Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Клич самодопомоги – не до полеглих героїв. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 14 лист. 2014 р., 11:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 груд. 2014 р., 09:52 ]

Наприкінці 2014 року в Львівській міській раді відбувся круглий стіл «Ідеологічні засади національної безпеки в умовах російської агресії». У його  роботі взяли участь вчені підрозділів НАН України, викладачі ВНЗ, державні службовці, політики, працівники силових структур, засобів масової інформації, представники церков, а також громадські організації (товариства), в т.ч. російсько-українське товариство ім. акад. Сахарава.

 

Про що йшлося?

Ключовими напрямками обговорення стали не лише драматичні події останнього часу в Україні, а й історичні передмови, зокрема традиційне коріння загарбницько-імперських інтересів Росії, котрі як рецидив відновилися сучасною ідеологією «русского мира» у війні проти суверенної України, власне, її українськості. А відтак – як небезпека для всієї Європи і загроза світового порядку. З огляду на це, форум зазначив, що чинна влада в Україні без належної уваги до нових ідеологічних засад державотворення, без чітко сформульованої національної ідеї як програми дій в рамках «Стратегії-2020», ефективного її міжнародного захисту, не зможе підняти на належний рівень ні патріотично-виховну роботу у ВНЗ, ні в спільноті щодо збереження національної ідентичності та безпеки держави за умов реваншистських затяжних намірів агресивно-шовіністичного сусіда.

 

Стратегія розвитку України повинна передбачати побудову національного, духовно-інтелектуального, демократичного, культурно-багатого, креативно-інформаційного модерного суспільства з активними горизонтальними і вертикальними зв’язками, інноваційно-динамічною системою вітчизняної освіти, науки, економіки тощо. Ця стратегія має забезпечити українському народові соборність як нації, а окремій особистості як громадянину – зберегти національну ідентичність, надати умови і можливості всебічної самореалізації, соціалізації та досягнення гідного рівня життя, безпеки, охорони здоров’я, відпочинку тощо.

 

За період Незалежності чинні українські уряди певною мірою, точніше за залишковим принципом займалися розвитком науки, освіти, культури, медицини, охорони фізичного здоров’я населення та іншими сферами, які традиційно входять, власне, в сферу т.зв. сьогоднішньої гуманітарної політики. Проте, ця політика ніколи не охоплювала ідеологічний спектр державотворення, якість інформаційного простору, його контенту, розвиток і захист українськості на своїй землі, національну гордість і соціальну психологію титульного народу, його небажання прогинатися перед асимілятором, природне право мати свою «рідну хату», в якій «правда, й сила, і воля». У них важливу роль відіграватиме аксіологія (система цінностей) вибору вектора євроінтеграції, воістину реалізується, нарешті, семантика (зміст, смисл) національної ідеї та семіотика (знакова система) пам’ятників її подвижникам, народним героям минулого і сьогодення, усунеться кричуща імперська антиукраїнськість із назв міст, вулиць, кафетеріїв тощо.

 

Чи не збайдужіли львівяни?

Власне, почну з проблем української семіотики та подій далеких,  домайданних. Понад десятка років у львівській та центральній пресі звертаюся до громадськості з приводу стану відомого куточка Львова, який нібито мали б знати всі, бо називається – центральний Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Справа не в тім, скільки в ньому культури і відпочинку, скільки розпарцельованої та вже приватизованої, не казатимемо утаємничено проданої землі. Річ у двох виразно видимих місцях міського Парку, які зразу впадають в око його відвідувачів.

 

Перше, це місце перед входом в Парк з боку вулиці Вітовського, де ще на початку Незалежності урочисто і пафосно було встановлено знаковий камін з викарбуваним написом: «Борцям за волю України».

 

Друге, – це там, де неподалік головної – найширшої алеї Парку – самочинно розібрано дитячий Планетарій. А на його місці олігархом – депутатом Львівської обласної ради від Партії регіонів Балашем – викопано великий котлован і розпочато будівництво. На щастя, завдяки протестам громадськості, новобудову вдалося зупинити. Навіть забрали будівельний кран. Однак, галицький регіонал не спішив розбирати зведену огорожу і рекультивувати зруйновану зелену паркову зону, відновлювати екологічний дизайн. Ба більше, розпочав судову епопею і нині на парковій землі, що придбана буцімто дружиною депутата, за високою огородою, куди немає доступу навіть керівництво парку, цинічно і нахабно відновлює роботи нульового циклу.

