Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Не уникаймо очей Небесної Сотні. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 12 трав. 2014 р., 09:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 черв. 2014 р., 11:02 ]

Почну з подій домайданних. Понад десятка років у львівській та центральній пресі звертаюся до громадськості з приводу стану відомого куточка Львова, який нібито мали б знати всі, бо називається – центральний Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Справа не в тім, скільки в ньому культури і відпочинку, скільки розпарцельованої та вже приватизованої, не казатимемо утаємничено проданої землі. Річ у двох виразно видимих місцях міського Парку, які зразу впадають в око його відвідувачів.

 

Перше, це місце перед входом в Парк з боку вулиці Вітовського, де ще на початку Незалежності урочисто і пафосно було встановлено знаковий камін з викарбуваним написом: «Борцям за волю України».

 

Друге, – це там, де неподалік головної – найширшої алеї Парку – самочинно розібрано дитячий Планетарій. А на його місці олігархом – депутатом Львівської обласної ради від Партії регіонів Балашем – викопано великий котлован і розпочато будівництво. На щастя, завдяки протестам, новобудову вдалося зупинити: забрали будівельний кран, але ніхто не збирається розбирати зведену огорожу і рекультивувати зруйновану зелену паркову зону, відновлювати екологічний дизайн. Ба більше, кінця краю не видно ні судам, ні досудовим розслідуванням. І ще не відомо: хто чи що переможе?

 

Нині, коли нібито патріоти ведуть у Львові справді пошуки (а не знову, сподіваюся, відбувається піарна імітація дій) місця для увічнення пам’яті героїв Небесної Сотні. Саме під цим кутом хочу ширше і глибше подивитися на проблему вшанування героїв України, що віддали життя за її свободу і незалежність впродовж великого відтинку історії, власне, загинули за буття нації.

 

Водночас, парадоксально, але Україна досі не має концептуального монумента борцям за її волю, який велично в камені чи в металі оспівав би звитяги національно-визвольних змагань корінного народу проти зайд-поневолювачів.

 

Особливо криваво-жорстоким для долі України було щойно минуле ХХ сторіччя, яке охоплює бої УНР проти російського більшовизму, українсько-польську війну 1918-19 років, післявоєнну «пацифікацію», німецько-нацистську та совіцьку окупацію часів Другої світової війни.

 

Наскрізним і домінантним свідченням чужоземного свавілля і насилля над українською нацією була смертельна печать потрійної окупації, яку один агресор поперед другого спішив поставити на зранене тіло України. Чи не найбільшою мірою потрійна окупація України і масовий національно-патріотичний рух опору притаманні добі боротьби УПА.

 

Отже, відкриття монумента, що відображає боротьбу українського народу проти потрійної окупації, – це не просто пошана загиблих за Україну, це не лише обов’язок сущих. Це символічний знак живим і ще ненародженим, які будують і будуватимуть соборну європейську Україну.

 

Борець за волю України – поняття унікально-питоме, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій – поготів. По-друге, його глибинна символічність та концептуально-соборний сенс можуть бути втіленні та всенародно возвеличенні в пам’ятнику як знаку високих смислів боротьби проти окупації. Це раз і назавжди може утихомирити закордонний, а відтак – і внутрішній п’ятиколонний галас, що за помахом чиєїсь руки час від часу виникає на рівному місці, як це було, приміром, після присвоєння Бандері, Шухевичу звання «Герой України» чи напередодні 70-ої річниці трагічних подій на Волині, підготовки до анексії Криму, дій російських терористів в континентальній Україні.

 

Феномен всенародної боротьби за волю України, соборно втілений у Пам’ятнику, розширить до всеукраїнського виміру визвольну героїку нації проти потрійної окупації, намагань агресорів ізолювати Україну, поділити її, а відтак по частині анексувати. Рівно ж – він засвідчить: Ми, українці, – єдиний народ, що ніколи не ділився і між собою не воював. Проте, нас завжди намагалися роз’єднати, аби, ослабивши, поневолити, а опісля – і загарбати наші землі.

