Кожен з нас визнає якийсь «декалог».
Необов’язково це є «десять заповідей», висічених на кам’яних таблицях,
переданих Мойсеєві Яхвою на горі Синай. Хоча й написані вони юдеєм для юдеїв,
це однак, не перешкоджає, аби також і поляки, як увесь загал католиків,
визнавали їх за фундамент своєї віри, замінивши суботу (шабат) на неділю, як
святий день згідно IV-ї заповіді. Це може бути декалог моральних вартостей –
дотримання, або недотримання яких – у щоденному житті, в бізнесі, у стосунках
між нами, справляють те, що людина є або «порядною», або «свинею».
У Польщі, на наших очах триває перебудова, а
радше руйнування дотогочасного декалогу вартостей, який будувався з такими
зусиллями після 1989 р. Також того, що був підставою стосунків не лише поміж
самими поляками, але й поляків з іншими народами, з іншими державами, також з
Україною й українцями.
Може, він не був ідеальним, і, як закон Мойсея,
універсальним. Однак у порівнянні з тим, що пропонує нам теперішня влада,
посли, ПіС, він був просто порядним. Тепер це є декалог зневаги
і ненависті. Властиво проти всіх. Також і українців. Оскарження у виродженій,
генетичній злочинності, націоналізмі, колаборації з гітлерівцями, публічно
висловлена зневага до української державної символіки, заперечення української
державності чи навіть існування українського народу, стали нормою, навіть у
польському Сеймі.
Яким є мій декалог? Це швидше збір істин, якими
керуюся в моєму житті і праці історика. Далеко йому до ідеалу, як і мені
самому, але є мій. Вірю в нього й буду його дотримуватися, незалежно від того,
чи хтось визнає це єрессю або злочином. Поки ще можна.
* *
*
«МІЙ ДЕКАЛОГ»
І. Окрім
«польського народу» в Польщі живуть також «громадяни» – білоруси, литовці,
німці, татари, українці, євреї та багато інших націй. Усі – я і Ви – щоденною
своєю працею і лояльною поставою щодо польської держави доводимо, що Польща є
нашою Батьківщиною.
ІІ. Акція «Вісла»
була комуністичним злочином і злочином проти людства. Метою остаточного
розв’язання українського питання в Польщі було виселення українців з їхніх
етнічних земель і полонізація, а не ліквідація УПА.
ІІІ. Українська
Повстанська Армія (УПА) і її воїни були, є і будуть для українців у Польщі
героями, які захищали їх від примусової депортації до «совєцького раю»
(1944-1946) і під час Акції «Вісла» (1947), від вимордування польським
підпіллям і військом. Боролися й гинули за вільну Україну, вірячи, що вона
«воскресне», вірні до кінця даній присязі.
IV. Українці –
жертви комуністичних і нацистських репресій – є єдиною категорією громадян Речі
Посполитої, яких законом позбавлено права на визнання їхніх страждань
несправедливими, права на перегляд виконаних щодо них судових вироків, права на
відшкодування за ув’язнення, смерть і завдані кривди, згідно зі стандартами,
які закон гарантує всім полякам – жертвам комуністичних і нацистських репресій.
V. У Польщі після
війни існували табори, в яких були ув’язнені й замордовані тисячі німців,
шльонзаків і українців. Влада демократичної Польщі, яка після 1989 р. визнала
ув’язнення і смерть поляків у гітлерівських і сталінських таборах за злочин
геноциду і засудила його, досі противиться визнанню ув’язнення українців в
польському концентраційному таборі Явожно (1947-1949) злочином комуністичним і
злочином проти людства.
VІ. Це польська
держава і поляки були окупантами українських земель, а не Україна і українці –
польських.
VII. «Волинська
різня» була трагічним фіналом багатовікової окупації України і її земель
Польщею, кривавою ціною, яку поляки заплатили за свою погорду супроти українців
і нищення їхніх прагнень до незалежності.
VIIІ. Під час ІІ
світової війни в боротьбі з німецьким ІІІ Рейхом, в тому числі – за визволення
Польщі, полягло щонайменше 3 млн. солдатів-українців – це у 25 разів більше,
аніж під час війни, на всіх фронтах, полягло поляків, і набагато більше, аніж
всіх вояків американської, англійської та французької армії, разом узятих
(загалом близько 1 мільйона). Ставити Україну й українців в новому законі
польського Інституту Національної Пам'яті поруч зі сталінськими й нацистськими
злочинцями є образою пам’яті жертв, яких український народ зазнав під час війни
в боротьбі з німецьким окупантом.
ІХ. Кожен вбитий,
полеглий, померлий під час війни має таке саме право на могилу і на
увіковічнення, чи то у формі хреста, чи іншого знаку. Так само поляк, як і
українець, єврей чи німець, воїн АК чи УПА, Червоної армії чи німецького
вермахту. Використання їх смерті у тимчасових політичних цілях має бути
заборонене законом, а знищення їх могил і місць пам’яті – підлягати покаранню й
піддаватись засудженню.
Х. Не буде вільної
Польщі без вільної України!
* *
*
P.S. «Мій декалог» я написав під впливом зустрічі
з Пані Ґражиною Станішевською (Grażyna Staniszewska), колишньою депутаткою
Сейму і Європейського парламенту. Перш за все це чудова жінка, з якою я
познайомився на Фейсбуку і підтримував, в міру моїх можливостей, під час акції
висилання Різдвяних посилок для родин полеглих українських воїнів. В одному зі
своїх текстів я назвав її, трохи фамільярно, «Супер Ґражиною». І не помилився.
Під час розмови Пані Ґражина сказала, що вже
давно намовляла українців і поляків, аби сіли за «круглий стіл» і сказали, «не
завиваючи в папірці», все те, що найгіршого зробили один одному у спільній
історії, аби нарешті, ціною навіть найболючішої правди, подати один одному руки
«понад могилами». Щоб бути разом. Вона вірить, що ще не є запізно.
Всупереч сподіванням Пані Ґражини, не адресую
«декалогу» до поляків. Я написав його з думкою про українців у Польщі. Аби
знали, що не є самотніми у своїй правді. Аби пам’ятали, що є хтось, хто думає
подібно, кому брехня болить так само, для кого бути українцем – це не привід
для сорому – а для гордості. І що можна любити Польщу і Україну.
Євген Місило (пол. Eugeniusz Misiło) (нар. 1954, Лехова,
Польща) – польський історик та архівіст
українського походження, директор приватного Українського Архіву у Варшаві, колишній співробітник Польської
Академії Наук,
член Наукового товариства імені Тараса
Шевченка у Львові та Нью-Йорку.
Предки Євгена Місила походять з Перемищини, звідки були депортовані під час
операції «Вісла» до Вармінсько-Мазурського воєводства.
Займається дослідженням українсько-польських відносин у XX столітті,
українських національно-визвольних змагань, історією ЗУНР, діяльності ОУН і
УПА, депортацій українців 1944–1947 років. Вивчає й збирає інформацію про
злочини поляків проти українців під час Другої світової війни, а також
депортацію українців до УРСР та
операцію «Вісла».
Збирає та опрацьовує приватні архіви Дмитра Донцова, Олени Кисилевської, а
також об'єднань і організацій «Просвіта», «Рідна Школа», УНР, УСС, УГА.
Займається активною публіцистичною діяльністю. Регулярно друкує історичні
розвідки у газеті «Наше слово».
