи на зазначене, у травні 1972 року договір між ФРН та ПНР все ж таки був схвалений Бундестагом. У подальший період, шляхом довгих та напружених переговорів Бонну і Варшаві вдалося подолати більшість проблем двосторонніх відносин, у т. ч. щодо взаємних компенсацій постраждалим під час Другої світової війни та після неї. З метою подальшого збільшення обсягів торгівлі між двома країнами ФРН надала Польщі досить значний фінансовий кредит.

 

  

 

Разом з тим, справжній прорив у німецько-польських стосунках, які набули принципово нового характеру, стався після закінчення «холодної війни», розпаду радянського блоку та об’єднання Німеччини. Символічний акт примирення між новою Німеччиною та Польщею стався 12 листопада 1989 року у ході візиту до Польщі (Верхньої Сілезії) Федерального канцлера ФРН Гельмута Коля. Через рік – 14 листопада 1990 року – взаємні зобов’язання двох країн щодо гарантій безпеки та відсутності територіальних претензій одна до одної (включно з підтвердженням проходження кордону по рікам Одер та Нейсе) були підтверджені в рамках «нового Варшавського договору». А вже наступного року – 17 липня 1991 року – у Бонні був підписаний Великий Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво між ФРН та Польщею (окрім іншого, вирішував вкрай чутливе питання щодо прав німецької меншини у Польщі та польської діаспори у ФРН).

   

 

 

Крім того, важливе значення мало створення у 1991 році ФРН, Францією та Польщею т. зв. «Веймарського трикутника» з метою реалізувати концепцію побудови спільної Європи. Насамперед, у цьому плані ФРН і Франція зосередили зусилля на сприянні процесам європейської та євроатлантичної інтеграції Польщі в контексті підготовки Варшави до вступу в Європейський Союз і НАТО.

 

Загалом наведені акти сформували необхідну нормативно-правову базу для започаткування повномасштабних стосунків між ФРН та Польщею у воєнно-політичній і торговельно-економічній сферах. У рамках вже таких відносин обидві сторони реалізовували взаємовигідні інтереси, що повністю відповідали їх стратегічній меті.

 

Так, Польща становила інтерес для ФРН, як потужний ринок для німецької високотехнологічної продукції, а також як можливість перенесення на польську територію своїх виробничих потужностей для використання більш дешевої робочої сили. Втілення зазначених планів супроводжувалось заходами німецької сторони зі збільшення інвестицій у розвиток економіки Польщі, а також з передачі їй нових технологій та надання допомоги в модернізації інфраструктури і навчанні персоналу. Поряд з цим, окремою метою керівництва ФРН стало створення зони воєнно-політичної стабільності на східному кордоні Німеччини – шляхом підключення Польщі до загальної системи європейської колективної безпеки.

 

У свою чергу, спираючись на підтримку ФРН, Польща дістала унікальну можливість як ґрунтовно реконструювати свою економіку, так і повернутися у Європу. Зокрема, вже у 1995 році Польща вийшла на перше місце серед торгівельних партнерів ФРН з числа країн колишнього радянського блоку, випередивши Росію. В подальшому, у 1999 році, Польща, однією із перших країн ЦСЄ, стала повноцінним членом НАТО, а у 2004 році – Європейського Союзу. При цьому загальний обсяг інвестицій ЄС в економіку Польщі склав приблизно 40 млрд. дол. США, що дозволило їй увійти до складу провідних членів організації.

 

Під час підготовки та після вступу Польщі до НАТО і ЄС активізувалося і німецько-польське співробітництво у військовій та військово-технічній сферах. Основними формами такого співробітництва стали підготовка польських військовослужбовців у військових навчальних закладах ФРН, проведення двосторонніх військових навчань та участь у навчаннях Об’єднаних збройних сил Північноатлантичного союзу, взаємодія німецьких і польських підрозділів у рамках миротворчих та антитерористичних операцій Альянсу (зокрема, в Іраку та Афганістані).

   

 

 

Крім того, після приєднання Польщі до НАТО у складі Північноатлантичного союзу був сформований багатонаціональний корпус «Північ-Схід» зі штабом у польському місті Щецин, за участю військових підрозділів ФРН, Польщі та Данії. Пізніше, у 2013 році, розпочалося створення «Веймарської бойової тактичної групи» (фактично, спільної батальйонної тактичної групи ФРН, Польщі та Франції), як елементу сил швидкого реагування Європейського Союзу.

 

Вагомий внесок зробила ФРН і у переоснащення Збройних сил Польщі на нові види озброєння та військової техніки західних зразків. Зокрема, у період 2002-2003 років ФРН на безоплатній основі передала Варшаві 128 танків Leopard 2A4 та 10 БРЭМ BpZ2. Цією технікою були озброєні підрозділи 10-ї бронекавалерійської бригади та інших формувань 11-ї бронекавалерійської дивізії польської армії. У 2013 році ФРН і Польща уклали нову угоду про надання польській стороні ще 14 машин Leopard 2A4 та 105 більш сучасних танків Leopard 2A5, а також 12 броньованих ремонтно-евакуаційних тягачів BpZ2 та 200 автомобілів військового призначення.