 

Сьогоднішні події на Сході України – те лише підтверджують. Маску брата скинуто, бойове товариство зраджено. Путін стверджує: Україна – штучне утворення, без клаптика власної землі; Росія і без нас запросто могла виграти Другу світову. Агресор лютує, дезінформує світ, убиває захисників України, зневажливо по-імперському називає її Малоросією. А малороси, хохли, як ще тільки не прозиває їх самозваний старший брат, пнуться в Росію, носяться з триколором.

 

З іншого боку, свідомі українці, справжні патріоти знову консолідуються в боротьбі проти імперського поневолювача і великороса-асимілятора. Захисники України, починаючи від Холодного Яру й до Карпат, завжди боролися за її волю, а не між собою.

 

Так було, але різні табачники, прихильники та автори написання «общей» історії, це завивали в папірчики. Богдан думав, що москаль з козаком добром ділитиметься. «Не так сталося, як гадалося, Богдане» – звертався Шевченко до Хмельницького. І не з нашої вини. Народ України дедалі більше переконувався, що «дружні» обійми насправді стають щораз міцнішими удавками його свободи. Спротив імперському зросійщенню зростав і Майдан вигнав пристосуванців, злодіїв, корупціонерів, врешті, малоросів. Це викликало і викликає в українофобів найбільшу лють і страх. Боротьба за волю і права України як суверенної держави – це головна відмінність справжніх націоналістів-патріотів від сьогоднішніх прислужників Кремля, ростовських вигнанців, подружок і кумів Путіна, що є піарниками, ошуканцями Української Національної Ідеї (УНІ), а не її подвижниками.

 

Попри те, а де ж оспівані в славетному пам’ятнику безпосередні герої – ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України, її національну ідею на явну смерть? Чи нинішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам`ятник, який би комплексно віддзеркалював історичні реалії: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі і вже мертві герої – січові стрільці, крутяни, холодноярці, діти батька Волошина, вояки УПА? Де той величний монумент, що його основним концептом і компонентом є дух, патріотизм і завзяття молодих в боротьбі за Незалежність України проти трьох хижих орлів?

 

Незаперечним є факт: патріоти України на своїй рідній землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого – загарбницького польського з королівською короною. Усі загарбники програли, і Ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю, як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити  – за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Але твердо переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло:

 

а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної автентичності і гордості;

 

б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих ворожих суб`єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації;

 

в) і останнє, якщо такий пам`ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше – морально-духовній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то нинішніх євроінтеграційних обструкцій Україні в Бухаресті чи перед Вільнюським самітом – просто не було б з боку ні внутрішніх п’ятиколонників, ні ззовні. Але це все вже історія, з якої маємо винести певні корисні для сьогодення України уроки.

 

На цьому тлі дивно і прикро чути, що місцем для пам`ятника Небесній Сотні може бути вулиця Вітовського напроти Парку, де ще в минулому сторіччі був посвячений вище згаданий камінь. Навіть вже напис тут з`явився. Несерйозним є й те, його, мовляв, можна розмістити на Сихові. Там багато простору. Але чому не в центрі Львова? Та тому, що ліньки думати! Формально і не патріотично до цього ставимося: не те, що самі духовно убогі, а й в громади не питаємо думки: навіть слухати її не вміємо, ще гірше – не хочемо. Ми, бачте, всі розуми поїли. А, може, поміркувавши всі разом, і місце знайдемо!?

 

Звичайно, слушна і вдала думка перейменувати вулицю Гвардійську на вулицю Героїв Майдану. Сказавши «а», кажімо і «б». Ця вулиця виходить до Монументу Слави. Рішення Львівської міськради щодо його знесення було прийнято давно. У міської казни не вистачає коштів, але чи потрібно його повністю зносити? Як на мене, зовсім ні. Уважно подивіться на цей Монумент і ви побачите, що він складається з трьох самодостатніх елементів, які мають далеко не однакову художню цінність.

 

Фігури Солдата і вдячної Матері Вітчизни треба і слід бережно перенести із шумного центра міста на Пагорб Слави, де в тишині вічним сном сплять полеглі і поховані тут солдати. Так толерантно вчинили мудрі прибалти.

