Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Національна пам'ять як проміжна ланка між злочином та карою (автор: Федина Софія)

опубліковано 28 серп. 2013 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2013 р., 10:53 ]

Український народ протягом своєї історії пережив багато подій які по праву можна назвати геноцидом українців, яких би форм він не набував. Сюди можемо віднести властиво геноцид, етноцид, лінгвоцид, тобто усі можливі форми викорінення українського з людини і винищення самої людини, якщо позбавити ідентичності не вдалося.

 

Паралельно з геноцидальними процесами, які заохочувалися і проводилися майже усіма пануючими на території України режимами, відбувався посилений процес викорінення пам'яті народу, передусім за допомогою страху і приниження, оскільки в такому випадку ставало легше ліпити покірну масу, яка буде підпорядковуватися правлячому режиму. На заміну стертій пам’яті окупанти пропонували свою версію історії українського народу, яку всіма можливими способами вкорінювали у свідомості не тільки українців, але й усіх оточуючих. І хоча Україна вже більш як 20 років незалежна держава, ці процеси не набули зворотної тенденції, а надалі намагаються визначати подальшу долю держави і народу, і його політику зокрема.

 

У цьому контексті дуже важливою для молодої держави має бути національна пам’ять, яка допомагає розібратися як у історичних процесах так і у виборі напрямку розвитку. Здавна відомо, що той, хто не знає свого минулого, той не має майбутнього. Минуле українців і його сприйняття сьогодні було якісно спотворене окупаційною владою. І кожен із нас має відкривати для себе загублені сторінки історії.

 

Незнання своєї історії спричиняє більшість помилок сучасних політиків, дезорієнтує народ під час здійснення ним своїх владних повноважень, і допомагає антиукраїнським силам творити неукраїнську державу. Як зазначає історик В. Вятрович, національна пам'ять – це фундаментальні історичні цінності народу, що є націєтворчим ферментом, консолідуючим чинником для нього в сьогоденні (1).

 

У більшості пострадянських держав, одразу після розпаду СРСР, було створено установи на зразок Інституту національної пам'яті, які займалися вивченням історії краю, оприлюднення прихованих і перекручених історичних фактів, і практично закладали фундамент для формування самодостатньої і успішної держави, яка знає свою історію, усвідомлює помилки, засуджує злочини і формує стратегію свого розвитку.

 

Цивілізовані держави як необхідну вісь своєї внутрішньої та зовнішньої політики реалізовують політику історичної пам'яті, яка має кілька проявів на сучасному етапі:

- Висвітлення історичної правди, особливо тих етапів історії держави та народу, які були замовчувані чи переписані пануючими тоталітарними чи загарбницькими режимами;

- Відкриття архівів;

- Робота Інститутів національної пам'яті;

- Комісії з питань вивчення та вирішення історичних суперечностей, особливо тих, які стосуються відмінного бачення тих самих історичних фактів;

- Ініціювання суспільного діалогу і просвітницьких заходів для підвищення рівня небайдужості громадян та інформування їх про правдиві сторінки історії їх держави;

- Ініціювання діалогу задля примирення і порозуміння.

 

Україна також мала б піклуватися політикою пам'яті, оскільки на відміну від країн Східної Європи тоталітарне мислення і радянська історична пам'ять у ментальності сучасної української людини пустили глибоке коріння. В Україні, як колишній найбільш ідеологізованій частині радянсько-російського простору, в окремих регіонах вдалося виховати «радянську людину» (2) і ця «людина» на сучасному етапі закладає основи демонтажу української державності, і дає змогу виправдовувати злочини проти українського народу.

 

В Україні лише в часи президентства В. Ющенка (2005-2010) здійснювалися послідовні заходи з реанімації національної пам'яті українців: утворення Інституту національної пам'яті, відкриття архівів СБУ, вперше відбулося у світовому масштабі висвітлення правди про Голодомор, відновлення правди і статусу учасників національно-визвольних змагань, Січових стрільців та ветеранів ОУН, УПА.

 

Проте така політика йшла врозріз з баченням розвитку України, яке мали її сусіди, передусім Росія. Національна пам'ять є страшною зброєю проти безхребетності, страху, байдужості, слабкості, вона мобілізує до дії, і до продовження боротьби за свою державу, вона вимагає не зрадити чин полеглих за волю України. Відповідно почалася невидима, але широка кампанія по дискредитації єдиного українського президента.

 

Проте, за кожен злочин має бути кара. Колись карали фізично. Але ми живемо в цивілізованій європейській державі, народ якої, незважаючи на численні знущання, не мас тенденції до насилля. Тому на сучасному етапі можемо говорити не стільки про кару, скільки про відповідальність. Відповідальність за скоєне у минулому, визнання злочину, каяття та активна співпраця у діалозі порозуміння і примирення – це і має бути компенсацією за злочин.

 

На жаль, сусідні держави, які панували на теренах України, зокрема Росія та Польща, не визнають потреби відповідальності за злочини, що більше постулюють, що складу злочину просто не було, або, що злочин був законним покаранням за дії українців.

 

Для порівняння пропоную взяти дві трагедії, які відбулися на українських землях під владою комуністичної Росії та комуністичної Польщі.

 

 

Голодомор 1932-33 рр.

 

Акція Вісла 1947

 

Об'єкт дії

Українці і ті терени Росії, де проживали компактно українці

Українці

Мета

Офіційна: заготівлі; практична: винищення українського селянства, придушення опору

Офіційна: боротьба з УПА; практична: вирішення української проблеми в контексті створення мононаціональної Польщі

Засоби

Бюрократичні, військові, збройні

Військові, репресивні

Кількість жертв

За різними даними від 3 до 10 мільйонів померлих

Приблизно 140 000 депортованих, 3000 ув'язнених в концтаборі Явожно

Наслідки

Тотальна деукраїнізація Лівобережжя; вкорінення страху у тих, хто вижив; наглість нащадків тих, хто здійснював Голодомор,

Викорінення українських автохтонів у Польщі з їх етнічних земель; переслідування українців; вкорінення негативного образу українця у свідомості поляків

Свідчення

Рафаїл Лемкін (той, хто ввів в обіг термін «геноцид»): «Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення української нації» (3).

 

Тімоті Снайдер: «Якщо взяти до уваги кількість репресованих, ув'язнених, засуджених до смертної кари людей, і тих, на яких виконали смертні вироки, операція «Вісла» була наймасовішою кампанією терору у весь період існування польського комуністичного уряду» (4).

Позиція тих, хто пережив трагедію

Потреба забути жах голодомору, проте й бажання «відмолити», а отже визнати наявність, невинно убієнних.

Потреба повернутися на свої землі, а не в агресивне польське середовище. Пам'ять як одна із небагатьох ланок, які єднають з рідною землею.

Відпові­дальність за здійснений злочин

Росія не визнає Голодомор геноцидом українців і не несе жодної відповідальності. Коли теза, що взагалі голоду не було, не сприймається, постулюють, що це була нестача їжі, що відбувалося і на теренах Росії.

Польща тільки на рівні сейму засудила Акцію Вісла у 1990 р., а 2012 року відмовилася засудити на рівні Сенату. Акцію Вісла певні політичні кола та організації т.зв. «кресовяків» називають слушним і законним покаранням українців за дії УПА.

Рівень розвитку держави, що має відповідати за злочин

Авторитарна демократія

європейська демократія

Потрібна «кара»

Як мінімум – визнання злочину. Як максимум – правова відповідальність перед людьми, які вижили, і перед Українською державою.

 

Обидва злочини були спрямовані саме проти українського народу, обидва не визнані у світовому масштабі і не засуджені. Хоча Голодомор і акція «Вісла» були реалізовані державами, які належать до різних цивілізацій, мають відмінний на сучасному етапі підхід до реалізації міжнародної політики, проте обидві ці держави, заперечуючи здійснені злочини проти українців, заперечують право України на незалежність.

 

Історична політика, чи політика пам'яті, яку має проводити держава, в своїй основі сприяє процесам примирення і взаємопрощення, що допомагає у вирішенні багаторічних протистоянь. Проте ці процеси не завжди однозначно сприймаються суспільством: формуються групи за і проти, хтось намагається завадити цьому процесу. А хтось і взагалі ігнорує будь-які спроби знайти історичний консенсус, без насадження тільки однієї єдино правильної думки. І часто постає в цьому процесі багато запитань: Чи готовий той, хто здійснив злочин, визнати його і покаятися? Чи готовий той, проти кого був здійснений злочин пробачити?

 

Виникає моральна дилема: Чи можна простити без каяття, і чи навіть з каяттям можна простити злочини минулого? Формулу «прощаємо і просимо пробачення» запропонував Папа римський Іван Павло II. Проте така формула може діяти тоді, коли протилежна сторона конфлікту хоча б готова вислухати. Повертаючись до вищезгаданих двох злочинів – Голодомору та Акції «Вісла» – маємо ситуацію, коли діалог відсутній. На жаль діалог відсутній з боку Української держави також, знову ж таки через відсутність національної пам'яті у державних чиновників. І крайньою залишається одна сторона – жертва.

 

Ті люди, які пережили голодомор, чи депортацію з послідуючими репресіями і приниженнями, часто не говорять публічно про свою трагедію, і здебільшого виховують молоде покоління у невіданні про те, що відбулося. І виникає парадокс, що ті, хто здійснив злочин його не визнають, цим самим себе оправдовуючи, держава Україна не дбає про захист інтересів і прав своїх громадян, а люди воліють не говорити про трагедію.

 

На міжнародному рівні коментують, що якщо Україна не визнає злочинів проти свого народу злочинами, то чому світова спільнота має визнавати. Проте маю зустрічне питання, чи для того, щоб визнати вбивство вбивством, це має визнати, той кого вбили?

