Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Коли історія не вчить. (Автор: Степан Вовканич)

опубліковано 1 вер. 2015 р., 11:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 жовт. 2015 р., 09:26 ]

Дедалі частіше, можливо, з початком руху стрілки Незалежності України до ювілейної позначки «25», топові історики на політичних шоу надто часто, співчутливо, але чомусь вельми акцентовано «турбуються» прожиттям Україною 2015 року. При цьому, відомі «грандоїди» нібито випадково пропагують зловмисні думки, що все пропало, що, мовляв, історія нічому не вчить, Порошенко і Яценюк – не ті очільники держави і нації, у час війни не слід міняти Конституцію, проводити реформи та інше. Отож, вибирайте нас, хоча колишніх, але досвідчених, обновлених і лише трішечки оліархізованих. Голосуйте за нас – менше платитимете за газ! І знову дуримо, знову живемо від виборів до виборів, не переймаючись, що під загрозою сам вибір вільного життя, безпека національної ідентичності та буття України як держави. Знову забули, що не вирвалися ми з історії підступних випробувань, кривавих викликів нашій Незалежності й Соборності. Лише торік в День народження Незалежності наші північні сусіди, – нібито брати – влаштували нам під Іловайськом «котли смерті». Пори те, вірмо, що вільні українці з Божою допомогою та разом з вільним світом святкуватимуть 50-й, а відтак 100-й і подальші ювілеї у віках, твердо памятаючи полеглих за нашу та свободу людства як максими героїчної боротьби за краще майбутнє.

 

Історію мають писати моральні авторитети

У цьому контексті доречно пригадати складніші, але, мабуть, мудріші, більш патріотичні, моральні та класичні максими, аніж ті, що їх поширюють найняті історики. Хто не пам’ятає історію, той не має майбутнього. Справа не лише в тім, що історія, скажімо, втрати незалежної України на початку ХХ сторіччя не навчила прем’єрів ХХІ століття, маніакально зорієнтованих на амбітне президентське крісло, дбати про армію. Забули не лише, що хто не турбується своєю армією – годує чужу; не тільки, що домовленості з Росією не варті навіть паперу, на якому вони підписані. Було забуто більше: історія не вчить в двох випадках. По-перше, коли учні не хочуть вчитися; по-друге, коли учні не здатні навчатися, просто, – глупі дурні.

 

Однак, історично Незалежність України страждає ще від третього синдрому нашої т. зв. національної еліти. Не можна навчити правди історія, написана під диктовку ззовні, особливо загарбницької Росії. Коли така еліта, морально схиблена обіцянками Кремля допомогти їй одноосібно правити у власній країні, запопадливо педалює антиукраїнські інтереси; коли внутрішні непатріотичні партії, формально приписані на території України, заради популізму, збільшення зарубіжного фінансування, підняття рейтингу серед туземців, навипередки підсилюють неправдиву історію, то колабораціоністи денно і ношно втокмачуватимуть цю зловмисну писанину в голови, особливо молодих. Водночас, таким же способом помагатимуть новому поколінню начисто забути знакові попередження моральних авторитетів минулого, що для Незалежності України були і є три найнебезпечніші вороги: Москва, український провінціалізм і кочубейство. А шлях порятунку комплексно один: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!».

 

Здавалося б, яких, скільки закликів та дороговказів від мудрих харків’ян ще треба, щоб не підписувати в Москві з Путіним провальний газовий договір в 2009 , а відтак в 2011 році – Харківські кабальні домовленості? Аби вирватися, нарешті, з інформаційного брехливого простору та євроінтегруватися у вільний світ. Ба більше, стати самостійним державним суб’єктом, вийти на цивілізовані простори і ринки, не дозволити «вчителю і другу» всіх пригнічених умент проявити, хитро прихований, оскал агресора і покарати непослушну Україну за Євромайдан.

 

Пори те, історія не тільки нічому не навчила українців, а і світ. Російські «яструби» недарма хваляться, що вони в чергове розвели Захід як сліпих кошенят. Світ не тільки не зміг перешкодити Росії анексувати Крим, «градами» вбивати захисників України на Донбасі, а і припинити постійну брехню окупанта в ООН, де це все він представив знову обдуреним як сакральне повернення «исторической справедливости», як захист «русскояычных» українцв від надуманого їх геноциду, як громадянську війну проти намагань «бендеровцов», укров, натовцям тощо захопити православних.

