Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

І все ж таки то був геноцид. (Автор: Кульчицький Станіслав)

опубліковано 23 трав. 2015 р., 04:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 черв. 2015 р., 10:18 ]

Газета «День» від 22-23 травня 5015 року

 

Пані Шелале Гасанова сумнівається в тому, чи підпадають трагічні події 1915 року в Османській імперії під дефініцію Рафаеля Лемкіна. Розроблене Лемкіним визначення геноциду було втілено в Конвенції ООН, яка набула чинності 12 січня 1951 року. Фундаментальна дефініція геноциду, яка міститься в Конвенції та використовується в міжнародних судах, звучить так:

 

«Геноцид означає будь-яку з наведених дій, які було вчинено з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

 

- убивство членів групи;

 

- заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

 

- навмисне створення для певної групи таких умов існування, наслідком життя за яких має настати повне або часткове її вимирання;

 

- заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи;

 

- насильницьке передавання дітей із однієї групи до іншої...»(Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні. Стаття 28 мовами. – Київ, 2009. – С. 25).

 

Для висновку про геноцид досить і однієї з перелічених дій, проте в реальності смертоносні дії, спрямовані проти спільноти – об'єкта таких дій, відбуваються в більшій, аніж одна, кількості.

 

У моїй статті «Смертний вирок народу» (Вірменський геноцид 1915 року та його уроки), яку «День» опублікував 24 – 25 квітня 2015 року, наведено факти, які підпадають під пункти 1, 3 і 5.

 

За пунктом 5 можна додати, що разом із дітьми були випадки, коли молодих жінок віддавали в гареми.

 

Пункт 2 я не згадую, тому що заподіяння серйозних тілесних ушкоджень релігійні фанатики вважали напівзаходом – «невірні» мусили згинути. Ті, хто уникав смерті, могли відчувати розумовий розлад, але статистика не може цього враховувати. Відомо, однак, що композитор і диригент світового значення, Комітас (Согомон Согомонян), котрий мешкав у Константинополі (теперішньому Стамбулі) й бачив те, що робили з вірменами, став психічно хворим і припинив творчу діяльність, хоч помер у Парижі аж 20 років по тому...

 

Хотів би висловитися також стосовно ключового елемента у формулі геноциду: «знищити повністю або частково». При застосуванні цього формулювання до конкретних фактів постають дві величини: чисельність членів групи та чисельність знищених у ній осіб. Ті, хто хоче штучно обґрунтувати геноцид або так само штучно заперечити його, маніпулюють із цими двома величинами.

 

Дві треті статті «Смертельний вирок народу» я присвятив різанині вірменів 1878, 1895 – 1896 і 1909 рр. Приблизна кількість жертв за ці роки становила 326 тис. осіб. У літературі до цієї теми наведено безліч свідчень тих, хто вижив, і ці розповіді не дозволяють нікому залишатися байдужими. У моїй статті наведено лише декілька фактів, які дають уявлення про характер убивств. Тільки третину статті я присвятив підрозділу під назвою «Геноцид» – про події 1915 року.

 

Перш ніж пояснити таку структуру статті, пошлюсь на судження французького вченого Іва Тернона, який має фундаментальні дослідження з історії Голокосту й вірменського геноциду.

 

У першому виданні книжки «Вірмени. Історія геноциду» (1977 р.) Ів Тернон вважав, що вірмени стали жертвою кількох геноцидів, але в другому виданні (1996 р.) визнав геноцидом лише події 1915 року, а попередні – різаниною геноцидного характеру. У попередні роки вірменів винищували частково, а 1915-го їх було винищено практично повністю. Як пояснював Тернон, він змінив своє судження, щоб уникнути баналізації поняття «геноцид».

 

Справді, складно визначити кількісні параметри для поняття, передбаченого Конвенцією ООН, якщо йдеться " про часткове винищення людської спільноти.

 

Знищення 326 тис. вірменів – це достатня кількісна межа для вбивств, які підпадають під визначення геноциду. Однак абсолютно мав рацію Тернон, коли зробив наголос на події, яку супроводжувала цілковита ліквідація вірменів на їхній етнічній території, але не визнав геноцидом інші події. Щоправда, суть справи – не в баналізації поняття «геноцид».

 

Проаналізуємо такі слова з Конвенції ООН про геноцид: «дії, які було вчинено з наміром знищити... групу як таку». Чим відрізняються винищувальні дії попередніх років від дій 1915 року?

 

До того різанину чинили підбурювані султаном та його губернаторами неграмотні мусульманські селюки. Вони мали зиск, привласнюючи після вбивства вірменів їхню землю, майно, жінок та дітей. Але все-таки ці дії являли собою спалахи стихійного релігійного фанатизму, який нерідко призводив до трагічних наслідків не лише між мусульманами і християнами, а й усередині мусульманських спільнот, між шиїтами і суннітами. Дії цілком освічених діячів младотурецької партії «Єднання і поступ» 1915 року виключали будь-яку стихійність. Координацію та інформаційну ізоляцію цих дій забезпечував державний апарат, а їхня кінцева мета виказувала намір цілковитого знищення вірмен.

 

Мухаджирів, тобто мусульманських втікачів із Росії та окупованих Росією османських провінцій, а також кочові курдські племена влада використовувала як сліпе знаряддя вбивства. А поняття «єднання» схиблені на панісламізмі й пантюркізмі младотурки розуміли як очищення імперії від християнських іновірців – вірменів, греків, айсорів. У своїй статті я висвітлював лише вірменську тему.

 

Оскільки цією статтею зацікавилися іноземні посольства в Україні, хотів би звернути увагу, що вірменський геноцид столітньої давності не обтяжує виною сучасну Турецьку Республіку. Звинувачуючи в геноциді султанську владу, потрібно зважати на те, що декретом Османської імперії вождів партії «Єднання і поступ» було піддано суду в грудні 1918 року за звинуваченням у втягненні країни у війну на боці Німеччини та організацію геноциду вірменів. Усі вони були засуджені до смертної кари, але заочно, тому що втекли в Німеччину і розчинилися в натовпі. Виконання вироку організував з'їзд партії Дашнакцутюн, який відбувся восени 1919 року в Єревані.

 

15 березня 1921 року Согомон Тойхерян застрелив у Берліні Талаата, і суд виправдав вбивцю.

 

5 грудня Аршавір Ширакян ліквідував у Римі главу першого кабінету младотурків Саїда Халіма.

 

17 квітня 1922 року Арам Ерканян застрелив у Берліні Шакіра і колишнього губернатора Трабзона Джелала Азмі.

 

25 липня Петрос Тер-Погосян та Арташес Геворкян знищили в Тифлісі колишнього міністра військово-морських сил Ахмеда Джемала.

 

Мехмед Назим уник вірменських месників, повернувся в Туреччину, зробив невдалу спробу замаху на Мустафу Кемаля Ататюрка і був покараний смертю.

 

Колишній військовий міністр Енвер-паша перебрався з Німеччини через Баку в Середню Азію, очолив антирадянський рух басмачів і 1922 року загинув в бою.

 

Шелале Гасанова навела «найбільш убійчий» аргумент проти геноциду: понад 100 тис. вірменів нині мешкають і процвітають в Туреччині. Я наводив у своїй статті дані про розселення вірменів в Османській імперії: сукупні дані – до трьох мільйонів людей під час російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. Через чотири десятиліття кількість їх могла б істотно збільшитися за рахунок природного приросту, але 1918 року в країні залишилося не більше 150 тис. вірменів, причому не на їхніх споконвічних теренах, а в Константинополі та околицях на захід від Проливів. На цій території младотурки утрималися від цілковитого знищення вірменів, побоюючись реакції великих держав. Сучасні переписи реєструють наявність 65 тисяч вірменів, розселених переважно у Стамбульській агломерації (14 млн. осіб). У Великій Вірменії (Ерзурум, Ван, Бітліс, Діярбакир, Шарпут, Сіют), у Малій Вірменії (Трабзон, Сівас) і в Кілікії вірменів не залишилося зовсім. Який аргумент може бути більш вагомим, щоб визнати наявність геноциду?

 

Під кутом зору міжнародного права геноцид є найтяжчим злочином з усіх можливих. Тому держави, які вважають себе правонаступниками урядів, які чинили геноцид, відхрещуються від такого визначення і загрожують погіршенням політичних та економічних відносин усім іншим державам, які наполягатимуть на геноциді.

 

І на завершення декілька слів про реагування азербайджанських політиків та вчених на вірменський геноцид. У Вірменії га Азербайджане є спірне питання про приналежність Карабаху. Можна ставати на той чи інший бік у цьому питанні, але зрозуміло, що воно жодним чином не пов'язане з подіями 1915 року в Османській імперії. Агресивне і необґрунтоване заперечення вірменського геноциду означає лише те, що азербайджанські вчені й політики гріють руки біля чужого вогнища.

 

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук