Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Національно-культурний розвиток польського населення південної України в 20-х рр. XX ст. (Автор: Третякова Ольга)

опубліковано 12 груд. 2016 р., 08:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 груд. 2016 р., 07:06 ]


Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

На основі архівних та інших джерел розглянуто національно-культурний розвиток польської національної меншини Південної України в 20-х рр. XX ст. Зокрема, створення і функціонування національних адміністративно-територіальних одиниць, організація роботи навчальних та культурно-освітніх закладів у 20-х рр. XX ст. Ключові слова: польська національна меншина, Південь України, коренізація, національно-культурний розвиток.

 

Унаслідок колонізації України на її території проживали і проживають різні групи населення, серед яких помітне місце займають поляки. Наукове дослідження життя польського населення в радянській Україні зумовлено необхідністю нового осмислення історії, об'єктивного вивчення взаємовідносин держави і польської меншини Півдня України. Особливе місце в історії національних меншин посідає період 20-х рр., коли радянська влада проголосила політику коренізації. Вона передбачала підготовку і виховання кадрів корінної національності для використання їх у державному апараті та управлінні народним господарством, упровадження рідної мови і національних ознак у навчально-виховний процес закладів освіти, розвиток національної культури і т. ін. (Національні процеси в Україні: історія і сучасність: документи і матеріали. Довідник в 2 т. Т2. – К.: Вища школа, 1997. – 704 с.)

 

Адже комуністична партія вбачала в цьому ефективний спосіб формування нової "соціалістичної культури".

 

Історія польської національної меншини Південної України залишається малодослідженою темою в українській історіографії. В цьому напрямку працюють історики І. Балуба, Т. Єременко, О. Калакура, Б. Чирко, JI. Якубова та ін. (Балуба І. А. Проблеми культурно-освітнього розвитку польської національної меншини в Україні в 20-30-ті pp. ХХ ст. // Посвіт – 1999. – № 2 (23). – С. 10-12; Єременко X, Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні. // Віче. – 1993. – №2. – C. 119-130; Якубова Л Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20-30 роки): коренізація та депортація. // УІЖ. –1998. – № 6. – С. 22-35; 1999. – № 1. – С. 41-55)

 

Означена проблема досліджується істориками в загальнодержавному масштабі, тому автор статті ставить за мету розглянути з власної точки зору особливості національно-культурного розвитку польської національної меншини в Південному регіоні України.

 

Історичний розвиток і заселення краю зумовили наявність на території Південної України значної кількості польського люду. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 1926 року, на Півдні УСРР проживало 23368 осіб польської національності. Значна частина поляків проживала у Великолепетихському (1949 чол.) та Нижньосірогозькому (2027 чол.) районах тогочасної Мелітопольської округи. Після утворення Херсонської області у 1944 році ці райони ввійшли до її складу. Враховуючи це, загальна кількість поляків, що населяли досліджувану територію, становить 27344 особи.

 

Найбільша польська громада зосереджувалася в Одесі, більшість сільського населення проживало в Чаплинському та Херсонському районах Херсонського округу і Великолепетихському та Нижньосірогозькому районах Мелітопольського округу.

 

Важливим напрямком коренізації стало створення національних районів, селищних і сільських рад. На Півдні УСРР, станом на 1929 рік, діяло 5 польських сільських рад. У Снігурівському районі Херсонського округу – Киселівська сільська рада, Великолепетихському районі – Костянтинівська та Миколаївська сільські ради, у Нижньосірогозькому районі – Косаківська та Новопетрівська сільські ради.

 

Проживало польське населення і в змішаних сільських радах. У Херсонському окрузі змішані національні сільські ради: в Херсонському районі – Цареводар, у Чаплинському районі – Преображенка, Павлівка, Новокиївка, Григорівна, Білоцерківка. У Мелітопольському окрузі – Верхньо-Торгаївська сільська рада Великолепетихського району (Мягка О. А. Польська національна меншина Півдня УСРР в 20-30-х pp. XX ст.: автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. – Миколаїв, 2013. – С. 10-11).