 

Позитивну роль у зміцненні довіри та зв’язків між ФРН і Польщею на двосторонньому рівні відіграло також заснування спільних фінансових фондів з реалізації проектів надання допомоги жертвам нацистських переслідувань у період Другої світової війни, а також з розвитку культурного співробітництва двох країн. Зокрема, на початку 1990-х років було створено чотири таких фонди, у т. ч. фонд «Примирення» з підтримки жертв нацизму, «Фонд німецько-польського співробітництва» в галузі науки та збереження пам’ятників німецької культури у Польщі, фонд «Пам’ять» з утримання могил німецьких солдатів, які загинули на польській території в період Першої та Другої світових воєн, а також «Молодіжний фонд», що займається питаннями розвитку стосунків між німецькою та польською молоддю.

 

Водночас уряд ФРН збільшив обсяги фінансування ряду наукових і культурних інституцій в Польщі, в т. ч. Західного інституту у Познані та Сілезького університету, а також центрів польської культури і інформації у Дюссельдорфі, Берліні та Лейпцигу.

 

Крім того, у Польщі активно працюють відділення фондів провідних німецьких партій, у т. ч. Фонду К. Аденауера, Фонду Ф. Еберта, Фонду Ф. Неймана, Фонду Г. Зайделя та філії ряду німецьких культурних організацій – Німецького фонду охорони пам’ятників, Німецько-польського інституту в Дармштадті, Інституту Гете та ін.

 

На цьому фоні одним із визначальних чинників перевірки надійності та щирості німецько-польських відносин стала збройна агресія Росії проти України, що розпочалась у лютому 2014 року.Реакція Берліну та Варшави на дії Москви підтвердила стратегічний характер партнерства між ФРН та Польщею, які продемонстрували здатність до проведення спільної політики із захисту європейської безпеки, підтримки своїх союзників з числа країн колишнього СРСР та ведення тиску на режим В. Путіна.

 

Так, принципи та основні напрями взаємодії ФРН і Польщі у кризовій ситуації, що виникла внаслідок нападу Росії на Україну, були обговорені на вищому рівні під час візиту Федерального канцлера Німеччини А. Меркель до Варшави 12 березня 2014 року. За підсумками цієї та інших зустрічей лідери ФРН і Польщі виступили із жорстким засудженням нападу Росії на Україну, а також категорично відмовились від визнання російської анексії Кримського півострова.

 

Водночас Берлін та Варшава стали основними ініціаторами заходів ЄС зі зміцнення єдності Європейського Союзу та послаблення його залежності від Росії, трансформації НАТО в плані переорієнтації Альянсу на протидію загрозам з боку Москви, введення комплексу політико-економічних санкцій проти Російської Федерації, а також надання допомоги Україні у політичній, економічній та, певною мірою, у військово-технічній сферах. Зокрема, в рамках політичної підтримки України, ФРН та Польща виступили ключовими провідниками ідеї європейської інтеграції Української Держави у спосіб як практичної реалізації програми ЄС «Східне партнерство», так і підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом.

 

Разом з тим, протягом досить тривалого часу А. Меркель відмовлялась підтримати заклики Польщі щодо розміщення військ НАТО на території країн ЦСЄ, вважаючи це недоцільним та таким, що може лише загострити обстановку в регіоні. Пізніше, у зв’язку з невиконанням режимом В. Путіна Мінських домовленостей щодо врегулювання ситуації на Сході України, а також активізації Росією провокацій проти країн НАТО у Балтійському та Чорноморському регіонах, позиція керівництва ФРН зі згаданого питання радикально змінилася.

 

Так, на початку квітня цього року А. Меркель погодилась з необхідністю розгортання сил Північноатлантичного союзу в Литві, Латвії, Естонії та Польщі на постійній основі і висловила готовність направити до їх складу німецькі військові підрозділи. Ці плани мають розглядатися під час чергового саміту НАТО у Польщі 8-9 липня цього року. Ухвалення позитивного рішення з наведених ініціатив сприятиме як подальшому зміцненню зв’язків між ФРН та Польщею, так і посиленню безпеки Альянсу на Східному напрямку.

 

Сьогодні між ФРН та Польщею ще зберігаються деякі суперечності та проблеми, пов’язані з їх історичним минулим, а також особливостями розвитку сучасної ситуації в Європі та позиціями кожної з цих країн. Насамперед, це стосується взаємної недоброзичливості певних груп німецького та польського населення, певного зміцнення позицій радикальних і націоналістичних сил в обох країнах на підґрунті погіршення економічного стану ЄС, а також незгоди Варшави з окремими аспектами політики Берліну.

 

Зокрема, польська сторона не сприймає вимоги керівництва ФРН щодо жорсткої економії бюджетних коштів членами Європейського Союзу та допуску до Європи біженців із регіонів Близького Сходу і Північної Африки. Крім того, протягом останнього часу додатковою проблемою у німецько-польських відносинах стала негативна реакція Варшави на критичні зауваження ФРН щодо порушення демократичних стандартів у Польщі.

 

Все це активно використовується режимом В. Путіна у рамках цілеспрямованої інформаційної кампанії з провокування напруженості у відносинах між ФРН та Польщею, як головними ініціаторами і рушійними силами політики ЄС в контексті тиску на Росію та підтримки України. В той же час розбіжності між Берліном та Варшавою мають здебільшого ситуативний та зовнішньо привнесений характер, що дозволяє обом країнам успішно долати існуючі проблеми та фактично зводить нанівець провокаційні зусилля Москви з порушення їх стратегічного партнерства.

Аналітичний центр "Борисфен Інтел".