Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Коли українофобія – істотніша за антифашизм. (Автор: Шушарін Дмитро)

опубліковано 10 трав. 2015 р., 11:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2015 р., 12:10 ]

Газета «День» від7-8 травня 2015 року

 

Війна була для радянського режиму засобом геноциду народів власної країни

 

День Перемоги – свято, значення якого змінюється з роками, з історичними епохами. І судити про кожну епоху можна з того, як його відзначають.

 

З сьогоднішнім днем усе дуже просто. У Ленінградській області малі діти закидали камінням і пляшками колишнього в'язня концтабору. Їх розважає цькування людей похилого віку та інвалідів. Випадок отримав розголос лише через те, що жертва нападу ще й жертва нацизму. І тому що дні такі – особливі. Але подібне відбувається цілий рік з самими різними людьми похилого віку.

 

Проте і з ювілеєм перемоги це теж пов'язано. Нинішній ювілей відрізняється від попередніх річниць, яких було не шістдесят дев'ять, а сорок дев'ять. Традиція великого державного свята встановилася лише з двадцятиріччя Перемоги – з 1965 року. Тобто в часи брежнєвські. Власне, в цьому немає нічого особливо політичного – велике в усі часи бачиться на відстані. Але все-таки за історією свята й ставленням до війни і її спадщини можна судити про стан радянського суспільства.

 

Сталінський СРСР такого свята не знав. У цьому, звісно, можна вбачати небажання влади піднімати самооцінку фронтовиків, які завжди й у всі часи представляли внутрішню загрозу як для тоталітарних, так і для демократичних режимів. Такі вже закони адаптації для тих, хто воював, до мирного життя.

 

Але й осмислення таких подій вимагає час, незалежно від устремління влади. У літературі воно почалося ще за Сталіна – в книжках Віктора Некрасова та Еммануїла Казакевича. Продовжилося – в лейтенантській і солдатській прозі шістдесятих-восьми десятих. Щось подібне відбувалося й у кінематографі.

 

Що ж до академічної науки, то її можливості завжди були вкрай обмеженими. Після заборони наприкінці шістдесятих книжки Олександра Некрича «22 червня 1941 року», що вийшла 1966 року, була накладена заборона на об'єктивні дослідження першого періоду війни. Поступово війна ставала частиною офіційної ідеології, причому саме ця тема реально консолідувала суспільство.

 

Щоправда, в другій половині сімдесятих вона стала набувати анекдотичного характеру. З Брежнєва почали ліпити великого полководця – точніше, політпрацівника. З'ясувалося, що вирішальні битви Великої Вітчизняної йшли на Малій землі.

 

Встановилося офіційно нейтральне ставлення до Сталіна як полководця хоч і не великого, але все-таки непоганого управлінця. Отримав розвиток посмертний культ маршала Жукова – мабуть, лише маршалові Чуйкову в його мемуарах було дозволено критично відізватися про деякі дії Георгія Костянтиновича, наприклад, про штурм Берліна.

 

Жертви СРСР у Великій Вітчизняній стали оцінюватися словами «понад двадцять мільйонів осіб». Точна їх кількість невідома досі, але з початком перебудови стало можливо говорити про втрати, пов'язані зі сталінсько-жуковським ставленням до власних солдатів. Були відкриті й інші теми – поразки першого періоду війни, злочини чекістів і багато іншого.

 

Останнє десятиліття змушує пригадати про Малу землю. Так, вона у Путіна і його однополчан-односельців є, хоч і народилися вони після війни. Якщо судити про війну з історико-фантастичних серіалів, що безперервно повторюються на російських телеканалах, то ніякої армії взагалі не було. Війну виграло НКВД при незначній участі військової розвідки. Новітній серіал про Жукова розповідає виключно про його стосунки з жінками після війни.

 

Головне в тому, в рамках яких систем цінностей розглядається війна. І з'ясовується, що можна говорити щонайменше про два принципово різні підходи.

 

Якщо виходити з того, що вітчизна не тотожна державі, що війна була подвигом усіх народів колишнього СРСР, що переможцями слід вважати всіх – від рядового до генералісимуса, але при цьому діяльність останнього оцінюється й за таким критерієм, як ставлення до власних рядових, – то ми маємо справу з одним розумінням. Якщо ж в основі тлумачення війни лежить уявлення про те, що держава має право розпоряджатися своїми підданими, як предметами, що ціна людського життя нікчемна, що трагедія десятків мільйонів людей не має жодного значення порівняно з величчю держави, то все це прояв зовсім іншої історичної свідомості.

