Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Москалі – чужі злії люди і в ХХI сторіччі роблять лихо з нами. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 21 квіт. 2014 р., 09:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 трав. 2014 р., 10:06 ]

Не міг усі московські знущання передбачити навіть геніальний Пророк Тарас Шевченко. Загарбники, що не тільки в минулому украли наше ім’я, анексували метрополію Київської церкви, а в наш час це віроломно повторили стосовно Криму. Вчинили підступно, скрито, у час зимових Олімпійських ігор, зміни влади в Україні, брутальніше за судетський взірець Гітлера. Правда, певна відмінність кримського аншлюсу все-таки є. Гітлер попередньо не депортував корінний народ, як це зробили наші північні сусіди з кримськими татарами. Саме з цим вивезеним Сталіним корінним кримськотатарським народом залишилася сам на сам Україна після здобуття своєї Незалежності. І саме завдяки їй він вернувся і повертається на свою обітовану землю. На знак вдячності не брав нині участі в псевдореферендумі, що поспіхом проводився під штиками російських окупантів. Недаремне Шевченко застережливо писав, що «москалі – чужі люде», адже по сусідству немає варіанта, коли «чужі» краще за своїх. Треба ж, щоб у 200-й ювілей від дня народження Кобзаря Україна заново переконалася, який прозорливий і далекоглядний наш Пророк.

 

Росія в Криму віроломно порушила не лише міжнародні зобов’язання Будапештського меморандуму щодо надання гарантій територіальної цілісності України замість добровільної здачі нею військового термоядерного потенціалу, до речі, третього в світі за потугою. Знехтувала не тільки положенням Великого договору про дружбу Росії з Україною, а і президент Путін цинічно пояснив такі порушення «пограбуванням» Росії, що дуже нагадували скарги Гітлера щодо «кривд» німців після Першої світової війни. Характерно, що обидва, хоча в різних сторіччях, пафосно виправдовували свої злочинні дії природним бажанням усунути допущену історичну «несправедливість» стосовно їхніх народів як єдиних носіїв влади. Звичайно, на їхню думку, єдиний «демократичний» шлях в цій міжнародній «несправедливості» – це реванш і анексія.

 

Шкода, але історія справді біснуватих не вчить. Дарма націонал-імперський шовініст Гітлер зазирав тоді неситим оком на чужі землі, щоб загарбать. Не виорав він поля на дні чужого моря, в т.ч. й біля Севастополя, хоча його захопив. Можна багато боїв виграти, але програти все і всюди. Необачні німці, які вчасно не розгляділи неадекватну істоту, схожу буцімто на людину, повірили, на жаль, брехні фюрера. Ба більше, з ентузіазмом голосували за новий порядок вождя нацистів, його війни, за аншлюс Судет, Австрії. Шкода, забули, що все тече, все змінюється. Не завжди буде так, як завойовник ділить Європу. Тому відплата за злочин не забарилася. Відтак, по війні чехи з ганьбою депортували німців у їхній Faterland. А звільнені від нацистів народи могли, адаптуючи до своїх країн, декламувати вірш українського поета Бажана, в якому рефреном повторюватимуться слова: «Ніколи, ніколи Україна не буде рабою німецьких катів!». Не буде Україна рабою московських окупантів, ростовських переселенців, донецьких, дніпропетровських чи інших кланів, оліхархічних сімей. Нині Путін, скинувши фарисейську маску «брата», з ликом нового «собирателя», а, насправді, традиційного завойовника земель чужих, нахабно крокує в Георгіївській залі Кремля перед знову хижо збудженою публікою, що в дикому загарбницькому екстазі нового міленіуму схвалює перемальовування карти України реставратором поваленої «імперії зла». Тому її народ має право на модернізацію та актуалізацію поетових заклинань. Всі цивілізовані країни, справжні гуманісти, моральні авторитети, духовні інтелектуали засуджують дикість і насильство минулого, що перенесені кремлівськими неонаполеончиками в ХХІ сторіччя.

 

Пори те, Росія – наш ближній і не малий сусід. З ним треба вчитися домовлятися. Це не легко, бо важко вірити колишній комуністичній пропаганді, що «русские не хотят войны». Брехливі політруки самі повірили в боротьбу «русских за мир во всем мире» і щемляче прохання соловейків не співати, аби дати їхнім солдатам імперії хоч трішки поспати. Нас, українців, це смішило, бо ми знали весь пропагандистський блуд і кумедне бажання обманути тих клятих ворогів, що «за бугром». Але цей єзуїтський обман найстаршого (?) брата не оминув нібито молодших. Ми ніколи не палали агресією ні до ближніх, ні далеких сусідів, але нині готові в ім’я захисту Вітчизни, її свободи «віддати тіло і душу». Ще ніколи в Україні ці слова її державного Гімну так щиро, часто і потужно на весь вільний світ – не звучали. Але все одно, хоч наш новий ворог має великий досвід брехні, замикання захоплених земель на «систему ніпель», отруєння супротитвників – домовлятися треба. Путіни приходять і відходять, москалі змінюються. Історія хоч повторюється, але її уроки треба враховувати. Адже мав рацію Бісмарк, коли попереджував, що договір з Росією не вартий того паперу, на котрому він написаний. Однак Кучма в Будапешті великого інтегратора німців не почув. Тим більше, хоч зараз зобов’язані виробити чітку модель наших домовленостей. Буде вона фінською, японською, грузинською, білоруською, але не асиміляційно-загарбницькою, постімперсько-тоталітарною і глобалізаційно-зодноріднюючою. Вона має бути добросусідською, рівнопартнерською і серйозно забезпеченою твердими гарантіями нашого національного буття третіми авторитетними потужними країнами чи військово-політичними союзами.

 

Забезпечення світовими гарантами нашої суверенності – це засадничий принцип усіх домовленостей: і не тільки Будапештських, а й Женевських чи будь-яких інших, що в майбутньому вестимуться з чужими і злими людьми, яких Шевченко ще двісті років тому недарма назвав москалями. Він наблизив для українців момент істини: нам ніхто не гарантуватиме спокій і безпеку, якщо самим не оборонятися, не захищати свою землю, мову, культуру, національний інформаційний (і не тільки) простір, державний суверенітет.

 

Українці повинні виходити з нової концепції буття нації. Нам нікуди виїжджати: втрата українськості, питомої мови, обітованої землі – смерть для нації. Бренд «москаль – брат толерантного українця» – це олжа вічно-неситого, а, значить, ненаситного ординця, якою нас годували. Полуда з очей впала. Надіятися треба насамперед на власні сили і ресурси. Ба більше, треба захистити не тільки Україну, а і українськість в зросійщеному інформаційному просторі, українство в світі, нашу чималу діаспору, кримських татар та інші національні меншини на тимчасово окупованій «нашій – не своїй землі». Не наша вина, що сьогодні Україна в стані війни з колишніми буцімто братами. У небезпеці не лише майбуття нації, а й її життя і ковітальне відродження на планеті Земля, під Сонцем назагал. Сьогодні усі росіяни хизуються, що їх в Україні «очень много», але жоден себе і ближнього свого не спитає: скільки нас було до укладення Переяславської, так би мовити, дружньої угоди, до початку в Україні процесу зросійщення. Це треба серйозно морально усвідомити і належно діяти. Якщо один із Будапештських гарантів став агресором і відмовляється від перемовин з пограбованим ним сусідом, то, може, на допомогу закликати моральних світових авторитетів, мудрих людей з України і Росії, вчених, священників, артистів? Якщо Москва не вірить сльозам, то може відгукнутися на розум. Не всі ж «самашедші» чи об’їлися «московської блекоти», виплеканою не тільки у «німецьких теплицях», а й щедро, на жаль, политих чорнилом вихованцями Києво-Могилянської академії.

