Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Необхідно все пам’ятати (автор: Величко Лев)

опубліковано 14 лип. 2013 р., 05:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лип. 2013 р., 11:24 ]

Польський сенат ухвалив заяву про трагічні події на Волині в 1943 році. У заяві сказано, що з боку українців по відношенню до поляків мали місце «етнічні чистки з ознаками геноциду». 148 депутатам з партій регіонів і комуністів це твердження поляків виявилось не повним і вони вже вимагають від польської сторони, щоб Сейм Польщі визнав Волинські події «геноцидом польського народу».

 

Як тут не згадати слова чеського філософа і борця за свободу Карела Гавлічека (1821-1856), який писав, що «москалі, так і поляки претендують на виключне право поневолювати український нарід».

 

Тотожність думок членів Партії Регіонів і польських кресов’яків вказує на їх спорідненість у ставленні до борців за волю і незалежність України. Як одні, так і другі для утвердження своїх бажань використовують тільки їм вигідні факти. Згадаймо, як на виборчому окрузі п. Т. Засухи, під час виборів у Верховну Раду (округ 94), брались до уваги лише результати тих виборчих дільниць, де за неї проголосувало більше виборців, а результати на інших виборчих дільницях вважалися не правочинними. Аналогічно діють і польські політики, котрі в довготривалій українсько-польській історії згадують лише про ті факти, де вони «білі та пухнасті» (на їх думку).

 

У листопаді 1918 року була проголошена Західно-Українська народна республіка. Поляки відповіли на це війною. Отримуючи допомогу від держав Антанти, у першу чергу від Франції, яка озброїла армію ген. Галлєра, поляки перемогли в українсько-польській війні та окупували Західну Україну.

 

25 червня 1919 року «Комісія для польських справ» Версальської конференції передала Східну Галичину (Західну Україну) під тимчасову адміністрацію Польщі. Цей мандат мав тривати 25 років і при умові:

1. На тимчасово адміністративній території буде встановлено автономія, засади якої узгодить окрема угода між державами Антанти й Польщі.

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежності тієї території.

 

Це рішення європейських держав легалізувало польську військову окупацію українських земель.

 

У першій польській конституції, що її схвалив сейм 17 вересня 1921 року було зобов’язання Польщі надати автономію «Східній Малопольщі», так поляки називали Західну Україну.

109 стаття. Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

110 стаття. Надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися у них власною мовою.

 

Все вищесказане було обіцянками. У дійсності проводилась політика полонізації українських земель.

 

Думки деяких сучасних поляків збігаються із твердженням міністра освіти Польщі в 1924 році Станіслава Грабського, який стверджував: «в межах польської Речипосполитої нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави, що в тих границях маємо тільки землі вікового, п’ятсотлітнього і в значній частині тисячолітнього добровільного співжиття польської і непольської людности».

 

Очевидно, пан Грабський мав проблеми з пам’яттю, оскільки забув, що Польща збройно завоювала Західну Україну та підступно генерал Желіговський захопив Литву. Можливо він забув кого вбивали – чисто польський винахід, саджаючи на палю. Можливо визвольний рух українців під орудою Б. Хмельницького, якого з ненавистю згадують поляки, був скерований не проти поляків. Отже, проблеми з пам’яттю виявляються є характерною рисою для певних польських політиків.

 

Згідно комісії Керзона, яка працювала в 1919 роках на території Західної та Східної Галичини, було проведення розмежування територій по етнічній ознаці. На цю комісію не мали впливу українські чинники, скоріше вплив на цю комісію мали поляки. Однак, аналізуючи національний склад населення було проведено розмежування території на українську та польську частини. Згідно рішення комісії Керзона території з правого боку ріки Сян не були прилучені до Польщі. Отже, Волинь, за результатами незалежних політиків, була визнана не польською територією, а віддана Росії. Отже, панування поляків на території Волині має чітке визначення – окупація.

 

Перепис населення проведений Польщею, враховуючи їх любов до фальшування та відсутність міжнародного контролю, у 1921 році стверджував, що на території Волині українців проживало 983696 особи, або 68,04%. Одночасно необхідно врахувати, що на Волині проживало біля 120 тисяч євреїв, німців, чехів та людей іншої національності. Тогочасний польський міністр Суйковський стверджував: «Дані перепису людности з 1921 року вимагають деяких поправок. Перепис показує 69% поляків у відношенні до загалу людности у державі. Ця цифра зависока, оскільки у переписі понад сімсот тисяч євреїв і п’ятсот тисяч православних записано поляками».

 

Поведінку Польщі на території Західної України і Волині 1920-1939 роках можна охарактеризувати як систематичне нищення прав українців.

 

Проілюструємо це на шкільництві, оскільки в школі у людей формується початкове світосприйняття.

 

На Волині в 1922-23 навчальному році було 442 народні українські школи, а в 1926-27 н. р. – 2 школи; державних двомовних шкіл 1922-23 н. р. – 89 а у 1926-27 н. р. – 392 школи; польських народних шкіл 1922-23 н. р. – 543 і в 1926-27 н. р. – 683 школи. Не забуваймо, що поляків і євреїв на території Волині було менше 30%. Отже, реалізовувалася програма насильницької полонізації волинського краю.

 

За часів панування Польщі не було ані однієї учительської семінарії, ані однієї ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи у Польщі, де викладання велось би на українській мові, хоча українців, за переписом 1921 року, було 14%, враховуючи, що певна частина українців бойкотувала перепис населення.