 

Реалізація політики коренізації по лінії культурно-освітньої роботи передбачала формування в суспільній свідомості етнічного населення, в тому числі і польського, радянської ідеології для зміцнення нового ладу. Саме тому першочергова увага з боку радянських органів влади була зосереджена на політосвітній роботі серед національних меншин: поширенні мережі хат-читалень, клубів, сільських будинків, бібліотек, національних шкіл.

 

В містах Одесі, Херсоні та Миколаєві політосвітня робота, головним чином, зосереджувалась в клубах. Ставши виховним центром для етнічних поляків, ці установи культури бути одночасно і місцем ідеологічної агітації представників правлячої партії. У цих закладах комуністична влада могла контролювати місцевих поляків та одночасно проводити серед них політичну й освітню роботу, головна мета якої полягала у поступовій радянізації національних меншин.

 

У місті Херсон з 1922 року існував Польський робітничий клуб, робота в якому проводилася польською мовою. При ньому діяла школа ліквідації неписьменності, заснована в 1925 році, де навчалося 12 дорослих учнів. Строк навчання 6 місяців, заняття проводилися 1 раз на тиждень. При клубі працювала бібліотека, заснована в 1920 році. Книги видавалися додому або проводилося читання на місці. Окремого відділу для роботи з дітьми не було (Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО). - Ф. Р-435. – Оп. 1. – Спр. 799. – Арк. 111, 167, 194).

 

Робота в клубі проводилася польською мовою. Діяла книгозбірня, загальна кількість книжок – 800, з яких 100 польською мовою. Читачів – 33 особи, видача на день по 3-4 книжки (Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО). - Ф. Р-7315. – Оп. . – Спр. 37. – Арк. 160).

 

У Миколаєві діяв об'єднаний клуб національних меншин, основу якого складали польська, латиська та німецька секції. Польська секція мала своє правління із 3-х членів. До неї входило 60 осіб, більшість з яких робітники заводів та службовці. Всі три секції: бібліотека, читальня, гуртки працювали в одній кімнаті, тому що інших приміщень не було. Діяла польська юнацька секція (13 членів), 2 драмгуртки дорослий (17 членів) та юнацький (12 членів). Вечірні курси польської молоді, які відвідувало 15 осіб, працювали 3 рази на тиждень (Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО). – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 298. - Арк. 33).

 

Польська секція об'єднаного клуба національних меншин у 1926 році була виділена в окремий самостійний робітничий клуб ім. Ю. Мархлевського. Загальна кількість членів клубу збільшилася до 130 чоловік за рахунок робітників та їх дружин. При клубі діяла бібліотека, кількість читачів збільшилася до 107 чоловік. Працювало 2 драмгуртки: дорослий та молодіжний. За рік поставлено 10 спектаклів, в тому числі 2 на склозаводі, де працювала значна кількість поляків. 24 лютого 1928 року при клубі організовано школу крою та шиття, в яку записалося 48 жінок – польок та німкень. Школа працювала 4 рази на тиждень (Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО). – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 298. - Арк. 12).

 

Одеський Інтернаціональний клуб налічував 1550 членів та обслуговував 12 національностей: вірмен – 229 чоловік, болгар – 204, угорців – 29, латишів – 104, литовців – 87, молдаван – 192, німців – 270, поляків – 316, італійців – 5, татар – 69, греків – 20, південно-словенців – 25 чоловік. Відвідування складало 10 тисяч чоловік на місяць, що говорило про велику популярність клубу і зацікавленість робітників в політосвітній роботі. Всі 12 секцій працювали на рідних мовах.