 

Насправді Росія ще в 1932-33 роках здійснила геноцидний Голодомор українців, сама давно планувала анексію Криму і злочинні загарбання України. А, побачивши нерішучість Заходу в Бухаресті 2008 року, де Грузії, Україні, Молдові було фактично відмовлено у наданні плану підготовки до вступу в НАТО, віроломно їх провела на очах світу, загіпнотизованого реваншистським нахабством Путіна. Прикриваючись роллю «миротворця», аморально використовуючи право вето в Раді Безпеки ООН, ввела в Крим своїх до зубів озброєних «зелених чоловічків», на Донбас регулярні танкові ті інші військові підрозділи, найняла байдужих до правди історії та сьогодення колабораціоністів для «декомпозицирования» України за «братніми» лекалами, розробленими московськими політтехнологами, миттєво організувала псевдореферендуми і нині переслідує тих, хто говорить, вчить, пише і користується на радіо, телебаченні українською чи кримськотатарською мовами. Коротко, Росія ошелешила ситий світ, що мирно насолоджується красою життя, – силою зброї та індустрією пропаганди, фальш якої навіть не снився інформаційним мережам  Геббельса.

 

Отже, тактику сили і цинічної брехні наші північні сусіди застосовують не вперше для зомбування неправдою православних (і не лише) християн, аби насадити їм державно-церковну ідеологію «облаштування» Росії шляхом захоплення чужих земель і створення особливого «русского міра». І хоча нинішня постімперська ідеологема «месіанства» Росії ще не вичерпала весь арсенал загарбницької «креативності» неореваншистів, але вже на цьому етапі їх інформаційно-ідейна та воєнна небезпеки для вільного світу, – очевидні. Однак, чи людство вжило запобіжників світовій катастрофі, набутих історією анексії Гітлером чеських Судет, в анексії Путіним Криму, в загарбницько-гібридній його війні на сході України? Чи світ чує і адекватно реагує на злочини нових порушників світового порядку? Вдаймося до аналізу історії.

 

У 1946 році тодішній прем’єр Великобританії В. Черчилль своєю відомою фултонською промовою вперше звернув увагу повоєнного світу на агресивність СРСР, який відтак Президент США Роналд Рейган назве імперією зла. Визнаний лідер переможців Другої світової пророче попереджував, що «русские друзья» нічого так не поважають, як силу, і ні до чого не мають щонайменшої поваги, аніж до військової слабкості. Це було чи не першим серйозним сигналом людству після щойно створення ООН, яку великий британець називав Храмом Миру і котра, власне, мала б стояти на сторожі миру у світі, оберігати його від нових глобальних кровопролить та, насамперед, захищати і захистити тих, хто самотужки не в стані відстояти свою державну суб’єктність, протистояти злочинному нападу агресора, що знову цинічно наважиться порушити світовий порядок.

 

На щастя, тоді Європа та США почули попередження: об’єдналися і опрацювали спільну стратегію стримування, недопущення жахіть атомної війни, а відтак шляхом економічних змагань, нав’язаної гонки озброєнь, інформаційної ізоляції та інших ефективних спільних дій вільного світу, що їх комуністи не витримали, і відступили. Тоді політика Заходу ослабила апетити росіян на світове панування під фальшивим камуфляжем їхньої пропаганди проведення всесвітньої пролетарської революції задля звільнення всіх безпощадно експлуатованих людиноненависницькими капіталістами. Своєю чергою, це призвело до розпаду створених прорадянських агресивних військових блоків, тоталітарних інституцій, брехливих мас-медіа, зменшенню п’ятих колон тощо. Заодно зруйнувало залізну завісу, вивільнило уярмлені комуністичним режимом народи, повернуло їх до європейських демократичних цінностей, принесло свободу та справжню незалежність радянським псевдореспублікам.

