Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Небесна таїна різдвяної зірки. (Автор: Івасейко Стеран)

опубліковано 2 січ. 2017 р., 04:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 січ. 2017 р., 04:33 ]

 

Усьому моєму дорогому товариству щире різдвяне вітання! Бажаю веселих і щасливих свят, солодкої куті з липовим, чи гречаним медом, голосистої колядки і нехай наша доля ніколи нас не цурається! Щастя, здоров’я і многая літ!

 

В атмосфері нинішніх Різдвяних свят торкнімося глибиною помислів того незбагненного, одвічно очікуваного таїнства ‑ Святого Вечора, чарів вечірньої різдвяної зірки, яка одвічно приносить нам цю радісну новину народження Господнього дитятка, несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.

 

А в пам’яті те далеке, пошарпане війною, дитинство, Свята Вечеря і та довгождана перша різдвяна вечірня зірка.

 

У хаті золотистий повноколосий сніп, пахуче сіно, ритуально приготовані святкові страви, а посеред них найважливіша – Кутя. Миготливий вогник свічки і спільна, коло святкового столу, родинна молитва за долю родини, краю і сльози за тими, яких горе відірвало від святої родинної вечері – все це, і радість і журба переплівшись, огорнули хатину якоюсь особливою таємничою атмосферою і ми діти, перейняті батьківськими думами, чекаємо і віримо, що зараз має щось особливе статися ‑ прийти на землю, у мою хатину щось незбагненне, щось таке, від чого зникнуть сльози з маминих очей, а до хати повернуться всі рідні і буде так як було завжди. А ще мила колядка, у співзвуччі батьківських і дитячих голосів особливою урочистістю розпалювала ці незбагненні дитячі мрії-почуття. Все це запало в дитячу пам'ять так глибоко, щиро, непорочно, що зігріває душу впродовж усього життя.

 

Така таїна наших різдвяних традицій.

 

У тій таїні Святої Вечері споконвічна українська родина бачила сенс і мету свого життя, свою долю огорнуту небесною опікою народженого Господнього Дитятка. І вірилося і прагнулося тої Святої Вечері в ореолі всіх її обрядів і щоб неодмінно, хто де б не був ‑ до столу мала зібратися вся родина. І як невимовно тяжко було у ті післявоєнні роки розгулу терору, коли за стіл сідала не вся родина. Згадаймо колядку: «Ой як настав Святий вечір в сорок шостім році…». Згадаймо скільки тих матерів з діточками, що «   замість мали вечеряти, облились сльозами». А що батьки, брати, сини?…. Вони десь там в далекім Сибіру, з окрайцем сухого хліба, але збиралися до тієї Святої Вечері, вірячи у її життєдайну силу.

 

Така сила наших різдвяних традицій

А нинішньої пори…, коли над Україною розкрилась смертоносна московська паща, знову така ж трагічна доля спіткала наші родини, в яких знову при Святій Вечері ллються сльози і благальні молитви. Пам’ятаймо про це приступаючи до Святої Вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .

 

Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура ‑ українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки ‑ українське. У обрядах інших народів її немає.

 

Такий наш, український генетичний код.

То ж у ці дні, коли до нас завітає Святвечір і ми станемо віч-на-віч перед одвічною таїною народження Господнього дитятка і, ставши до молитви, згадаємо про душі рідних, що відійшли у вічність, згадаймо про душі і тих героїв, які поклали голови за Україну у нинішній війні, згадаймо «Небесну Сотню» і при теплому миготінні різдвяної свічки вглибимося у ті сиві початки нашого духовного сходження… Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!

Степан Івасейко.

 

Пролог покаяння

 

Пахуче сіно, теплий дух вола

В стаєнці вбогій стрінула Марія:

Ой люлі-люлі, ніченько свята –

Вона радіє.

 

Сповитий щебет тулиться в руках,

Крихітку-постіль пастухи вкладають:

Спочинь Маріє, бо ж далекий шлях –

Вона зітхає.

 

Теплом зірниць стаєнка розцвіла:

Ґаздині,ґазди – поміч і порада,

Маріє, глянь – хтось сина цілував –

Хтось сина зрадить.

 

Паланням зрад роз’ятрює вертеп,

Тернистий шлях на овидах зоріє:

Маріє, глянь ‑ там над Вертепом… Хрест –

Кріпись Маріє.

 

Пекучий біль пронизує наскрізь,

Поникла радість в апокрифах болю:

Вростали ми в вертеп невинних сліз –

В Марії долю.

С. Івасейко