Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Місце України в польських зовнішньополітичних… (Автор: Демчишак Руслан)

опубліковано 25 лист. 2016 р., 09:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 груд. 2016 р., 08:16 ]


 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Місце України в польських зовнішньополітичних концепціях у контексті колоніальної політики польського окупаційного режиму в Західній Україні (1920-1930-1 рр.)

 

У контексті становлення Української держави як повноцінного суб'єкта міжнародних відносин актуальним виступає ретроспективний аналіз місця України у зарубіжних стратегіях і доктринах, а особливо у польських зовнішньополітичних концепціях міжвоєнного періоду XX ст. Для влади та громадськості обох країн тестом на зрілість стануть правильні висновки з досвіду українсько-польських стосунків цієї доби із відповідною корекцією на зовнішньополітичні курси держав та характер відносин між народами.

 

Окремі аспекти розглянутої проблематики досліджували ряд українських та польських науковців, зокрема М. Гетьманчук, Ю. Сливка, Л. Зашкільняк, О. Красівський, В. Реприццев, II. Каszmarek, Я. Тоrzeckі тощо.

 

Гетьманчук М. П. Між Москвою і Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 pp.) / M. П. Гетьманчук. – Львів: Видавництво НУ "Львівська політехніка", 2008. - 432 с.

Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). / Ю. Ю. Сливка. – К.: Наук, думка, 1985. – 271 с.

Зашкільняк Л. Генеза і наслідки українсько-польської нормалізації 1935 р. / Л. Зашкільняк // Polska і Ukraina. Sojusz 1920 roku і jego nastepstwo. – Torun, 1997. - S. 438-440.

Красівський О. Я. Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. / О. Я. Красівський. - Івано-Франківськ: "Плай", 1997. - 451с.

Українська державність у XX ст: історико-політичний аналіз / [Дергачов О., Бистрицький Є., Реприццев В. та ін.]; за ред. О. Дергачова. - К.: Політична думка, 1996. - 448 с.

Касzmагеk R Нistorsa Роlskі (1914-1989). / R. Касzmаrеk. - Warszawa, 2010. - 992 s.

Тоrzесkі R. Кwеstіа ukrainska w polityce III Rzecy (1933-1945). / R. Тоrzесkі. - Warszawa, 1972. – 526s.

 

Однак у цій тематиці місце України у польських зовнішньополітичних доктринах до­сліджується на тлі практичної політики польської влади щодо національних меншин, у контексті українсько-польських відносин у ІІ Речі Посполитій. У такому формулюванні питання досліджується вперше.

 

Мета робота – з'ясувати місце України у польських зовнішньополітичних концепціях міжвоєнного періоду XX ст. у дотичності з поглядом галицьких українців на шляхи вирішення національного питання у всеукраїнському масштабі та у вимірі міжнародних відносин, дослідити спробу реалізації окремих постулатів доктрини "польського прометеїзму" в процесі політики "нормалізації" українсько-польських відносин 1935-1939 рр.

 

У 1920-х—1930-х рр. Західна Україна перебувала у складі надзвичайно строкатої у національному відношенні (національні меншості становили третину населення країни) Польської держави II Речі Посполитої. Найбільшою національною меншиною у Польщі були українці (14% громадян за даними навіть польських переписів, достовірність яких українськими дослідниками ставиться під сумнів). Невизнання організованою українською громадськістю правомірності польської окупації західноукраїнських земель зумовило гостре українсько-польське протистояння.

 

Ще на межі ХІХ-ХХ ст. у польській політичній думці запанували дві концепції щодо "українського питання". Однією була так звана "інкорпораційна концепція", витворена в середовищі впливової політичної сили польського суспільства першої половини XX ст. – національної демократії (ендеків). На думку ендеків, Польській державі слід було інкорпорувати "стільки східних", у тому числі й українських земель, скільки можна "проковтнути", скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на "мононаціональну державу" (Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз/ [Дергачов О., Бистрицький Є., Реприццев В. та ін.]; за ред. О. Дергачова. - К.: Політична думка, 19%. - 448 с.- С. 150.)

 

Інші українські землі повинні були відійти до Росії. Перебуваючи при владі у перші роки існування ІІ Речі Посполитої, ендеки почали реалізовувати на практиці свої концепції щодо національних меншин. Відомий ендецький політик Станіслав Грабський писав, що "нині необхідною" умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію" (Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз/ [Дергачов О., Бистрицький Є., Реприццев В. та ін.]; за ред. О. Дергачова. - К.: Політична думка, 19%. - 448 с.- С. 15.)

