Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Морд селян Лішні в 1939 р.

опубліковано 6 груд. 2013 р., 15:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 груд. 2013 р., 09:47 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ№ 90

 

20 серпня 1941 р.

У вересні 1939 р. через село Лішню переїхала німецька стежа, що вступила в бій з польськими «стшельцами», так званою «оброном народовом», яка складалася з найбільших шовіністів та всілякої масти злодійчуків. Німецька стежа завернула в сторону Самбора. Тоді польські «герої» обскочили село з усіх сторін і почали виганяти людей з хат, не залишаючи навіть матерів з маленькими дітьми і стариків. Надворі падали ще густі стріли. Ми думали, що нас виганяють у безпечне місце, бо має розпочатись бій. Однак польські «герої» на чолі з якимсь кирпатим та куцим капралиною хотіли воювати з-за плоту, за охороною тіл наших чоловіків, жінок і дітей.

 

Ноги відмовляли послуху, дехто зі страху впав на землю, інші стояли остовпілі, плакали жінки і малі діти. На щастя німецька стежа, побачивши дітей, жінок перестала стріляти. Видно, зм'якло камінне серце кирпатого капралини і він прогнав жінок з дітьми і стариків додому, а решту селян забрав з собою в напрямі Дрогобича. Декому подорозі вдалось утекти, однак більшість під сильною охороною штиків ішла далі. За селом подорозі почали нас бити. Катуванням не було кінця: били крісами, копали ногами, толочили і кололи штиками.

 

Проколений штиком, впав на землю закривавлений Сов'як Іван. Кров полилась по дорозі.

 

Кліщ Ілля плакав за своїм сином, якого в нелюдський спосіб скатували «арцикатолицькі герої». Щоб батько не плакав за сином, вони зробили з ним те саме.

 

Ми попрямували на поле. Тут поставили нас рядом, одного біля одного, а перед нами півколом станули «стшельци». Повстав великий крик і плач. Хто шептав тихо молитву, хто плакав, хто кляв проклятих. Впали стріли... На землі, прошитий стрілами, лежав Гринівка Василь, біля нього другий у крові... третій...

 

Ходачник Мирон непритомний впав на землю, однак його не помилували, копали ногами, а вкінці вгнали кулю в голову. Черга за мною...

 

- Поруч лежить старший чоловік, ранений, у крові, і просить, щоб скоротили його муку. Польські бандити зглянулись над муками раненого, добили його тією кулею, яка була призначена для мене. Їм було вже досить тієї забави. Тих, хто залишивсь ще живим, повели до Дрогобича, до льохів Моргенштайна, які були для нас катівнею. Знущань та мук годі було описати словами. Кїнець-кінцем витягли нас збитих і залишили під домом. На другий день знайшли люди помордованих: Сов'яка Івана, Кліща Миколу, Ходачника Мирона, Волощина Гриця, Стахніша Володимира і Гринівку Василя. Два дні пізніше поляки замордували ще одну жінку, Сосюк Февронію, що вийшла оглянути своє поле.

 

Жертви польського терору поховано у спільній могилі на цвинтарі біля церкви. Живими свідками цих страхіть були Сов'як Гриць, що має поламані ребра, Одинюк Андрій, що залишився без ока, та інші. Український народ ніколи не може забути цих знущань та кривди.

Куций

Вільне слово (Дрогобич). 1941, № 19, 20 серп.