 

Правління клубу складалося із 15 чоловік. Замість загальних зборів, які практикувалися в інших клубах, в Інтернаціональному клубі один раз на квартал збиралися комісії на пленуми. Але звітні збори членів клубу проводилися по секціях. Правління вирішувало питання взаємовідносин між секціями, господарські, культурно-освітні питання, затверджувало протоколи різних комісій і секцій і т. ін. Кожна секція мала свої гуртки: драматичний, політичний, гурток з ліквідації неписьменності. Окрім того, були загальноклубні гуртки: хоровий, драматичний і т. ін.

 

При клубі знаходилася бібліотека, яка нараховувала 6645 книг (вірменських – 215, польських – 3391, німецьких – 1252, російських – 617, український – 48, латишських – 226, литовських – 612, татарських – 110, болгарських – 65, молдавських – 12, угорських – 67). Також були 2 польські пересувні бібліотеки, одна німецька і одна вірменська.

 

Але, не дивлячись на прекрасно поставлену роботу, клуб мав свої недоліки, які заважали йому нормально функціонувати (непридатне приміщення і погане фінансування) (Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-969. – Оп. 3. –  Спр. 471. – Арк. 62-69).

 

Святкове відкриття окремого Польського робітничого клубу Одеси відбулося 19 лютого 1927 року. По підприємствах міста роздані запрошення, і зібралася колосальна кількість публіки. З доповідями виступили представники від заводів та фабрик, які вітали відкриття клубу. Після зборів було поставлено п'єси (Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. П-7. – Оп. 1. –  Спр. 1543. – Арк. 67).

 

Отже, національна політика радянської влади була направлена на залучення національних меншин, у тому числі і польської, до соціалістичного будівництва. Різноманітні напрямки діяльності владних структур у середовищі польського населення, в тому числі і створення робітничих клубів, підпорядковувались одній меті – сприяти формуванню серед представників польської національної меншини у південноукраїнських округах прихильників класового, комуністичного світогляду.

 

Серед представників національних меншин, що проживали в сільських населених пунктах, агітаційно-масова робота здійснювалась через пересувні та стаціонарні бібліотеки, хати-читальні, сільбуди, школи ліквідації неписьменності.

 

Наприклад, у 1924 році в селі Костянтинівка створено сільську хату-читальню, робота в якій проводилася українською, російською та польською мовами. Власного приміщення хата-читальня не мала, а діяла при сільській раді. Функціонувала цілий рік, 7 днів на тиждень, по буднях – 6 годин на день, а на вихідних – 8 годин. Завідувачем був Пржелуцький Микола Йосифович, за що отримував платню 19 крб. При установі діяли такі гуртки: політичний (10 членів), сільськогосподарський (17 членів), кооперативний (22 члени), драматичний (14 членів) та гурток малописьменних (10 членів).

 

Керівники гуртків працювали безоплатно. Також діяла пересувна бібліотека на 50 книжок. При установі була спеціальна зала зі сценою для театральних вистав, але постійної театральної групи не мали, лише самодіяльна, до якої входило 14 членів (Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). – Ф. Р-3756. – Оп. 1. – Спр. 862. – Арк. 92, 94).

 

В селі Миколаївка сільська хата-читальня заснована в 1924 році, мала власне окреме приміщення, робота проводилася російською мовою, хоча здебільшого обслуговувалося польське та українське населення. Працювала протягом року, 7 днів на тиждень, по буднях 3 години, а на вихідних 2 години. При установі діяла постійна бібліотека (89 книжок) та пересувна (50 книжок). Також працювали гуртки: сільськогосподарський (35 членів), драматичний (21 член) та політичний (27 членів) (Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). – Ф. Р-3756. – Оп. 1. – Спр. 862. – Арк. 96).

 

Для задоволення потреб етнічного населення в поширенні видання художньої, технічної, сільськогосподарської літератури рідними мовами на Півдні України створювалися національні бібліотеки, нацменівські відділи при округових бібліотеках, книгозбірні при хатах-читальнях та сільбудах, пересувні бібліотеки.

