Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Не виголошене слово над могилою Михайла Гориня (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 18 січ. 2013 р., 13:23 Степан Гринчишин

Покійний був повністю посвячений незалежности України. В його характері акумулювалися риси українця, сповненого непокори ворогові, гнобителеві України. Ніщо і ніколи не могло змусити його йти на який-небудь компроміс з ворогом. Він надзвичайно глибоко усвідомлював, що тільки щоденна, безперервна, послідовна праця на визволення народу дасть добрі результати для нашої свободи. Осягнуті ним знання національної історії і боротьби за незалежність стали життєдайним ґрунтом для діяльности у нових умовах, коли російський імперіалізм давав тріщини, коли т.зв. моноліт тоталітаризму розсипався на очах під впливом ударів новітнього часу. Українські дисиденти надзвичайно зручно і вдало використати історичний момент. Хоча, коли почали свою протестну діяльність, здавалося, що тоталітаризм непохитний і незламний. Проте вони глибоко усвідомлювали, що солідарна діяльність патріотів України зуміє пробити начебто вічну і непорушну стіну до світла і волі.

 

Дуже важливим в цей час було нав’язання тісних контактів з новим явищем у суспільно-громадському житті, як національно свідомі структури, що апелювали до демократії, свободи слова і думки, національної незалежности. Саме Прибалтика першою задекларувала важливі політичні постулати. Контакти і певна співпраця поглибили правозахисний рух. Дисидентство стало не лише серйозним політичним опонентом москво-більшовицького окупаційного режиму, але й відкривало історичну перспективу його усунення. Тому невипадково організаторів українського правозахисного руху, як і в інших колоніях, іменованих т.зв. республіками, режим застосував через судові органи жорстокі покарання. Не уникнув судів і таборів ГУЛАҐу і Михайло Горинь.

 

Прихід дисидентів у місця політичних покарань відкрив можливість, помимо жорстокого внутрішнього режиму концтаборів, контактувати насамперед з учасниками українського підпілля 40-50-х років ХХ століття; взаєморозуміння, спільність і єдність політичної мети різних поколінь, що боролися проти окупантів, чітко окреслювало засоби, тактику і стратегію як особистісної поведінки, так і політичної позиції. Ось чому дисидентсво моментально набуло міжнародного резонансу. Перестала існувати імперія – зав’язаний наглухо мішок: усе, що відбувалося на території України, ставало відомо в світі, певна річ, завдяки налагодженій системі оповіщення. Це особливо дратувало режим, який нічого іншого не міг придумати, як «наклепи» на «прекрасну» радянську дійсність.

 

Уся ця діяльність стала чинником пробудження свідомості в широких колах суспільства. Імена дисидентів стали відомі широкому загалу, набули символу борців за нове, вільне життя. Все, що потрапляло із малої зони у велику, було вибуховим матеріалом, бо звичайна людина побачила правду, гостру і неприховану, про дійсність як у великій, так і в малій зонах. Читання, поширення т.зв. самвидавських матеріалів поступово перетворювало суспільства у відкрите, навіть позбавлене страху, готове до масових акцій. Публіцистика Михайла Гориня в цей час, разом з іншими учасниками і авторами дисидентського руху, набула широкого резонансу як в Україні, так і поза її межами.

 

Михайло Горинь, образно кажучи, випереджував час своїм розумінням історичного виклику; адже йшлося не лише про викриття антилюдської системи москво-більшовицького тоталітаризму, на порядку денному стояло питання політичної зміни в Україні, що знаходилася в петлі ідеологічного, політичного та економічного безправ’я. Заклик до якоїсь «революції» був би щонайменше провокацією з наступною хвилею репресій. Тому правозахисна стратегія полягала в підготовці ширшого загалу українського суспільства до масової активності. Час на неї не забарився: момент т.зв. «перебудови», «гласності» (за принципом дозволено все, що не заборонено) вніс у суспільне життя неповторні явища. Поза межами імперії, наприклад, у Польщі народжується «Солідарність», а в імперії – прибалтійська «Саюдіс», які власне й готували свої суспільства до власної незалежності. Цю роль фактично здійснював в Україні Народний Рух, що на початках мав офіційну приставку «за перебудову». Як він утворився, загальновідомо, але, якщо прискіпливо глянути на цей просто незвичний для тоталітаризму процес, то, очевидно, не буде помилкою вважати ймовірну присутність в усіх цих починаннях засекречених працівників та агентів КҐБ. Ситуація перебувала під контролем, очевидно, до певного часу, коли ж Рух набув масового і часто спонтанного характеру, то якою не була проникливою і сильною згадана репресивна структура, НРУ фактично вийшов з-під контролю. Відомо, що навіть така досконала репресивна машина, яка існувала в СРСР, вже не спромоглася стримати руху мас. Навіть криваві акції в Прибалтиці чи в інших місцях імперії, як правило, не дали результатів, навпаки, поглибили політичну кризу тоталітаризму, який неухильно прямував до свого логічного краху.

 

У цих умовах Михайло Горинь активізує свою діяльність у напрямку ідеологічного «озброєння» Руху, вироблення стратегії, яка відповідала б кінцевій меті – утворенню Незалежної Соборної Української Держави. Знову ж таки, молодий політик бачить Україну єдиною і неподільною, власне ідея М.Гориня провести День Злуки могутнім, масовим «ланцюгом»  крізь усю Україну отримала в усіх обласних структурах Руху, який на той час уже став всеукраїнською громадською організацією, колосальну підтримку. Маси відгукнулися на заклик провести «ланцюг», це було свідченням, що ідея єдності українського народу і його етнічних територій жила в серцях людей і сприймалася як незаперечний факт. Власне ця позиція трохи пізніше дала блискучі наслідки під час проведення референдуму про Незалежність і обрання першого Президента. Після проведення «ланцюга» навіть найбільші скептики ставали переконаними прихильниками української державності, вже не існувало будь-яких ілюзій, що імперія зла втримається в Україні, що її існування розрахована на лічені хвилини. Звісно, що в багатьох областях, як і в центрі, протистояння народу і влади мали драматичні колізії. І все ж, остаточна перемога залишилась за народом. Бо він – творець держави. (До речі, враховуючи нинішню критичну ситуацію в Україні – навряд чи хтось міг її тоді передбачити, – сьогодні варто не забувати цієї істини).

 

З виникненням Руху і розвитком його діяльності Михайло Горинь переїжджає в Київ і в отриманім приміщенні Руху, куди безперервно і з усіх областей України, з’їжджалися рухівці, проводить, як досвідчений організатор, ряд необхідних організаційних і політичних заходів.

 

Нарешті, важлива сторінка в біографії цього політика, участь як депутат у Верховній Раді. Варто лише підкреслити, що Михайло Горинь як депутат разом з іншими своїми колегами-однодумцями вже на початках нового українського парламентаризму створив засади демократичних принципів розбудови державності. В результаті негативних змін у ВР ці принципи «забулися», а парламентаризм як одна із суттєвих ознак державності сьогодні фактично припинив своє існування. І цей факт вимагає активної діяльності таких політиків, як Михайло Горинь.

 

Його невідворотну втрату Україна відчуватиме ще довго. Але пам'ять про нього залишається в наших серцях назавжди.

 

Січень, 2013                                                                                                                                                                    Любомир Сеник