 

Попри те, вільний світ, втішений здобутим, пригальмував свою творчу активність щодо усунення з мапи світу останньої агресивної імперії. Паче того, проґавив її переозброєння задля реалізації великоросійських шовіністичних амбіцій повернути шляхом анексії та провокаційних гібридних воєн втрачені території, новостворені суверенні республіки, їхні ресурси, активи тощо. Сформована більше 70 років тому система Ради Безпеки ООН, виявилася неефективною. Що більше, рудиментні ООНівські структури опинилася в кризі, аби оперативно виконувати свої функції, спричинені, здавалося б, не надто фос-мажорними обставинами, знайомими ще з початків Другої світової війни. Цивілізований світ не був готовий ні в інформаційному, ні у військовому плані зупинити нового імперського реваншиста чи то в Криму, чи то на сході України. Науково-ідеологічний фундамент не мав достатньої міцності через неналежне духовно-інтелектуального забезпечення його політичними елітами новітніми продуктивними ідеями, а, значить, концептуально не відповідав вимогам часу. Глобальні післявоєнні ідеї батьків об’єднаної Європи аж до Уралу звелися до процедур прийняття в ЄС, НАТО нових членів, комерції, а новітні менеджери зайнялися, головно, обіцянками країнам Східної Європи, в т.ч. і Україні допомогти вступити в ЄС, з організуванням безвізових поїздок, хоча чільний представник Росії п. Грізлов відтак безпардонно нагадує усім, що танкам візи не потрібні.

 

Однак, чи цинізм цих заяв, обговорень злочинів Росії в ЄС, ООН, зокрема в Раді Безпеки, насторожив свідомість націй на глобальне зло ХХІ віку? Очевидно, що ні! Адже, фактично нині поза світовим механізмом покарання є анексія сильним світу цього будь-якої території будь-якого народу, слабшого у воєнному і в інформаційному плані, і не готового до захисту від несподіваного удару в спину нахабного загарбника. Санкції, умовляння, заклики до сумління агресора припинити вбивати, коли йому дуже хочеться загарбати ласий кусок чужої території, «безмежно поширити, за Черчиллем, свою міць і доктрини», зокрема ідеологему «русского мира» – не подіяли, тим паче, –  одразу. На інше наївно було сподіватися, адже загарбник з часів Івана Грозного традиційно поширював неправду. Замаскувавшись під місіонера-миротворця – постійного члена Ради Безпеки, – не припинив зловживати довіреним цивілізованим правом вето; навпаки, – блокував і блокує будь-яке, невигідне йому рішення, готуючись до нових загарбань, поневолень, асиміляцій та інших агресивно-девіальних діянь проти Молдови, Грузії, України, в Калінінграді чи деінде, де ступила нога його добре озброєного солдата. Нещодавнє використання Москвою привілею вето, аби заблокувати рішення Ради Безпеки ООН щодо створення міжнародного трибуналу з розслідування збиття малайзійського цивільного літака з дітьми на борту, – вершина її безсоромно-нахабної поведінки і демонстрації сили на міжнародній арені.

 

Визнаймо, що російському агресору не важко так свавільно поводитися, позаяк Захід не зробив належних висновків з історії минулого, і не був всебічно готовий до радикальних і рішучих дій, аби відстояти загальнолюдські цінності перед  зухвалістю неофюрера. Забута історія – криваво повторюється. І не лише після Грузії під Іловайськом, де армія окупанта шукала і добивала навіть поранених, що не могли дозволити собі есесівці. Але і за наявності досвіду, знову за Черчиллем, коли світ своєчасними діями, без єдиного вистрілу міг попередити катастрофу в Німеччині. Зараз він це знову не зробив щодо Росії. Здається, що нема на то ради, бо Рада Безпеки втратила контроль за ситуації, коли постійний її член – Росія воює проти іншого фундатора ООН – України; коли Росія нахабно-брехливо представляє в Храмі Миру інспірований нею кровопролитний конфлікт як внутрішню громадянську війну. Насправді несподівано всадила ножа в спину за умов, коли, здавалось б, з історії широко відомо, що агресор ще з початків свого імперського становлення ніколи не шкодував і не шкодує нині ресурсів, аби у будь-який час бути готовим захопити українські землі, будь-якою ціною перешкодити українцям реалізувати свою споконвічну Національну Ідею. Несподівано, бо де наша Ідея, опрацьована як стратегема розвитку? Ще Кучма просив сказати йому, яку Україну будувати? Однак, на ідеологічному фундаменті у нас досі – порожньо. Біля керма – «каоліціонери», а не духовно-інтелектуальні, моральні авторитети.

 

Це означає, що зросійщення і окупація України триває і стає традиційною метою імперії, яка для безпеки має не регіонально-локальне, а набагато ширше – геополітичне екзистенційне значення. Знаючи історії російських імперій, не важко спрогнозувати, що зараз доля завоювання та зникнення підстерігає не лише малі народи Півночі Сибіру, а і нації Східної Європи, зокрема Білорусь. Щодо України, то її небезпека з боку Росії стає постійною і переходить в режим сталих випробувань та кровопролить! Чи витримають це одні українці, коли змій Горинич ХХІ віку постійно вимагатиме нових жертвоприношень і шантажуватиме ними не тільки Київ, а і світ? Особливо за умов, коли навіть побіжний системно-функціональний аналіз діяльності ООН під час агресії Росії проти України показує: ООНівські структури не є емерджентними функціям, особливо це стосується Ради Безпеки в умовах агресії її постійного члена. Чи РБ нині – це клуб світових держав, що володіють ядерною зброєю, і, користуючись цією перевагою як сильні світу цього, взяли на себе відповідальність за мирне його майбутнє? Чи, навпаки, зловживають цими преференціями для лякання решти людства, нового поділу світу та домінування над ним? Чи Україна, позбавившись третього в світі за потужністю ядерного військового потенціалу, може довіритись гарантам і гаранціям своєї національної безпеки згідно з Будапештським меморандумом?

 

Очевидно, що глобальні виклики світовому порядку, процеси ренаціоналізації, виникнення і потреби підтримки нових держав, модерні інституційні трансформації, вимагають удосконалення національних і світових систем безпеки щодо якісного надолуження прогалин, насамперед, в морально-духовній площині емерджентності функцій та структур такої світової інституції, як  Рада Безпеки ООН.

 

Потрібна нова парадигма національної і світової безпеки

У цій ситуації недоліки можна значною мірою і швидше усунути, якщо виходити не з статусу сильного, який на постійній основі засів в Раді Безпеки ООН, заволодів і зловживає привілейованим правом вето, а з позиції сили міжнародного права, дотримання соціальної справедливості, соціогуманістичних засад стратегії сталого розвитку та світового порядку. Тобто розглядати якісне удосконалення емерджентності структури і функцій РБ з позицій нової парадигми захисту буття кожній нації, нових викликів історії, а не політичної волі апріорі вибраних, що незалежно від дотримання ними норм моралі чи правди, чомусь вже первородно є постійними членами РБ, наділені правом вето на її рішення, а всі решта – тимчасові.

 

І, видається, місце постійних – непорушне, а вони так всесильні, що навіть обговорення анексії Криму в світових мас-медіа спрямували на штучні та пустопорожні дискусії щодо гібридності сучасних воєн. Тобто на обговорення їх наслідків, а не основних історичних, морально-правових, імперсько-реваншистських чи, навпаки, національно-захисних (визвольних) причин.

 

Ясна річ, що за таких обставин трендом сьогодення мала б стати давно запропонована соціогуманістична парадигма, яка, по-перше, оптимально  прагматично поєднувала б морально-націо-державоцентричні цінності кожної країни і європейські (світові) людиноцентричні вартості, які основуються на засадах паритетного захисту індивідуального права людини та колективного права націй, ефективного міжнародного механізму військового супроводу та відповідних засобів покарання загарбників, агресорів і зухвалих порушників світового порядку.

 

По-друге, поряд з примусом до миру і покаранням за злочини, постійно і паралельно привертала б увагу світової громадськості, що саме з позиції аксіології бінарного захисту найбільш раціонально пошукати соціальну справедливість та правду в системах культурологічних, духовно-інтелектуальних, морально-правових, в сферах рівного доступу до бізнесу і ринків, знань і комунікацій, безпеки національної ідентичності та розбудови власної держави. Щоб у постколоніальному просторі, де домінують ностальгія агресивної імперії за втраченим, погрози мирним порогам сусідів, що стали чи хочуть бути вільними, – функціонували б месиджі, які мудро і лаконічно виклав Махатма Ганді своїй нації в засадничо-основоположній соціогуманістичній настанові: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

 

Фундаментальний моральний імператив соціогуманізму знаходимо і у більш новітній історії, де широко відомий інший великий подвижник захисту ослаблених сильними світу сього, – Папа Римський Іван Павло ІІ. Саме він соціогуманістичний імператив як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках переніс (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, їх вчать говорити, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) у третє тисячоліття, – в національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть повернутися до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року під час його виступу з приводу святкування п’ятдесятиріччя ООН. У цьому році світ буде відзначати сімдесятиріччя ООН і 20 років з дня виступу Папи з її трибуни. Саме у цьому контексті Україна, – як піддослідна повторення застосування сили «русским миром» в Криму ідеології судетського нацистського експерименту, разом з Польщею (як Батьківщиною Папи), могли б, на наш погляд, виявити цивілізаційну європейську єдність більшу, аніж, скажімо, спільне проведення «Євро-2012», популяризуючи ООНівську концепцію Папи як пріоритетну для лікування колапсу міжнародної системи безпеки.

 

Польща і Україна для цього мають вагомі підстави. Йдеться передовсім про розбудову соціогуманістичних східно-європейських ініціатив ЄС в системі міжнародних відносин, про реальне застосування сили міжнародного права в третьому тисячолітті, забезпеченого військовою потугою, а не тільки вербальне осудження анексії земель чи проведення на них псевдовиборів в «народно-регіональних» республіках. Україна, Польща, Прибалтійські республіки, їхні служби і народи, на відміну від інших, добре знають, що не всі злочинці та їх людиноненависницькі ідеології опинилися на підсудні лаві в Нюрнбергзі, як і в Ялті переможці Другої світової війни – несправедливо поділили Європу, не опрацювали ефективний механізм недопущення Третьої.

 

Після Ялти і Нюрнбергга не настав ноосферний період в міжнародних відносинах, не минув диктат сили, а сила розуму і правильного, за Шевченком, закону не домінує в повоєнному світі. Що більше, нині під загрозою не лише наша Ялта – в небезпеці вся Європа, а відтак і світ, бо російські реваншисти, лицемірно сакралізуючи анексію Криму, перетворюють його на військову базу ядерної зброї, підготовки терористів, сепаратистів для взяття Києва як матері городів руських, аби «закрити» історичні «дірки» в науково-методологічній базі  ідеологеми «русского міра» чи побудови Новоросії як новоцивілізованого утворення.

 

Поневолені народи усунуть анексію навіть з імперського сленгу

Метушливий світ у щоденній суєті не почув імператив створення та удосконалення нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин навіть з трибуни ООН, хоча її мета – зміцнення єдності і миру в світі, формування сталого розвитку через його розмаїття, через якісне удосконалення емерджентності структур і функцій міжнародних інституцій безпеки, в т.ч. і ООН.

 

Але чому ні Україна, ні Польща, ні ще недавно німецькомовна Чехія не застановилися над семантикою і аксіологією ініціатив Папи? Адже мова, культура, традиції, інформація є суспільною цінністю, надбанням і основною ознакою нації, суспільним благом її спілкування та збереження ідентичності; рівно ж – феномен загальноцивілізаційний, що заохочує розвиток розмаїття культур інших народів і народностей. Ця рефлексія віддавна притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких Вацлав Гавел, що, продовжуючи традицію Масарика, закликав поважати «силу безсилих». Саме Томаш Масарик говорив: я – чех, тому мушу мати чеську культурну програму, національну ідею.

 

Право націй захищати свої ідеї чітко висловив наш Пророк Шевченко у зверненні до уярмлених Росією народів Кавказу: «Борітеся – поборете!». Коли узагальнити ці погляди, то, препаруючи їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадавши Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Однак, новітня доба історії України додає новий імператив: не розстрілюйте нації, що звільнюються! ХХІ сторіччя не закреслило цих смислів.