 

Політику полонізації Західної України табір народової демократії здійснював прямолінійно, відверто та нахабно, не гребуючи насильством і репресіями. Однак зростання національно-визвольної боротьби поневолених Польщею народів стало свідченням невдачі реалізації ендецької програми "національної асиміляції". Провал політики польських націонал-демократів щодо національного питання був однією із причин втрати ними влади внаслідок державного перевороту, здійсненого Юзефом Пілсудським у травні 1926 р., і встановлення режиму "санації".

 

Не менш відомою і впливовою, ніж "інкорпораційна" програма ендеків, була так звана "федералістична" концепція Юзефа Пілсудського. Вона виникла і розвивалися в середовищі Польської партії соціалістичної (ППС), одним із співзасновників якої був саме Пілсудський. У міжвоєнний період "федералістична" програма, зазнавши певних змін і модернізації в результаті адаптації до нових політичних реалій, стала відомою як доктрина "польського прометеїзму". Головним ворогом польської державності "прометеїсти" вважали російський імперіалізм взагалі та його більшовицький різновид зокрема. Звідси поставало завдання: домагатися максимального послаблення Радянського Союзу шляхом його розчленування на національні держави. Зовнішню політику ІІ Речі Посполитої "прометеїсти" розглядали "через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно й Польщу, з комуністичною Росією", наслідком якого стане розпад "багатонаціональної більшовицької імперії" (Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз / [Дергачов О., Бистрицький Є., Реприццев В. та ін.]; за ред. О. Дергачова. – К.: Політична думка, 1996. - 448 с. – С. 152.).

 

Звільненим, але недостатньо зрілим в політичному і національному відношеннях народам потрібна буде допомога у будівництві власних держав. Надання тієї допомоги, на думку пілсудчиків, є історичною "місією" саме Польщі. Передбачалося, що польський, український, білоруський та литовський народи повинні утворити федерацію, провідну роль в якій, звичайно ж, відіграватиме Польща.

 

З огляду на чисельність українського народу, вигідність геополітичного розташування українських земель та високий рівень національної свідомості і політичної культури галицьких українців головна роль в реалізації програми прометеїстів відводилася саме українському питанню. При цьому теоретики прометеїзму розглядали українську проблему "в двох аспектах: як національну і міжнародну у відношенні Радянського Союзу та Радянської України і як "кресову", внутрішню справу польської держави щодо Західної України (Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). / Ю. Ю. Сливка. - К.: Наук, думка, 1985. - С. 142.).

 

Передбачалося, що внаслідок розпаду СРСР на теренах радянської України постане незалежна українська держава – Велика Україна, яка, уклавши унію з ІІ Річчю Посполитою, увійде до Польської федерації.

 

Західноукраїнські землі, згідно концепції прометеїстів, залишалися невід'ємною складовою частиною Польщі, і Велика Україна претендувати на них не могла. Однак методи вирішення українського питання в Польщі у пілсудчиків були дещо інші, ніж у ендеків. Замість примусової національної асиміляції, тобто ополячення українців, прометеїсти пропонували програму державної асиміляції. Польська держава обіцяла припинити сповільнення економічного поступу Західної України та зобов'язалася не перешкоджати всебічному розвитку української культури, плеканню українцями національних звичаїв і традицій, розбудові освітньої мережі з рідною мовою викладання, тобто відмовитися від політики дискримінації українців у економічній і культурно-освітній сферах.

 

Мета ендеків – примусово прилучити українців до польської культури шляхом позбавлення їх національної ідентичності – прометеїстами, принаймні на словах, відкидалася. Натомість проголошувалось гасло рівного ставлення держави до власного населення країни незалежно від національної приналежності. Взамін за це від населення національних меншостей взагалі та українців зокрема вимагалося лояльності до Польської держави. Українці, відчуваючи себе повноцінними громадянами ІІ Речі Посполитої, повинні були стати патріотами держави, в якій проживають, готовими у будь-який момент виступити в обороні її інтересів.

 

При цьому прометеїсти керувалися міркуванням: якщо українців не можливо зробити поляками, то їх варто зробити громадянами Польщі. Можна повністю погодитися із думкою відомих українських істориків Михайла Швагуляка та Ореста Красівського, що пілсудчики, як і ендеки, ставили собі за мету якнайшвидше інтегрувати західну Україну у складі Польщі, концепції ж двох основних політичних таборів Польщі відрізнялися між собою лише засобами досягнення мети.

 

Попри те, що на практиці різниця між політикою ендеків та пілсудчиків щодо населення національних меншостей часто була умовною, особливо на рівні місцевої адміністрації, слід визнати, що доктрина останніх була більш ліберальною та толерантною щодо українців. Можна стверджувати, правда з певними застереженнями, що програма прометеїстів з національного питання базувалась на ідеях концепції громадянської нації. Сам факт взяття на озброєння цієї концепції одним з головних політичних таборів східноєвропейської країни міжвоєнної доби був, безумовно, явищем передовим.

