Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Національні інтереси України в сфері етнополітики і голодомор. (Автор: Корнійчук Олександр)

опубліковано 15 груд. 2016 р., 08:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2016 р., 01:51 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

У статті розглядаються теоретичні і прикладні проблеми що стосуються національних інтересів України в сфері етнополітики з урахуванням наслідків голодомору. Ключові слова: голодомор, етнополітика, національні інтереси України.

 

Голодомор був однією із форм застосування Кремлем політики етноцентризму в Україні.

 

Актуальність теми. Забезпечення поступального етноконсолідуючого руху в Україні зумовлює необхідність відстоювання національних інтересів у сфері етнополітики. З цією метою важливим є дослідження теоретичних положень та визначення інструментів їх реалізації.

 

Постановка проблеми. Україна переживає нині третю хвилю національного відродження. Перша хвиля пов'язана з утворенням національних держав у Європі – з 1648 р; друга – бере початок від XX ст. – в період національно-визвольних змагань і третя – після розпаду СРСР.

 

Стратегічною метою цього процесу є утворення і розбудова держави-нації.

 

Зв'язок з практичними потребами. Україна пройшла шлях деетнізації (штучного позбавлення у суспільстві найважливіших рис етносу), етноциду (тотального фізичного знищення етносу), маргіналізації (втрата ознак колишньої етнічності і намагання прищепити українцям ознаки нової етнічності).

 

Існує потреба в тому, щоб великий національний капітал виробив "правила гри" в життєво важливих сферах в інтересах корінних та інших етносів. Виходячи із зазначеного, актуальною є розробка ефективної етнополітики України в сучасних умовах.

 

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням націотворення приділяли увагу такі вчені, як Я. Дашкевич, П. Кононенко, О. Нельга, І. Гирич та ін., а також закордонні автори Т Снайдер, Е. Д. Сміт, Д. Фішман та ін. (Дашкевич Я. Учи неложними устами сказати правду:/ Я. Дашкевич. Історична есеїстика (1989-2008). – К., 2011; Кононенко П Національна ідея, нація, націоналізм/ П. Кононенко. – К.: Міленіум, 2005. – 358 с.; Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій /О. Нельга. – .К.: Тандем,1997. – 367 с.; Гирич І. Історичні причини наших поразок і перемог/ І. Гирич. – Л. : Літературна агенція Піраміда. – 2011. –140 с.; Снайдер Т. Перетворення націй/ Т. Снайдер. - К.: Дух і Літера, 2012. – 624 с.; Сміт Д. Культурні основи націй. Ієрархія,заповіт і республіка / Д. Сміт. –К. .Tempora, 2010. – 311 с.; Фішман Д. Не кидайте свою мову напризволяще / Д. Фішман. - К.: "К.І.С.", 2009. – 196 с.)

 

Дослідженням національного складу населення України з позицій етнополітики займались такі українські демографи, як М. Птуха, С. Пирожков, О. Рогожин, Ф. Заставний, В. Зінич, О. П. Рудницький, а також закордонні Ф. Месле, і Ж. Вален та ін.(Птуха М. Вибрані праці / М. Птуха. К.: Наукова думка., 1971. – 403 с.; Месле Ф., Валлен Ж. Смертність та причини смерті в Україні у XX столітті / Ф. Месле,Ж. Валлен. За ред. С. Пирожкова. К.: ВД "Стилос", 2008. – 416 с.; Рогожин О. Демографічні перспективи українського села: історичні передумови, регіональний аналіз і моделювання / О. Рогожин. - К.: Ін-т проблем національної безпеки, 2004.-296 с.; Заставний Ф. Демографічні втрати населення України: Голодомори, війни, еміграції/ Ф. Заставний. Л.: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. -130 с.; Зінич. В. Сучасні етнодемографічні процеси в Україні/ В. Зінич. - К.: РВПС України HAH України, 2004.-67 с.; Месле Ф., Валлен Ж. Смертність та причини смерті в Україні у XX столітті / Ф. Месле, Ж. Валлен. За ред. С. Пирожкова. KL: ВД "Стилос", 2008. - 416 с.)

 

Вплив голодомору на етнополітику досліджувався вітчизняними дослідниками, як Ю. Шаповал і ін., та закордонними – Дж. Мейс та ін. (Ю. Шаповал. Голодомор 1932-1933 в Україні правова оцінка / Ю. Шаповал. Газета день, 2008. Електронний доступ: http: //gazeta.dt.ua/SOCIETY/роzа_konyunkturoyu.html; Дж. Мейс. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933). / Дж. Мейс. Студії з україністики: зб. наук, праць / [за ред. Р. Радишевського]; НАНУ, Міжнар. школа україністики, Ін-т філології КНУ ім. Т. Шевченка. К.: 2004. - 292 с.)

