Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Львівському прапору – чверть століття. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 7 квіт. 2015 р., 08:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 квіт. 2015 р., 10:59 ]

 

Не такими й далекими видаються події відновлення Української Державності після московської комуно-більшовицької окупації, а промайнуло вже чверть століття. 3 квітня 2015 року громадськість міста Львова урочисто відзначила 25-річчя підняття національного прапора над Львівською ратушею. Враховуючи непрості обставини, в яких сьогодні опинилася Україна у зв'язку з російською агресією, а також вшановуючи героїв, полеглих на Майдані та на Східному фронті, святкування розпочалося з молебню у Церкві Преображення Господа Нашого Ісуса Христа, котра першою повернулася в лоно Української Греко-католицької Церкви після того, як її з наказу Сталіна захопила Російська Православна Церква. Затим освячений Преосвященнішим владикою Венедиктом і отцем Ярославом Чухнієм національний прапор учасники врочистого дійства пронесли до Ратуші, де під грім оплесків присутніх на площі львів'ян і гостей міста та під Державний гімн України він, як і у 1990 році, вознісся й замайорів на найвищому шпилі старовинної будівлі.

 

Перший національний прапор вознісся над Львівською ратушею, 03.04.1990 р.

 

Синьо-жовтий прапор як національний використовувався українцями з давніх часів. Ці кольори були на гербі Рюриковичів ще за часів Київської Русі, у ХІІІ столітті після папської коронації і помазання Данила Романовича синьо-жовта колірна сполука виступає на гербі Руського королівства і згодом вона стала самобутнім символом західноукраїнських земель.

 

Ці барви мали певні традиції й у Наддніпрянщині, зокрема синьо-жовті прапори супроводжували українських козаків під час визвольних воєн, що відобразив у своєму творі "Запорожці пишуть листа турецькому султану" славнозвісний український художник Ілля Ріпин. Авжеж, український, бо, якщо М. Гоголь писав російською, то, можливо, і є якісь мізерні підстави називати його російським письменником, але ані українець Ілля Ріпин не писав картин якось підкреслено по-російськи, ані богатир-українець Іван Піддубний не боровся по-російськи, а їх просто по-злодійськи привласнили ненаситні московити. Тому час найвищий говорити правду і ставити все на свої місця. Нам не потрібні їхні щі чи лапті, але й не маємо права віддавати своє, тим паче славу і гордість українського народу. (До речі, як Ріпин став Рєпіним? У ті часи в українському алфавіті була буква "ѣ", яка читалася як "і", а в російській мові вона ж читалася як "є". А українське "и" в російській читалося як "і". Отож написане "Рѣпин" українською читалося "Ріпин", а російською – "Рєпін" і те зросійщене звучання та написання поступово утвердилося в українській мові. Подібне сталося й з такими суто українськими прізвищами як "Бѣлинський" (Бєлінський), "Бѣлецький" та іншими).

 

Повертаючись до картини Іллі Ріпина про запорожців, прошу звернути увагу, що за молодим красенем-козаком, який стоїть зліва, намальовано згорнутий синьо-жовтий прапор.

 

 Картина І. Ріпина "Запорожці пишуть листа турецькому султану"

 

В середині ХІХ століття в Європі почалися революції, в яких поневолені народи боролися за свободу, за рівні права, за соціальну і національну справедливість. Не оминули ці події й Австро-угорську імперію, і Галичину. Активним захисником українського народу і його мови тоді виступив митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства звернувся 19 квітня 1848 року до австрійського імператора з петицією. У передмові до неї подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) 15 мільйонної нації, всі члени якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою. Далі висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій.

 

2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою. За національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Відтоді русинський (український) фактор набув у Галичині поважного значення, і Відень вже чудово орієнтувався, що українці є окремою нацією, а ніякими поляками чи росіянами.

 

Перша світова війна також посилила національно-визвольні рухи, в тому числі й українців. На заклик Головної Української Ради від 6 серпня 1914 року з добровольців було сформоване єдине українське національне військове формування у складі австро-угорської армії – Українські січові стрільці. На їхньому прапорі були синьо-жовті кольори – блакитне полотнище з золотистим обрамленням. Цей прапор 28 жовтня 1917 року освятив митрополит Андрей Шептицький.

 

Закінчувалася війна і йшлося до розпаду австро-угорської імперії. 18 жовтня 1918 року у Львові пройшли представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту (близько 500 осіб), де було створено Українську Національну Раду. Наступного дня – 19 жовтня 1918 року – УНРада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі у єдину державу. Та 31 жовтня до Львова прибула Польська ліквідаційна комісія, яка мала намір перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною. Тоді уночі проти 1 листопада 1918 року українські військові частини взяли під свій контроль Львів, а над міською ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. Так постала Західноукраїнська Народна Республіка.

 

Великих потрясінь під час Першої світової війни зазнала і російська імперія, де стався більшовицький жовтневий переворот. Українська Центральна Рада скористалася слушною нагодою і 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка, у якій використовувався синьо-жовтий прапор. Для прикладу, у Тимчасовому законі про флот Української Народної Республіки від 14 січня 1918 року записано: "Прапорами Української військової флоти є: полотнище в двох – блакитному і жовтому – кольорах". Саме під синьо-жовтим прапором відбулося об'єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою 22 січня 1919 року.

 

Прикро, але по тому Україну розірвали на шматки і окупували ненаситні агресори-сусіди, які, зазвичай, забороняли навіть згадувати про наш національний прапор. Пригадую, як я був покараний учителькою, коли на уроці малювання у першому класі у мене незумисне зійшлися два кольори: синій і жовтий. Вчителька тоді щедро познущалася над моїми вухами, примовляючи: "Я тобі покажу, як малювати синьо-жовті прапори". Я тоді не зрозумів причини вчительського гніву і лише вдома батько пояснив, що український синьо-жовтий прапор був заборонений російською більшовицькою владою, тому то наша добра, але залякана комуністами Степанія Павлівна так суворо відреагувала на моє малювання.

 

Наближалася Друга світова війна. Гітлер показував другові Сталіну як треба загарбувати чужі території і навіть держави (як бачимо, "гідним" послідовником тих двох потвор став Путін). Лінива Європа задля "святого спокою" навіть не висловлювала, як сьогодні, стурбованості, а, навпаки, здійснила перший акт колабораціонізму, підписавши з Гітлером Мюнхенську змову про розчленування держави Чехословаччини. Українське населення Закарпаття, яке тоді входило до складу Чехословаччини, посилило боротьбу за національні права і примусило уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. Празький парламент 22 листопада 1938 року ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України. 15 березня 1939 року Сейм проголосив повну державну самостійність України. Державним прапором та гімном Карпатської України були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн "Ще не вмерла Україна".

 

Мюнхенською угодою сповна скористалася Угорщина, яка спочатку відхопила від Карпатської України Ужгородський, Мукачівський та Берегівський повіти, а в березні 1939 року угорські війська в кривавий спосіб остаточно окупували Карпатську Україну. Так з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1 млн. чоловік (виглядає, що сьогоднішній угорський прем'єр запобігає подібної ласки у гітлерчука Путіна).

 

Багато підневільних народів надіялися з допомогою гітлерівської Німеччини здобути незалежність. Спочатку фюрер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповував незалежні держави та території інших держав, але й чинив на них криваві злочини і репресії, в тому числі депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що країни Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих московських катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи – здобути нарешті власні національні держави.

 

Коли криваві сталінські кати, тікаючи від німців покинули Львів, тюрми якого були переповнені тілами жорстоко закатованих енкаведистами українців, до міста увійшли ОУНівські похідні групи та вояки загону «Нахтігаль», за підтримки яких Українськими Національними Зборами 30 червня 1941 року було проголошено Акт відновлення Української Держави. Відбулася ця подія під синьо-жовтим стягом. Утім, Незалежна Україна не входила в плани нацистів і вони ліквідували її та розпочали проти ОУН жорстокі репресії. Нашим батькам довелося воювати не тільки проти Польщі та Угорщини, але й проти нацистської Німеччини, а потім і проти більшовицької Росії. Прикро, але й у цій боротьбі українці зазнали поразки.

 

Нашу землю окупували московські загарбники і почали нищити все українське – мову, культуру, церкву, традиції, мораль. За умов небаченого терору, який супроводжувався переслідуваннями, репресіями, виселеннями галичан на «сибіри», багатолітніми безпідставними ув’язненнями, так званою колективізацією, що перетворила українського селянина в раба-кріпака, моє покоління росло принишклим, мовчазним, покірним. Дехто, щоб спромогтися на краще життя, почав вірно служити комуністичному режиму – аж до сексотства.

 

Невелика група сміливців, що дозволила собі критикувати існуючий режим і вимагати мінімальних свобод, була жорстоко покарана ув’язненнями в тюрмах, психушках, а декого просто знищували.

