Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Мова як фактор політики. (Автор: Радевич-Винницький Ярослав)

опубліковано 7 лист. 2014 р., 11:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лист. 2014 р., 03:02 ]

Журнал «Республіканець», №1(9), 1994 рік

 

Мова як фактор політики (українська мова й українська національна ідея)

 

Суспільство в усіх державних і недержавних формах його існування живе і функціонує у двоєдиному світі. Це світ, що являє собою матеріальну, предметну дійсність, і світ ідеальних сутностей: понять, ідей, концепцій, теорій, вірувань, міфів, віровчень і т. п. Ідеальна сфера, яка на орієнтацію людей в реальності, їхню поведінку та життєдіяльність впливає іноді суттєвіше, ніж матеріальна, твориться за допомогою мови й існує в основному в мовній формі.

 

З цієї причини мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, соціальної доктрини, де не були б тією чи іншою мірою заторкнуті питання мови. Не може уникнути цього і політика. Мовними проблемами активно займались, наприклад, давньоєгипетський фараон Псамметіх, диктатор стародавнього Риму Кай Юлій Цезар, король франків Карл Великий, волелюбна російська імператриця Катерина II, кривавий "батько народів" Йосиф Джугашвілі (Сталін) та багато інших державно-політичних діячів найвищого рангу.

 

Людство багатомовне. Мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і самоототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот. Спрощено кажучи, те, що когось уважають українцем, шведом, японцем і що він сам себе таким уважає, виявляється передусім у тому, якою мовою він думає і спілкується, яка мова для нього є рідна.

 

Між етносами від віків точиться боротьба за життєвий простір, за землю і все, що на ній є. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими. Ще більше є прикладів поглинання народу народом, яке в наш освічений час називається асиміляцією.

 

Асиміляція – процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Позаяк цей ідеальний світ тримається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного і водночас насаджує йому свою мову. Таким чином, лінгвоцид (мововбивство) є передумовою і одним із найважливіших засобів етноциду (народовбивства). Не плутати з геноцидом – фізичним винищенням людей, приналежних до певного етносу.

 

Фрідріх Ніцше писав, що творення нових спільнот пов'язане зі свідомим використанням мови.

 

Історія дає достатню кількість доказів на потвердження цієї тези.

 

У Китаї протягом тисячоліть існував порядок, аби стати чиновником будь-якого рангу, треба було скласти відповідний іспит. Екзаменаційні вимоги зводились в основному до знання ієрогліфів – знаків письма китайської мови. Отож, хто цієї мови не знав, той не мав найменших шансів хоч трохи піднятись по соціальній драбині. За допомогою мови повільно, але неухильно десятки народів перетворювалися на китайців.

 

У стародавньому Римі панівний народ не складав і десяти відсотків від загальної кількості населення держави. Мовний обруч успішно використовувався і тут. За імператора Веспасіана (І століття н. е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти і ритори почали утримуватися державою. Розуміли правителі Риму, що забезпечити у велетенській імперії панування латинської мови, означає забезпечити і їх панування.

 

"Римський стиль" у мовній політиці використовувався у більшості багатомовних країн. Дотримуються його і в наші дні. Суть його у формулі: "сuius region, eius lingua" "чия влада, того й мова". Має ця формула і зворотнє прочитання: "сuius lіngua, cіus rеgіо" "чия мова, того влада".

 

Дуже рідко знаходив своє застосуванні у вирішенні мовних проблем "стиль Мітрідата" – царя Понтійської держави, яку деякі вчені, зокрема Юрій Липа, трактують як один із перших виявів української державності. Мітрідат VI Євпатор володів двадцятьма двома мовами і спілкувався ними зі своїми підданими, рівняючи їх таким чином у правах. У наш час "стиль Мітрідата" практикує у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

 

І серед поляків, і серед росіян також траплялися "розсудливі" діячі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду та етноциду супроти українців. Не треба забороняти українську мову, вона й так, мовляв, приречена: їй не витримати суперництва з польською (російською) мовою. Час зробить своє. Головне – не озлоблювати українців, утримати їх у складі польської (російської) держави. О. Єльський радив: "краще ампутація одного члена, ніж гангрена цілого організму". Проте до таких обачних порад уряди і громадськість наших сусідів не прислухались.

 

Якось Олена Теліга висловилася: "Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною". Імперіям не допомагає ніякий курс: ні на одномовність, ні на різномовність. У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов'язкового навчання підлеглих народів турецькій мові. Чи не тому ця імперія першою в новий час почала розвалюватись? "Молодотурки", прийшовши до влади, вирішили використати мовний фактор для врятування рештків імперських володінь. Вони переконували, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином. – Усі оттомани, одна нація з однією мовою. «Хіба є, ефенді, така мова – турецька?". "Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!", – глузливо переказував агітацію "молодотурків" видатний діяч єврейського національного руху Володимир (Зеєв) Жаботинський. Аж дивно, що за прикладом "молодотурків" у державі "нової історичної спільноти людей – радянського народу" російську мову не називали "радянською".

 

Русь-Україна – земля "текуча медом і молоком", заселена лагідним, працьовитим народом, але, як на біду, розміщена на просторах, відкритих для протягів між Європою та Азією, від віків була ласим шматком для незчисленних любителів чужого добра. Найбільше їй, однак, перепало від близьких сусідів, що проживають на північному заході та північному сході. Політики цих народів застосовували простеньку схему: мовляв Україна – це окраїна Польщі (Росії), українська мова – це русифікована польська (полонізована російська), а українці – це видумка німців. Отже, України nіе bуlо, nіеmа і nіе bеdzіе (не было, нет и быть не может).

 

Відповідно до цієї невибагливої і завдяки примітивності легкодоступної для стереотипізації в масах схеми проводилась мовна політика щодо українців. Аби не втомлювати читачів довжелезним переліком історичних фактів та ощаджуючи їхнє здоров’я (бо не лише історію України не можна, як висловлювався Володимир Винниченко, читати без брому, а й історію української мови важко читати без заспокійливих засобів), обмежусь тільки найважливішими віхами цієї політики.

 

-1690 р. Собор Російської православної церкви осудив "кіевскія новыя книги" С. Полоцького,  К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та ін., наклавши на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и много-губо".

 

-1720 р. Петро І указом заборонив друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які належало "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти…, аби ніякої різниці й окремого наріччя в них не було".

 

- 1765 р. Запровадження російської мови до Києво-Могилянської академії, що стало початком повного витіснення звідти української мови.

 

- 1769 р. Синод Російської православної церкви заборонив друкувати і використовувати український "Буквар".

 

- 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосом, свойственным российскому наречию". Те ж саме було запроваджено і в школах України.

 

- 1789 р. Едукаціїна комісія Польського сейму ухвалила розпорядження про закриття руських (українських) церковних шкіл та заборону руської мови в усіх інших школах.

 

- 1808 р. Закрито у Львівському університеті "Руський інститут", на двох факультетах якого філософському і богословському низка предметів викладалась українською мовою.

 

- 1817 р. Постанова про викладання в школах Галичини лише польською мовою.

 

- 1862 р. Закриття в підросійській Україні безоплатних недільних українських шкіл для навчання дорослих.

 

- 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книги релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввіз до Російської імперії і поширення в ній львівської газети "Мета".

 

- 1864 р. Статут про початкову школу: навчання в Україні має провадитись лише російською мовою.

 

- 1876 р. Указ Олександра II, підписаний у німецькому місті Емсі, про заборону ввозу до Російської імперії будь-яких книг і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави й читання та друкування українською мовою текстів до нот.

 

"Емський указ", як і чимало інших, був таємним. Очевидно, російський уряд знав, що творить беззаконня, і боявся розголосу та негативної реакції в Європі.

 

- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

 

- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

 

- 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

 

- 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

 

- 1908 р. Сенат Російської імперії оголосив указ, за яким українськомовну культурну й освітню діяльність слід вважати шкідливою, бо вона "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві й безпеці".

 

- 1914 р. Заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині друкування книжок, журналів і газет українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську церкву, закриття українських шкіл і гімназій, які згодом мали бути переведені на російську мову викладання, для чого було організовано курси цієї мови для вчителів. Прикметно, що німецькі, польські та єврейські навчальні заклади, преса та різні організації й установи продовжували нормально функціонувати, як і до російської окупації. Російський губернатор Галичини Бобринський укомплектував свою адміністрацію москвофілами і "вшехполяками" та оголосив програму: "Східна (українська Я. Р.-В.) Галичина і Лемківщина давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завше було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і порядки".