 

Однак потребують подальшого залучення нові факти і події, які стосуються наслідків голодомору, при розробленні концептуальних засад національних інтересів України в сфері етнополітики.

 

Мета роботи. Обґрунтування теоретико-прикладних підходів щодо розробки національних інтересів у сфері етнополітики і інструментів її реалізації, враховуючи системні наслідки голодомору.

 

Контент.

Духовність– це здатність людини реалізуватися, як особистості, на основі її самобутності, засвоюючи культурно-традиційні цінності з урахуванням динаміки цивілізаційних інноваційних процесів.

 

Етнос– це духовна спільність людей, поєднаних ментальними рисами, культурою, мовою, походженням, територією і державністю (нерідко в минулому) та іншими ознаками.

 

Етноідеологія це вчення, теорії і система поглядів на розвиток етносу і розроблення оптимальних шляхів реалізації національних інтересів в цій сфері, враховуючи їх історію і особливості ментальності.

 

Етнополітика – це системні дії всіх гілок влади на центральному і регіональному рівнях у реалізації етнічної ідеології для досягнення міжетнічної співпраці.

 

Етноцентризм– це принцип, згідно з яким особи певного етносу створюють переваги у різних сферах над іншими етносами. У випадку експансії щодо підпорядкованих етносів у поліетнічній державі етноцентризм співпадає з шовінізмом.

 

Етногенеза – це виникнення етнічних процесів і розвиток взаємозв'язків з іншими етнічними спільнотами в країні та сусідніх державах (Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій / О. Нельга. – К.: 'Тандем", 1997. – С. 11-31.)

 

Національною ідеєю України в сфері етнополітики є розвиток титульної нації. За своїм статусом Україна має бути геополітичним, геоекономічним і геофінансовим осередком країн Балто-Чорноморської смуги, Східної Європи та Кавказу.

 

Національними інтересами в сфері ектнополітики є досягнення міжетнічної співпраці корінних етносів українців, кримських татар, гагаузів, караїмів з некорінними етнонаціональними групами на базі рівності всіх етносів, що проживають в Україні, максимального відродження самобутніх рис для створення соціально-орієнтованої поліетнічної держави-нації.

 

Національна мета в сфері етнополітики – це створення сприятливих внутрішніх і зовнішніх умов для досягнення міжетнічної співпраці, жорстка протидія політиці етноцентризму сусідніх держав щодо України та українства.

 

Національною метою України в сфері етнополітики за кордоном. в т. ч. на пострадянському просторі, є створення умов для відродження українського етносу за рахунок впровадження внутрішньої і зовнішньої політики та державного патріотизму – українець і його законні інтереси понад усе.

 

Результати. Фундаментальним чинником впровадження національних інтересів у сфері етнополітики є реалізація кожним громадянином України духовного потенціалу на базі етнічного феномену. Це спричинить синергетичний ефект щодо консолідації духовних перетворень. Концептуально важливим є визначення основним суб'єктом реалізації національних інтересів не народ, а особистість, громадянина-людини-працівника, людини-власника.

 

Духовна культура формується у суспільстві на основі сприйняття цінності людини-працівника, людини-власника, людини, як особистості. Духовна культура – це також стосунки між людьми, цінності, пов'язані рівнем естетичного відчуття світу, емоції, мотиви, звичаї і традиції, наукові знання про взаємовідносини людини,суспільства і природи.

 

Україна знаходиться в зоні системної кризи відставання духовної культури від матеріальної. Це призвело до втрати позитивних культурно-традиційних цінностей для поколінь XX і початку XXI ст. Владою проведено фізичне нищення населення – носіїв і джерел духовності – людини-власника на землі з метою колективізації. Це стосувалось церкви та її пасторів. В суспільство внесено конфліктний потенціал, який базується на марксистсько-ленінській ідеології. Вона передбачає боротьбу класів. Після проведення індустріалізації та колективізації створена штучна духовна культура радянського народу. Наслідком її реалізації стала примусова русифікація Півдня, Сходу та Центру України. Після цього Україна суттєво втратила коріння етнополітики.

 

Національні інтереси України базуються на тенденціях і закономірностях функціонування етносів. При цьому в центрі уваги має бути вагомість іцінність кожної людини.