 

Адже, світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму, і не всі країни вважають мир, свободу, право націй на захист своєї самобутності – цінністю. Анексія не зникла з імперського ні дискурсу, ні сленгу, а «зелені чоловічки» в Криму нагадали, що передчасно забуто «Антибільшовицький блок поневолених народів», який виник після Другої світової війни і до його функціонування великі зусилля приклали українці, для яких вона не закінчилася в 1945 році. Чи не тому українці так чутливі нині до загроз Третьої та потреб об’єднатися з прикордонними Росією країнам в «Союз запобігання більшовицько-російському реваншизму»?

 

Такі особистості, як Т. Блер, В. Ющенко, О. Кваснєвський, Д. Грібаускайте, М. Саакашвілі, Р. Чубаров, могли б сформувати основу такого союзу. Такий Союз (назва, як і список, звісно, – умовно-робочі), будучи регіональним, однак, може стати в майбутньому потужним світовим майданчиком для вільних дискусій, прийняття рішень, заяв щодо геноцидного Голодомору, такої ж геноцидної депортації кримськотатарського народу з рідних земель, збиття малайзійського цивільного літака з дітьми на борту та інших злочинів Росії, не боячись її  традиційно імперсько-агресивних погроз скористатися вето, подароване їй цивілізованим світом. Він міг би помогти паралельно урядам стимулювати: створення Мирної конференції щодо розгляду агресивних дій Росії проти України, повернення до Женевського варіанту обговорення війни Росії проти України; залучення Китаю як підписанта Будапештських гарантій Україні, який, шкода, зайняв вичікувальну позицію, нарешті, підтримання ініціатив щодо формування Балто-Чорноморського альянсу держав, підвищення активності їхніх дипломатичних та інформаційних служб у широкій соціалізації правди. Якщо мирному розв’язанню проблеми гібридної війни, Мінським угодам, яких Росія не дотримується, немає альтернатив, то активніше виявляймо мирні ініціативи, не закладаючи міни розриву України в тіло її Конституції! Звернімо увагу світу на інформаційний елемент зброї Росії.

 

На жаль, досвід духовно-інтелектуальної, інформаційної боротьби з більшовизмом, з комунізмом нічому не навчив ні Україну, ні світ. Всі «Голоси…» демократичних країн не працюють, зате пропагандистська фальш, «дези» «Russia today» потужно гальмують здоровий глузд землян. На догоду планам реваншистів, а не кримськотатарському народу Україна надала Верховній Раді Криму статус автономії. А світ поспішно почав творити формат Великої вісімки держав замість G7 з огляду лише сили військового потенціалу, ресурсів, а не наявності спільних загальнолюдських цінностей, доброчинства і соціальної відповідальності. Скільки ще треба жертв, аби зрозуміти штучність «творення» Луганської і Донецької псевдореспублік, фальш їхнього володіння землею і потреби надати їм якийсь особливий статус? Справа тут не у заявах регіональних терористів-найманців, а в світогляді териториста-держави, що їх найняла для розриву України, Грузії, імперська ідеологія і злочинна політика якої ще жде на Нюрнбергг-2.

 

Не все людське – людяне

Анексія Криму, ескалація воєнних дій на сході України показали, що, окрім військового опору українців російському агресорові, проведення десовєтизації (декомунізації) культурного простору, – потрібна соціогуманізація міжнародних відносин, надання їм широкої юрисдикції, євроатлантичного військової захисної потуги, економічної допомоги і правового міжнародного контролю. Лише так можна відвернути глобальну катастрофу, локалізувати злочинну зухвалість сильних світу цього та силою права і правди, комплексно забезпечити кожному народові, кожній людині рівний доступ до ресурсів, освіти, можливостей розвитку і збереження своєї національної тотожності на землі. Агресія Росії проти України підтверджує, що соціогуманізм потрібен міжнародному судочинству над звірствами як терористів, сепаратистів, так й їхніх хазяїв – ідеологічних натхненників кровопролиття та спонсорів військово-матеріального його забезпечення.

 

Справжня інтелігенція Росії та України, науковці, письменники, журналісти разом з чесним трудовим бізнесом, святі отці церков – канонічних і неканонічних – вкупі з громадськістю хоча зараз мали б, нарешті, об’єднатися та взяти частини соціальної відповідальності на себе, особливо щодо брехливих зловживань надуманого мовного «притеснения» російського штангіста важкої категорії, що прибув у супроводі такого ж озброєння, нашим малюком, що заледве вчиться ходити і говорити. Нам остаточно треба викинути з Конституції України табу на єдину державну ідеологію, зрозуміти важливість інформаційної складової сучасної зброї, конечну нагальність нової соціогуманістичної парадигми буття української нації, стратегем її національної ідеї. Лише Україна, її дипломати – для себе і світу – можуть донести ці нові смисли. І тільки вони допоможуть очистити від нашарувань т.зв. соціалістичного реалізму поняття «радянської людини», відмити заяложене слово «гуманний» (гуманітарний), і, врешті, допомогти усвідомити парадигмальний масштаб поняття «соціогуманістичний» як власний новотвір, що має не лише український, а і загальнолюдський вимір.

 

Не все людське – людяне. Якщо поняття "соціальне" означає людське, суспільне, а "гуманне" – людяне, то їх синтез, власне, складе "соціогуманістичне" як нову якість емерджентності (окрім структури і функцій) суспільних систем. Пора в людському будити людяність, мораль, духовність як ціннісний прояв інтелектуалізації, елітаризації та доброчинності людини, громади, нації. Лише якісні зміни людини, інституційні трансформації спільноти (нації) допоможуть прорватися Україні на світові простори і допомогти зрозуміти, що її герої вмирають «За нашу і вашу свободу!».

 

Водночас, такі прориви інтенсифікуватимуть внутрішні трансформації, якщо нестимуть світові низку моральних принципів загальнолюдського масштабу. Тобто враховуватимуть, по-перше, основоположне Франкове застереження: все, що розглядається «поза рамами нації», – фарисейство, – близьке лукавому і далеке від подвижників соціогуманізму.

 

По-друге, вимагатимуть, щоб конвергенція людяності була наскрізною, тобто такою, що комплексно охоплює усі рівні соціальних систем «сім’я-громада-нація-людство» і не девальвує основу цього ланцюжка – людину та її людяність.

 

І, нарешті, по-третє, не пов’язуймо пропаганду регіоналізації, як і нинішню децентралізацію, з панацеєю соціалізації людяності.

 

З огляду на це, не забуваймо, що підміна виконання Європейської Хартії місцевого самоврядування децентралізацією України, що її, як і регіоналізацію, далі по-імперському розуміє і підтримує Росія, можуть остаточно знищити здобуту на Євромайдані людяність. Людяність не має ні центра, ні регіонів, ні партій, якщо навіть їх назвати галицькими. Її формують моральні достоїнства людини, що підживлюють її серце, дух і душу. Геніальне, духовно-інтелектуальне через дифузію інформації регіональним також не буває. Урешті-решт зрозуміймо: регіоналізація в Україні – це давно, підкинута ззовні міна прихованої федералізації, що її Партію регіонів ще недавно перетворювала у фетиш щасливого майбуття. А нині вона уможливлює колишнім регіоналам (нині, буцімто опозиціонерам) спекулювати чинником децентралізації, розхитуючи цілісність, унітарність та соборність країни. Ми знову забули, що в Німеччині немає Партії земель, а є ідеологічні національні партії. І німцям заздрить світ, а регіоналізація «по-данецки» завершилася кров’ю і творенням в Україні т. зв. регіональних псевдореспублік і вимогами Росії надати їм особливий статус, провести під дулами колабораціоністів «вибори» тощо.

 

Коротка історична пам'ять уряду не дозволяє забути, що надання Магдебурзького права містам на території України ніколи не підмінялося словом «децентралізація», «особливий статус». Україна територіально не є гетерогенною, а регіональні відмінності (не плутаймо з природними специфіками) зумовлені багатовіковим нищенням її державності та автентичності. Якщо при суспільних трансформаціях справді в центрі захисту людина, то пріоритетом для децентралізації стають не регіони, а територіальні громади і людина в площині україноцентричних і загальнолюдських цінностей, а відтак синергії соборності та емерджентності.

 

Історія України переконливо свідчить, що в усіх реформах і суспільних трансформаціях під табу мають потрапити як мінімум три «Д»: денаціоналізація потолоченого українського народу, десоборнізація країни і децентралізація правління. Якщо вже так дуже подобається хитре слово «децентралізація», то принаймні знаймо: без посилення ролі та об’єднання територіальних громад, консолідації нації, без піднесення її патріотичності та самосвідомості, без надзору центральних префектів, надання реформам соціогуманістичних засад, урешті, без досягнення емерджентності структур і функцій національної і світової систем безпеки, – не уберегти Україну, не досягнути ефекту синергійності від місцевого самоврядування, потрібного для творення національної держави, громадянської (політичної) нації, збереження колориту місцевого природного середовища: говірок, традицій, обрядів, ландшафту тощо.

 

Нарешті, пора на 25 році Незалежності умислитися з позицій світового контексту в сенс тріади сучасних складових Національної Ідеї – Україна: соборна, українська, гідна людини, нації та людства. Ввести їх в ранг стратегем як довготермінових програм розвитку держави Україна, розробити дерево цілей, алгоритм їх реалізації, забезпечивши відповідними ресурсами і механізмом контролю.

 

Отже, виклад запропонованого соціогуманістичного концепту безпеки переконливо доводить, що вкрай потрібні системні дослідження, і лише світові, і під орудою духовно-моральних інтелектуалів, в рамках загальнолюдських вартостей та натовській безпеці. Тільки за умов комплексного підходу до європейських людиноцентричних і націоцентричних цінностей можливе оновлення наявної ООНівської системи безпеки, в якій б далі сильні світу сього не грали м’язами. Це великий і небезпечний ризик, бо в будь-який момент може порушитися нестійка рівновага сил і призвести до світової катастрофи. Ще раз вдаймося до фултонської промови, автор якої 70 років тому, сподіваючись на створення ООН як Храму Миру, попереджував: ми не можемо дозволити собі – наскільки це в наших силах, діяти з позицій малої переваги, яка вводить у спокусу зайнятися випробуванням сил. Аби не було більше спокус сильних світу грати Україною чи будь-якої іншою країною на світовій шахівниці, демонструвати силу перед безсилими, спеціально натреновані біцепси, – конче потрібна нова концепція світової безпеки, вагоміша, аніж випробування сил в дезінформації, соціально-психологічній війні та шантажі світу ракетами з ядерними боєголовками, які, мовляв, з Криму легко досягають Румунії, Польщі та інших країн НАТО.

 

Катастрофу можна не допустити, якщо керуватися концепцією соціогуманізму як матрицею світоглядно-фундаментальних ідей Новітньої історії. Очистити поняття «гуманний», аби зрозуміти людяність:

 

а) секендхендівської допомоги, тобто т.зв. «гуманітарки» для бідних і обездолених, яка переважно виконується на громадських засадах, волонтерами;

 

б) гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина), яку вона змушена проводити за залишковим принципом;

 

в) цинізму агресора при піарі т.зв. гуманітарних конвоїв, коридорів для підтримки найманців та адептів;

 

г) глибінь аксіологічної сутності нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного (двовалентного) захисту та розвитку людини і нації (націй), їхнього майбуття і буття в розмаїтому світі.

 

Де шекспірівське «бути» для України – не награне, а доленосне як корінної нації, вибір якої рівнозначний – життю або смерті! Злочинно судити журналістів за правду, дико спалювати показово подаровані продукти, квіти чи висипати рис у воду на очах голодних. Ще гірше перетворювати вселенський Храм Миру в більшовицько-кагебістський агітпроп, примушуючи світ змиритися з маніакально-схибленим «міром» месіанства Росії як гібридним витвором неоімперсько-реваншистської і церковно-митропольної ідеології, яку людство назвало – рашизмом. Віриться, що в Планети Людей вистачить сил і ресурсів не дати зухвалим кремлівським карликам розпалити світову пожежу!

 

Степан Йосипович Вовканич – докор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник ДУ «Інститут регіональних досліджень ім. М.І. Долішнього НАН України». м. Львів.