 

- 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі.

 

- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

 

- 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 р. не було відмінено, то за цими двома документами російську мову треба було вивчати обов'язково, а українську хто як захоче.

 

- 60-і — 80-і роки.

Це був час "реального соціалізму". Що ж діялось з українською мовою у бараках соціалістичного табору, який, керуючись "найпередовішим ученням", прокладав людству шлях до "світлого майбутнього"?

 

- У соціалістичній Польщі кількість українських шкіл зменшилась із 159 до 29. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й до нині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українець ставлення вороже", свідчить Анджей Вінценз.

 

- У соціалістичній Чехословаччині кількість українських шкіл упала з 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців уважають себе українцями і русинами менше 40 тисяч.

 

- У соціалістичній Румунії було закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську церкву, без румунського прізвища неможливо було влаштуватись на більш-менш престижну роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші офіційні "національності": "гуцул", "русин", "хохол".

 

- У соціалістичному Радянському Союзі за ці три десятиліття кількість тих, хто вважає українську мову рідною, зменшилась на 10 мільйонів осіб.

 

Висновки з цього далеко не повного переліку зробити не важко. І за феодалізму, і за капіталізму, і за соціалізму держави чужих народів намагались знищити українську мову, щоби тим самим позбавити українців українства, перетворити їх на слухняних рабів, виконавців чужої волі, праця яких повинна була сприяти багатству, могутності та величі інших народів.

 

Наївно вважати, що нищення української мови велося тільки політичними засобами, що лінгвоцид був справою лише урядів держав, до яких належали різні частини Україна. Політика лінгвоциду, щодо українців завжди мала потужне ідеологічне забезпечення, так би мовити, ідейну ауру, яку створювали діячі церкви, культури, науки, освіти панівного народу. Ось декілька прикладів.

 

Коли у 1817 році митрополит УГКЦ Михайло Левицький видав меморіал "в обороні державного управнення і самостійності" української мови і зажадав запровадити у школах Галичини навчання рідною мовою, до папи римського й австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів (уже тоді, виявляється, цінували "дружбу народів"!). Польський архиєпископ Львова граф Анквич стверджував, що у Галичині є лише один народ польський і що русини говорять польським діалектом. Папський нунцій Северолі під тиском польського духовенства рекомендував М. Левицькому занехати підготовку рідномовних підручників для шкіл Галичини, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

 

Євангеліє, яке на самому початку шістдесятих років минулого століття Пилип Морачевський переклав українською мовою, сорок років пролежало під замком: не було дозволено його друкувати. Вперше новою українською мовою Євангеліє читалося у храмі Кам'янця-Подільського на Великдень 1906 року, а перша служба Божа нашою мовою правилася 9 травня 1919 року. Київський єпископ Назарій Блінов усім духівникам, що брали в ній участь, заборонив богослужіння. Ієрархи Російської православної церкви переконували віруючих, що українська мова непридатна для служби Божої і взагалі невгодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь проводилось навіть переосвячування церков. Видно, не відали батюшки, що свого часу "мовою базару" називали німецькі латинники слов'янську мову, якою Кирило і Мефодій перекладали слово Боже. Не прийшло їм до голови й те, що не лише "всяка влада від Бога", але й "всяка мова від Бога". Щоб це зрозуміти, треба служити Богові й людям, а не мамоні й кесареві.

 

Уже декілька століть можна почути думку про те, що українською мовою послуговуються лише "поп і хлоп", що вона мова низької культури. Хто про це тільки не твердив і польські єзуїти, і світочі російської літератури, і бальшевизовані манкурти-хохли, і радянські академіки! Невідомо, чого в таких оцінках більше: чи шовіністичної упередженості, чи елементарного невігластва. Ще у XVIII столітті європейська наука дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Чи не найбільше для обґрунтування цієї концепції зробив німецький учений Йоган Готфрід Гердер, який, до речі, пророкував українському народові велике прийдешнє і вбачав в Україні майбутню Елладу. Однак не тільки для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною.

