Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

опубліковано 3 лист. 2018 р., 12:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лист. 2018 р., 12:01 ]

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

рефлексії з приводу “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника «Історія: Україна і світ»

(http://uamoderna.com/event/open-letter)

 

М. Мудрий і О. Аркуша написали непоганий підручник “Історія: Україна і світ” (Київ: Генеза, 2018) – стільки матеріалу “перелопатили” та ще й зв'язали його у цілісний світовий контекст. Кожен, хто хоч раз робив подібну роботу, зможе оцінити як це важко, скільки зусиль потрібно витратити. І тут би належало висловити їм вдячність.

 

Якби не одне АЛЕ.

 

Широкий резонанс в суспільстві викликала назва підпункту 33.4. “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” розділу 6 “Друга світова війна: перебіг і результати” та вміщений з метою візуалізації портрет Романа Шухевича.

 

Нагадаємо, що думки про постать Р. Шухевича були неоднозначними. Президент України В. Ющенко своїм Указом від 2007 р. присвоїв посмертно Роману Шухевичу звання Героя України «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України». Проти виступили прихильники В. Януковича і одразу після його обрання на пост Президента 2010 р. Донецький апеляційний адміністративний суд визнав указ недійсним (до слова, цей суд за колабораціонізм з російським агресором 2017 р. Указом Президента був ліквідований). У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина: Хуста,  Івано-Франківська, Львова, Теребовлі, Бережан, Вараша (колишнього Кузнецовська). На честь Р. Шухевича встановлено 15 пам'ятників і пам'ятних знаків, названо 16 вулиць, зокрема й в Одесі, Дніпрі, Кропивницькому; в 2017р. Його іменем названо проспект у Києві.

 

Натомість з початком воєнних дій на сході України розгорілося інформаційно-правове протистояння з Польською Республікою, Сейм та Сенат якої на початку 2018 р. запровадив кримінальну відповідальність за заперечення так званих “злочинів українських націоналістів”.

 

У сучасній інформаційній війні історія не може бути абсолютно об'єктивною, бо вона стає засобом ведення цієї війни: або предметом виховання патріотизму та любові до власного народу й держави – в одному випадку, або засобом для інформаційних маніпуляцій та формування зневіри, апатії і посилення колаборантських настроїв – у іншому.

 

Відповідно до переконань і традиції різних людей і політичних інтересів різних угрупувань формуються і різні підходи в оцінці тих чи інших подій і персоналій. Але тим не менш, демократичне суспільство, яким є Україна, гарантує кожному мати свою думку і висловлювати та обґрунтовувати її в популярних публікаціях, монографіях, наукових статтях, виступах в засобах масової інформації. 

 

Але тут одразу слід зауважити, що в даному випадку мова іде про ПІДРУЧНИК, рекомендований Міністерством освіти і науки України для учнів 10-го класу, тобто для осіб 15-и років із ще незрілим світоглядом, який і належить сформувати у школі.

 

Підручник видано великим (!), як для української книги, тиражем 10744 примірників за ДЕРЖАВНІ кошти, про що зазначено на звороті його титули. Тобто, його видано за гроші платників податків, а отже – нас з вами. Тому “у суспільстві, яке декларує демократичні цінності” громадськість України МАЄ ПРАВО обговорювати зміст шкільних підручників, має право висловлювати критичні зауваження, а “недопустимість форм публічної кампанії”, на якій “наголошують” підписанти “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника “Історія: Україна і світ” (далі – лист), тут ні до чого. Таке обговорення не обмежується тільки колом професійних істориків чи лідерів неурядових організацій, які висловили своє “професійне” обурення проти “єдиного можливого трактування українського минулого, ... зведеного до гасел та кліше”. Підписанти згаданого вище листа якраз і захищають сформоване радянською ідеологією кліше “Роман Шухевич – посібник фашизму”, тобто колаборант. Дивно, що представники демократії, якими себе вважають підписанти листа, не знають, що у демократичному суспільстві підручник можна обговорювати; можна дискутувати над проблемними питаннями, до того ж можна навіть шляхом “публічних кампаній”.

 

Адже йдеться про вироблення концептуальних підходів у трактуванні вітчизняної історії у світовому контексті, на якому будуть виховуватись наступні покоління – ті, перед ким стоїть завдання відстояти Українську державу, підняти її імідж тощо. І таке архіважливе завдання не може бути віддане на відкуп двом, хай навіть професійним історикам, якими є О. Аркуша і М. Мудрий. Одразу виникає питання, хто рецензував підручник? Адже відповідно до Наказу міністерства освіти і науки України сьогодні навіть для того, щоб у фаховому науковому збірнику помістити статтю, редакції періодичного видання слід організувати дві рецензії (!) науковців, які мають з досліджуваної проблеми публікації. Такі ж рецензії подаються і у видавництво, яке публікує монографію. Підписанти “Відкритого листа” зауважують,  що підручник “пройшов експертизу фахівців, отримав схвальні відгуки і був рекомендований до друку Міністерством освіти та науки України”. А вони знають, хто саме здійснював експертну оцінку? Чому перед громадськістю засекретили їхні прізвища? Допускаю, що потрібні рецензії “організовувались” звичним формальним способом: нашвидкоруч написана авторами “заготовка” і прохання знайомим науковцям чи вчителям – “підпиши, будь ласка і постав печатку”. Думаю, що резонанс у даному випадку посилить моральну відповідальність рецензентів майбутніх підручників.

 

Автори підручника під рубрикою “Працюємо творчо” пропонують учням прокоментувати вислів, що “кожна нова війна народжується з легенди про попередню війну” (с. 230). У контексті цього цікавого методу розглянемо, яку “легенду” формує підручник і як ця “легенда” впливатиме на формування світоглядних сенсів майбутнього, в якому загроза нової широкомасштабної війни у світі таки зростає.

 

Вміщений портрет Романа Шухевича добре візуалізує заголовок “Прояви колабораціонізму” і таким чином формуватиме стійкий стереотип “Шухевич – гітлерівський колаборант”. З огляду на 16 вулиць, названих іменем Романа Шухевича, змоделюємо ситуацію, що буде думати десятикласник, який повертатиметься додому по цій вулиці з уроку історії за таким підручником. У кращому випадку в нього формуватиметься світоглядна роздвоєність, якою грішить старше покоління, виховане радянськими підходами. У гіршому – що Українська держава – “якась не така”, якщо називає іменем колаборанта вулиці. В останньому випадку це формуватиме цинізм, а може й повне відторгнення від усієї української спільноти, до якої, на думку молодої людини, вона має нещастя належати. Через три роки такий десятикласник стане повнолітнім. Чи буде він готовий захищати Українську державу? Питання риторичне, але воно наглядно демонструє, як за допомогою психолінгвістичного програмування, закладеного у незначимій, на перший погляд, інформаційній композиції фактів, фраз чи тез можна маніпулювати людською свідомістю.

 

Всі ці “блошки” не такі вже й “безобідні”, як може видатись на перший погляд не обізнаним у методах ведення гібридної війни. У гібридній війні тільки приблизно четверту частину складає збройний конфлікт. Основна частина гібридної війни здійснюється інформаційними засобами, зокрема засобами т.зв “психоісторії”. Суть її полягає в тому, щоб вибирати окремі (достовірні) історичні факти і з їхньою допомогою сформувати потрібну мозаїчну картину світу, закласти їх певній групі людей (у даному випадку – дітям) на рівні підсвідомості і з їх допомогою конструювати майбутнє у бажаному для противника напрямку. Я не маю мети звинуватити шановних авторів у подібних намірах, а тільки акцентувати, що подібна робота ведеться різними агентурними мережами.

 

Хочеться навести ще один аргумент проти зв'язки портрету Шухевича, з назвою підрозділу “Прояви колабораціонізму”. У шкільному підручнику все повинно бути просто і зрозуміло – такі методичні рекомендації до написання підручника. Тому в випадках, коли суспільство не дало однозначної відповіді на певні проблемні моменти історії, їх варто дуже обережно обійти, щоб не розпалювати конфронтацію. І М. Мудрий та О. Аркуша майстерно обходять такі питання відносно колаборації румунської адміністрації Трансністрії з центром в Одесі, режиму “санації” Пілсудського, встановлення якого радянська історіографія називала “фашистським переворотом, відносно Армії Крайової в Польщі тощо. Я не схильна думати, що автори підручника робили це свідомо. Очевидно, що зберігати толерантність до сусідів, опираючись на їхні подібні підручники (“Польща і світ”, “Румунія і світ” тощо), набагато легше.

 

У підручнику є і деякі інші невдалі конструкції підбору інформації для учнів, але вони не викликали такого гострого резонансу. Наприклад, якось ріже текст: “Лідерів українського політичного руху прихід радянської влади застав зненацька. Більшість очікувала німців,...” (220). Чи так уже насправді більшість українських політичних лідерів очікувала німців? Хтось проводив тоді соціологічні дослідження? І чи варто з таким смисловим навантаженням вносити таке речення у підручник? Можна посперечатися, чи доцільно було виділяти в окремий підпункт тему “Українці в польській армії” (с. 200–201) тоді, коли теми про українців з усіх інших частин України у складі інших армій не виділені.

 

Окрім того, О. Аркуша і М. Мудрий, як фахові спеціалісти з історії періоду Габсбурзької монархії ХІХ ст., грішать домінантою західноукраїнського контексту. Так у тому ж таки злощасному підпункті “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” весь матеріал обмежується інформацією про колаборантів Західної України, тоді як нічого не говориться про російські військові формування, які діяли на території всієї України, і в них брали участь також і українці. Незрозуміло, чому в контексті нової концепції підручника у зміст згаданого підпункту не подано приклади колаборації інших народів, наприклад, росіян, яких було набагато більше, аніж українців. До того ж тут відсутня інформація, що формування “Нахтігаль” і “Роланд” 1941 р. присягали на вірність Україні, а не фюреру, а в кінці 1942 р. українці відмовились продовжити службовий контракт через прагнення створити Українську державу, після чого більшість командирів та старшин на чолі з Романом Шухевичем приєдналась до Української повстанської армії.

 

Питання колабораціонізму є особливо ранимими для західних українців, особливо для старшого покоління, яке в умовах радянської ідеологічної машини відчувало безпідставний тягар тавра співпраці з гітлерівськими окупантами. Тому й не дивно, що певна частина львів'ян зреагувала так гостро.

 

Якось незручно нагадувати біографію Героя України – сина того ж таки легендарного  командувача УПА Юрія Шухевича. Потрактування в СРСР його батька – борця за незалежність України – як “ворога народу”, вартувало синові 40 (!) років тюремного ув'язнення і заслань, втрати зору. Заслання в Сибір у 11-річному віці і засудження в 16-річному. За весь період 1944–1988 рр. – тільки 4 роки свободи, і то без права проживання в Україні! То когось має дивувати при цьому така його емоційна реакція, яку підписанти листа називають “цькуванням”? Болісно переживаю це і я, бо за свою книгу “Український національний рух 49-50 років ХХ століття: ідеологія та практика”, як і за те, що 2002 р. насмілився позитивно охарактеризувати боротьбу Романа Шухевича за незалежність України, Юрій Киричук поплатився життям. Щось недобре і дуже неприємне є з точки моралі й етики у тексті листа на захист підручника, який так поспішно бездумно підписують.

 

Як на мене, то шановані автори листа на захист О. Аркуші й М. Мудрого краще б потрудились прочитати текст підручника і вказати усі позитивні та новаторські його моменти. Наприклад, зауважити, що у підпункті 6.35.3 багато цікавого фактичного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, і що ця тематика нарешті вноситься у шкільну програму вивчення історії. Бо агресивне “обурення” тільки розпалює зворотню реакцію. Я не схвалюю акції з листівками, але у демократичному суспільстві і такі неприємні речі трапляються. Я також не схвалюю висловлених наприкінці листа сподівань, “що й адміністрація ЛНУ імені Івана Франка засудить такі практики”. Колись ми уже подібні висловлювання чули...  А за логікою підписантів, Адміністрація Президента мала б надсилати подібні листи у всі виші зі “сподіваннями” “засудити практики” виступів і карикатур проти Петра Порошенка, або мерія Львова, наприклад, так реагувала на критику Садового (на щастя, цього не трапляється).

 

У іншому випадку краще було усім подумати, як з найменшими втратами усунути проблему. Тут би авторам підручника, його видавцям та Міністерству освіти й науки прислухатись до порад і прохань забрати із тексту, де іде мова про колаборантів, портрет Романа Шухевича. Адже уже інше його фото розміщено у підпункті 6.35.3 “Українська повстанська армія” в рубриці “Особа в історії” (с. 252). Адже можна “перемакетувати” ОДНУ 244 сторінку, забравши портрет Романа Шухевича, а на вивільнене місце додати невеликий текст про інші угрупування колаборантів у Європі? Хоча це потребуватиме додаткових витрат, на які, очевидно, Міністерство освіти і науки коштів уже не має. То може скинемось усі по декілька гривень? Державницька позиція того вартує.

 

Олександра Киричук, кандидат історичних наук, доцент, вчений секретар Інституту релігієзнавста – філії Львівського музею історії релігії