 

Ясна річ, українцям слід бути обачнішими, пильними і не забувати історичні уроки давніх Переяславських і нових Харківських домовленостей. Але треба думати про стратегію розвитку, візію нашого державотворення, його духовно-ідеологічно платформу і супровід її реалізації. У цьому плані на Півдні і Сході України стає легше, бо маску «старшого брата», «единого народа» скинуто. Нині є стан війни, є гіперактивний агресор, який як загарбник посягнув на цілісність і соборність суверенної України. Це нас не лише об’єднало проти ворога, що демаскувався, а й закликає спільнотою пам’ятати, що кожному поколінню українців Москва обов’язково приносить якесь випробування. Одним – тяжкі наслідки кохання з зрадливими москалями, іншим, – застереження щодо морального імперативу збереження соборності і цілісності земель України, безпеки держави, розвитку національної, релігійної, мовно-культурної ідентичності, захисту правди в інформаційному (і не лише) просторі, в історії, семіотиці довкілля, потреби широкої соціалізації національної ідеї, освіти, науки, патріотичного виховання молодого покоління тощо.

 

Нині маємо Женевські домовленості, які підписала і Москва, про деескалацію вже неприкритих воєнних дій Кремля проти України. Але ціну підпису північного сусіда вже підтвердила окупація Криму. Плюс до цього, не треба забувати принаймні ще дві речі, з якими Москві змиритися вкрай важко. По-перше, з Україною як самостійною державою і не з промосковським урядом, Помісною національною церквою, врешті, з народом як окремим, самодостатнім, з відрубною його культурою, особливо з питомою окремою мовою, а не складовою «единого великорусского языка». По-друге, з Києвом як центром міфології російського державотворення, «откуда пошла вся земля русская», як батьком «городов русских», який, «естественно», не може бути поза межами Росії. В іншому випадку Російська імперія втрачає історично-ідеологічну основу, обґрунтування і легітимізацію свого «братерського старшинства» стосовно України. Чи не тому концепт «Русского мира», текст звернень депутатів Думи РФ до своїх поплічників у ВР натякав на згоду Москви щодо творення єдиної держави від Ужгорода до Сахаліна, центром якої міг би стати навіть Київ.

 

Ці ідеологічні і соціально-психологічні моменти, насамперед, треба мати на увазі під час перемовин з по-імперському амбітною Москвою. Імперська ущемленість Московії з боку історично визнаного лідера християнства Києва ніколи не давала спокою її царям, царицям і царенятам. І вона явно чи неявно буде присутня в усіх претензіях сьогоднішньої Москви, що більше, в синдромах її кремлівських карликів. І те, що останні зволять собі на свій загарбницький розсуд перекреслювати карту Європи, свідчить: не все в світі гаразд з системою безпеки, а й з психіатрією теж. Після більшовицького голодоморного геноциду в Україні, депортації кримськотатарського народу, розстрілів Майдану говорити про загрози російськомовним – це несусвітня брехня, далека від хоч би трішки здорового глузду і сучасних реалій. Світ не повівся, але скільки треба ще жертв, щоб він не дав москалеві навіть рота розкрити і був покараний за скоєнні злочини? Де та межа звірячих злочинів більшовиків, цинічної брехні і бандитських апетитів їхніх спадкоємців, аби світ засудив не тільки нацистів Третього рейху? Адже аншлюси не припиняться, допоки не судитимуть реставраторів злочинної імперії зла, які не дають їй канула в Лету. Саме наняті ними, десантовані тітушки, озброєні до зубів москалі, різні асоціальні доморощені елементи виконують роль нацистських молодчиків, захищають «униженных русскоязычных» великоросів від «узкой прослойки украиноязычной интеллигенции», «бендеровцев», людей «третьего сорта» – untermenschen.

 

З огляду на це, домовляючись, не треба забувати просту істину: Росія далі залишається однією з найбільш непрогнозованих країн світу щодо освоєння загарбаних нових чи втрачених імперією зла територій. Вона вічно «озабочена», ніяк не може оговтатися після Біловежської пущі – сформувати ні свою філософію власного розвитку, ні стратегію державного «обустройства». Більше того, для організації постімперського «русского мира» вона знову залучає одержавлену церкву, всю мережу кагебістів, шпигунів і комуністичних п’ятиколонників, економічну систему Митного союзу, урядових кочубеїв та асоціальних елементів. Тому будь-які з нею союзи мають бути укладені під наглядом потужних міжнародних організацій і військово-політичних об’єднань, які б не тільки під час аншлюсів виражали глибоке занепокоєння, а могли б нахабному насиллю, інформаційній війні та цинічній брехні загарбника протиставити адекватну мілітарну силу та рішуче зупинити його злочинні дії.

 

При укладенні договорі не треба нехтувати вже традиційними застереженнями подвижників української національної ідеї щодо її загроз з боку Москви. Насамперед державотворчими думками видатних представників зі Сходу та Півдня України. Зокрема йдеться про видатного харків’янина Юрія Шевельова, Миколи Хвильового. Перший без вагань назвав трьох найбільших ворогів реалізації ідеї нашої державності: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Другий вказав чинники та шляхи втілення національної ідеї: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!». Ці рефлексії не втрачали своєї актуальності ні в час підписання газового договору в Москві з Путіним в 2010, ні Харківських домовленостей в 2011, ні при відмовленні підписання у Вільнюсі євроінтеграційної Угоди України з ЄС в 2013 роках, ні в телезверненнях з Ростова злочинних втікачів. Названі застереження будуть на часі й при президентських виборах 25 травня цього року (і не лише). Нам треба більше до них вдаватися, а не зловживати довоєнними ідеологами націоналізму із Західної України як платформою поневоленого народу. Якщо ми досі не опрацювали духовно-інтелектуальну систему ідеологічного супроводу нашого державотворення, то хоча б частіше і уміло користуймося простою Довженківською формулою розбудови національної держави: «Якщо націоналізм – це любов до Батьківщини, то я – націоналіст». Крапка. Навіть в період визвольної боротьби УПА чільну посаду в Українській Головній Визвольній Раді займав виходець з Полтавщини – Кирило Осьмак, а не, скажімо, Роман Шухевич. Ще довго Д. Донцова на Півдні України сприйматимуть краще, аніж Ст. Бандеру.

 

І, під кінець, дотримуймося простого принципу християнської етики: не розсипаймо перли перед свинями. Сказано, свині і перли знищать, а відтак і вас порвуть. Чи не достатньо дотримуватися нової соціогуманістичної парадигми суспільного розвитку, яка є двовалентною і до людини, і до нації. Її візія чітка: не може бути вільною людина, допоки підневільною є її нація. Все, що розглядається «поза рамами нації», вчив Іван Франко, є або фарисейством, або намаганнями високими розмовами про людину відокремити себе від конкретної любові до власної нації. Не займаймося показовим угодовством. Може, невчасно було у ВР скасовувати закон Колісніченка-Ківалова, але не думаймо, що він – основна причина путінських десантів в Крим чи політики десоборнізації України. Її «декомпозицирование» – давній диверсійний продукт креативу високооплачуваних кремлівських технологів і доморощених  українофобів. Вони знайшли б десятки інших зачіпок, а якщо ні, то висунули б будь-яку претензійну причину на взірець егоїстично-захланного імперського вовка до безвинного ягнятка з байки Крилова: «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать!». Мовляв, нам, вовкам-великоросам, аби панувати, треба добре їсти, пити і відпочивати! Для цього потрібні Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія і ...Крим. А відтак Слобожанщина, Луганщина, Херсонщина?

 

Все це для поясу «безпеки від агресивного НАТО». А, може, здалася б і «загрозлива» для «всего прогрессивного человечества» – Прибалтика? Польща? Якщо там в Європі обмежуються глибоким обуренням, санкціями проти нуворишів, то чому б не збільшувати свої імперсько-шовіністичні апетити. Проба перша – Абхазія. Друга ще успішніша – в центрі і на очах всієї Європи забрали Крим – без пострілу, без покарання. Що для хижака людський осуд за анексію Криму, Голодомор чи депортацію цілого корінного народу? Хто наступний? У Північної Кореї півострів так просто не забрати! Чи нас, чи ми себе знову зрадили? Де національна еліта, лідери народу? Чому всюди запізнюємося, обманюємося? Ні, заперечите Ви: тяжкохвору Юлю дуже оперативно звільнили і навдивовижу швидко вилікували. Як вона моцно, як кажуть наші сябри, освоїла крісло на передачах Савіка Шустера – бути їй Президентом України. Небесна Сотне, за кого ж пожертвувала життям?! Та чи не Шевченко вже запитував: Ісусе Христе, за кого ж Ти розіп’явся?!

 

І вже, cправді, насамкінець. У рік Шевченка насмілюся навести не лише його ультиматум сьогоднішнім окупантам України: Схаменіться ж, Будьте люди, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога! Та наші північні сусіди ні на суд Божий, ні Європейський не зважають. Побачимо, як вони будуть виконувати Женевські рішення ОБСЄ. Попри те, поета пророче покарання – «новий вогонь з Холодного Яру» – мусить наступити, подумалося мені, коли куплені ЗМІ повідомляють про чергову пафосну спекуляцію деяких кандидатів в Президенти України, що своїми діями і маніакальними бажаннями стати Президентом України привели нам Путіна. А нині знову заслані патріоти зомбують українство показовими поїздками по місцях холодноярівців чи артистичними вибірково-регіональними оповідками про їхні «жалі» з приводу того, що вони не можуть стати січовими стрільцями, вочевидь, і бандерівцями. Але чомусь представники їх кишенькових партій не дають досі поставити в Полтаві пам’ятники ні Мазепі, ні Петлюрі. Та і, будучи вже при владі, довели українську армію до ручки. Де обіцяна ними контрактна, високо боєздатна армія? Лише піар і піар. Про заслужений каральний Шевченків вогонь фарисеям з Холодного Яру подумав і тоді, коли прочитав такого вірша, може, з високих вершин літературної майстерності недосконалого, проте, – з Євромайдану: Під снігом і дощем Стоїмо, як батьки стояли, І не захищені плащем, гуртом «Ще не вмерла» співали. «Пливе кача» немов душа У сині води України. Знову золота земля наша У хмарах чорної руїни. Піднімись, моя земле, Не брата – загарбника скинь, Надихни плем’я буремне, України збережи єдину золотосинь!

 

Каральний погляд Небесної Сотні, вочевидь, ще довго питатиме нас, живих і ще не народжених, чи не забували ми невиконаний заповіт нашого Пророка: злою вражою кров’ю волю не лише окропили, а і скріпили – без бою не віддавали здобуте. Щоб наше синє небо і золото-колоскову землю не розривали на шматки окупанти, хай кожен нині зробить те, що від нього вимагає Соборна, Українська, гідна Людини і Нації Україна. Для реалізації цієї стратегічної української національної ідеї (УНІ), вочевидь, сьогодні вкрай потрібні три речі. По-перше, хай всі патріотичні кандидати в президенти, від національно-демократичних сил – обов’язково, не тільки на теле-радіостудіях засиджуються, а повторять вчинок і вибір В. Кличка. По-друге, хай ми, виборці, будемо так активні і свідомі, аби згаданий вибір щодо майбутнього Президента України – підтримати і реалізувати вже у першому турі. По-третє, хай чинний уряд зробить все можливе і неможливе, щоб всенародне волевиявлення ніхто не зміг зірвати, а виборний процес відбувся вчасно, вільно та без порушень демократичних європейських стандартів. Тоді не буде докору в поглядах ні Шевченка з портрета на Євромайдані, ні з фотографій Небесної Сотні. Хай буде так! Цього благають живі, мертві і ще ненароджені, що складають цілісну сучасну націю кожної країни – її минуле, сьогодення і майбуття! Думаймо глобально – творімо добро для України якнайактивніше усі разом і кожен на своєму робочому місці! Тоді сподівання нас, сучасників, стануть суголосними спадковим Великоднім надіям і гаслам наших героїчних батьків: Христос воскрес – воскресне Україна!