 

Що стосується центральної тумби з типовими картинками радянського реалізму, то до них львівські скульптури і художники, на жаль, нічого оригінального не додали. Що, більше, вилиті чавунні сцени знущань гітлерівців над українцями дедалі більше меркнуть перед реальними сьогоднішніми смертями та катуваннями, що медіа показували з Євромайдану, Криму, а нині доносять зі Сходу України. Гестапівцям, десантникам вермахту далеко до зелених чоловічків, а німецьких терористів серед мирного населення взагалі не було і вуха жертвам вони не відрізали, і очі не виколювали.

 

Щодо третього елементу – стели, яка буцімто відображає різні роди військ, то хоча семантика і семіотика творчого задуму не дуже багата, але з повним зносом стели не треба спішити.

 

З нею можна креативно попрацювати в напрямку створення Пам`ятника тяглості історії формування українського війська, його військової еліти, героїв Майданів тощо. Адже він виходитиме на центральну алею Парку, яку можна перетворити на Алею Героїв, де було б не лише сьогоднішнє погруддя Богданові Хмельницькому, а обабіч вирівняної площадки знесеного Планетарію, розчищеного від хмизу і паркових відходів місця колишнього Зеленого театру архітектори, художники знайшли б більше ніж досить простору для скульптурної композиції героїв не тільки Небесної Сотні. На такій майбутній українській Алеї (до речі, у Парижі Алея Героїв Франції є давно) наша молодь могла б побачити і Мазепу, і Виговського, і Сагайдачного, і Петлюру, і Махна, і Степанівну, і Шухевича, і Коновальця, і Кожедуба, і наших космонавтів, врешті, учасників Небесної Сотні.

 

Львівська Алея Героїв долучатиметься до пам`ятника «Борцям за волю України» на Вітовського. Звідки фунікулер доставлятиме львів`ян і гостей міста на Цитадель. На цій історичній території, якщо прибрати ресторани, готелі, склади та інший злочинний несмак олігархів, яким нині покриті кістки тут невинно убієнних, можна відкрити унікальний Музей катувань, вклонитися Хрестові на цвинтарі закатованих німецькими нацистами і російські енкаведистами не тільки українських, а й італійських, єврейських та інших патріотів багатьох країн світу.

 

Цей маршрут нелюдських знущань над Людиною буде закінчуватися (а, може, для когось починатися) музеєм «Тюрма на Лонцького». Хіба не варто подумати над таким цілісним проектом з концептуально завершеним тематичним циклом показу?! Чому б не організувати громадські обговорення цієї теми?

 

Втілення прийнятого громадою Львова такого проекту могло б сприяти, щоб наступні покоління твердо знали: Україна у нас – одна, один маємо державний прапор – синьо-золотий, один Тризуб як Малий Герб України, бо Великий, шкода, не в стані прийняти, один Гімн. Це державні символи нашої Незалежності, Свободи, Соборності. Вони для нас, українців, – священні!

 

Поняття національної ідеї, як і звання «Борець за волю України» впродовж віків на різних фронтах, – для нас теж священні, всенародні і соборні. За це вмирали наші предки і сучасники. На їхній героїці консолідуймо націю, виховуймо майбутніх героїв, виокремлюймо «декомпозиционеров» України, що розривають її за вказівкою російських політтехнологів.

 

Хіба не розуміємо, як принизливо на крові творити в соборній Україні якісь регіонально-маргінальні республіки, коли керівники Росії прилюдно гоноруються, що навіть без українських героїв вони виграли б Другу Світову? Якщо Росія так ненавиділа українців, то чому вона так довго це скривала? Невже відкрилася, аби лише знову їх обдурити, відірвати кусок української землі шляхом творення Донецької чи Луганської республік. Чому не задумуємося: чи за таких обставин Росія здатна поважати права і свободи цих т. з. республік? І скільки ще треба жертв, щоб усвідомити: москаль ніколи і не думав з козаком добром ділитися. Коли, нарешті, керуватимемося словами харків`янина Юрія Шевельова про те, що найбільшими ворогами нашої незалежності є: Москва, український провінціалізм і кочубейство! Але, на жаль, Європа нам також не помагала.

