Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Наш Віктор – найкращий? (автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 6 жовт. 2013 р., 10:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 жовт. 2013 р., 10:14 ]

Пройшло вже немало часу, а про Віктора Ющенка як Президента не перестають говорити і виборці, і політики, і журналісти. Діапазон суджень займає дуже широкий спектр: від найнегативніших оцінок – за те, що не виправдав очікувань виборців, до щонайвищих – за українськість та демократизм. Кожен має право давати оцінку публічним людям, тим паче президентам, дозволю й собі це зробити з максимально доступною мені об’єктивністю.

 

Для мене Ющенко – кращий президент із чотирьох за такі його вчинки та заслуги:

-     «Майдан», що мав для України всесвітньо-історичне значення, відбувся, бо люди повірили Ющенкові. Не певен, що такий здвиг міг статися, якби замість нього був хтось інший;

-      саме при Ющенкові почало відроджуватись все українське – почали дублювати кіно українською, політика стала більш незалежною, в тому числі від Москви;

-     був створений інститут національної пам’яті;

-     були відкриті архіви СБУ;

-     була спроба створити помісну Православну Церкву;

-     світ дізнався правду про Голодомор 1932-33 років;

-     відбудова Батурина;

-     вшанування героїв Крут;

-     коли Росія в 2009 році напала на Грузію Ющенко відважно виступив проти Путіна і став на захист дружньої країни;

-     тільки при цьому президентові була справжня свобода слова;

-    Ющенко призначив міністром освіти Івана Вакарчука, який запровадив зовнішнє незалежне оцінювання, що знизило хабарництво у вузах і дало змогу поступати обдарованим дітям;

-    Ющенко – справжній українець, тому його так не любив Путін;

-    він розпустив Верховну Раду і призначив позачергові вибори, хоча Партія регіонів тоді пручалася до останнього;

-    навіть те, що на повторних виборах Президента України Ющенко набрав усього 5% голосів, говорить на його користь, бо вибори були чесними. На відміну від Кучми, у якого також був низький рівень довіри, але той за допомогою різних вивертів зумів вдруге стати президентом.

 

Разом з тим можна нарахувати немало негативного у його діяльності:

-      не відмінив сумнівний, в т.ч. з легітимної точки зору, Закон про перехід на парламентсько-президентське правління, тобто добровільно віддав владу прем’єр-міністру. Маючи таку колосальну підтримку виборців та Майдану він міг зробити це без особливих труднощів. Янукович навіть через п’ять років відмінив цей Закон протягом двох тижнів і за допомогою Конституційного Суду України не тільки повернув собі всі повноваження, які втратив Ющенко, а навіть отримав дещо більші, фактично дістав необмежену владу;

-     втратив Олександра Мороза, який підтримав його на Майдані і, безперечно, сподівався знову стати головою ВР. Тоді розклад був такий: Партія регіонів мала 186 депутатів, БЮТ – 129, НУ – 81, СПУ – 33, КПУ – 21. Тобто, «майданівці» БЮТ, НУ та СПУ мали 243 голоси, що дозволяло їм без перепон приймати закони на виконання своїх програм та проведення реформ. Проте Ющенко вирішив посадити в крісло голови ВР свого «любого» друга, не подумавши, що Мороз може стати головою, просто перейшовши на бік регіоналів;

-       бездарна кадрова політика:

-     Рибачук – як державний секретар нічого не зробив для євроінтеграції, а на посаді глави Секретаріату Президента України проявив повну безпорадність. На відміну від Балоги, який після нього навів порядок і розпустив ВР;

-     Безсмертний – провалив все, що міг; 

-     Міністри культури – в тому числі й львів’яни Оксана Білозір та Василь Вовкун – навіть не видали жодної книги із 12-томника до 200-ліття Т.Шевченка (за Кучми було видано 7 томів, Новохатько обіцяє до кінця 2014 року видати решту 5 томів), не встановили пам’ятник Олені Телізі, хоча був проведений конкурс та виділені гроші;

-    Не прикрасив Ющенка і Червоненко на посаді міністра транспорту;

-       звільнив з посади відданого йому Гриценка, чим нажив поважного політичного ворога та й виборці не зрозуміли цього звільнення;

-      повернув у політику фактично «політичного трупа» Януковича;

-     пасивність на виборах 2007 року. Наша Україна, яка після Майдану мала рейтинг понад 70%, байдикувала, зате Юля Тимошенко побувала ледь не в кожному селі і ось результат: ПР-211 деп., БЮТ-116, НУ-76, КПУ-25, НП-22. Повний провал!!! Можна нібито порадіти, що зрадник Мороз не пройшов до парламенту. Але тут сталося за Шевченковим: «Польща впала, та й нас завалила». «Майданники» цього разу здобули тільки 192 мандати;

-     вічні запізнення – для будь-якого президента це неприпустимо, а для президента держави, що тільки-но почала спинатися на ноги в умовах шаленої протидії північного варвара, тим паче;

-     звання Герой України присвоїв Степану Бандері не до 100-річчя від Дня народження,  навіть не до 101-х роковин, а на третій день після програшу на президентських виборах, коли вже й неетично було це робити.

 

А що ж ми, українці? На жаль, історично у нас завжди на Виговського знайдеться Сірко, на Мазепу – Кочубей, на Грицька Федоріва – Лантух, на Залізняка – Швачка, на Бандеру – Сташинський. Боляче читати в книзі Адріана Кащенка про «віковічний звичай військовий – обрання щороку вільними голосами кошового отамана». Ось так! Програли все, що можна було програти, але продовжували обирати. Яке нормальне військо обирало щороку командира, яка нормальна держава щороку обирала короля? Жодна, а запорожці обирали! За п’ятдесят п’ять років на Запоріжжі п’ятдесят два рази відбулися вибори кошових отаманів. І це після Полтави, Батурина – коли треба було зібрати всі сили в один кулак і боронити від страшних московитів Україну. За цей час кошовими побувало аж 24 чоловіки, хоча, виглядає, видатних було небагато, оскільки дехто займав цю високу посаду лише по декілька місяців, а інші – по кілька разів: Кость Гордієнко-Головко обирався дванадцять разів, Іван Малашевич – дев’ять разів, Іван Білецький та Яким Ігнатович по чотири рази, а Грицькові Федоріву, якого обирали кошовим отаманом п’ять разів, чотири рази не дав відбути повний термін якийсь Лантух. На радість ворогам українського народу – ВСІ НА ВИБОРИ!!! Нікого не задовільняла роль підлеглого – тільки гетьман!

 

Отак і в наші дні. Що б не говорили про Кравчука, але саме він з Єльциним розвалив більшовицьку імперію, саме завдяки йому Україна здобула Незалежність, саме він підписав укази про заборону компартії України та про демонтаж пам’ятників епохи більшовицького тоталітаризму, саме він примусив комуністичне болото у ВР проголосувати за справжні українські державні атрибути: синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна». Однак, коли він запропонував Чорноволу створити рухівський кабмін, той відповів, що не буде у Кравчука козачком. Не захотів і Юхновський працювати віце-прем’єром. Ну хіба могли вони працювати під якимсь Кравчуком? А коли комуністи вирішили достроково позбутися чинного президента, то наші патріоти зовсім не противилися і верх взяла кочубеївщина – здати свого. Мабуть вважали, що чернігівчанин Кучма з Людмилою Талалаєвою будуть більшими патріотами України, аніж волиняка Кравчук.

 

Я, до речі, на посаді міського голови теж пропонував Рухові співпрацю, але замість допомоги і підтримки отримав дике протистояння. Чим завинив Шпіцер перед Рухом, містом, Україною, що його так їли? Добре, потім Рух вісім років мав у Львові владу. І чим вона була кращою, чим відзначилася, що було зроблено? Відповідаю: нічого доброго зроблено не було, хіба що побудували в центрі міста базар «Доборобут» на фундаменті запланованого чотиризіркового готелю «Золотий Лев», довели до банкрутства і продали росіянам автобусний завод, набудували у місті бензозаправок та віддали спритній жіночці під корчму, у якій вбили Ігоря Білозіра, землю в центрі міста.

 

Повертаючись до Ющенка, нагадаю що на вибори 2007 року був зареєстрований блок НУНС, до якого увійшли 9 партій, очолюваних Каськівим, Катеринчуком, Тарасюком, Кириленком, Кармазіним, Стретовичем, Луценком, Костенком, Матвієнком. В декларації ці партії висловили «підтримку політичного курсу президента України». До першої п’ятірки передвиборчого списку увійшли також Яценюк та Гриценко.

 

Але й тут дала про себе знати кочубеївщина. Скажіть, хто з тих політиків, що у 2007 році висловили «підтримку політичного курсу президента України Віктора Ющенка» і завдяки Ющенкові стали депутатами, не зрадив його у наступні три роки? А Яценюк, Тягнибок, Гриценко, Костенко та колишні соратники Тимошенко й Мороз пішли відбирати у Ющенка голоси на президентських виборах 2010 року.

 

Промовистими є і такі факти, що характеризують українську душу:

-        Ющенко запропонував Тарасові Стецьківу очолити Національну телекомпанію України і на базі Першого національного каналу зробити громадське телебачення. Той відмовився, а з часом цю посаду обійняв Бенкендорф;

-         остання воля одного з найвидатніших українських акторів до Януковича була не прохання не підписувати закон про мови Ківалова-Колесніченка, а призначити когось-там на посаду директора театру.

 

Завершуючи свої роздуми, хочу сказати, що ми маємо найголовніше – Незалежну Україну. Вона є і буде завжди, бо так хоче український народ! Та й нашій верхівці – і депутатам, і олігархам – ця держава просто вкрай необхідна, оскільки мають від неї все, що їм заманеться. Але через двадцять років, коли мине біблійний сорокарічний термін, наші діти і внуки почнуть будувати найкращу у світі державу на ім’я Україна.

 

Тези доповіді виголошені на семінарі «Епоха Ющенка – успіхи та помилки»