 

Жертва завжди має порушену психіку – в часі злочину вона приймає неадекватну площину мислення, в якій діє передусім основний інстинкт – вижити. Відповідно, люди, яких морили голодом, були ладні мовчати і не протестувати, аби в них був хліб, аби було що їсти. Завдяки Голодомору радянській системі вдалося сформувати споживацьку потребу у ковбасі за 2.10 і здатність продати батьків за неї. У депортованих інстинкт самозбереження трансформувався у бажання втратити свою ідентичність, а властиво приналежність до українського народу. Багато депортованих під час акції «Вісла» згідні конструювати нові ідентичності, активно асимілюватися з польським населенням, аби не бути українцями, бо в їх свідомості вкоренилося, що «за це карають».

 

Тому позиція міжнародної спільноти, що опирається на міжнародне право, з повагою до честі і гідності людини, є визначальною у засудженні вищезгаданих злочинів, не стільки проти українців, як проти людини загалом. І саме така позиція може допомогти відновити національну пам'ять народу.

 

Як наголошує В. Вятрович, досі активною залишається «історична пам'ять» сформована радянською історіографією для обслуговування тоталітарного режиму. В наш час вона не просто доживає свої останні дні – її активно використовують певні політичні сили, ідеологічні основи яких кореняться в радянському минулому (5).

 

Відсутність кари за злочин призводить до анахронізмів, які вже вкоренилися в українській державі. За 20 років незалежності мали б відбутися докорінні зміни у керівництві держави та у свідомості українців. Проте при влади знаходяться або ті самі люди, які здійснювали чи замовчували злочини проти українців, або їх нащадки. Інститутом національної пам'яті в Україні керує історик-комуніст, тобто апологет комуністичного режиму, який і здійснював злочини проти українців. В парламенті незалежної України широко представлена комуністична партія України, при тому, що в багатьох пострадянських країнах така партія взагалі заборонена, а символіка прирівняна до нацистської.

 

Українці святкують перемогу «великого і могучого СРСР» у II світовій війні, при тому що ця перемога позначила початок ще більш кривавого ніж війна періоду репресій.

 

Анахронізм проявляється також в тому, один тоталітарний режим – нацистський – засуджено як злочинний, а другий такий самий кривавий режим – комуністичний – виправдовується, оскільки СРСР переміг у війні. В результаті неусвідомлення того, що є нашою справжньою національною пам'яттю, а що – наслідком зомбування, маємо реверсивні тенденції в сучасній Україні: з підручників видаляють навіть загадки про помаранчеву революцію, голодомор, УПА, січових стрільців.

 

У контексті даної проблеми вважаю за необхідне впровадити термін «еволюція пам'яті», як переосмислення загалом свого відношення до проблематики національної пам'яті. У наш час є доступною правдива інформація з архівів СБУ, різних досліджень, збірок документів, про те, як відбувалося перекручування національної пам'яті українців задля формування певного типу особистості і сприйняття історичних процесів.

 

Наша пам'ять потребує еволюції для усвідомлення, чому саме спотворена історія є загрозою для майбутнього українців, і як саме пізнання правди і ведення діалогу з представниками протилежної сторони відкриває можливості для побудови самодостатньої держави. Не так давно я купувала квіти для Юрія Шухевича – він святкував 80-річний ювілей і коли продавець запитала для якої людини це – я ж гордо відповіла, що саме для нього. А вона далі запитала, якого кольору квіти йому подобаються і скільки років хлопцю.... Ця жінка не знала ні про кого йде мова, ні хто це. Ось це чи не найбільша проблема, бо наше суспільство в своїй більшості просто не має потреби пам'ятати. Бо пам'ять вимагає дії, відповідальності, аналізу. Набагато легше плисти за течією.

 

Проте, кожен злочин рано чи пізно має бути покараним. А національна пам'ять одночасно є і локомотивом відповідальності, і її наслідком.

 

Література

1.  Вятрович В. Політика національної пам'яті. Режим доступу до статті: httр://hіstоrу. Sumynews.com/xxi-sttеm/507-роlitika-nаtsіоnаlnоjі-раmуаti. html

2. Гирич І. Чим займається політика пам'яті. Мета політики пам'яті. – режим доступу до статті: httр://www.і-hуrусh.nаmе/Мisc/Rеthіnkіng/Роlitics.html

3. Цитати про голодомор. Режим доступу до ресурсу: http/vklik.org.ua/tag/ tsytaty-pro-holodomor

4. Snyder T. The Reconstruction of Nations. Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999. – New Haven and London, 2003. – P. 200.

5. Вятрович В. Політика національної пам’яті. Режим доступу до статті: httр://hіstоrу. sumynews.com/xxi-sttеm/507-роlitika-nаtsіоnаlnоjі-раmуаti. html

 

Софія Федина, к. політ. н., ЛНУ ім. І. Франка, Голова Світової Федерації Українських Лемківських Об'єднань.