 

В Одесі при клубі народів Заходу у квітні 1924 р. відкрили польську бібліотеку із читальним залом, що стало новинкою в роботі подібних закладів на той період. Бібліотека запропонувала своїм відвідувачам досить різноманітну друковану продукцію польською мовою – газети, журнали, політичні брошури, літературу наукового та сільськогосподарського змісту і зразки польської класики. Ця культурна установа за лічені тижні після відкриття стала дуже популярною серед етнічних поляків, і в ній уже на 15 травня 1924 р. було записано 100 читачів (ДАОО. Ф. П-3. Оп. 3. Спр. 237. Арк. 162)

 

В 1925 р. в Миколаєві була відкрита польська бібліотека, яка знаходилася в приміщенні польської школи (ДАМО. Ф. Р-99. Оп. 1.Спр. 889. Арк. 9)

 

У Херсоні національна бібліотека для польського населення, створена у 1920 році, діяла при Польському робітничому клуб (ДАХО. Ф. Р-435. Оп. 1. Спр. 799. Арк. 167.)

 

Створення польських шкіл державно-партійними органами в Україні, зокрема і в південних регіонах, теж мало певну політичну мету. Ці заклади з чіткою організаційно-системною структурою більшовики розглядали як один із найбільш вдалих засобів розповсюдження політичного впливу правлячої партії на польську молодь. Певне уявлення про структуру та характер національної освіти України дає "Схема системи освіти серед національних меншин УСРР", прийнята в 1926 р. В ній відзначалося, що окрема національна школа створюється в тих пунктах, де є не менш 20 дітей національних меншин шкільного віку. Основою системи шкільної освіти була 4-річна школа (молодший концентр 7-річки) сільська, містечкова, міська, яка будувалася на рідній мові відповідних національних меншин. Крім того, для кожної національності створювалися в районних центрах, більших містечках і містах старші концентри 7-річки (Чирко Б.В. Під пресом імперської ідеології. Початок формування національної школи та її денаціоналізація в умовах тоталітарного режиму (1920—1930-ті рр.) // Відродження. – 1993. – № 1. – С. 68).

 

Отже, розглянемо мережу навчальних закладів, що почали відкриватися в Південній Україні з середини 20-х рр. XX ст. В місті Херсоні Польська трудова школа № 2 заснована в 1910 році, мала виробничий нахил: кустарний та кооперативний. На 1 січня 1926 року в школі навчалося 24 учні, з яких 10 – хлопчиків та 14 – дівчаток, за національністю - всі поляки (ДАХО. – Ф. Р-731. – Оп. 1. – Спр. 37. – Арк. 105).

 

У 1925 році в селі Цареводар відкрито школу з польською мовою навчання. Станом на 1 січня 1926 року там навчалося 26 учнів, з них хлопчиків 14, дівчаток 12 (ДАХО. – Ф. Р-435. – Оп. 1. – Спр. 799. – Apк. 31).

 

В селі Кисилівці в 20-х роках працювала трудова школа-семирічка, яка бере початок у 80-тих роках XIX ст. зі звичайної церковноприходської школи. Школа змішаного типу для дівчат і хлопців. Викладання всіх предметів велося польською мовою, вчили українську, російську та німецьку (Гриневич О. Сторінки історії Киселівки. // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв, 2005. – С. 264).

 

У селі Костянтинівні з 1900 року існувала Польська 4-х річна трудова школа з польською мовою викладання. На 1 січня 1927 року в школі навчалося 97 учнів, з яких 48 хлопчиків та 49 дівчаток, за національністю всі поляки. Навчання в школі проводилося в одну зміну. При школі існувала книгозбірня для дітей (194 книги, з яких для читання 16, підручників 178) та для педагогічного персоналу (16 книг) (ДАЗО. Ф. Р-3756. Оп. 1. Спр. 1022. Арк. 194-195).