 

Першу систему цінностей можна назвати громадянською, другу – державною. Яка зараз домінує в Росії, пояснювати не треба. Але вона зовсім не тотожна радянській у її брежнєвському ізводі. Вона нагадує про часи сталінські, хоча має свої відмінності. Путін, зокрема, пішов набагато далі Сталіна, який проголосив тост за керівний російський народ. Сталін хоч визнавав, що й керовані народи причетні до перемоги. Нинішній російський вождь примудрився сказати, що тодішній РРФСР здобув би перемогу й без інших народів колишнього Радянського Союзу,

 

Найважливішою стороною громадянської інтерпретації війни є солідарність з цивілізованими націями, спільність боротьби за праву справу зі світом демократії та свободи, антифашизм і прагнення миру. Цей пафос прослідковується не стільки в літературі, скільки в кінематографі п'ятдесятих-шістдесятих. І сорокових теж. У літературі помітніша тенденція до гуманістичного трактування війни, інтерес до простої людини.

 

Можна, звісно, обмежитися протиставленням усьому цьому агітпроповської казенщини, яка далеко не завжди була тупою. «Сімнадцять миттєвостей весни» – витончений і ефективний проект агітпропу й луб'янки. Проте, сказати треба те, про що зовсім не говориться. Про внутрішню обмеженість гуманістичного трактування війни, обумовлену обмеженістю радянського вільнолюбства, та й цензурою. Кажучи коротко, це неможливість представити воїна-визволителя воїном-поневолювачем.

 

Істотно ось що. Останні тридцять років говори що хочеш, пиши що хочеш. Але головне питання в готовності аудиторії почути, читача – прочитати. А її як не було, так і немає. Стосується це не лише насильства над мирним населенням не в одній Німеччині, не лише відмови від осмислення того, що творилося на окупованих СРСР територіях в 1939–1941 роках і після війни. Це стосується й визнання очевидного факту, що війна була для радянського режиму засобом геноциду народів власної країни. Як і для Гітлера, який до війни масових репресій проти етнічно (у його уявленні – расово) німецького населення не проводив, але прирік на смерть мільйони німців, які пішли завойовувати світ. Досить пригадати долю роману Віктора Астаф'єва «Прокляті й убиті». Текст є, він опублікований і доступний. Але на розуми поки не вплинув, російську ідентичність не змінив.

 

Отже, як з'ясувалося, не в цензурі справа, а в читачі. І сказати про це було необхідно, щоб зрозуміти, чому державне трактування війни й перемоги нині настільки популярне. Вона не нав'язується пропагандистськи. Навпаки, вона сформована з урахуванням настроїв мас. І по ній можна судити про стан розумів російського населення.

 

Зрозуміло, що союзники лише шкодили й думали, як з Гітлером змовитися. Але сам Гітлер... А от нацизм... Немає в нинішньому трактуванні війни минулого антифашистського пафосу, навіть казенного. Полонофобія, українофобія, балтофобія набагато істотніші за антифашизм. Носіями фашизму тепер є народи, долі яких тоді визначалися в сутичці двох тоталітарних монстрів. Фашизмом оголошується їхнє прагнення національного суверенітету, небажання приймати російську модель суспільного устрою.

 

Історичні паралелі між захватом Криму та Судетської області очевидні. Але все-таки вони представляються не до кінця точними. Ті плебісцити, які проводилися на територіях, відторгнутих рейхом до початку Другої світової війни, були набагато чеснішими за так звані референдуми в Криму й Донбасі. Нацистська модель залучала етнічних німців і австрійців економічним процвітанням, нехай і дутим, нехай розрахованим на війну, тому що в мирних умовах економіку Німеччини чекав крах. Російські захвати зовсім іншої природи, Абхазія це, Придністров'я чи Донбас. Вони формують території деградації, розорення, розрухи, страху й терору.

 

Але це було саме те, що принесла перемога народам СРСР і країн танкового соціалізму. Проте найпрогресивніша російська інтелігенція досі співає «ми за ціною не постоїмо», замість того, щоб розглядати перемогу в усій її складності й суперечності.

 

І російські діти закидають камінням людей похилого віку, тому що дорослі пишаються не тим, що здолали сильного, а тим, що підкорили слабких. І дедалі виразнішою є спорідненість між переможеними й переможцями.

 

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»