Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Іван Мазепа. Частина VІ. (Автори: Борщак Ілько, Мартель Рене)

опубліковано 14 груд. 2013 р., 09:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 груд. 2013 р., 08:00 ]

Мазепа (автор: Льорд Байрон)

 

І

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг порубане, криваве,

Все військо Карлове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж, як ми, її раби, –

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви, –

До того пам'ятного року,

До ще жахливішого дня,

Що на ганьбу й різню жорстоку

Ще більше виставив їм я,

Ще більше військо дав на злім, –

Одному грім, а блиск усім.

 

II

Такий від долі жереб впав;

І Карло день і ніч тікав

Через поля, річки, діброви

В чужих і власних краплях крови.

За нього ж тисячі лягло,

А й слова скарги не було

На честолюбця в день заглади,

Як правда не боїться влади.

А як загинув кінь його,

Убитий кулею на полі,

Гієта дав йому свого

І вмер у російській неволі.

Та й цей скакун звалився з ніг,

Як чвалом кілька миль пробіг.

І в пущі, в темній глушині,

Де навкруги ворожі чати

Вже розвели свої вогні,

Прийшлося Карлу ночувати.

Чи ж це ті лаври, той вінок

Воєнної потуги й слави,

Що забирав останній сок

З народів шведської держави?

Мов неживого під сосну

Поклали короля до сну.

Тягуча ніч, холодний іней,

Гарячка ран, непевна путь

Йому заснути не дають –

Затерпло тіло, рани сині...

Та мужньо зносить володар

Від долі посланий удар, –

Бо підкорив нестерпні болі

Своїй твердій і впертій волі,

Що перед нею всі пригоди

Німіють, як колись народи.

                                                                                         III

Юрба вождів – яка ж мала! –

За день ще більше поріділа;

Ця ж рештка лицарів була

Хоробра й вірна вже – сиділа,

Німа, понура і сумна,

Круг короля й його коня,

Бо ж у нещасті, наче тінь,

Людини не покине кінь.

А поруч, в лицарській юрбі,

Де звісив дуб гілля дебеле,

Мазепа стомлений собі

З трави тверду постелю стеле.

Гетьман – похмурий і старий

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Послав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть,

А то журився довгий час,

Що змучений скакун не пас

В нічній росі траву-отаву...

Цей кінь терплячий був на славу,

На їжу й ложе не зважав,

А все робив, як пан бажав.

Кудлатий і кремезний зріст,

Палкий, прудкий неначе біс,

Він пана по-татарськи ніс.

На клич його бігцем приходив,

Хоча б там тисячі, чи тьма,

Чи ніч беззоряна, німа,

Усюди пана він знаходив –

Цей кінь від смерку аж до дня

За паном біг, мов козеня.

 

IV

Із цим упоравшись, гетьман

На землю розіслав жупан,

Списа до дерева припер

І взявсь оглянути тепер

Рушницю, чи вона як слід

Перенесла важкий похід,

Чи часом порох не промок,

Чи в кремінь потрапля курок,

Оглянув піхву, ще й ефес,

Чи вже не перетерся десь

Його міцний ремінний пас.

Аж потім славний ватажок

Добув торбинку й боклажок,

Увесь убогий свій припас, –

І з Карлом і всіма з почоту

Гостинно поділився він

З такою ж гідністю достоту,

Як на бенкеті дворянин.

Король з усмішкою гіркою

Свою мізерну пайку взяв

І, приховавши приступ болю,

Бадьоро, голосно сказав:

«У всіх із нашого гуртка

Відважний дух, тверда рука,

Та хто в цей час маршів, боїв

Балакав менше й більш зробив,

Ніж ти, Мазепо? На землі

Від Олександрових часів

Такої пари не знайти,

Як твій Буцефалос і ти.

Бо й скитську славу топчеш ти

На ріках і просторах степу».

«О, я прокляв, – сказав Мазепа, –

Ту школу, де я вчивсь їзди».

«Чому ж це так, старий гетьмане?

Чей добра школа ж то була?»

«На жаль, це повість не мала,

А стільки миль ще перед нами

Та сутичок із ворогами,

Що дужчі в десять раз від нас...