 

Соборність і Незалежність для України нині і повсякчас – найголовніше; це життя або смерть нації. Соборність для нас не означає імперське «собирание земель», собор одержавленої церкви чи відкритого партійного «собрания», на якому будуть засуджувати чергового українського буржуазного націоналіста, щоб його заслати до Сибіру.

 

Статус борця за волю виключно соціалізується з майбуттям чи небуттям соборної (націоцентричної), суверенної нації, ексклюзивного її права визначати своїх героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, боротьби за екзистенцію титульного народу «на нашій – не своїй землі».

 

Нам, українцям, нікуди виїжджати. Ми ніколи не зазіхали на чуже, завжди прагнули запанувати «в своїй сторонці» чи то на Волині, чи в Донбасі, Таврії. У нашій історії не було розділів «Присоединение Малороссии», «Завоевание Кавказа» і в наших галереях не висить картина «Покорення Сибіру Єрмаком». Час закреслити вислів «сходні креси». Не фетишизуймо знак в Карпатах про мадярський перехід. Не спекулюйте на кістках: Голодомор 1932-33 років був геноцидом чи ні; ми гноблена і ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фавни і флори. Тоді перед нами не стоятиме дилема: нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма буття нації, бінарного захисту її людини. Тобто двовалентна до вільної людини і вільної нації в адекватній співдружності народів Європи та світу, котрі не розмиватимуть нашу ідентичність, не доросійщуватимуть український інформаційний простір, не донищуватимуть питому українську мову, культуру, не «одонеччуватимуть» заради корупції вертикаль влади.

 

Україні не треба перезасновуватися до «самих оснований», а будуватися на базі її традицій, новацій та стратегії національної ідеї – «Україна: соборна, українська, гідна людини і нації».

 

Нам потрібна духовно-інтелектуальна, патріотична еліта і відповідний ідеологічний супровід нашого національного державотворення.

 

Нації потрібна рекультрегіоналізація як складний процес відродження українськості, особливо в тих регіонах, де наша мова, культура, традиції ледь животіють. Нам треба підвищувати духовно-інтелектуальну мобільність (ДІМ) нації, територіальної громади і кожної людини осібно, елітаризувати і гуманізувати соціум, зробити його здатним генерувати нові знання як базу інноваційного розвитку.

 

Пора дивитися і на пам’ятники по-державницькому, патріотично, як утвердження національної ідентичності, гордості, історичної пам’яті і традицій українців, творення комфортного для них навколишнього середовища. Врешті, що нам потрібно: нова соціогуманістична парадигма розвитку нації, яка забезпечує симбіоз соціального (людського) і гуманного (людяного), де є бінарне дотримання прав людини і нації, їхніх семіотик як сегментів традиційно нашої європейської культури чи посттоталітарна залишкова політика як постколоніальна гуманітарка? Саме ця гуманітарка уможливлює п’ятій колоні зберегти в Україні імперську семіотику, окупований інформаційний простір та намагання зовнішніх сил застовпити українську землю знаками і словом колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії.

 

Імперська семіотика танків, сорокап`яток, полуторок себе вичерпала, а статуя Матері-Вітчизни, скомпрометована діями російського агресора. Події на Сході України показують, що уряду України треба було реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, білбордів в Мелітополі з просьбою до Миколі ІІ: "Прости нас, государь", спонсорування Затуліним фігури "вражої баби" в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, але всіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв.

 

У нас не лише видимі п’ятиколонники, а й глибоко законспіровані «старші» брати, яких Русь родила трішки пізніше, але апетити в них імперсько-реваншистські.

 

«Борець за волю України» стало всенародним, соборним і гідно пошанованим. Соборність для українців – це поняття специфічне, доленосне, його статус виключно соціалізується з буттям соборної (націоцентричної), суверенної нації, ексклюзивного її права визначати своїх героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, боротьби за екзистенцію титульного народу «на нашій – не своїй землі».

 

Українська національна ідея має основуватися на культурно-мовних, на питомо національних традиціях, на рекультрегіоналізації як рекультивації особливо потолочених імперіями регіонів, на запозиченні інсайдерського досвіду розвинених країн світу. Така дія вимагає волі насамперед Президента України як Провідника нації, його нових якостей, але від всіх нас також конкретних дій і пожертв.