 

Важко погодитись із Бісмарком, що якось сказав: "Польська культура? Пара молитовників це ще не культура", чи з Володимиром Соловйовим, котрий писав: "Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась неспроможною створити що-небудь велике або хоча б просто значне". Але ще більше не можна погодитись із тим, що впродовж декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.

 

"Для мене нема жодного сумніву, писав Іван Огієнко, що культура українська за всі старі віки аж до XIX віку завше була значно вищою од культури московської".

 

Такої ж думки був і Михайло Грушевський: "Український нарід, як порівняти його до московського приміром, був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

 

Пошлемося і на авторитет А. Пушкіна: "...Ученість, політика і філософія ще по-російськи не розмовляли; метафізичної мови у нас зовсім не існує... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі".

 

В Україні ж "метафізична" мова існувала задовго до народження Пушкіна: достатньо пригадати твори найбільшого східнослов'янського філософа Григорія Сковороди. Це вже в радянський період з філософською мовою в Україні виникли труднощі. У роки брєжнєвського застою Інститут філософії АН УРСР спромігся видати лише одну книгу українською мовою, та й та, як здогадується читач, була спрямована проти українського буржуазного націоналізму.

 

Є у проблемі культури ще один аспект. "Яку може мати культуру народ, котрому властивий патріотизм і віра в те, що інші народи існують лише для того, щоби йому служити і збагачувати його своєю працею, народ, що провадить війни, виходячи з так званого державного мистецтва або потягу до експансії?.. Народ, де все це існує і де громадська думка глибокою мовчанкою виражає своє схвалення всьому цьому, далекий від культури". Наведені слова німецького філософа Августа Айнзіделя стосуються античного Риму. Але чи тільки його?

 

Не треба думати, що лінгвоцид обґрунтовується тільки такими аргументами, як нерозвиненість, некультурність, непридатність, неприродність тощо мови підлеглого народу. Ні, тут застосовуються також докази вельми високого звучання і вселюдського характеру. Під час Великої французької буржуазної революції з її гаслом "Свобода, рівність, братерство!" всі мови Франції, крім, природно, французької, були оголошені контрреволюційними і заборонені в освітній та громадській діяльності. Після не менш Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка мала з російської перерости у всесвітню, спочатку хотіли оголосити революційною англійську мову, щоб за її допомогою роздмухати світову пожежу:

Это

чтобы в мире

без Россий,

без Латвий,

жить единым

человечьим общежитьем.

(В. Маяковський).

 

Більшовики приступили до реалізації однієї з догм XIX століття про злиття народів у єдину націю із загальносвітовою мовою. У більшовицькому здійсненні прогрес справді набув вигляду, виражаючись словами Альбера Камю, "язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих". На цвинтарі мов мала запанувати Мова. Але оскільки, за тим же Камю, "доля утопії у служінні цинізмові", роль Мови була призначена тій самій мові, заради якої заборонялись усі наші мови у добільшовицькій Росії. Вавилонська вежа дедалі більше набувала вигляду однієї з веж московського кремля. Революціонери в Москві досить швидко позбулися сумнівів щодо рівня революційності російської мови і, за свідченням Дмитра Соловея, оголосили контреволюційною лише українську мову.

 

Правда, інтернаціоналістська риторика за інерцією продовжувалася ще до XVI з'їзду ВКП(б), на якому Сталін заявив: "ухил до великоросійського шовінізму, прихований маскою інтернаціоналізму, є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоросійського націоналізму". А невдовзі Сталін став великим російським патріотом, 14 грудня 1932 року була прийнята Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, у якій від ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів Раднаркомів, край- і облвиконкомів вимагалося припинити українізацію в Україні і в тих районах СРСР, де проживають українці: на Кубані (2 млн.), у Курській (1,3 млн.), Воронезькій (1 млн.) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, в Туркестані (по 600 тисяч). У Постанові зокрема писалося: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах.

 

Так мова, яка мала стати засобом світової пролетарської революції, знову почала виконувати звичну для себе функцію засобу русифікації.