 

Дивно, навіть не віриться, що це відбувається в Львові, де нібито націєцентрична, демократично обрана влада, євроінтеграційні умонастрої, народні слуги справді ведуть пошуки (а не знову демонструють піарну імітацію патріотизму) місця для увічнення пам’яті героїв Небесної Сотні. Саме під цим кутом хочу ширше і глибше подивитися на проблему вшанування героїв України, що віддали життя за її свободу і незалежність впродовж великого відтинку історії, власне, загинули за буття нації, якій нині знову загрожує російський окупант. Але чи тільки він – російський та, власне, хіба лише зовнішній? Чи це не відбувається не без допомоги нещодавніх носіїв георгіївських стрічок, триколорів – різних внутрішніх п’ятиколонників, що нині нахабно знову йдуть у ВР. Хоча ще кілька місяців тому пачкувалися навколо сотень пам’ятників Леніну в Криму, Луганську, Донецьку, Харкові тощо. Зрештою, чи ми, як нація, належно шануємо своїх героїв, що відстояли нашу свободу, культурні цінності, українськість, полягли у боротьбі з нерівними силами не тільки  російського зовнішнього агресора?!

 

Нація має шанувати борців за її волю

Парадоксально, але Україна досі не має концептуального монумента борцям за її волю, який велично в камені чи в металі оспівав би звитяги національно-визвольних змагань корінного народу проти різних зайд – поневолювачів. Особливо криваво-жорстоким для долі України було щойно минуле ХХ сторіччя, яке охоплює бої УНР проти російського більшовизму, українсько-польську війну 1918-19 років, післявоєнну «пацифікацію», німецько-нацистську та совіцьку окупацію часів Другої світової війни. Наскрізним і домінантним свідченням чужоземного свавілля і насилля над українською нацією була смертельна печать потрійної окупації, яку один агресор поперед другого спішив поставити на зранене тіло України. Чи не найбільшою мірою потрійна окупація України і масовий національно-патріотичний рух опору притаманні добі боротьби УПА.

 

Отже, відкриття монумента, що відображає боротьбу українського народу проти потрійної окупації, – це не просто пошана загиблих за Україну, це не лише обовязок сущих. Це символічний знак живим і ще ненародженим, які будують і будуватимуть соборну європейську Україну. У цьому контексті, борець за волю України – поняття унікально-питоме, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій – поготів. По-друге, його глибинна символічність та концептуально-соборний сенс можуть бути втіленні та всенародно возвеличенні в пам’ятнику як знаку високих смислів боротьби українських патріотів проти окупації. Це стосується не лише нинішніх подій на сході України. Це раз і назавжди може утихомирити закордонний, а відтак – і внутрішній п’ятиколонний галас, що за помахом чиєїсь руки час від часу виникає на рівному місці, як це було, приміром, після присвоєння Бандері, Шухевичу звання «Герой України» чи напередодні 70-ої річниці трагічних подій на Волині, підготовки до анексії Криму, дій російських терористів в континентальній Україні.

 

Феномен всенародної боротьби за волю України, соборно втілений у Пам’ятнику, розширив би до всеукраїнського виміру визвольну героїку нації проти потрійної окупації, намагань агресорів ізолювати Україну, поділити її, а відтак по частині анексувати. Рівно ж – він свідчитиме: ми, українці, – єдиний народ, що ніколи не ділився і між собою не воював. Проте, нас завжди намагалися роз’єднати, аби, ослабивши, поневолити, а опісля – і загарбати наші землі. Сьогоднішні події на Сході нашої країни – те лише підтверджують. Маску брата скинуто, бойове товариство зраджено. Путін стверджує: Україна – штучне утворення, без клаптика власної землі; Росія і без неї запросто могла виграти Другу світову. Пропонує Польщі знову «по-братському» поділитися Україною. Агресор лютує, дезінформує світ, убиває захисників України, зневажливо по-імперському називає її Малоросією. А малороси, хохли, як ще тільки не прозиває їх самозваний старший брат, носяться з його імперським стягом. З іншого боку, свідомі українці, справжні патріоти консолідуються в боротьбі проти імперського поневолювача – великороса-асимілятора (знайоме – Ubermenschen). Захисники України знову, як це робили повстанці Холодного Яру, УПА, боролися на смерть за волю, а не між собою.

 

Табачніки стали предтечами зелених чоловічків

В Україні не було громадянських війн і зараз немає. Але різні табачніки, прихильники та автори написання «общей» історії, які були заслані далеко до творення Луганської чи Донецьк «народних республік», інтелігентно по-антиукраїнському зомбували ощасливлених малоросів, орденоносних манкуртів, ностальгійних п’ятиколонників, готуючи ґрунт для «декомпозицирования» України та вторгнення банд терористів. Ніхто не сподівався, що Росія вдарить в спину Україні. І Богдан думав, що москаль з козаком добром ділитиметься. Не так сталося, як гадалося, Богдане, пророче звертався Шевченко до Хмельницького. І не з нашої вини. Український народ, спливаючи нині кров’ю, ще більше переконувався, що колишні «дружні» обійми насправді були міцними удавками його свободи.

 

Спротив Майдану імперському зросійщенню, бажання стати вільними у такому ж вільному європейському співтоваристві прискорило вигнання пристосуванців, злодіїв і грабіжників України. Це викликало і викликає в українофобів найбільшу лють і страх. Боротьба за волю і права України як суверенної держави – це головна відмінність справжніх націоналістів-патріотів від найманців Кремля, ростовських вигнанців, подружок і кумів Путіна – піарників, сепаратистів та ошуканців Української Національної Ідеї (УНІ), а не її подвижників, як вони себе величають. Вони –  це самосакралізована людська ниць, яку олігархи, злодії та інші суб’єкти девіальної поведінки намагалися за допомогою ідеології «русского мира» і награбованих грошей вмонтувати навічно в іконостаси донецькі, а відтак усієї України.

 

Попри те, на жаль, табачнікам разом з комуністами вдалося навіяти «донецьким», що вони буцімто кормлять усю Україну, а галичани – не українці та взагалі, окрім них, геніально-індустріальних, залишилася лише «узкая прослойка украиноязычной интеллигенции». Ідеологією державотворення ніхто не займався. Чи не тому нині запитуємо: де ж оспівані в славетному пам’ятнику безпосередні герої – ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України, її національну ідею на явну смерть? Чи нинішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам`ятник, який би комплексно віддзеркалював історичні реалії: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі і вже мертві герої – січові стрільці, крутяни, холодноярці, діти батька Волошина, вояки УПА? Де той величний монумент, що його  основним концептом і компонентом є дух, патріотизм і завзяття молодих в боротьбі за Незалежність України проти трьох хижих орлів?

 

Факт і фактор потрійної окупації

Незаперечним є факт: патріоти України на своїй рідній землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого – загарбницького польського з королівською короною. Усі загарбники програли, і Ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю: скільки Ангелів має бути, як трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити  – за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Але твердо переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло:

 

а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної автентичності і гордості;

 

б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих ворожих суб`єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації;

 

в) і останнє, якщо такий пам`ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше – морально-духовній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то нинішніх євроінтеграційних обструкцій Україні в Бухаресті чи перед Вільнюським самітом – просто не було б з боку ні внутрішніх п’ятиколонників, ні ззовні.

 

Але це все вже історія, з якої маємо винести певні корисні для сьогодення України уроки. Прикро, що вони знову дуже кроваві, але, очевидно, лише так нація консолідується, викристалізовується, знаходить друзів, виявляє ворогів.

 

Приємно чути, що, приміром, в обласному Миколаєві споруджують пам’ятник Героям Небесної Сотні, врахували побажання та зауваги громади міста. Чому так ліниво думаємо у Львові? Де ж «Свобода», «Самопоміч», інші патріоти, які готові були перед виборами мити ноги виборцям. Де журналісти і Спілка письменників?

 

Допоможімо полеглим, не відводьмо погляду від очей Небесної Сотні! Вони з Майдану дивляться на нас з фотографій, як й Шевченко з портрета. Собі вони вже нічим не можуть помогти! Формально і непатріотично до цього ставимося. Соромно, – не те, що самі духовно убогі, а й в громади не питаємо думки: навіть слухати її не вміємо, ще гірше – не хочемо. Нас, бачте, вибрали, думи наші вже в коаліції, словом, ми – державні діячі гейби всеукраїнського масштабу. А чому б не поміркувати всім разом і об`єднати наші зусилля? Тоді місце і кошти знайдемо, і паркову зону врятуємо, і достойно віддамо честь і славу героям!?

 

Звичайно, слушна і вдала думка львів’ян перейменувати вулицю Гвардійську на вулицю Героїв Майдану. Сказавши «а», кажімо і «б». Ця вулиця піднімається до Монументу Слави. Рішення Львівської міськради щодо його знесення було прийнято давно. Однак, огульно виконувати його не треба спішити не тільки з причин обмеження у міській казні потрібних коштів. До речі, ті нувориші, які приватизували в парку землі, різні об’єкти, давно могли б забезпечити виконання всіх рішень міськради з облаштування парку. Але річ в іншому: як потрібно демонтувати? Уважно подивіться на цей Монумент і побачите, що він складається з трьох самодостатніх елементів, які мають далеко не однакову художню цінність. Фігури Солдата і вдячної Матері Вітчизни треба і слід бережно перенести із шумного центра міста на Пагорб Слави, де в тишині вічним сном сплять полеглі і поховані тут солдати. Так толерантно вчинили мудрі прибалти. Що стосується центральної тумби з типовими картинками радянського соцреалізму, то до нього скульптури і художники львівської школи, на жаль, нічого оригінального не додали. Що, більше, вилиті чавунні сцени знущань гітлерівців над українцями дедалі більше меркнуть перед реальними сьогоднішніми смертями та катуваннями, що медіа показували з Євромайдану, Криму, чи доносять зі сходу України.

 

Гестапівцям, десантникам вермахту далеко до зелених чоловічків, російських найманців, а німецьких терористів серед мирного населення взагалі не було. І вуха жертвам вони не відрізали, і очі не виколювали, і цивільні літаки з дітьми не збивали, і швидкі карети з Червоним хрестом не розстрілювали. Щодо третього елементу – стели, яка буцімто відображає різні роди військ, то хоча семантика і семіотика творчого задуму не дуже багата, але перед повним зносом стели треба подумати.
 

Народ заслужив на Алею Героїв

З цією Стелою можна креативно попрацювати як елементом створення Пам`ятника тяглості історії формування українського війська, виховання військової еліти, героїв Майданів і АТО. Адже він, з одного боку, стоїть біля Академії сухопутних військ – активного учасника АТО. З іншого, – виходитиме на центральну алею Парку, яку можна перетворити на Алею Героїв України, де було б не лише сьогоднішнє погруддя Богданові Хмельницькому. А обіч вирівняної площадки знесеного та розритого олігархом Планетарію аж до розчищеного львів’янами від хмизу пустирю колишнього Зеленого театру, – архітектори, художники (не тільки Львова, бо доцільно оголосити всеукраїнський конкурс) знайшли б достатньо місця та простору для возведення скульптурної композиції героїв не тільки Небесної Сотні! На такій майбутній українській Алеї (до речі, у Парижі Алея Героїв Франції є давно) наша молодь могла б побачити і Мазепу, і Виговського, І Сагайдачного, і Петлюру, і Махна, і Степанівну, і Шухевича, і Коновальця, і Кожедуба, і Кривоноса, і наших космонавтів, врешті, учасників Небесної Сотні, АТО та інших справді подвижників і захисників української національної Ідеї.

 

А чому «тилько ві Львові?». На то нема ради, бо іншого такого місця в Україні немає! Як і нема ситуацій, за котрих, з одного боку, мами і бабці випікають учням львівських шкіл сирники, торти, які ті продають, а зібрані таким способом копійки віддають на потреби АТО. Водночас, з іншого,– львівські скоробагатьки, користуючись моментом, за свої невідомо як нажиті мільйони будують в паркових зонах, де мали б відпочивати ті ж учні, їхні мами і бабусі, які не можуть собі дозволити поїхати на Мальвіни, розкішні будинки. На чиєму прикладі і як виховувати молоде покоління? 

 

Адже запропонований проект Алеї Героїв долучатиметься до згаданого вже на початку статті пам`ятника «Борцям за волю України» на Вітовського. Звідси фунікулер доставлятиме львів`ян і гостей міста на унікальну історичну пам’ятку – Цитадель. На її території, якщо прибрати ресторани, готелі, склади та інший злочинний несмак олігархів, яким нині покриті  кістки тут невинно убієнних, можна відкрити унікальний Музей катувань, вклонитися Хрестові на цвинтарі закатованих німецькими нацистами і російські енкаведистами не тільки українських, а й італійських, єврейських та інших патріотів багатьох країн світу. Цей маршрут нелюдських знущань над Людиною буде закінчуватися (а, може, для когось починатися) музеєм «Тюрма на Лонцького». Хіба не варто подумати  над таким цілісним проектом з концептуально завершеним всеукраїнським циклом, присвяченим показу героїки нації?! Чому б не організувати громадські обговорення цієї теми, і не лише львів`янами? Не будьте байдужими: де, що і хто будує у Львові, і в нашій Україні. Що ми залишаємо прийдешнім?!

 

Втілення прийнятого такого проекту могло б сприяти, аби наступні покоління твердо знали: Україна у нас – одна, один маємо державний прапор – синьо-золотий; один Тризуб як Малий Герб України, бо Великий, шкода, не в стані прийняти. Один Гімн і нових гімнотворців нам не треба. Це державні символи нашої Незалежності, Свободи, Соборності. Вони для нас, українців, – священні! Поняття національної ідеї, як і звання «Борець за волю України» впродовж віків на різних фронтах рясно скроплене кров’ю, – для нас теж священні, всенародні і соборні. За них вмирали наші предки і жертвують життям – сучасники. На прикладі їхнього героїзму консолідуймо націю, виховуймо майбутніх звитяжців, а відтак викорінимо «декомпозиционеров» України, що розривають її на шматки за недоброзичливою, якщо не ворожою схемою російських політтехнологів. Що вони є в Україні, свідчать останні парламентські вибори: їх агітація та результати. Але чому вони і світ світ не розуміють: як принизливо на крові творити в соборній Україні якісь регіонально-маргінальні республіки? За що ви так ненавидите нас, чому так довго це скривали? Невже відкрилися, щоб знову обдурити, поділитися нашою землею з сусідами. Чому на Сході не задумуємося: чи за таких обставин Росія здатна поважати права і свободи «народних» новоутворень, якщо вона так ненавидить Україну у цілому? І скільки ще треба жертв, щоб усвідомити: москаль ніколи і не думав з козаком добром ділитися. Не даремне в Україні побутує прислів’я: пес небезпечний спереду, кінь – з заду, а москаль – зі всіх боків. І не можна від нього всебічно убезпечитися, бо він у Раді Безпеки ООН, прикриваючись цивілізаційним правом вето у статусі сильнішого чинить несправедливість щодо України, якій обіцяв безпеку після відмовлення її від третього у світі – ядерного потенціалу. Нарешті, коли ми, українці,  керуватимемося мудрістю харків`янина Юрія Шевельова, що найбільшими ворогами нашої незалежності є: Москва, український провінціалізм і кочубейство! Чи триптихом національної ідеї від його земляка – Миколи Хвильового – щодо вектора поступу: «Даєш інтелігенцію»», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!».

 

Умислімося у ці гасла і збережемо не тільки наші парки від забудов нуворишів, а і достойно вшануємо всіх героїв усієї України, що віддали життя за нас, нині живущих, і тих – ще нерожденних. Зрозуміємо, що не ми Герої й не нам, а їм – Слава і всеукраїнська Пам`ять! Вічний обов`язок наш і наступних поколінь саме в піднесенні українського патріотизму, в самоусвідомленні народу як соборної нації, у вияві нею самопомочі та захисту не тільки себе, а і тих, що захистили її від зросійщення, Голодомору, різних тюрем, концтаборів та інших способів знищення!

 

Степан Йосипович Вовканич – доктор економічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України.