Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Майдан не переміг. Але він триває… (Автор: Шушарін Дмитро)

опубліковано 25 лют. 2015 р., 09:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 бер. 2015 р., 12:04 ]

Газета «День» від 24 лютого 2015 року

 

Майдан не переміг. Але він триває як Революція Гідності

Іван Капсамун, «ДЕНЬ»

- Дмитре, рік тому після тривалого протистояння на Майдані в Києві, у результаті великих жертв режим Януковича було повалено. Показово, що екс-президент утік саме до Росії. Як за цей час змінилася Україна? Чи змінилася Росія?

Дмитро Шушарін

- Мені здається, що підсумки року після Майдану можна схарактеризувати так. Майдан не переміг. Чи була втеча Януковича зумовлена діями Майдану, змовою еліт, чи він був відкликаний Кремлем для подальшої дестабілізації України – все це зараз неважливо. Важливим є інше: суспільна активність Майдану, а потім волонтерського руху і багато іншого не знайшли інституційного втілення. Вибори призвели до перегрупування правлячих еліт, але не змінили політичного устрою України, який я назвав би клановою демократією. За такого ладу права і свободи громадян забезпечуються постільки, по-скільки спррияють перемозі одного з кланів і знищення ним інших .

 

Такий лад не відповідає національним завданням українців – йому не потрібна єдина в різноманітті політична нація, він не в змозі дати відсічі зовнішній агресії, він не обстоює інтересів України в міжнародних відносинах. Останнє виражається у цілковитому підпорядкуванні єврократії, яка не має наміру псувати відносин з Росією і зацікавлена у вічному стані «ні миру – ні війни» в Україні

 

Майдан не переміг, але він триває як революція гідності. Поразка, пережита з гідністю, – джерело майбутньої перемоги. Зараз це найважливіше для українців, багато хто з яких не хоче і не може визнати очевидної воєнної поразки. А ось це якраз із гідністю не сумісне.

 

Щодо Росії, то про що мова? Церемонія відкриття сочинської олімпіади продемонструвала «русский мир» з обличчями Зворикіна і Набокова. Такий світ був і не загинув, як був і є світ український, вірменський, німецький, грецький, китайський – будь-якого народу, в якого є діаспора. А потім ми побачили «русский мир» з обличчям Аксьонова, Захарченка і Царьова. І я не знаю, чи зміни це. Радше, відмова від мімікрії. Звісно, не того «русского мира», без якого не можна уявити світової культури і цивілізації, а нинішньої Росії загалом. Як єдність влади і населення.

 

Іван Капсамун

- Які, на вашу думку, причини затіяної Кремлем війни проти України? Наскільки глибоко властивий історичний чинник – боротьба Московії (Росії) за спадщину Київської Русі (України)?

Дмитро Шушарін

- У Росії немає історії як поступального розвитку. Гегель цілком слушно зараховував росіян до неісторичних народів. Хоч би які зміни відбувалися в Росії, вони ніколи не спричиняли відмови від імперства, оскільки це було б пов'язано із глибокими змінами ідентичності росіян. Для захоплення влади, для модернізації власної влади допускалося навіть руйнування імперії, але тимчасове. Так вчинили більшовики, що зупинили формування сучасних націй у колишній самодержавній імперії, ними зруйнованій і ними ж через п'ять років відновленій на тоталітарній основі. Те ж саме сталося і з Радянським Союзом, який почали відновлювати і мирним, і воєнним шляхом ще до його розвалу.

 

Що ж до особливого значення України, то все сказано Збігнєвом Бжезінським: суверенна і сильна Україна ставить хрест на планах чергової імперської реставрації. Мені напад на Україну видавався вельми ймовірним ще 2009 року, але і під час помаранчевої революції вже проглядала така перспектива. У Грузії була генеральна репетиція. Нічого імпульсивного в російській агресії не було.

 

Що ж до давньої історії, то, будучи за першою професією істориком-медієвістом, я не схильний перебільшувати значення дуже вже давніх конфліктів. Куди важливіша близькість Москви до Орди, а українських земель – до Європи. Зрозуміло, жодної слов'янської єдності ніколи не було, була концепція російської гегемонії в Східній і Центральній Європі. Слов'янофіли – попередники євроазійців, які були значною мірою проектом ІНО ОГПУ. Українофобія, ненависть і презирство до українського національного відродження в мові та культурі, була частиною слов'янофільства, адепти якого ще в позаминулому столітті бачили у формуванні української нації головну загрозу імперії.

 

Моя думка така: якщо говорити про історію, то бажано більш детально і ретельно вивчати стосунки між росіянами і українцями починаючи з сімнадцятого століття. А не захоплюватися сивою давниною.

 

Іван Капсамун

- Виходячи з ваших матеріалів, ви не бачите підстав у найближчому майбутньому для кінця путінського режиму. Та все ж які причини можуть підірвати подальше функціонування нинішньої російської влади? Яка тут роль України?

Дмитро Шушарін

- Не варто називати цей режим путінським, на жаль, більш точна його назва – народний, чим він і приваблює багатьох у Європі та світі. Настільки ж привабливими були різні моделі тоталітаризму в Росії, Німеччині, Італії.

 

Звичайно, Путін особливо не спонукав до активності населення, однак відмінності від дев'яностих років принципові. Це видно на прикладі політтехнологів. Зараз Гліб Павловський абсолютний демократ і на всі лади криє соціологів за те, що вони малюють цифри помилкової підтримки, передрікає охолоджування народу до Путіна. Насправді, це злість відставного кучера на автомобілі. Чим, власне, займався Павловський та інші політтехнологи єльцинських і ранніх путінських часів? Пиляли і відкатували, а потім ліпили гнилі відмовки, пов'язані з необхідністю виконання деяких демократичних процедур. На час виборів електорат повинен був любити певних людей. При цьому головну роль відігравав адміністративний ресурс.

 

Павловський навіть спробував створити під Путіна громадянське суспільство і говорити від його імені на Громадянському форумі. З цього почалося його падіння – суспільство це було не потрібне владі. 2004 року в Україні московські політтехнологи, насамперед, Павловський і Гельман, «зіпсувались» остаточно: вирішили, що відмовка зовсім не потрібна, все витягне адміністративний ресурс. Він і тягнув до останнього, але не витягнув.

 

Після реформ того ж року в Росії не стало електорату – залишилася маса, залишилося населення, з якими новий політичний режим став працювати вже на постійній основі, а не в рамках демократичних процедур. Політтехнологи колишніх часів для цього не були придатні.

 

Парадокс у тому, що нинішній політичний режим є справжнім російським народовладдям. І працювати з ним мають люди, чий статус не настільки сакральний, як у колишніх жерців. Настав час тихих, непомітних, але дуже ефективних політтехнологів. Народ отримав те, що замовляв владі, і щасливий.

 

Але це ще не все. Думаю, попереду період зацікавленості Путіним у Європі: Він збудив і легітимував всі звірячі інстинкти, пригнічені європейською цивілізацією. Можна захоплювати чужі землі, плювати на всі норми і принципи, диктувати свої умови світові. Європа вже в захваті від варварської сили нового володаря світу.

 

Україна ж зробила ставку на віктимність і співчуття до жертви. І прорахувалася. Це ще один приклад того, який успіх приносить Путіну нице керівництво, ница політика, ница дипломатія, – ставка на ницість, а не на найвище в людях і народах. Путін довів усьому світові, що все вирішує сила. А право, мораль, характери, звичаї, пристойність, суверенітет – потеруха.

 

Сила – це не те ж саме, що потенціал. Перед Путіним схилилися країни з набагато більшими можливостями, ніж Росія.

 

Сила – це воля. Це готовність і здатність застосувати силу, без огляду на потенціал противника. І обнулити цим його потенціал.

 

Усе це не вперше. Коли кажеш: Росія – батьківщина тоталітаризму – починаються сміх і зойки. Потім нагадуєш про хронологію, про санітарний кордон, вимушено створений довкола неї, про Комінтерн. І про те, що фашизм в Італії веде свій відлік з 1922 року, і жодного версальського синдрому в італійців не було – Італія належала до переможців у Першій світовій.

 

Я це не щодо того, що ось така цікава історія була, а щодо того, що ось така цікава історія відбувається у нас на очах. Російський тоталітаризм знову деформує європейську ідентичність і вносить сум'яття у європейський дім, який переживає чергову кризу інституційності, а тому прості вольові рішення видаються європейцям дедалі привабливішими.

 

Отже, саме час згадати, що Росія – батьківщина тоталітаризму. І що вгамувати цей режим не можна. Йому можна лише протистояти. Інституційно протистояти.

 

Про роль України я вже сказав, пославшись на Бжезінського. Такою ж самою є роль Грузії і Молдавії. Бути першими в інституційному відродженні Європи і в інституційному протистоянні тоталітарному наступу. Завдання невдячне – попереду зростання симпатій до Росії до і новоросійських сепаратистів в Європі і в світі. І подальше зміцнення тоталітарного режиму в Росії.

 

Іван Капсамун

- Як би ви сьогодні охарактеризували стан сучасного російського суспільства? Це перше. Друге. Ви відомі своєю критикою на адресу тих, хто сьогодні в Росії називає себе опозицією влади чи ліберальною інтелігенцією. Але все ж таки чи є альтернатива існуючому режимові як на політичному фронті, так і серед інтелектуалів?

Дмитро Шушарін

- А чи була така альтернатива за радянської влади? Була, але не в Росії і не у росіян. Єдиною альтернативою совку були національні рухи, які у росіян були лише шовіністськими і імперськими, тобто зовсім не альтернативними.

 

Так і зараз: тоталітаризм – суспільна справа влади і суспільства. Суперники в нинішньої еліти є. Противників немає. Років п'ять тому я зробив висновок, що жодна суспільна сила в Росії не має потенціалу демократичного розвитку. Ще раз процитую Володимира Набокова: «Я нічого не можу передбачати, хоча і сподіваюся, звичайно, що під впливом Заходу, і особливо Америки, радянська поліцейська держава відімре поступово». Збулося в тому сенсі, що померло радянське.

 

Але помірковані люди є. Вони завжди були,

 

Іван Капсамун

- Багато наших читачів часто цікавляться – як вам з такою радикальною позицією вдається жити і працювати в сучасній Росії? Як ви самі оцінюєте – чи чують вас? Що б ви хотіли реалізувати з творчих планів у найближчому майбутньому?

Дмитро Шушарін

- А що я таке кажу? Усього лише спостерігаю, не виходячи з дому, за методом Ніро Вульфа, перебуваючи в цілковитій соціальній ізоляції. І не влада мене ізолювала, а суспільство – нормальна селекція. Після двадцяти п'яти років активної авторської і редакторської роботи я насилу публікую в Росії один-два тексти на рік. І це, повторюю, не так державна опала, як суспільне відторгнення.

 

Про плани краще промовчати – відповідь може стати самодоносом. Вважаю за краще періодично звітувати. Ось днями у Нью-Йорку у видавництві Francireur USA вийшла друком друга книжка моїх віршів, написаних 2014 року, – «Необитаемый воздух». Перша «Анонимность проточной воды» з'явилася там само рік тому. Спасибі Сергію Юр'єнену. А на свій день народження зробив собі ось такий подарунок:

 

Я-55

в окруженьи детей и зверей

я не чувствую возраста вовсе

и хоть слышу я голос

готовься

я ему не отвечу

скорей