 

Однак попереду була ще одна велика мета будівництво комунізму. Читачі старшого покоління пам'ятають виступ М. Хрущова, в якому той стверджував, що чим краще народи знатимуть російську мову, тим скоріше буде побудоване комуністичне майбутнє. Правда, у хрущовські часи з їхніми метушливими кампаніями легше дихалось усім і всьому, не виключаючи й української мови. Аж надто разючим був контраст із макабричними роками перебування у жорнах сталінської системи. Зате період неосталінізму, ідеологом якого був вірний ленінець сталінець Суслов, завдав українській мові чи не найбільшої шкоди за всю історію її існування.

 

Колишній Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, згадуючи діяльність "несусвітнього шовініста" Суслова каже: "Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив "історичний термін" щодо винищення окремих націй єдиний радянський народ... Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це добре продумана і замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до оспівування партійних постулатів, до визнання зверхності "старшого брата". А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть топчеться й шельмується, зневажається й руйнується".

 

Для повноти картини наведу ще одну цитату: "Дотепер пече встид при згадці, як у 60-і роки мовчки взяли новий мовний курс на Україні, коли один із перших керівників республіки почав, демонструвати свою відданість "інтернаціоналізмові" читанням промов виключно російською мовою. (...). За командою згори російською заговорили апаратники всіх рангів, голови райвиконкомів і вузівські професори, голови колгоспів і бригадири". ("Правда", 1990, 11 лютого).

 

Коли б "Правді" справді було відоме таке відчуття, як встид, то вона написала б, що "новий мовний курс на Україні" було взято після того, як П. Шелест був знятий з посади Першого секретаря ЦК КПУ саме за намагання хоч трішки прислужитись рідному народові, і що його наступник Щербицький провадив такий курс не лише з природженого холуйства, а й тому що виконував указівки Кремля. Могла б "Правда" розповісти, що в арсеналі кремлівського гумору були і примітивні анекдоти про українську мову, придумані "русскоязычным населением" України в період українізації. Старці-інтернаціоналісти із Політбюро ЦК КПРС розважалися тим, що питали "украинских товарищей", чи правда, що по-українському велосипед "самопер", фотограф "мордопис", які ще назви місяців, крім "грудень", утворені від назв частин жіночого тіла. Воістину, скажи мені, з чого ти смієшся, і я скажу тобі, хто ти.

 

Кожної п'ятирічки виходили постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів: "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" (1978 р.), "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.) та ін., які деталізувалися в Україні в тисячах "Заходів на виконання "Постанови...". "Російська мова виявилась у тому числі й мовою політичного втручання, історичної експансії, асиміляції, пригнічення духа, спрямованої шизофренії свідомості" / Б. Минаев. Русский язык. // "Огонек", 1993, № 12, стор. 13).

 

Українська мова цілеспрямовано і невпинно витіснялася з усіх суспільно важливих сфер і навіть із побуту. Десь у кінці своєї кар'єри Генсек М. Горбачов констатував: "... на Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова мова великого народу".

 

Найстрашнішим наслідком тривалої політики брутальної денаціоналізації України стало перетворення значної частини українців на "русскоязычное население". Це здебільшого так звані "гомо совєтікуси", "совки", життєві інтереси яких рідко піднімаються вище черевної порожнини. У кращому випадку вони байдужі до національних вартостей, у гіршому налаштовані до них вороже, демонструючи це з таким же агресивним задоволенням, як колись російські лакеї нахвалялися "панськими" хворобами.

 

Навряд, чи хто займався статистичними підрахунками з метою виявлення співвідношення між тим, скільки українськомовних і скільки російськомовних громадян України скоюють кримінальних злочинів, хуліганських вчинків і т. ін. Не виключено, що тут пропорція така ж, як між частотністю вживання українськомовних та російськомовних вульгарних висловів у мовленні жителів нашої країни.

 

Ще у минулому столітті наш видатний мовознавець Олександр Потебня писав, що денаціоналізація зводиться на "дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення". Показовим є і такий пасаж у "Повісті моїх днів" Володимире Жаботинського: "Але за мене вирішила доля, явившись і мені в особі гороподібного руського хама, що обнімав посаду пристава у центральному околодку Одеси. Звали його Панасюк". Жаботинський прекрасно знав Україну, її населення, і його означення хама Панасюка аж ніяк не є випадковим.

 

Читач з аналітичним розумом скаже: все це, може, й так. Але колоніальне становище української мови вже у минулому. Не можна йти вперед, повернувши голову назад. Адже "Закон про мови в Українській РСР" діє вже декілька років, спостерігаються позитивні зрушення в напрямку розширення вживання української мови у школі, в органах масової інформації, у діяльності владних і навіть силових структур.

 

Що ж, зрушення, справді, є. Однак не лише у сторону поліпшення, але й у сторону неабиякого погіршення. Газета "Друг читача" у 1992 році зафіксувала 2277 (61,9 %) російськомовних і 868 (38,1 %) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 мільйона (71,7 %) і 21,5 мільйона (28,3 %) примірників. Російською мовою видано 264 переклади за тиражем 95,7 %, а українською тільки 24 у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою. "Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це "медленно, но верно"; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя", робить висновок "Літературна Україна" (31 березня 1993 р.).

 

На сході і півдні закриваються останні українські газети, у Севастополі розгромлено недільну українську школу, на Дніпропетровщині спалено показову школу з українською мовою навчання, на Черкащині не тільки спалено садибу батьків Тараса Шевченка, а й зрубано верби, які виросли з гілок дерева, посадженого Шевченком за Каспієм.

 

Водночас із цією вакханалією, що вельми нагадує події на орвелівському "свинячому хуторі", лунають голоси на захист в Україні прав людини. Хто ж ця людина і чого вона хоче?

 

Це наш старий знайомий, про якого В. Ульянов (Ленін) писав як про ту "істинно російську людину, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ". Це бездарні борзописці типу якоїсь Риковцевої, що регулярно обпльовує з Одеси українську мову на сторінках демократичного "Огонька". Це шовінофреніки на кшталт севастопольського юрода Круглова. Таким нема що дивуватись: у них синдром антиукраїнства сидить у генах.

 

Це про них і їм подібних пише Валерія Новодворська: "І мені не шкода тих "русскоязычных", котрі скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити рідною мовою. От халепа! КДБ і РА не встигли відучити українців, литовців, латишів, естонців від рідної мови! Мало саджали, либонь. За колонізаторами завше йдуть колоністи. Часто ідуть в обозах. У них спільна вина".

 

Сюди ж належать і наші одноплемінці, що полюбляють говорити: "я тоже украинец, но...". Це нащадки тих, яким російська мова і підлотна позиція дали можливість непогано прохарчуватись під час голодомору тридцятих років хлібом, відібраним у приречених на смерть односельців.

 

До цієї славної когорти належать також ті, хто свого часу вчив "как родину любить" мешканців возз'єднаної Західної України.

 

За "права людини", крім комуністів та соціалістів (людей типу Миколи Скрипника і Володимира Винниченка серед них чомусь не видно), стоять і так звані "общедемократы". Вони закохані в демократію взагалі і в людство у цілому. Що для них якісь там українці з їхніми національними болями та надіями, їхньою мовою, якою жоден порядний демократ ніколи не розмовляв і не розмовляє. Не суттєво, що права людини включають і національні права, зокрема право користуватись на рідній землі рідною мовою, мати можливість навчати нею своїх людей. Не біда, що у світі нема іншого способу бути людиною, як бути англійцем, євреєм, нівхом, італійцем, тамілом. Не в тому, зрештою, річ. Головне, аби "русскоязчыіное население", живучи в Україні, не лише не вивчало української мови і не говорило нею, але й ніколи не чуло її бо це порушення прав людини.

 

Коли Міністерство освіти України вирішило запровадити принцип пропорційності в народній освіті, тобто привести у відповідність кількість українських, російських, єврейських, польських і т. д. шкіл до кількості громадян України кожної національності, вся ця публіка зразу ж підняла галас про загрозу насильницької українізації. Декілька фраз для ілюстрації: "Мовну демократію, себто вільне користування російською мовою у школах і вузах, міністерство народної освіти України терпіло рівно рік з моменту проголошення республіканської незалежності. (...). ...уже цього літа з'являться потерпілі серед живих людей. Віднині перший вступний іспит до вузу – диктант з української мови. Цей дискримінаційний диктант негайно відсіє багатьох одеських дітей, яких, зрозуміло, навчали українській мові у школі, але часто (так уже, на жаль, склалося) навчали формально, як формально навчають у нас будь-якій іноземній мові" ("Огонек", 1993, № 25-26, стор. 13, 14).

 

Ось так: вільне користування російською мовою – це демократія, а українську, як і інші іноземні, в Одесі вивчають формально, бо так уже склалося. Щоб не склалося інакше, "русскоязычные" активісти організовують "колективні протести" студентів та викладачів, засипають міністерство петиціями, закликають саботувати його розпорядження. І вимагають "двуязычия".

 

"Двуязычие" уже було в СРСР. За ширмою двомовності скривався курс на повне витіснення національних мов (російська вважалася "міжнаціональною") з усіх сфер суспільного функціонування; ними можна було спілкуватись в основному на кухні та вряди-годи для демонстрації торжества ленінської національної політики заспівати народну пісню на кремлівській сцені.

 

Такого ж "двуязычия" хочуть вони і тепер. Заради цього перекривають київські телепрограми, не приймають передплати на українськомовну пресу, не допускають українських видань у торгову мережу та в масові бібліотеки і т. д. І, звичайно, переконують усіх, що самі українці не мають бажання вчити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної українськомовної школи Донецька, яку було стільки спроб задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що в Донецьку вже в цьому році можна було б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл! Можна було б, але ті, що вимагають "двуязычия" і "прав человека" до цього не допустять.

 

Мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами хотіла ще царська Росія. Це, як писав Михайло Грушевський, "прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і (велико)російської для інтелігенції". Цієї мети досягти не вдалося, і ось у незалежній Україні "заєдінщікі" хотіли б розколоти українців уже, так би мовити, не по вертикалі, а по горизонталітериторіально.

 

Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Схід і Південь "по-двуязычному", тобто по-російськи. Або, в кращому випадку, так, як це було під час сталінської українізації, коли, за словами Михайла Драй-Хмари, в газетах заголовки були українські, а текст російський.

 

Для більшої переконливості в обіг запускаються білянаукові "теорії" про те, що українці Донбасу етнічно ближчі до росіян, греків і татар, ніж до інших українців, що на півдні України живе новий, звісно, не український народ. Так, Н. Моісєєв твердить: "У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II, формується нове етнічне утворення. (...). І не суттєво, що у них записано у паспорті українець, росіянин, молдаванин, усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах" / Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. // "Коммунист", 1988, № 8, стор. 57). Неважко здогадатись, що це дах з російського матеріалу. Розуміючись на таких "дахах", "заєдинщики" чинять опір відновленню українського мовного даху над українським народом.

 

Ідея мовного розчленування України припала до душі і традиційним україножерам, і демократам – не тільки "общим", а й деяким "національним". Це тим, які хотіли б досягти єдності в Україні і зміцнення її державності шляхом ... федералізації. Федеративний устрій передбачає наявність у суб'єктах федерації, тобто землях (штатах, кантонах), своєї конституції, законодавчої і виконавчої влади. Уявляєте, які закони стосовно мови корінного населення будуть ухвалені у деяких землях України, якщо там удасться законсервувати нинішній стан. Можна би порівняти майбутні права українців у цих землях із правами гуарані, кечуа та інших аборигенів Латинської Америки, але маємо значно ближчі і переконливіші приклади з правами українців і станом їхньої мови на Кубані, в Курській, Воронезькій, Білгородській, Брестській областях та в інших регіонах СНД.

 

В економічному союзі, до якого, не вміючи і не бажаючи облаштувати Україну, тягнуть її деякі високі урядовці під акомпанемент схвальних вигуків великодержавних інтернаціоналістів, комуно-фашистів та іншої шовіністичної і манкуртської братії, звичайно, буде і "единое языковое пространство". Воно вже було в СРСР. За нього не забули і в горбачовському проекті "Договору про Союз Суверенних Держав". У союзі, що його тепер називають економічним, не обійдеться не лише без економічних, політичних, військових і т. д., але й без мовних обмежень суверенітету України. Має бути те, що було в російській імперії за царів і більшовицьких вождів.

 

Як бачимо, боротьба за рідну мову нині, як і в попередні часи, найтіснішим чином пов'язана з боротьбою за існування українського народу, за його державність, за право бути нормальною нацією, якою є французька, шведська, польська та десятки інших незалежних нацый. А чи варто приділяти рідній мові аж таку велику увагу? Чи не гіпертрофується її роль у житі народу?

 

Думки про другорядність мови як національного чинника можна надибати навіть у деяких прихильників української національної ідеї. Так, Валентин Мороз пише: "...України справжньої найбільше не в слові, не в мові, а далеко за мовою, в тих глибинах, куди не досягне жодна русифікація".

 

Це не новий погляд. Ще Володимир Антонович стверджував, що мова – це "зверхня ознака" і що національність "охоплює всі функції душі чоловіка", а не залежить виключно від мови. Як приклад він наводив ірландців, яких англійці мучили мало не 700 літ, розстрілювали за тримання в себе ірландського вчителя або священика, але домоглися лише того, що три чверті ірландців перейшли на англійську мову, залишившись при цьому непримиренними ворогам англійців. З неприхованою солідарністю цитував Ф. де Кулянжа Дмитро Донцов: "населення, людську юрбу єднає в націю не спільність мови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинник духової природи".

 

Однак повернемось до розумувань В. Мороза. "Так, мову треба цінити, – пише він, – але не треба робити це головним чинним у національному житті, бо тоді ми стаємо дуже вразливі, тоді ми робимо головним те, що найлегше зруйнувати". Жаль, що цього не знають асимілятори і руйнують у першу чергу саме мову, а не "біо- і етно-психологічні моменти, які визначать націю". Свідомо чи інстинктом хижака поневолювачі відчувають: зруйнувавши мову, вони тим самим зруйнують і ті "моменти". У цьому легко пересвідчитись, побувавши на тих теренах Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулося своєї мови. Що залишилось українського у колишніх русинах на північ від лінії Дебречин – Мішкатьц? Хіба що релікти греко-католицького обряду.

 

Якщо приклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадати онімечених слов'ян, русифікованих угро-фіннів та ін. Коли ж уважати, що Франція в етнічному плані – це те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія – це стародавня Дакія, а Єгипет – той самий, що при фараонах, бо у руках регулювальників на вулицях Каїру легко розпізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба проти іноземного поневолення за свою державність, національну незалежність, нема що говорити взагалі. Який сенс боротися, коли й так залишимось тим, ким були?

 

Мова – це не "зверхня ознака", яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишаючись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важлива частина єства людини, а тим більше тієї спільноти, яка об'єднана мовою. "Без мови нашої, юначе, народу нашого нема", – писав Володимир Сосюра. І не тільки нашого, а будь-якого народу, який хоче зберегти свою індивідуальність, мати свій голос у вселенському хорі народів. Мав рацію великий учений і великий патріот Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), говорячи: "...А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ".

 

Тому так ревно оберігають свої національні мови, так піклуються за їхнє майбутнє уряди і громадськість розвинених народів. Навіть у Франції 1 січня 1975 року набув чинності закон, спрямований на захист французької мови. У новій єврейській державі Ізраїлі була відроджена і вдосконалена до сучасних стандартів мова іврит, яка вважалась мертвою майже 2500 років і використовувалася лише як мова релігії – цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв у розсіянні.

 

Національно-визвольні рухи здебільшого починаються з боротьби за мовні права. "Лінгвістичні палії", "філологічні революціонери" – романтики, що на зразок чеських будителів поставили собі за мету відродити рідну мову, своєю діяльністю спричинились до формування етнічних націй, до створення або відновлення своїх держав. Ці держави виявилися більш життєвими, ніж імперії, блоки і табори. Переконатись у цьому неважко: достатньо зіставити кількість держав у минулому столітті і в наші дні.

 

Після розпаду останньої світової імперії – СРСР остаточно наступила ера національних держав. Творінням цієї ери є і самостійна Україна. Її майбутнє значною мірою залежатиме від того, яка мовна політика вестиметься в нашій країні. Наріжним каменем цієї політики має бути державність мови корінного населення, охоплення нею всіх без винятку суспільно важливих комунікативних сфер. Поряд із цим повинно бути забезпечене вільне функціонування мов національних меншин.

 

Мовного, як і будь-якого іншого, колоніалізму позбуватись не легко. Але позбуватись треба всіма силами. Іншого шляху немає.