Залишим це на кращий час,

Аж доки за руслом Дніпра

Ми зможем коней попасти.

Вам, пане, спати вже пора, –

А варту буду я нести».

«А я б усе-таки бажав, –

Відрік король, – щоб ти сказав

Свою історію, ачей

Під цю гутірку голосну

Я відпочину і засну.

Бо сон тепер не йме очей».

«Для цього я вернутись рад

Так років з п'ятьдесять назад.

Мені двадцятий рік минав...

Ще Казимір королював,

Ян Казимір... Шість років я

Був паж у того короля.

Це був король! Учений сам –

Він зовсім був не пара Вам,

Бо й не збирався воювати,

Щоб набувать чужих країн,

А потім знов їх утрачати,

Тож супокійно правив він

І, крім гризні на зборах сойму,

Так мирно жив, аж непристойно.

Були йому турботи й там!

Він муз любив і гарних дам.

Дошкулять іноді й вони

Не менш від лютої війни.

Як тільки гнів його минав,

Він книжку й жінку знов міняв

І впоряджав бенкет на славу,

Що дивував усю Варшаву.

Зглядались діти і старі

На блеск і велич при дворі.

Він звався «польський Соломон»

У всіх поетів, крім одного,

Що втратив віру в пансіон

І склав сатиру був на нього.

Там був безжурний двір забав,

Де майже кожний був піїт...

Колись і я там віршу склав

І підписав – «сумний Терсит».

Я знав там графа-воєводу,

Славетнього, старого роду;

Мов рудня він багатий був,

А гордий, що й казать не треба,

І на своє шляхетство дув,

Немов зійшов на землю з неба.

Багатством, родом та ім'ям

Рівнявся тільки королям,

Пишався, чванився, гордів,

А врешті, наче в п'янім сні,

Він славу та діла дідів

Попросту видав за свої.

Інакше думала жона...

Молодша щось за тридцять літ,

Все важче зносила вона

Свою нудьгу і графів гніт.

Після безплідного бажання,

Дурману снів, вагань і мрій –

Вона послала на прощання

Сльозу невинності своїй –

І міряти очима стала

Варшавську молодь, танці, спів –

Та часу слушного чекала,

Щоб холод серця хтось зогрів,

Щоб графа, увінчать новим

Титулом, що веде до неба...

Навряд чи хтось пишався б ним,

Хоч заслужив його, як треба.

 

V

Красунь-юнак я був тоді...

Тепер, коли вже сімдесятий

Мені минув, не гріх сказати,

Що в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів, чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті.

Я ж був веселий і стрункий –

І вигляд мій не був такий

Поморщений, як ось тепер, –

То час війни й турботи стер

З обличчя душу, що негодні б

Мене вже й родичі пізнать,

Коли б могли моє сьогодні

З моїми учора порівнять.

Але ж колишніх рис моїх

Іще раніше я позбувся,

Аніж суворий вік торкнувся

Рукою старости до їх.

Літа, як бачте, не вгасили

В мені ні мужности, ні сили,

А то вночі з-під цих гілок,

Під чорним небом без зірок

Я б не розказував казок... 

Та далі вже... Терези стан –

Він наче й тут передо мною,

Біжить до мене під каштан... –

Я бачу скрізь її живою,

А все-таки я не знайду

Ні барв, ні образів, ні слів,

Щоб змалювати ним оту,

Яку так палко я любив.

В її очах був східній жар –

Сусідство турків та татар

Змішало польську кров... Ті очі

Були чорніш цієї ночі,

Ще й з променем таким прекрасним,

Мов ніжний блиск молодика,–

Глибокі й вогкі як ріка –

Вони втопали в сяйві власнім.

В них море туги і вогню –

Мов очі мучениці-жертви,

Що дивиться на блиск в раю

І бачить радощі і в смерті.

Погідне і ясне чоло,

Мов літнє озеро, було,

Що в ньому навіть сонце з неба

Милується само на себе.

А щічки й рот... Та шкода й мови!..

Кохав колись – і нині теж –

Вогонь подібної любови

В добрі і злі не знає меж.

