Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Націоналізм і нацизм: безпідставне ототожнення. (Автор: Лосєв Ігор)

опубліковано 5 січ. 2018 р., 05:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2018 р., 05:58 ]

 

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи, демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм і нацизм, не надаючи вагомих доказів. Я особисто вельми скептично оцінюю реальний, а не декларований патріотизм ряду українських партій і діячів, про що не раз писав у «Дні», підкріплюючи свою позицію фактами та аргументами. Однак коли люди, які звуть себе «філософами», «політологами», «аналітиками» та «експертами», висувають звинувачення на адресу українських націоналістів у дусі радянського агітпропу, то це дуже дивує. В хід ідуть заяви про УПА, яка начебто воювала проти «совітів» разом з Гітлером, майже дзеркальне повторення звинувачень на адресу України з боку лідерів Російської Федерації щодо «тотального переписування історії», ототожнення національної ідеї з… нацизмом і т. ін.

 

Проте варто зазначити, що націоналізм, ця політична програма, збудована на почутті патріотизму (за Оксфордським словником політології), існував ще тоді, коли не було ані нацизму, ані комунізму. Велика Французька революція піднесла національні засади державного і суспільного життя проти імперсько-монархічних. Майже всі визвольні рухи пригноблених народів формувалися і діяли під прапорами ідеології націоналізму. Там, де йдеться про національну свободу, ідеологія націоналізму є неминучою. Проте ми знаємо дуже мало прикладів, коли б національну свободу виборювали під гаслами лібералізму, соціал-демократизму, інтернаціоналізму і т. ін.

 

Є значно більше підстав ототожнювати німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм із радянським комунізмом. Хоча б тому, що німецький нацизм народився в надрах робітничого соціалістичного руху. 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що став філією Північногерманської асоціації сприяння миру. 1919-го Дрекслер об’єднав свою групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове об’єднання дістало назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei – DAP). Гітлер у цій партії одержав партійний квиток аж за номером 7. Невдовзі після його вступу партія була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP).

 

«Нацизм» – це скорочення від «націонал-соціалізм». Тому в нацизмі обов’язково має бути соціалістична, антибуржуазна складова.

 

Вождь італійського фашизму Беніто Мусоліні розпочинав свою кар’єру як профспілковий активіст та видавець соціалістичної газети «Аванті», у якій захоплювався Леніним та Жовтневою революцією. А італійський професор Стурце ще у 20-ті роки минулого століття писав, що фашизм – то є правий комунізм, а комунізм – то є лівий фашизм. Навряд чи можна прив’язувати до нацизму типового італійського націоналіста Джузеппе Гарібальді, угорського націоналіста Шандора Петефі, болгарського – Христо Ботєва, польського – Юзефа Пілсудського і т. ін.

 

Отже, такі ототожнення не мають достатніх історичних і логічних підстав. Тим більше, коли йдеться про український націоналізм, що ніколи не був націоналізмом панівної нації. Саме тому він формувався й розвивався як ідеологія національного визволення. Навіть Ленін бачив фундаментальну відмінність між націоналізмом нації панівної (шовінізмом) і нації пригнобленої. До речі, прагнення до створення тоталітарного суспільства є атрибутивною рисою фашизму, комунізму і нацизму. Для націоналізму тоталітаризм – це риса факультативна, себто вона може бути, але її може і не бути (Джавахарлал Неру чи Сунь Ятсен вважаються в політичній науці взірцями націоналістів, але ж їм був глибоко чужий тоталітаризм).

 

Не прикрашає згаданих «філософів» і «політологів» некритичне повторення тез комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких націоналістів». Сьогодні архів КГБ УРСР (як архів уже СБУ) є відкритим для всіх охочих. Будь-хто може ознайомитися з документами й пересвідчитися, що УПА воювала проти німецьких, радянських, польських, румунських, угорських та словацьких збройних формувань, які перебували на території України в період Другої світової війни. Там є також документи, що свідчать про масові репресії німецьких нацистів проти українських націоналістів.

 

До речі, у нинішній Російській Федерації спостерігається цікава тенденція – стовідсоткових російських нацистів і расистів, які вбивають іноземців за «не той» колір шкіри, оголошувати «націоналістами». З якою метою це робиться? Ще в XIX столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським». Спочатку своїх фашистів називають націоналістами, аби потім чужих націоналістів оголосити фашистами.

 

Навряд чи зазначені інтелектуали всіх лівих (соціалістів, соціал-демократів, ліворадикальних «зелених») ототожнюватимуть з комуністами, розуміючи, що це неправильно, а от несимпатичних їм націоналістів чомусь записують у нацисти. Якщо це лайка, то ніяких претензій бути не може, бо кожен свариться, як хоче, але до наукового дискурсу такі ототожнення не мають жодного стосунку. Коли створюється пропагандистський продукт, що апелює не до розуму, логіки та ерудиції читача, а виключно до емоцій, інстинктів та ідейних стереотипів, сформованих попередніми поколіннями пропагандистів, не треба це прикривати псевдонауковими шатами.

 

Насамкінець хочу звернутися до авторитету людини, яку, сподіваюся, навіть згадані «експерти» не оголосить «нацистом». Ця людина ще дуже давно написала: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». 110 років тому ці слова написав Іван Франко. Проте, оскільки сучасний світ ще дуже далекий від безконфліктності, то національна ідея, як спосіб виживання нації в проблемному світі, існуватиме набагато довше, ніж дозволятимуть згадані «інтелектуальні» особи…