 

На відміну від цього модель етноцентризму в Україні намагається реалізувати кілька сусідніх країн РФ – в межах всієї держави, Румунія та Угорщина – на регіональному рівні.

 

В зв'язку з цим Україна на сучасному етапі потребує розробки і реалізації національної мети в сфері етнополітики.

 

При цьому етноцентрична політика РФ, Румунії, Угорщини має своїм наслідком етнічну апатію до етносів України в державах, що насаджують етноцентризм, етнічну дискримінацію (утиски при влаштуванні на роботу і оплати праці), етнічну асиміляцію українського етносу (розчинення).

 

Наслідком цієї політики в умовах глобалізації і регіоналізації є етнічна маргіналізація (втрата ознак колишньої ментальності і не набуття ознак нової етнічності) українців в сусідніх країнах, що реалізують етноцентризм. Визначальним цей вплив є в регіонах України, які знаходяться в інформаційному, культурному колі цих країн – в т. ч. Південь та Схід України, Чернівецька та Закарпатська області.

 

При цьому слід зазначити, що політика етноцентризму з боку сусідніх держав неодноразово призводила до втрати державності в Україні і етномаргіналізації українства в цих країнах.

 

Протидія українства етноцентризму, який реалізовувався сусідніми державами жорсткими військово-репресивними методами призвела до великих втрат населення. Було втрачено патріотично-налаштовану еліту країни. При цьому застосовувалося фізичне нищення московською державою носіїв українства – за часів козаччини, російсько-українських війн 1918-1921 рр. Ліквідація селянства проведена в ході колективізації шляхом етноциду-голодомору.

 

Науковці довели, що голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр, 1946-1947 рр. – це політичний терор голодом українців, знищення їх як етносу. За розрахунками дослідника-демографа Рудницького О. П. загальні демографічні втрати в Україні від голодоморів склали 6,6 мли. чол. Із них прямі втрати – 4,9 мли. чол.; непрямі втрати (в зв'язку з ненародженим) – 1,7 мли. чол. З них у 1921-1923 рр. – 1,5 млн. осіб (прямі – 0,6 млн. осіб; непрямі – 0,9 млн. осіб); у 1932-1933 рр. – 4,5 млн. осіб (прямі – 3,9 млн. осіб; непрямі – 0,6 млн. осіб); 1946-1947 рр. – 0,6 млн. осіб (прямі – 0,4 млн. осіб; непрямі – 0,2 млн. осіб).

 

Загальні демографічні втрати українців у Першій світовій війні склали 2,2 млн. чол. (прямі – 0,8 млн. осіб; непрямі – 1,4 млн. осіб).

 

У Другій світовій війні цей показник дорівнював 11 млн. осіб (прямі – 7,1 млн. осіб; непрямі – 2,4 млн. осіб; за рахунок міграції – 1,5 млн. осіб, із них близько половини – 0,607 млн. чол. насильницька міграція).

 

Таким чином загальні демографічні втрати в Україні від голодоморів складають 50% від числа втрат в ході Першої та Другої світових воєн (відповідно 6,6 млн. і 13,2 млн. чол.).

 

Індустріалізація була прискорена за рахунок ресурсу селянства, як основного носія українського менталітету. На цьому фоні було розгорнуте прискорене формування і направлення із РФ в Україну етнічних груп – носіїв етноцентризму.

 

В подальшому була нав'язана повномасштабна війна проти українського визвольного руху (військова фаза до 1954 р.). Репресивна державна діяльність щодо носіїв українського патріотизму набула суттєвої активності у 60-х рр. XX ст. і продовжується дотепер. Яскравим підтвердженням цього є прийняття у 2011 р. так званого "мовного закону".

 

Таким чином, починаючи з 1654 р. український етнос знаходиться в зоні войовничої етноцентричної політики, яка була започаткована московською державою після укладання військової угоди з козацькою Україною. Цей процес завершувався етночисткою, введенням іноземних військ і позбавленням державності. Наслідком цього є фактичне, системне, геополітичне і геоекономічне гальмування України з боку РФ. Це фактично консервує розвиток України. Її маргіналізація на національному міжнародному рівнях спричинена відсутністю власних інституцій – дієвих правил, звичаїв, великого і середнього національного капіталу, як їх генератора і гаранта конкурентоспроможного розвитку національного господарства.

 

Особливістю політики етноцентризму московської держави є її системний характер докорінного винищення носіїв українства в різних сферах. Це підтверджується провокуванням московською владою трьох голодоморів, які виявились руйнівними для фундаменту розвитку українського етносу. При цьому влада застосовувала широкомасштабний кримінальний підхід.

 

На першому етапі він полягав у попередньому фізичному нищенню духовних, інтелектуальних і військових провідників суспільства серед всіх його прошарків. Так, перед голодомором 1921-1923рр. українська провідна верства знаходилась у стані п'ятирічної російсько-української війни.

 

Перед голодомором 1932-1933 рр. всі свідомі верстви населення на селі і в місті чинили збройний опір окупаційній московській владі, яка залучила на свою сторону різних зайд, наймитів та запроданців.

 

Перед голодомором 1946-1947 рр. у максимальній фазі продовжувався збройний опір московській владі в західних і центральних районах України.

 

Глибинні наслідки спеціальних системно організованих голодоморів у різних сферах життєдіяльності українського народу:

 

у духовній сфері злам критичної маси українства на півдні та сході України і деградація під впливом страху (відмова від рідної мови, звичаїв), штучне створення локальної більшості населення, в основному із числа росіян-переселенців, як носіїв євразійських цінностей з переважанням колективізму та охлократії, які є чужими для української ментальності;

 

у культурній сфері – втрата значною кількістю населення, особливо півдня і сходу України, зокрема і в сільській місцевості, де потреби у самореалізації на базі самобутності (мови, звичаїв, одягу, посуду) та відсутності активного попиту на якісний український культурний продукт, відчувалися дуже гостро;

 

у демографічній сфері втрата значної, найбільш соціально-активної частини генофонду, який пройшов природній відбір впродовж тисячоліть; насильницьке масове перетворення особистостей на демографічну масу для популістської московської та кримінально-олігархічної влади.

 

Голодомор став силою, що сформувала байдужий та ворожий до розбудови власної держави і титульної нації східноукраїнський субетнос, який проживає в найбільш потерпілому від російського шовінізму регіоні (Гирич І. Історичні причини наших поразок і перемог /І. Гирич. – Л.: Літературна агенція Піраміда. – 2011. – С. 11.);

 

у психологічній сфері підсвідомий страх людини через свою ідентифікацію як українця (відмова від мови, відсутність інтересу до своєї історії та власного родоводу і української держави);

 

в інтелектуальній сфері – мізерний відсоток вчених, які на базі внутрішньої поваги до української, як до державної, мови створюють навколо себе "ядра" сучасної української європейськості;

 

у соціальній сфері – перетворення власників, яким був чужий споживацький підхід до наймитів, стурбованих неможливістю самореалізації, а соціальними подачками;

 

в економічній сфері – перетворення власників господарств на рабів з формальними ознаками "власників земельних паїв", які не мають досвіду розвитку традицій високопродуктивної праці на базі безперервної самоосвіти;

 

у політичній сфері – мутація незалежних носіїв вільнодумства на електоральну масу популістської політики;

 

у сфері державотворення – імітація розбудови конкурентоспроможної держави і місцевих органів самоврядування, використання нерозвинених державних структур ФПГ і ТНК, чиновництвом на власну користь;

 

в інформаційній сфері – примітивізація сприйняття і надмірна довірливість при отриманні інформації від ЗМІ, які на 90% належать інодержавам (РФ) з їх імперською політикою або ФПГ і ТНК, які продовжують зневагу до всього українського;

 

в науково-технічній сфері – повна неспроможність історичної, економічної науки виписати за європейськими стандартами минуле, глянути на нинішній стан і майбутній України українськими очами; повна деградація освіти і всієї вузівської системи;

 

у військовій сфері – деградація і занепад всіх воєнізованих структур і їх невідповідність реальним потребам захисту української держави та українського народу;

 

у правовій сфері – повна безкарність носіїв російської імперіалістичної політики, яка направлена на розпалювання сепаратизму, міжнаціональної ворожнечі, демонстративної зневаги і наруги над українською державною символікою, пам'яттю про борців за незалежність України та наймитів, які відверто працюють в інтересах РФ, Румунії та Угорщини;

 

у побутовій сфері – суцільна тінізація підприємницької діяльності, зневага до державних інституцій, до державної мови, яка не стала престижною для державних службовців, дискримінація батьками та школою власних дітей шляхом їх побутової русифікації.

 

В цих умовах Україна потребує повноцінного відродження, культурно-духовного потенціалу кожної етнічної групи для розбудови високорозвиненої держави-нації.

 

В Україні влада, опозиція, наукові, громадські та неурядові організації зобов'язані продемонструвати у власній країні вищий рівень поваги для кожного громадянина представника кожного етносу, який активно розбудовує державу-націю.

 

До національних інтересів в сфері етнополітики слід віднести: процвітання титульної нації та розвиток інших етносів; розбудова розвиненої держави-нації на базі самореалізації людини-працівника, людини-власника (інтереси виживання);

 

- досягнення міжетнічної співпраці корінних етносів з некорінними на основі самоцінності етносів; реального захисту державними і неурядовими структурами прав громадян, представників кожного етносу (життєво важливими);

 

- максимальне відродження самобутніх рис інших етносів в Україні на базі рівності (важливі інтереси);

 

- реальний захист прав гідності в політичній, економічній, соціальній, етнічнійсферах представників українських етносів за кордоном на різних рівнях (периферійні інтереси);

 

Виходячи із зазначеного національною метою України у сфері етнополітики є:

- забезпечення повноцінного функціонування єдиної державної мови; відродження етнічних мов;

- розбудова сучасної соціально орієнтованої держави-нації на основі міжетнічної співпраці;

- створення умов для повноцінного відродження духовної культури титульної нації, представників кожного етносу, що проживають в Україні;

- сприяння формуванню великого національного капіталу, здатного дієво працювати на різних рівнях для гармонізації етнічних відносин;

- подолання зневаги влади, власників підприємств до громадян – найманих працівників і впровадження сучасних інституцій – правил і відносин між людьми, які забезпечують реальні права власності;

- повернення селянству статусу реального власника, носія ментальних рис українства шляхом впровадження дієвого і прозорого механізму отримання земельних ділянок без права їх продажу, переведення зі статусу сільгосп угідь, отримання податкового кредиту на спадщину чи дарування. Ринкова оцінка землі проводиться на основі кадастру. На цьому базується сплата обґрунтованого податку чи отримання кредиту;

- сприяння формуванню еліти, що задає тон національному життю в політичній, економічній, фінансовій і духовній сферах;

- сприяння єдності еліти і представників всіх етносів;

- досягнення реального представництва у владі представників кожного етносу для повноцінного служіння українському народові;

- розширення політичного, духовного, демографічного простору на базі блокування штучної деетнізації;

- центром етнополітики є цінність кожної людини в її неповторності як представника етносу;

- відновлення повної об'єктивної етнічної історії кожного етносу;

- розробка сучасної, якісної, етнічної ідеології;

- відродження етнічної моралі та етнічної самосвідомості кожного представника етносу, колективу;

- ефективна протидія етноцентризму сусідніх держав, космополітизму, етнічному сепаратизму і шовінізму, які втручаються у етнополітику України; подолання залежності громадян, етнічних груп, влади від політики етноцентризму за кордоном;

 

Національна безпека міжетнічної співпраці у сфері етнополітики це стан захищеності представника кожного етносу, етногрупи, етносів від загроз для духовного відродження і міжетнічної інтеграції при розбудові держави-нації.

 

Національна безпека в сфері етнополітики (політичний аспект) – це стан захищеності політичних прав і свобод кожного етносу від загроз по звуженню при їх самореалізації. Система забезпечення національної безпеки в сфері етнополітики передбачає знаходження в її центрі громадянина, представника ножного етносу з максимальною самореалізацією його прав.

 

Висновки. Україна пройшла шлях деетнізації, етноциду, маргіналізації.

 

Як наслідок вона знаходиться в зоні системної кризи відставання духовної культури від матеріальної. Це призвело до втрати позитивних культурно-традиційних цінностей для поколінь XX і початку XXI ст.

 

Етноцентрична політика РФ, Румунії, Угорщини має своїм наслідком етнічну апатію до етносів України в державах, що насаджують етноцентризм, етнічну дискримінацію, етнічну асиміляцію українського етносу.

 

При цьому слід зазначити, що політика етноцентризму з боку сусідніх держав неодноразово призводила до втрати державності в Україні і етномаргіналізації українства в цих країнах.

 

В цих умовах Україна потребує повноцінного відродження, культурно-духовного потенціалу титульної нації, кожної етнічної групи на базі національних інтересів, розвитку держави-нації.

 

Особливо актуальним є продовження поглиблених досліджень соціально-психологічних наслідків голодомору на ментальність українського етносу для якнайшвидшого подолання його негативних системних наслідків.

 

Корнійчук Олександр старший науковий співробітник, Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, м. Київ