 

Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Хіба не маразмом є одягати фігуру отця Фёдора перед залізничним вокзалом Харкова у вишиванку та видавати це, як велике досягнення опозиції? Чому досі опозиція не доб’ється, аби в Полтаві стояли пам’ятники не галушці, а Мазепі, Петлюрі, що давно за власною ініціативою створені скульпторами? Скажіть, будь-ласка, хіба в Україні орав, сіяв Кіров, добував вугілля чи руду Свердлов, будував дороги Дзержинський? Якби не були б байдужими, пасивними, то захистили б від знищення і Андріївський узвіз в Києві, і Стрийський парк в Львові від риття котлованів нуворишами під фундаменти майбутніх вілл, банків, готелів, ресторанів тощо.

 

«Як би вчилися так, як треба» – казав Шевченко, то не тільки мудрість була б своя, а й давно мали б національну державу, були б в ЄС і під парасолькою колективної оборони НАТО. Як би вчилися соборності, береги українськість, національну ідентичність, мислили масштабно широко, то і з пам’ятниками у нас було все гаразд. І Юрія Кульчицького можна давно поставити біля «Віденської кави», а не десь в закутку, і погруддя М.Вербицькому не намагатися поставити лише у Львові, а підняли націю на вирішення соборно-глобального завдання: у Києві мають стояти не тільки слов’янські, а й українські Кирило і Мефодій – Павло Чубинський з текстом Гімну і з скрипкою Михайло Вербицький. І не де-небудь, а на Хрещатику – на місці поваленого вождя. Адже саме там, на Майдані Гімн України звучав так часто, як не звучав він ніде впродовж всіх років Незалежності. Натомість в центрі Києва гордо стоїть … Паніковський.

 

Нарешті в столиці України повалили Леніна. Попри те, він лише один із понад тисячі чотириста своїх двійників, що рясно окупували всю країну. Але не це нам ріже очі, а комусь дуже заважає в Києві фігура Малого Принца, щораз проплачені вандали її знищують після пошкодження.

 

На жаль, широкі панукраїнські проекти не виношуються так званою національною елітою. Звичайно, легше увіковічити в камені вареник, аніж трагізм виселення до Сибіру. І не тільки через велику кошторисність другого, а відсутність великого талану, широти світогляду і високої вмотивованості. Тому більше турбуємося, аби заробити на спорудженні монумента на честь сторіччя Першої світової війни, аніж гідно відзначити двохсотлітній ювілей народження Тараса Шевченка.

 

До речі, тішить, як розбудовується Український Католицький Університет. Як перед УКУ, так і перед Інститутом регіональних досліджень НАН України відкривається великий зелений сквер. Проте, чому б в цьому сквері не вивезти нагорнуті купи землі, будівельного сміття, впорядкувати навколо територію, досадити ще трішки дерев, аби їх було двісті, і на честь ювілейного року назвати цей новий зелений куток Львова – Кобзаревим? Я вже таку пропозицію оголошував в минулому 2013 році. Шевченкові дні – це не тільки 9-10 березня, в продовж цілого 2014–го Шевченкового року. Ще багато можна встигнути зробити громадою, толокою і кожен осібно.

 

Борці за волю України жертвою свого життя скасували приписувану ворогами українства ментальну домінанту, мовляв, «моя хата скраю і я нічого не знаю». Своїм героїзмом Небесна Сотня довела, а українські патріоти на Сході нашої країни щоденно далі демонструють свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи – "моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю". Воно завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям – борцям за волю України. Ми не повинні далі байдуже споглядати на поставлений у Львові в минулому сторіччі знаковий камінь, що заростає мохом. Молоді борці УПА, Небесної Сотні з фотографій, як і Шевченко з портрета на Майдані, – дивляться на нас. Не відводьмо очей від їхнього погляду. Був час розкидати каміння – пора ставити на їх місце обіцяні пам’ятники героям нашої (і не лише нашої) доби.

 

Така моя візія. Може, хтось бачить пошанування Героїв Майдану в інший, кращий спосіб.  Може, не тільки бачить, а й вже втілює свій проект. Бог йому в поміч!