 

Проте, коли настала слушна мить і захиталася більшовицька імперія, українські гени покликали нас на боротьбу за незалежну Україну. У Львові почалися протести, маніфестації, пікети і все частіше над головами львів’ян став появлятися національний синьо-жовтий стяг. Вперше в Українській РСР національний синьо-жовтий прапор здійнявся у Львові 26 квітня 1989 року на мітингу, приуроченому річниці Чорнобильської катастрофи. Зібрання проходило в самому центрі міста – біля Міської ради на площі Ринок в присутності великого здвигу народу й представників усіх гілок влади були підняті три національні знамена. З національними прапорами, незважаючи на запеклий опір міліції, пройшла і Першотравнева демонстрація, а 2 травня у центрі міста, на знаменитій Львівській Клумбі було встановлено держак, на якому щоденно піднімали національний прапор.

 

Після тривалої боротьби ми – львівські демократи – таки перемогли на виборах до Міської ради і 03 квітня 1990 року за рішенням Львівської міської ради над Ратушею вознісся національний синьо-жовтий прапор.

 Внесення національного прапора до Львівської ратуші, 02.04.1990 р.

 

Згодом синьо-жовтий прапор внесли і до сесійної зали Верховної Ради України і він став державним прапором нашої Вітчизни.

 

Отут хочеться зробити відступ і торкнутися статті В. Базилевського "Розлюднення: реальність і спроби футурології", на яку у "Слові Просвіти" було немало захоплених відгуків. Проте, я радив би звернути увагу на «крик душі» п. Дісановича «До чого веде футурологія?», де він на прикладі сказаного В. Базилевським про В. Ющенка тонко показав, як ми вміємо і любимо найбільше втоптати в грязюку свого українця (саме свого, а не покруча Кучму чи невідомо кого Януковича). Оскільки «футуролог» пише, що «Українські президенти – гротескові типи. Усі без винятку.», я хотів би сказати кілька слів про першого всенародно обраного Президента України Леоніда Кравчука.

 

Століттями українці боролися за незалежність, але не змогли її утвердити ані Хмельницький, ані Мазепа, ані Грушевський з Петлюрою, ані Коновалець, ані Бандера. Лише нещадно критикований деким Леонід Кравчук не виконував вказівок комуністів і не поступив як Назарбаєв, а відважно скористався шансом, поїхав у Білорусію і підписав Біловезьку угоду.

 

Можна на догоду Путіну скільки завгодно очорнювати першого Президента, але саме його підпис дав нам Самостійну Україну, саме він заборонив комуністичну партію, саме він примусив комуністичну більшість у тодішній Верховній Раді проголосувати за державні символи – національний синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн «Ще не вмерла України і Слава, і Воля». І не його вина, що керівництво Руху відмовилося формувати уряд (не бажали бути козачками у Кравчука) у той час, коли комуністи вже оголосили Леоніду Макаровичу війну, що депутати-демократи провели таку приватизацію, після якої ціна ваучера зараз «крутиться» коло десяти гривень (виходить, що вони оцінили тодішнє майно України у 500 млн. гривень, а решту залишили на розкрадання для олігархів), що керівники гуманітарної сфери, серед котрих було немало колег В. Базилевського «довели до ручки» мовне питання, українське кіно, книговидавництво та інші сфери національно-культурного життя українців, що, врешті-решт, його примусили погодитися на дострокові вибори, після яких до влади прийшов «двомовник», з яким світ відмовлявся спілкуватися.

 

Пора вже нашим філософам та мудрагелям припинити порочити колишніх і теперішніх керівників нашої держави, це за нас зроблять наші «друзі». Колишнім треба віддати, хто заслужив, належне, а теперішню владу слід підправляти і вимагати результативної та сумлінної роботи. Маю до п. В. Базилевського два запитання: «1. А чому Ви не йшли в президенти, щоб зробити добро для України? 2. Кого Ви бачите наступним президентом?».

 

Чверть століття – за цей час виросло нове покоління, яке вже не знало комуно-московського впливу, бо росло і виховувалося в умовах свободи в незалежній України. І коли кремлівський ліліпутик, хворий на шизоїдний розлад особистості, підтримуваний російськими шовіністами і переважною частиною російського спитого, примітивного плебсу, вирішив знищити нашу державу спочатку за допомогою таких наймитів як Янукович з Азаровим та Пшонкою, а потім уже й власними руками, наша молодь дала гідну відсіч, проявивши виняткову мужність, відвагу, високу культуру й інтелект. Не підлягає сумніву, що це покоління збереже незалежність України і перетворить її у високорозвинену, багату європейську державу, над якою вічно буде майоріти синьо-жовтий прапор.