 

Що ж було причиною такої, на перший погляд демократичної політики пілсудчиків щодо національного питання? Очевидно, що не турбота про права національних меншостей. Режим "санації" у своїх діях керувався, звичайно ж, виключно інтересами Польської держави та польського етносу. Політично і національно свідомих та добре організованих українців Галичини прометеїсти намагалися використати в реалізації своєї "федералістичної" програми.

 

Усвідомлюючи значення Галичини для національно-визвольних процесів у Наддніпрянщині, пілсудчики прекрасно розуміли, що галицькі українці можуть стати каталізатором руху за утворення Великої України, а отже сприяти послабленню та розвалу СРСР. А у випадку військового конфлікту між Польщею у союзі із країнами Заходу та Радянським Союзом галичани "будуть авангардом і потужною силою нового походу на Схід" (Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз / [Дергачов О., Бистрицький Є., Реприццев В. та ін.]; за ред. О. Дергачова. – К.: Політична думка, 1996. – 448 с. – С. 152.)

 

Заради досягнення цього прометеїсти готові були піти українцям на певні поступки. Лояльності українського населення пілсудчики сподівалися досягти також обіцянкою перетворити Західну Україну на "П'ємонт" – базу для національно-визвольних змагань у Наддніпрянщині.

 

Реакція українців (у відносинах з польською владою зорганізовану українську громадськість представляла в основному найбільша легальна політична партія – Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)) на польські зовнішньополітичні доктрини детермінувалася їхнім баченням шляхів вирішення українського питання у міжнародному вимірі.

 

Одразу ж слід зазначити, що західноукраїнські політики національне питання розглядали не в регіональному, а у всеукраїнському масштабі. Ця позиція проходить червоною ниткою крізь програмні документи українських політичних партій Західної України, на ній акцентують увагу у виступах і публікаціях діячі західноукраїнської політичної еліти. На цілості української національної ідеї "як справи міжнародного значення", наголошував голова УНДО В. Мудрий і у промовах на засіданні сейму від 6 грудня 1935 р. (Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин. / В. Мудрий. - Львів, [Б.в.], 1936.-59 с.-С. 11.)

 

Редактор газети "Діло", один з провідних діячів української націонал-демократії Іван Кедрин-Рудницький у своїх мемуарах писав: "Центральною проблемою відносин у Західній Україні у 20-30-х рр. була таки всеукраїнська проблема, була таки проблема української державності над Дніпром, а не територіальна автономія Західної України". (Кедрин І. Життя, події, люди. Спомини і коментарі. / І. Кедрин. – Нью-Йорк: Видавнича кооператива «Червоної калини», 1976. – С. 312)

 

Зрозуміло, що при такому баченні національного питання західноукраїнські партії корегували тактику політичної боротьби в залежності від того, в якому становищі перебували українці на всіх своїх етнічних територіях, та насамперед в УРСР.

 

Так успіхи "українізації" в Радянській Україні у 1920-х рр. зумовили сильну "радянофільську" орієнтацію в західноукраїнському політикумі. Навіть УНДО певний час вважало "Радянську Україну етапом до Соборної Незалежної Української Держави, яка зреалізується під напором свідомих мас усього українського народу" (Соляр І. Українське-національне об’єднання: перший період діяльності (1925-1928). / І. Соляр. – Львів: Ін-т українознавства ім.. І Крип’якевича, 1995. – С.50)

 

Однак на початку 1930-х рр. ситуація докорінно змінюється. Згортання "українізації", тотальний наступ на українську культуру, масові репресії, примусова колективізація в УСРР викликають різко негативну реакцію в Західній Україні.

 

Штучний голодомор 1932-1933 рр. остаточно поховав радянофільські орієнтації серед західноукраїнської громадськості. Весь цей антиукраїнський терор в Наддніпрянщині вимагав від галичан перейняти відповідальність за долю всього українства та підштовхував їх до пошуку шляхів порозуміння з поляками на антирадянському ґрунті.

 

Попри усе це слід мати на увазі наступне: геополітичне бачення національного питання політичними партіями Західної України не обмежувалося віссю СРСР - ІІ Річ Посполита, а залежало і від широкого діапазону міжнародної політики, зокрема, від польсько-німецьких відносин.

 

У випадку конфлікту між країнами Заходу та СРСР (ймовірність якого оцінювалася на той час як висока), міркували ідеологи УНДО, українське питання буде поставлене на порядок денний європейської політики, a у випадку ж поразки і розпаду СPCP – постане реальна можливість для створення Української держави.

 

Одним з найімовірніших потенційних суперників СРСР була Німеччина. Окрім того, Німеччина, чи не єдина з країн Заходу, була зацікавлена у розвалі Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, саме тієї системи договорів, що закріпила і санкціонувала колоніальне становище українського народу у повоєнній Європі.