 

В селі Миколаївка працювало дві трудшколи, що обслуговували польське населення. Миколаївська 4-х річна трудова школа заснована в 1903 році, мова навчання – українська. Станом на 1 січня 1927 року у ній навчалося 86 учнів, з яких українців – 33, а поляків – 53. Діяла дитяча книгозбірня (625 книжок) та книгозбірня для педагогів (18 книжок) (ДАЗО. – Ф. Р-3756. – Оп. 1. – Спр. 1022. – Арк. 196).

 

Косаківська польська дворічка заснована в 1926 році, навчання проводилося польською та російською мовами. На 1 січня 1927 року там навчалося 39 учнів, з яких 6 – українці, вони навчалися російською мовою та 33 – поляки, які навчались на національній мові. Працювала школа в одну зміну. При школі функціонувала книгозбірня для дітей та педагогів (ДАЗО. – Ф. Р-3756. – Оп. 1. – Спр. 1028. – Арк. 17, 18).

 

Новопетрівська 4-річка заснована у 1917 році. Навчався у ній 71 учень, за національністю – всі полякай, мова викладання – польська. Працювала школа у дві зміни, у першій зміні навчалося – 46 учнів, у другій – 25. В школі були дитяча та педагогічна книгозбірня (ДАЗО. – Ф. Р-3756. – Оп. 1. – Спр. 1028. – Арк. 42).

 

Миколаївська 7-річна польська трудова школа заснована у 1882 році. Число учнів на 1 січня 1927 року – 91, з яких 86 – поляки, а 5 – іншої національності. Предмети викладатися польською, російською та українською мовами. Працювало 12 вчителів, з яких 6 – проводили навчання польською мовою, 1 – українською, 5 – російською мовами. Діяла книгозбірня (468 книг, з яких польською мовою – 232, українською – 98, російською –128) (ДАМО. – Ф. Р-985. – Оп. 1. – Спр. 1277. – Арк. 236-237).

 

Щербанівська 4-річна трудова школа заснована 1925 року. Станом на 8 березня 1927 року в ній навчався 21 учень, за національністю – всі поляки. Мова навчання – польська. Працювала школа в одну зміну, викладав один вчитель – Голодова Ніна Іларіонівна. При школі діяла книгозбірня на 69 книг, з яких для читання – 20, підручників – 49 (ДАМО. – Ф. Р-985. – Оп. 1. – Спр. 1276. – Арк. 75).

 

Польська трудова школа хутора Жовтень Очаківського району, Баланівської сільради заснована 1926 року, курс навчання – 3 роки. Навчалося 18 учнів, усі – поляки. Викладання проводилося польською мовою (ДАМО. – Ф. Р-985. – Оп. 1. – Спр. 1276. – Арк. 122).

 

В селі Іваницькому з 1926 року працювала 4-річна трудова школа. Навчалося 30 учнів – всі поляки (ДАМО. – Ф. Р-985. – Оп. 1. – Спр. 1276. – Арк. 188).

 

В місті Одесі 1926/1927 н. р. діяло дві польські школи, в яких навчалося 423 учні, з яких українців – 1, росіян – 1, поляків – 416, інших національностей – 5. Всього по місту – 761 учень польської національності, з них в російських школах навчалося –186, українських –157, єврейських – 2 учні. В селах навчалося 109 польських учнів, з них в українських школах – 82, російських – 7, німецьких – 18, молдавсько-українських – 2 учні (ДАОО. – Ф. Р-969. – Оп. 3. – Спр. 471. – Арк. 153).

 

Отже, аналіз викладеного матеріалу показав, що радянська влада, будуючи соціалістичне суспільство, розуміла важливість у цьому процесі національних меншин. Наслідком цього стала політика коренізації та "національний ренесанс" 20-х років XX ст., за умов якого польська національна меншина отримала можливість вільно розвиватися, що мало велике позитивне значення для ідентифікації її як окремої нації. Проте вже в 30-х роках XX ст. політика радянської влади кардинально змінюється. Для польської національної меншини ця зміна вилилася в депортації та масових репресіях, згортання національно-культурного розвитку.

 

Третякова Ольга кандидат історичних наук, старший викладач, Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського