Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Кваліфікація голодомору 1932- 1933 років міжнародним правом (автор: Антонович Мирослава)

опубліковано 7 серп. 2013 р., 07:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 серп. 2013 р., 09:49 ]

Поняття «геноцид» згідно зі звичаєвим та договірним міжнародним правом

Саме поняття «геноцид» з'явилось задовго до Конвенції про геноцид і є також поняттям міжнародного звичаєвого права. А пропозиція «проголосити знищення расових, релігійних чи соціальних груп злочином згідно з правом народів» була висловлена вперше під час 5-ї Міжнародної конференції щодо уніфікації карного права в Мадриді в 1933 р. юристом Рафаелем Лемкіним, який і створив (соіned) цей термін (Lеmkіn R. Gеnосіdе аs Сrіmе Under Іinternational Law // Аmerican J. Іnt. L. 1947. Vol.41.Р. 146).

 

Лемкін значно ширше розумів поняття геноцид, аніж воно було визначене в Конвенції про геноцид, а саме: «В цілому, геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, за винятком того, коли він здійснюється через масові вбивства всіх членів нації. Він швидше свідчить про скоординований план різноманітних дій, які спрямовані на знищення найважливіших засад існування національних груп з метою винищення самих груп. Такий план націлений на дезінтеграцію політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національної свідомості, релігії та економічних засад існування національних груп, а також на знищення безпеки особи, її свободи, здоров'я, гідності, ба навіть життя індивідів, які належать до таких груп. Геноцид спрямований проти національної групи як цілісності, із застосуванням дій, спрямованих не особисто проти індивідів, а як членів національної групи» (Lеmkіn R. Ахіs Rule іn Оссиріеd Еurope. Wаshington, DС: Саrnegіе Еndowment for Іnternation Реасе, 1944. Р. 80).

 

Цікаво, що Рафаель Лемкін вивчав право у Львівському університеті, і як записано в його автобіографії, обговорював зі своїми професорами убивство у березні 1921 р. Талаат-паші, відповідального за геноцид вірменів 1915-1916 рр., Тегліріаном, котрий вижив після цього геноциду близько одного мільйона вірменів у Туреччині і був виправданий німецьким судом (Lеmkіn R. Маnuscript Аutobiography / Dероsіtеd аt thе New Yоrk Рublic Lіbrаrу, Маnп Вrаnсh.Сh. 1.Р. 26).

 

Рафаель Лемкін був першим західним науковцем, який проаналізував Великий голод у контексті Конвенції про геноцид. Нещодавно опублікована в журналі «Студії по Голодомору» (Ноlоdоmоr Studies) стаття Лемкіна «Радянський геноцид в Україні» (Sоvіet Gеnосіdе іn thе Ukrаіnе), яку він, ймовірно, виголосив на одному з відзначень роковин Голодомору, Роман Сербин відносить або до 1951 р. (Аntі-Rеd Rаllу Неld bу  Ukrаіnіаn Grоuр // Тhе New Yоrk Тіmеs. 1951. 12 Nоvеmber) або ж до 1953 р., коли Лемкін зробив спробу підняти це питання в ООН. Як пише Роман Сербин, Лемкін закликав ООН «визнати СРСР та його сателіти винними у порушенні Конвенції про геноцид шляхом спланованої кампанії на знищення меншин за залізною завісою» (Lеmkіn Саlls Sоvіet Guilty of Gеnосіdе // Тhе New Yоrk Тіmеs. 1953. 18 Jаnиаrу).

 

У цьому ж році в статті «Розслідування ООН радянського геноциду (Іnvestigation оf Sоvіet Gеnосіdе bу U.N.) Лемкін стверджував (Цит. за: Sеrbуn R. Rаfаеl Lеmkіn оn thе Ukrаіnіаn gеnосіdе // Тhе Ноlоdоmоr Studіеs.2009. Vоl. 1.), що «іронія історії полягає в тому, що вісім мільйонів українців мусіли загинути від геноцидного голоду, що тисячі квіту українського народу мусіли бути знищені у Вінниці і незчисленна кількість українських чоловіків, жінок і дітей мусіли бути похованими в соляних шахтах перед тим, як совість світу була шокована» (Lеmkіn R. Іnvеstіgаtіоn оf Sоvіеt Gеnосіdе bу U.N. // Тhе Ukrаіnіаn Wееklу. 1953.7 Маrсh; Див. також: Каmеnеtskу І., еd., Тhе Тrаgеdу оf Nіnnуtsіа: Маtеrіаls оn Stаlіn's Роlісу оf Ехtеrmіnаtіоn іn Ukrаіnе durіng thе Grеаt Purgе, 1936-1938. Тоrоntо; Nеw-Yоrk: Ukrаіnіаn Ніstоrісаl Аssосіаtіоn іn соореrаtіоn wіth Ваhrіаnу Fоundаtіоn аnd Ukrаіnіаn Rеsеаrсh аnd Dосиmеntаtіоп Сеntеr, 1989).

 

У своїй статті «Радянський геноцид в Україні» Лемкін представив український геноцид як намір режиму знищити українську націю в чотири стадії:

 

1) знищення національної еліти,

2) знищення національної церкви,

3) винищення значної частини українських селян,

4) змішування українців з іншими національностями шляхом переселень.

 

На всіх чотирьох фазах знищення національний характер цієї операції, як зазначав Лемкін, був визначальним, оскільки навіть основні жертви геноциду – заморені голодом українські селяни – представлені як носії («thе rероsіtоrу») національного духу і тих рис, які роблять їх «культурою і нацією» (thаt mаkе thеm «а сulturе аnd а nаtіоn»). Як зазначає Роман Сербин, цей аналіз чотириступеневого знищення української нації є основним внеском Лемкіна у вивчення українського геноциду (Sеrbуn R. Rаfаеl Lеmkіn оn thе Ukrаіnіаn gеnосіdе // Тhе Ноlоdоmоr Studіеs.2009. Vоl. 1.).

 

Саме на основі того, що геноцид є злочином згідно з міжнародним звичаєвим правом, а заборона геноциду є імперативною нормою jus cogens, які, як відомо, мають зворотну дію в часі, поняття геноциду можна застосовувати до Голодомору 1932-1933 рр., що мав місце до прийняття Конвенції про геноцид 1948 р.

 

Зрештою, ті, хто ставить під сумнів, що Голодомор в Україні був злочином геноциду на тій основі, що ці трагічні події мали місце до набуття чинності Конвенції про геноцид, самі собі суперечать, вказуючи на використання цього терміна на Нюрнберзькому процесі 1945 р., щодо подій в Туреччині 1915 р. та ін.

 

Зокрема, термін «вірменський геноцид» застосовується в численних монографіях, хоча ці події трапились задовго до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

 

В Конвенції про геноцид 1948 р. дається таке визначення злочину геноциду:

«такі дії, що чиняться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу, як таку:

а) вбивство членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої групи;

с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне її винищення;

д) заходи, розраховані на запобігання дітородінню у середовищі такої групи;

е) насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу».

 

Цікаво, що жодна держава не зробила жодного застереження до цієї статті, лише США додали до неї декларацію, в якій тлумачилось, що фраза «намір знищити, цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, району або релігійну групу, як таку» означає специфічний (sресіfic, конкретний) намір знищити, цілком або в значній частині яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку діями, зазначеними в статті II.

 

А термін «розумовий розлад» (mental harm) означає постійне (pеrmаnent) пошкодження розумових здібностей через наркотики, катування чи аналогічні процедури (tесhnіquеs). Профосер Г. Вердіраме вважає такий підхід до тлумачення «розумового розладу» недоречним (Vеrdіrаmе G. Тhе Gеnосіdе Dеfіnition іn thе Jurіsрrudеnсе оf thе Аd Нос Тrіbunаls // Іnt’l and Соmр.L Q. Vоl. 49. Р. 580 (578-598).), і таке тлумачення було відхилене Міжнародним карним трибуналом щодо Руанди (надалі - МКТР), зокрема, у справі Рrоsесutor v. Rutаgаndа: «Палата дотримується тієї думки, що «серйозна шкода» (sеrіоus hаrm) не обов'язково спричиняє постійну чи невиправну шкоду» (Рrоsесutorг v. Rutagandа // ІСТR-96-3-Т. Раrа. 50.).

 

I, як зазначає Вердіраме, чи є пошкодження постійним, залежить від реакції жертви і від того, як вона може з ним справитись. А крім того, кримінальне поводження (сrіmіnаl соnduсt) не повинно кваліфікуватись лише на основі психо-соціальної реакції жертви на травму, спричинену цим поводженням (Verdіrаmе G. Ор.сіt. Р. 580.).

 

Аналогічне з Конвенцією визначення злочину геноциду містять Статут Міжнародного карного трибуналу щодо колишньої Югославії (стаття 4) (http://www.unrg/ісtу), Статут Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди (стаття 2) (http://www.unrg/ісtуr) та Римський Статут Міжнародного карного суду (стаття 6) (http://www.unrg/ісe).

 

Як бачимо, складовими елементами визначення злочину геноциду є намір знищити, цілком або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, ідентифікація жертв, а також встановлення вини. Важливим питанням у визначенні геноциду є поняття «наміру» саме для встановлення того, чи держава порушила свої зобов'язання згідно з Конвенцією. У відповідь на звернення Федеративної Республіки Югославії у 1999 р. до Міжнародного Суду Справедливості ООН (надалі МСС) вжити тимчасових заходів, МСС у своєму наказі (оrder) зазначив, що у вирішенні цієї справи по суті, не виглядає, що бомбардування НАТО включало елемент наміру знищити групу людей як таку (Sее: Lеgаlіtу оf thе Usе оf Fоrсе (FRU v. UK) (Rеquеst fоr Іntеrіm Меаsurеs) // І.L.М. 1999. Vоl. 38. Раrа. 35; Lеgаlіtу оf thе Usе оf Fоrсе (FRY v. Frаnсе) // І.L.М. 1999. – Vоl. 38.Раrа. 27.).