 

Тією обставиною і можемо пояснити пронімецьку орієнтацію ряду українських політичних партій міжвоєнного періоду (без огляду на тип політичного режиму у Німеччині). Укладення 26 січня 1934 р. польсько-німецького договору "про мирне вирішення суперечок", (Касzmагеk R Нistorsa Роlskі (1914-1989). / R. Касzmаrеk. - Warszawa, 2010. - 992 s. – S. 283) який, як писало "Діло", "далеко виходить за межі зацікавленості двох сусідніх держав, а може впливати на розвиток подій в найширшій міжнародній шкалі", означало, по суті, що у випадку конфлікту з СРСР Польща буде на боці Заходу, зокрема, Німеччини (Діло. – 1934. – 31 січня)

 

Отже, погляд галицьких українців на шляхи розв'язання національного питання у міжнародному вимірі мав окремі точки дотику з доктриною "прометеїзму", принаймні у засобах досягнення стратегічних цілей (останні, очевидно, в українців і поляків були різні). "Федералістична" концепція, гнучкіша і толерантніша у ставленні до національних меншостей в порівнянні з "інкорпораційною", робила допустимою за певних умов можливість порозуміння між зорганізованою українською громадськістю Західної України та польським режимом "санації".

 

Трансформація УРСР в незалежну Українську державу розглядалася галичанами як основний етап боротьби за вирішення національного питання у всеукраїнському масштабі. Виникнення самостійної держави з центром у Києві рано чи пізно неминуче призвело б до зміни статусу західноукраїнських земель. Окрім того, певні поступки з боку уряду в економічній та культурно-освітній сферах допомогли б українцям краще зберегти свою господарську самодостатність та національну ідентичність, забезпечили б умови та можливості для виховання молодого покоління галицьких українців у патріотичному дусі.

 

Наслідком часткового збігу геополітичного інтересу стала політика "нормалізації" українсько-польських відносин у ІІ Речі Посполитій 1935 – 1939 рр., яка, однак, завершилася провалом. Доктрина "прометеїзму" не витримала випробування практикою.

 

Таким чином, доктрина "прометеїзму" як геополітична концепція пілсудчиків, будучи гнучкішою і толерантнішою у ставленні до національних меншостей в порівнянні з "інкорпораційною" теорією польських ендеків, зробила можливим порозуміння між зорганізованою українською громадськістю Західної України та польським режимом "санації".

 

Маємо усі підстави розглядати політику "нормалізації" українсько-польських відносин 1935-1939 рр. як тест на готовність режиму "санації" реалізовувати задекларовані у своїй зовнішньополітичній доктрині принципи, який влада успішно провалила.

 

Невдача нормалізаційної політики продемонструвала розрив між деклараціями польської влади та їх втіленням. Виявилося, що на практиці різниця між політикою ендеків та пілсудчиків щодо населення національних меншостей була умовною.

 

Доктрина "прометеїзму" не витримала випробування практикою, оскільки стратегічні цілі української та польської сторін були різними. Галицькі українці, тимчасово погоджуючись з фактом польського панування у Західній Україні, не мали наміру його увіковічнювати.

 

Автономія західноукраїнських земель розглядалася лише як етап на шляху до здійснення національного ідеалу – побудови самостійної держави на всій українській етнічній території. Польська влада, будучи зацікавленою у збереженні, а по можливості і розширенні існуючих кордонів II Речі Посполитої, не бажала іти на дії, які б посилили українство як політичний чинник. Ідеї української самостійності та польської великодержавності поєднані бути не могли.

 

Попри колоніальний характер політики польського окупаційного режиму в Західній Україні, доктрина "прометеїзму", принаймні у своїй декларативній частині, проголошувала українців вагомим фактором міжнародної політики міжвоєнного періоду XX ст.

 

Зовнішня політика сучасної Польщі певною мірою виступає продовженням вищезгаданої доктрини, розглядаючи факт існування незалежної Української держави як додаткову гарантію безпеки перед загрозою Росії (останні події, пов'язані з анексією Криму, підтверджують реалістичність такої загрози).

 

Водночас пріоритетом зовнішньої політики України визначається вступ до Європейського союзу, членом якого є також Польща. Попри те, що обидві держави на міжнародній арені керуються виключно власним національним інтересом, очевидно, що на сучасному етапі розвитку зовнішньополітичні пріоритети України і Польщі об'єктивно збігаються.

 

Різноманітні аспекти українсько-польських відносини міжвоєнного періоду XX ст. потребують дальших досліджень з метою їх критичного переосмислення як передумови сьогоднішнього конструктивного, прагматичного, взаємовигідного розвитку.

 

Демчишак Руслан кандидат політичних наук, доцент, Національний університет "Львівська політехніка"