 

На територію Західної України і Волині почали переселяти поляків (осадників) та надавати їм у безкоштовне користування земельні наділи. Оскільки українське населення в основному займалось землеробством, то передача землі полякам різко погіршувала економічне життя українців. Це не викликало любові українців до поляків та й поведінка більшості мазурів до місцевого населення (кабанє) була зверхньою. Подальша доля осадників була сумна. Їх всіх зі сім’ями в лютому 1940 року Росія вислала на «просторы Родины широкой».

 

У 1938-39 роках, коли творилась Карпатська Україна, то угорські та польські уряди скеровували терористичні групи для творення хаосу на цих територіях. У Варшаві відбувались масові маніфестації поляків з вимогою до Німеччини, щоб вона дозволила Угорщині напасти на Карпатську Україну. Одночасно традиційні вороги, поляки й москалі, знайшли між собою спільну мову й активно вимагали від чеського уряду та уряду Німеччини не допустити створення держави Карпатська Україна. Коли 600 полонених українських січовиків Угорщина передала Польщі, то поляки, тільки перебравши контроль над полоненими, тут же їх розстріляли. А ці хлопці не воювали проти Польщі.

 

Для утвердження мирного співжиття між українцями і поляками на «східних кресах» польські чиновники провели акцію «принуждение к миру», вибач читачу, це було «примушування до миру». Акція отримала назву – пацифікація, це коли українське село оточували польські війська та проводились обшуки. Міністр внутрішніх справ Пєрацький в інструкції вказував, що під час обшуків поведінка вояків повинна бути брутальна. Вояки старалися – розвалювали печі, розбирали стріхи, продукти поливались гасом і т. д. Потім усіх українців зганяли на майдан. Ставилось на майдані декілька лавок і авторитетних українців привселюдно били палицями. Били тільки тому, що вони українці.

 

Можна згадати вересень 1939 року, коли відступаючі польські війська палили хати українців. А запалити хату було легко, оскільки хата, чи інше житло, були переважно вкриті соломою. У чому були винні українці, що їх майно руйнували поляки?

 

Отже, що поляки сіяли в 1920-39 роках в Західній Україні дало плоди в часи Другої світової війни.

 

Польські урядовці і сьогодні нехтують правами українців. Ось одне з свідчень цього.

 

За поданням Марії Павлище, дочки замордованого Степана Білого, справу розглядала в Ряшеві (Жешув) прокуратура відділу комісії розслідування карних злочинів проти польського народу. У постанові від 18 вересня 2002 року (вже ніби при демократичній, не комуністичній владі) прокурор цього відділу Ельжбета Барнас-Любас, визнає, що єдиною провиною замордованих було те, що вони були українцями, що це була добре спланована вищим польським керівництвом акція з метою витіснення українців та, що це був злочин проти людяності, який не має терміну давності. Однак, посилаючись на брак архівних документів та на те, що деякі міліціонери вже померли, інших не можуть відшукати, а ще деякі кажуть, що вже забули, не пам'ятають, прокурор постановляє припинити слідство. Виходить, мордування українців було такою буденною і звичною справою, що окремі випадки не запам'ятовувалися. Зважте, ці злочини планувала і чинила вища польська влада, міліція, армія – державні інституції.

 

Відносно заклику «Вибачаємо і просимо вибачення», то хай на цей заклик відреагують українці, які залишились у живих, виселенні з Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Надсяння і Лемківщини. А вони пригадають полякам: «27.11.1945р. у с. Кулаківці священику і його дружині, які евакуювалися, поліцейські вивернули руки, ноги, після чого розстріляли їх, а майно розграбували, худобу забрали. На території Любачівського повіту військовослужбовці польського війська розстріляли під маркою бандитів 51 українця і спалили село Монастир.»

 

Можливо вина українців у тому, що вони свого часу не пройшлись зі зброєю в руках по берегах Вісли, а захищали свої права тільки на своїй землі? А може вина українців сьогодні в тому, що вони не поминаються за своє?

 

Чому Україна не вимагає повернення українських земель від Польщі, які Польща отримала від комуністичної Росії?

 

Чому не прикликає до відповідальності керівників концентраційного табору в Явожно, де ув’язненими були тільки українці і багато з них загинуло там насильницькою смертю?

 

26 червня 1946 газета «Радянська Україна» опублікувала комюніке уряду УРСР про передачу культурних цінностей польському уряду. У комюніке зазначалося, що уряд УРСР, враховуючи закінчення репатріації польських громадян з території України, ухвалив передати польському народу цінності Львівського книгосховища «Осолінеум», «Рацлавицьку панораму», картини видатних художників, численні музейні експонати, цінні рукописи, а також інші художні й історичні пам’ятники польської національної культури, науки і мистецтва. У 1947 році 30% фондів було передано Польщі. 217 тисяч одиниць, які перевозилися, склали два залізничних потяги. Чому теперішня Львівська обласна рада не вимагає повернення цієї української культурної спадщини?

 

Необхідно звернутись до Польщі, щоб вона здійснила матеріальну компенсацію за 20 річну окупацію українських земель і т. д.

 

Дехто стверджує, що Польща є адвокатом України в Європі. Однак всі пам’ятають адвоката, який «захищав» інтереси Василя Стуса на судилищі. Борони Боже, щоб Польща скотилась до рівня такого адвоката.

 

Однак впевнений, що в Польщі є політики і вони будуть визначати політику Польщі по відношенню до України, які:

– згадають, що в 1945 році було взаєморозуміння і співпраця між УПА і WІN;

– розуміють, що тісна співпраця та взаєморозуміння між Польщею та Україною забезпечать мир і спокій не тільки на наших землях.