 

Інший приклад важливості встановлення, чи був намір знищити, цілком або частково, певну групу, і чи ці дії приписуються ФРЮ – справа Боснії-Герцеговини проти Югославії«Аррlісаtіоп оf thе Соnvеntіоn оn thе Рrеvеntіоп аnd Рunіshmеnt оf thе Сrіmе оf Gеnосidе». У своєму наказі по цій справі МСС визнав існування до великої міри ймовірності того, що акти геноциду мали місце. Серед обставин, які можуть свідчити про наявність наміру здійснити геноцид, МКТР відзначав масштаб і природу вчинених звірств, факт умисного чи систематичного винищення (dеlіbеrаtеlу оr sуstеmаtісаllу tаrgеtіng) жертв певної групи, загальну політичну доктрину виконавців злочину, повторення таких актів, промови і проекти, що готували грунт для знищення (Рrоsесutоr v. Асауеsu // ІСТR-96-4-Т. - Раrаs», - 523-524).

 

Умисний характер злочину Голодомору 1932-1933рр. в Україні

Нормативно-правові акти СРСР та УРСР вочевидь свідчать про намір знищити українських селян саме як питому частину української нації, оскільки українізація на початку 30-х років XX т. досягла такого рівня, який радянська влада вважала небезпечним для збереження України у складі Радянського Союзу.

 

Зокрема, в постанові Центрального комітету Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків (ЦК ВКП(б)) і Ради народних комісарів (РНК) СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. (Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р.) чітко прослідковується переляк влади перед результатами українізації, яка вийшла за «дозволені» рамки та безпосередній зв'язок політики хлібозаготівель і результатів українізації.

 

Хлібозаготівлі мали стати методом придушення соціального і національного опору. Зокрема, в 6-му пункті постанови ЦК і РНК відзначають, що замість правильного більшовицького проведення національної політики у низці районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям і ін. створити свої контрреволюційні осередки і організації. Згідно з п. 7, ЦК і РНК особливо вказують Північнокавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька українізація майже половини районів Північного Кавказу за повної відсутності контролю за українізацією школи і друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.

 

З метою розгрому опору хлібозаготівлям куркульських елементів і їх «партійних» і безпартійних прислужників ЦК і РНК СРСР було ухвалено, серед іншого, запропонувати ЦК КП(б) і РНК УСРР звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.

 

Особливо чіткі вказівки давались щодо Північного Кавказу, а саме, негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети і журнали, що видаються, з української мови російською мовою як зрозумілішою для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову.

 

Косіор і Чубар дістали право призупинити постачання товарів для українських сіл аж до закінчення ними хлібозаготівельного плану. А оскільки цей план був абсолютно завищеним, припинення постачання товарів до українських сіл очевидно означало голод в цих селах. Така постанова торкалась лише українських сіл.

 

Режим «чорних дошок» був також введений саме в регіонах, населених українцями. Так, 4 листопада 1932 р. система «чорних дошок» була запроваджена на Кубані, в районах, заселених українцями. 18 листопада 1932 р. постановою ЦК КП(б)У «чорні дошки» були введені в Україні і вже 6 грудня 1932 р. була оприлюднена спільна постанова ЦК КП(б)У та РНК УСРР про занесення на «чорну дошку» шести сіл України. Поступово до списку «чорних дошок» додаються нові колгоспи, зокрема, рішенням бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У від 23 грудня 1932 р. до «чорної дошки» заносяться господарства ще 22 районів. В цілому, на «чорні дошки» були занесені колгоспи 82 районів України, тобто майже чверті адміністративних районів, із населенням 5 млн. людей (Ми звинувачуємо! Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу. – К.: Український інститут національної пам'яті, 2007. – С. 39.).

 

Села, які були занесені на «чорні дошки», оточувались збройними загонами, усі продовольчі та насіннєві запаси звідти вивозили, заборонялась торгівля та ввезення будь-яких товарів, тобто занесення на «чорну дошку» автоматично означало винищення голодом мешканців цих сіл.

 

Поряд із заходами щодо непомірних хлібозаготівель і покарань за неспроможність виконати плани, вживались заходи щодо заборони виїзду за межі України. Зокрема, 15 листопада 1932 р. було ухвалено рішення Політбюро ЦК ВКП(б) «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів», за якою видача паспортів селянам не передбачалась, а в січні 1933 р. директивою Сталіна заборонявся виїзд селян з території УСРР та Кубані за хлібом на інші території Радянського Союзу (Директива ЦК ВКП(б) и Совнаркома СССР «О недопущении массового выезда крестьян», 22 января 1933 г. // Ми звинувачуємо! Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу. – К.: Український інститут національної пам'яті, 2007. – С. 42.).

 

Є й інші правові документи, які свідчать про геноцид в Україні. Зокрема, звіт Німецького уряду щодо Вінниці 1944 року (Gеrmаn Gоvеrnmеnt Rероrt оn Vіnnуtsіа 1944 // Тhе Тrаgеdу оf Vіnnуtsіа Маtеrіаls оn Stаlіn's Роlісу оf Ехtеrmіnаtіоn іn Ukrаіnе durіng thе Grеаt Рurgе, 1936-1938 / Ihоr Kаmеnеtskу еd. 1989. Р. 91, 168-210) «вміщує незаконні акти уряду СРСР, переважно у Вінниці під час організованого терору-голоду (thс еngіnееrеd tеrrоr-fаmіnе) 1932-1933 років» (Див.: Rеzіе R. С. О. Тhе Ukrаіnіаn Соnstіtutіоn: Іntеrрrеtаtіоn оf thе Сіtіzеns' Rіghts Рrоvіsіоns//Саsе Wеstеrn Rеsеrve Jf Int.L. 1999. – Vоl. 31.Р. 176).

 

Навіть цей далеко не повний перелік нормативно-правових актів СРСР та УСРР свідчить про Голодомор 1932-1933 рр. як спланований акт геноциду українського народу з чітким наміром знищити його питому групу селян.

 

Українська нація як об'єкт злочину Голодомору

Основоположним елементом злочину геноциду є ідентифікація жертв. Існує два шляхи визначення, хто є членами групи, щодо якої чиниться злочин геноциду: об'єктивний і суб'єктивний (Vеrdіrаmе G. Ор.сіt. Р. 588).

 

Постійний Суд Міжнародної Справедливості Ліги Націй (ПСМС) та МСС ООН застосовував об'єктивний критерій визначення групи. Зокрема, у справі Rights оf Міnоrіtiеs іn Uрреr Sіlеsіа (Gеrmаnу v. Роlаnd) ПСМС вирішив, що членство в одній з меншин е: перш за все питанням факту (а quеstіоn оf fасt), як це пропонувала Польща, а не бажання (іntеntіоn) чи самовираження, як це вважала Німеччина (Rіghts оf Міnоrіtіеs іn Uрреr Sіlеsіа (Gеrmаnу v. Роlаnd) // Р.С.І.J. Rер. Sеrіеs А. No.12. –P. 5.).

 

Роман Сербин також акцентує на певній двозначності, яка завжди була у питанні відмінностей між двома групами, які в Конвенції про геноцид іменуються як «національні» та «етнічні» (Sеrbуn R. Тhе Ukrаіnіаn Fаmіnе оf 1932-1933 аs Gеnосіdе іn thе Light оf thе UN Соnvеntіоn оf 1948 // Тhе Ukrаinіаn Quаrtеrlу. 2006. Vоl. LХІІ, N. 2. Р. 186.).

 

Він посилається на Вільяма Шабаса, котрий вважає, що всі зазначені в Конвенції групи частково збігаються, оскільки з самого початку замислювались для захисту меншин. Шабас доводить, що вираз «національні меншини» більш вживаний у Центральній та Східній Європі, в той час як вираз «етнічні меншини» переважає на Заході (Див.: Sсhаbаs W. А. Gеnосіdе іn Іntеrnаtіоnаl Lаw. Тhе Сrіmе оf Сrіmеs. Саmbrіdgе, Сambridgе Unіvеrsіtу Рrеss, 2000 (Sее Сhарtеr 3. Grоups рrоtесtеd bу thе Соnventіоn).).

 

ІІІабас цитує справу МКТР: «Як вважає Міжнародний карний трибунал щодо Руанди, термін «національна група» відноситься до колективу людей, котрі сприймаються як такі, що мають правовий зв'язок, який базується на спільному громадянстві, в поєднанні з взаємними правами і обов'язками» (Ibid. Р. 115).

 

Тобто, як зазначає Роман Сербин, йдеться про «громадянську націю», яка створена усіма громадянами певної держави, незалежно від їх етнічної, расової чи іншої диференціації, на відміну від «етнічної нації» чи членів етнічної спільноти, які часто розділені державними кордонами. Таке роз'яснення термінів «національний» та «етнічний» щодо використовуваних груп зніме будь-яку двозначність чи багатослівність у Конвенції. Воно також допоможе зрозуміти український голодомор – геноцид (Sеrbуn R. Ор. сіt. Р. 187).

 

Разом з тим, Руандійський і Югославський Трибунали поступово переходять від об'єктивного до суб'єктивного підходу до визначення колективних ідентичностей, і, зокрема, етнічних груп. У Справі МКТР Кауіshеmа аnd Ruzindаnа етнічна група була визначена не тільки як така, члени якої мають спільну мову і культуру, а й як група, яка самоідентифікується або ідентифікується як така іншими, включаючи виконавців злочину (Prоsесutоr v. Кауіshеmа аnd Ruzіndаnа // ІСТR.-95-1-Т. Раrа. 98.).

 

У випадку Голодомору в Україні маємо і самоідентифікацію жертв – українців, і підтвердженні того, що цей злочин був спрямований проти українців, які в переважній більшості проживали в селах.

 

Якби у випадку Голокосту застосовувався об'єктивний критерій членства та ідентифікації, то вважалось би, що геноцид був здійснений тільки в тій мірі, в якій жертви були «справжніми» євреями, а це питання, як відомо, дискусійне. У випадку Голодомору в Україні не суттєвим є (на чому спекулюють ті, хто заперечують Голодомор як геноцид) чи жертвами Голодомору були лише етнічні українці, чи й представники інших етносів. Він був і спрямований проти «українського народу», частиною якого було українське селянство (Гарань О. Визнання Голодомору Геноцидом: проблема тлумачень чи політичні маніпуляції? // Українська правда. – 2006. – 28 лист).

 

Інші джерела про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в Україні

Серед правових джерел УНР (на еміграції), які свідчать про геноцидний характер Голодомору – відозва уряду УНР до зовнішньо-торгівельних відомств європейських держав про припинення торгівлі хлібом з СРСР, звернення до Ліги Націй. 25 вересня 1933 р. представник Уряду УНР Олександр Шульгин звернувся з листом до Голови Ради Ліги Націй п. Мовінкеля (Див.: Марочко В. Дипломатія замовчування: Ставлення західноєвропейських держав до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Голод-геноцид 1933 року в Україні: Історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків / Міжнародна науково-теоретична конференція. – К., 28 листопада 1998 р. – Київ; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць. – С. 151-152.), в якому він закликав підняти на Раді Ліги Націй болюче питання про голод в Україні.

 

Інший лист був до голови 14 асамблеї Ліги Націй п. Вотера, в якому було висловлено прохання вжити необхідних заходів, щоб перешкодити вивозу хліба з СРСР, в дійсності з України; організувати анкетну комісію, яка могла б на місці встановити розміри нещастя; організувати міжнародну поміч голодуючим в Україні (там само. – С. 154. 134).

 

У 1983 р. уряд УНР (на еміграції) звернувся з позовом до Міжнародного Суду ООН в Гаазі проти СРСР зі звинуваченням в організації Голодомору 1932-1933 рр. Суд не прийняв заяву до розгляду на тій основі, що Україна тоді не існувала як незалежна держава.

 

Серед нормативно-правових актів сучасної України – Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р. щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 р. №789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму.

 

Акт українського геноциду був визнаний Законом України «Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні» від 28 листопада 2006 р., в ст. 1 якого стверджується, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні є геноцидом Українського народу. Згідно зі ст. 2, публічне заперечення Голодомору визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним. Законопроекти «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України», «Про покарання за публічне заперечення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні та Голокосту» чекають свого розгляду у Верховній Раді України.

 

На звернення Світового конгресу українців до Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права про надання висновку щодо правового визначення Голодомору 1932-1933 рр. як геноциду українського народу по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Комісія 16 травня 2008 р. схвалила відповідний Висновок і прийняла Рішення. Згідно з Висновками, Голодомор 1932-1933 рр. відповідає поняттю геноциду, передбаченому Конвенцією 1948 р. Згідно з п. 5 Висновків, визнання Голодомору в Україні геноцидом українського народу відповідає меті Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р„ яка полягає не у наданні юридичного визначення поняття геноциду, а у забезпеченні невідворотності покарання за нього.

 

Серед правових актів інших держав однією з перших була Резолюція 39 а, подана конгресменом Гамільтоном Фішом 73-му Конгресові США, яку передали Комітетові закордонних справ і вона була опублікована. В Резолюції реєструвались факти голоду і згідно з американською традицією зверталась увага на грубі зазіхання на права людини, висловлювалось співчуття і надія на те, що Радянський Союз змінить свою політику, а тим часом прийме американську допомогу.

 

У доповідях посольств, зокрема, в доповіді Британського посольства до Лондона від 5 березня 1933 р. зазначалось, що умови на Кубані та в Україні були страхітливі (арраlng). Як зазначає В. Марочко, німецькі консули у Харкові, Києві та Одесі – Карл Вальтер, Андор Хенке, Фрідріх Ротч, італійський консул у Харкові Серджо Ґраденіго, консультант німецького посольства з питань сільського господарства Отто Шіллер з належною вичерпністю інформували своїх урядовців про події в Україні (там само – С. 147).

 

Зокрема, про голод в Україні свідчать численні донесення і протоколи спершу віце-консула, а потім консула Італії в Харкові Серджо Ґраденіго, починаючи від лютого 1932 р. до червня 1934 р. Так, ще 18 лютого 1932 р. до Генерального консульства Польщі в Харкові надійшла відозва невідомих громадян СРСР, яка дійшла і до Віце-консульства Італії в Харкові, в якій, зокрема, було написано: «У селах ми помираємо з голоду» (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях Італійських дипломатів. 1932-1933 роки /Упоряд. Андреа Граціозі. – Харків: Фоліо. 2007. – 256 с). Всю цю інформацію віце-консул Ґраденіго вчасно передав своєму уряду.

 

99-й Конгрес США створив Комісію щодо Українського Голодомору, науковим директором якої був професор Джеймс Мейс, для вивчення Голодомору з метою 1) поширення обізнаності світової спільноти про голод і 2) забезпечення американської громадськості кращим розумінням радянської системи через відкриття ролі Рад в організації голоду в Україні (Іnvestіgаtіоn оf thе Ukrаіnе Fаmіnе 1932-1933. Rероrt tо Соngrеss. Соmmіssіоn оn thе Ukrаіnе Fаmіnе. Аdорtеd bу thе Соmmіssіоn Арrіl 19,1988. Submіttеd tо Соngrеss Арril 22, 1988. Wаshіngton: Unіtеd Stаtеs Gоvеrmmеnt Рrіntіng Оffiсе, 1988. - Р. V.).

 

Звіт Комісії був прийнятий 19 квітня 1988 року і поданий Конгресові США 22 квітня 1988 р. (Ibid).

 

Цьому Звітові передували два проміжні звіти про зустрічі і слухання Комісії 1986 і 1987 рр. (First Іntеrіm rероrt оf mееtіngs аnd hеаrіngs оf аnd bеfоrе thе Соmmіssіоn оn thе Ukraine Fаmіnе Неld іn 1986 (Wаshіngton: Gоvеrmmеnt prіntіng Оffiсе, 1987); Sесоnd Іnterіm Rероrt оf mееtіngs аnd hеаrіngs оf аnd bеfоrе thе Соmmіssіоn оn thе Ukrаіnе Fаmіnе Неld іn 1987 (Wаshіngton: Gоvеrmmеnt prіntіng Оffiсе, 1988).

 

Серед 19 висновків, яких дійшла Комісія, 16-й висновок гласить: «Йосиф Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932-1933 роках» (Іnvеstіgаtіоn оf thе Ukrаіnе Fаmіnе 1932-1933.Ор. сіt.Р. VII.)).

 

Вже в 90-х роках XX ст. і на початку XXI ст., коли Україна почала активно вивчати і обговорювати питання Голодомору, були прийняті акти парламентів Австралії, Аргентинської республіки, Республіки Грузія, Естонської республіки, Італійської республіки, Канади, Литовської республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської республіки щодо засудження Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

 

Зокрема, Сенат парламенту Австралії 30 жовтня 2002 р. прийняв резолюцію, в якій визнав Голодомор в Україні 1932-1933 рр. одним із виявів геноциду в історії людства (Австралія визнала Голодомор геноцидом // За нашу Україні. 2003. №45. 7 липня.).

 

Сейм Литви 24 листопада 2005 р. прийняв резолюцію про Голодомор в Україні в 1932-1933 рр. У документі сказано, що «сталінський тоталітарний комуністичний режим чинив свідомий, ретельно спланований геноцид народу України» (Литва визнала голодомор в Україні геноцидом // Голос України. 2005. № 225. 26 листопада. С. 6.).

 

Парламент Грузії визнав Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, зазначивши, що тоталітарним більшовицьким режимом у 1932-1933 рр. було вчинено «навмисний геноцид проти українського народу» (Це був геноцид // Голос України. 2006. № 2. 5 січня. С. 1.).

 

Серед міжнародних правових актів щодо Голодомору 1932-1933 рр. одним з перших був Підсумковий звіт Міжнародної Комісії з розслідування Голоду 1932-1933 рр. в Україні (Іntеrnаtіоnаl Соmmіssіоn оf Inquіrу іntо thе 1932-33 Fаmіnе іn Ukrаinе: Fіnаl Rероrt. 1990. Р. 1.).

 

Комісія була створена 14 лютого 1988 р. за ініціативи Світового Конгресу вільних українців у складі юристів та професорів права різних країн, серед яких полковник Г.І.А. Д. Дрейпер, колишній британський прокурор на Нюрнберзькому процесі; професор Дж. П. Гамфрі з Канади, колишній Директор Центру прав людини ООН; професори Дж. Левасер з Франції, колишній член Комісії з перегляду Кримінального Кодексу Франції; Р. Левене з Аргентини, колишній президент Апеляційного суду; С. Т. Олівер зі США, колишній помічник Держсекретаря та Посол СПІА; Дж. Сандберґ зі Швеції, призначений президентом Комісії з розслідування; та Дж. Верговен з Бельгії, віце-президент Комісії.

 

Комісія була створена як абсолютно незалежний, неурядовий орган. Згідно з установчим документом (thе Теrms оf Rеfеrеnсе) Комісія мала провести розслідування та зробити висновки щодо:

1. існування і розмірів голоду,

2. причини чи причин голоду,

3. наслідків його на Україну та її народ,

4. рекомендацій щодо відповідальності за голод (Ibid).

 

Представник заявника Світового Конгресу вільних українців Джон Сопінка, у зверненні до Комісії висловив припущення, що в 1932-1933 роках у результаті брутальних насильницьких і надмірних вилучень зерна радянським урядом було замучено голодною смертю між 5 та 10 мільйонами українців. Дж. Сопінка просив Комісію зробити висновки:

1. щодо спланованого характеру голоду як інструменту державної політики;

2. голод був актом геноциду ;

3. Сталін, Молотов, Каганович, Постишев та інші були відповідальними за голод (Ibid).

 

Комісія дійшла висновків, що без сумніву Україна була жорстоко охоплена голодом у 1932-1933 рр., і українські та радянські органи влади знали про відсутність їжі в населення. Поза сумнівом було й те, що хоч радянські органи й знали про драматичні умови в Україні, вони утримувались від надання будь-якої допомоги аж до літа 1933 р. Комісія дійшла висновку, що радянські органи вживали різноманітних юридичних заходів, які поглиблювали катастрофічні наслідки голоду, перешкоджаючи жертвам у пошуках будь-якої їжі, а також в можливості виїхати з охопленого голодом регіону. Було підтверджено, що радянська влада заперечувала існування голоду в той час, і всупереч доказам «продовжувала заперечувати голод впродовж більш як 50 років, за винятком приватних зізнань Хрущова» (Ibid. – P 45-48).

 

Хоч Міжнародна Комісія з розслідування Голоду 1932-1933 рр. в Україні не була судом, а тим більше не була карним судом, відповідно до своїх Повноважень Комісія сформулювала рекомендації щодо відповідальності за голод, яка «вочевидь покладалась на органи влади Радянського Союзу... Якою б не була роль місцевих органів влади у впровадженні конкретної політики, для більшості Комісії було очевидним, що основна відповідальність покладалась на центральні органи влади» (Internаtіоnаl Соmmіssіоn оf Inqurгу іntо thе 1932-33 Fаmіnе іn Ukrаіnе: Fіnаl Rероrt. 1990. Р. 5-6).

 

Під час дебатів, і, зокрема, в заключному слові В. Лібера, представника заявника, було зроблено звинувачення в геноциді (Іbid. Р. 51. Пан Лібер став представником заявника після того, як Джон Сопінка був призначений суддею Верховного Суду Канади.).

 

Погляди членів Комісії з цього питання розійшлись. В той час як професори Верговен, Гамфрі і Левене вважали ймовірним, що складові елементи геноциду були присутні в час голоду, а професор Сандберґ стверджував що його висновки співпадали з тим, що названо геноцидом в Конвенції про геноцид, професор Левасер вважав, що факти голоду можна кваліфікувати як злочини проти людства. Професор Олівер не був переконаний, що «заявник представив технічну, юридичну справу щодо геноциду» (hаs mаdе а tесhnісаl, lеgаl саsе fоr gеnосіdе under thе fасts).

 

На основі документів, доступних у той час, коли ще не були розсекречені радянські архіви, більшість членів Комісії не вважали, що «голод 1932-1933 років був систематично організованим для знищення української нації раз і назавжди» (thаt thе 1932-1933 fаmіnе wаs sуstеmаtісаllу оrgаnіzеd tо сrush thе Ukrаіnіаn nаtіоn оnсе аnd fоr аll) (Зауважу, що знищення нації раз і назавжди не є метою злочину геноциду українська нація була занадто чисельною, щоб бути повністю знищеною. Метою сталінського геноциду було знищити українську націю частково через виморенім голодом її питомої частини селян.).

 

Разом з тим, Комісія вважала, що радянські органи влади використали голод цілеспрямовано, коли він виник, для завершення своєї нової політики денаціоналізації (Іntеrnаtіоnаl Соmmission оf Inquirу... Ор. сіt. - Р. 5).

 

Серед інших міжнародних актів спільна заява з нагоди 70-х роковин Голодомору Великого голоду 1932-1933 рр. в Україні, прийнята на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2003 р., яку підписали 64 держави та Резолюція ЮНЕСКО «Пам'ять про жертви Великого голоду (Голодомору) в Україні», прийнята в листопаді 2007 р. Рада Європи в 2008 р. визнала Голодомор злочином проти людства.

 

Міжнародне право відносить до міжнародно-правових джерел також вчення найбільш кваліфікованих науковців різних держав як допоміжне джерело для визначення правових норм (Stаtutе оf thе Іntеrnаtіоnаl Соurt оf Justice. 1945. Аrt. 38).

 

Голодомор 1932-1933 рр. був визначений як геноцид багатьма відомими науковцями. Автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін, як зазначалось вище, не мав сумнівів у тому, що Голодомор 1932-1933 рр. був злочином геноциду а «не лише масовим вбивством. Це справа геноциду, винищення не лише індивідів, але й культури і нації» (Lеmkіn R. Sоvіet Gеnосіdе іn thе Ukrаіnе // Тhе Ноlоdоmоr Studіеs.2009. Vоl. 1).

 

Джеймс Мейс, Ален Безансон, Роман Сербин та багато інших науковців вважають Голодомор злочином геноциду (Масе І.Е. Sоvіet Маn-Маdе Fаmіnе іn Ukrаіnе //Сеnturу оf Gеnосіdе: Еуе Wіtnеss Ассоunts аnd Сrіtісаl Vіws / Sаmuеl Тоttеn еt аl. 1997; Безансон А. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту. К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2007. С. 12, 29, 114; Sеrbуn R. Тhе Ukrаіnіаn Fаmіnе оf 1932-1933 аs Gеnосіdе іn thе Lіght оf thе UN Соnvеntiоn оf 1948 // Тhе Ukrаіnіаn Quarterlу. 2006. Vоl. LХІІ, N. 2. Р 186-204).

 

Гелен Фейн писала, що «навмисні голодомори були застосовані як засоби геноциду в Радянській Україні в 1932-1933 рр., у Варшавському гетто в 1941-1942 рр., а також в інших регіонах, населених євреями під час Голокосту»( Fеіn Н. Dіsсrіmіnаtіng Gеnосіdе frоm War Сrіmеs: Vіеtnаm аnd Аfganistan Rеехаmіnеd // Denver J. Іnt'l L. & Роlісу. 1993. Vоl. 22. Р. 33).

 

Андреа Ґраціозі зазначає, що відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною, хоч і вважає Голодомор якісно відмінною формою геноциду порівняно з Голокостом (Граціозі А. До читачів українського видання «Листів з Харкова» // Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932-1933 роки /Упоряд. Андреа Граціозі. Харків: Фоліо, 2007. С. 42-43).

 

Девід Дж. Шефер пише про голод в Україні в 1930-х рр.: «У відповідь на сильний опір українських селян колективізації в сільському господарстві, радянські органи влади закрили український кордон і перешкодили українцям залишити охоплені голодом регіони. Від 4.8 до 10 мільйонів людей були заморені голодом (Sсhеffеr D. J. Тоward а Моdеrn Dосtrine оf Нumаnіtаrіаn Interventіоn // Univ. Тоlеdо L. Rev. 1992. Vоl. 23. Р. 254).

 

Рет Р. Людвіковський називає голод в Україні «забутим голокостом» (Ludwikowski R. R.. Sеаrсhіng fоr а New Соnstіtutional Моdеl fоr Еаst-Сеntrаl Еurоре // Sуracuse J. Іnt'l L. аnd Соmmеrсе. - 1991. – Vоl. 17. Р. 109), оскільки Сталін збував мільйони тон пшениці на західних ринках, у той час як в Україні чоловіки, жінки і діти помирали від голоду по 25000 щоденно або сімнадцять людей щохвилини.

 

Як зазначає Джона Ґолдбер, «під час Голодомору українська культура систематично знищувалась російськими совєтами, які розглядали її як меншовартісну чи залишкову («under thе Ноlоdоmоr, Ukrаіnіаn сulturе was sуstemаtісаlу еrаsеd bу thе Russian Sоvіets, whо saw іt аs іnfеrіоr оr expendable») (Gоldbеrg J. Тhе gеnосіdе lоорhоlе. Сlаіms оf thе 'grеаtеr gооd’ too оften lеt mаss murdеrers оff thе hоок. Арril 8, 2008 / Режим доступу: http://аrtісles.lаtіmеs.соm/2008/apr/08/оріnіоn/ое-gоldbеrgs8).

 

Разом з тим, є науковці, які заперечують геноцидний характер Голодомору 1932-1933 рр. в Україні, кваліфікують його як злочин проти людства, терор голодом і т. і.

 

Проаналізувавши складові елементи злочину Голодомору та правові джерела щодо цього злочину, ще раз підкреслю, що він містив всі основні ознаки злочину геноциду згідно з Конвенцією про геноцид 1948 р., а саме: намір знищити, цілком або частково, національну, етнічну та інші групи, ідентифікацію жертв як частину українського народу, встановлення вини.

 

Крім того, Голодомор 1932-1933 рр., без сумніву, був геноцидом українського народу згідно з міжнародним звичаєвим правом. Геноцидний характер Голодомору був підтверджений нормативно-правовими актами СРСР та УРСР, юридичними та політичними документами інших держав, міжнародних органів, а також науковцями різних держав світу.