Бо що для неї злість і гнів?

А мрія серця, нам на зло,

Не гасне й до старечих днів,

Як це з Мазепою було...

 

VI

Ми бачились... Ми зустрічались...

А я дивився і зідхав

Вона й слівцем не обізвалась,

Та відповідь її я мав.

Є тисячі таких знаків

Ми й описати їх не можем

Рядками зрозумілих слів,

Хоч їх і чув, і бачив кожен

Вони таємно з серця йдуть,

Хвилюють радощами грудь,

І з обопільного стремління

Росте німе порозуміння,

Що з іскор проблисків думок

Вогнистий зв'язує шнурок;

Це несвідоме поєднання

І ми ніколи не збагнем,

Як раптом іскорка кохання

Шаленим вибухне вогнем.

За нею стежив я здаля,

Зідхав, дививсь і плакав я,

Аж доки нас удвох звели, –

І відтоді здибались ми

Без підозріння... Я мовчав,

Я тільки млів, не признавався,

Язик тремтливо завмирав

І голос на вуста зривався,

Аж доки не прийшла пора!..

Є беззмістовна, глупа гра,

Що то за нею завше в нас

Лінивий коротали час.

В цю гру – забув, як звать її, –

Якось-то довелось мені

Заграти з нею... Та не знав я,

Чи вигравав, чи програвав я,

Бо я вже й тим щасливий був,

Що близько бачив, близько чув

Істоту, що її кохав я...

Так ревно я її беріг

(Коли б так нас цієї ночі!),

Аж доки враз не спостеріг

Задумою сповиті очі –

Ні щастя, ні невдача в грі

Вже не цікавили її...

Вона же грала без кінця,

Немов прибита до стільця,

Хоч довго не щастило їй.

І щось такого було в ній,

Від чого зрозумів я враз,

Що тут не слід губить надій.

І в мене мова полилась,

Якась нескладна й без прикрас,

А слухала вона мене...

Хіба ж те серце крижане?

Доволі й цього вже мені!

Хто слухав раз подібну мову,

Послуха знову... Перше «ні»

Ще не говорить про відмову.

 

VII

Кохав я і коханим був...

Та ви ще слабість цю солодку

Не відчували – так я чув...

Ну що ж! То я й скінчу коротку

Свою поему мук і втіх.

Безглуздям ви назвали б їх!

На трон родитись – не для всіх,

Щоб стати вище від природи,

Перемогти себе й народи!

Я князь... чи то я був такий...

Міг кидать тисячами в бій

На певну смерть... А над собою

Я завше тратив силу й волю.

Та доведу вже до кінця...

Кохав я і зазнав кохання.

Хоч і щаслива доля ця,

А все ж кінець її – страждання.

Ми потай бачились... Той час,

Як ми зустрілись перший раз,

Був повен туги і чекання.

Не пам'ятаю днів, ночей,

Нічого – тільки час оцей

Повік не зможу я забуть.

Я всю віддав би Україну,

Щоб пережить таку хвилину

І знову тільки пажем буть –

Отим щасливим паничем

Із ніжним серцем та з мечем,

Без скарбу – крім дарів природи:

Здоров'я, юности та вроди...

Ми нишком бачились. Це здасться

Для декого потрійним щастям –

Не знаю... Я б життя віддав,

Щоб перед небом і землею

Я міг назвать її моєю...

Я так тужив і сумував,

Що тільки змогу мав

Десь нишком бачитися з нею.

 

VIII

На світі стільки є очей,

Що люблять стежити ночами

У слід закоханих людей...

Так само це було і з нами.

В таких випадках чорт – і цей

Хоч трохи, а повівся б чемно.

Боюсь, що я його даремно

Отудив... Може, то святець,

Що, втративши нудний терпець

Дав вихід святобливій жовчі...

І нас двоїх одної ночі

Схопила зграя шпигунів...

Від гніву граф оскаженів –

А я голіруч – як на сміх!

Та тут – один супроти всіх –

Нічого б я, мабуть, не зміг

І в зброї з голови до ніг.

Було це саме на світанку

Поблизу графового замку...

Підмоги з міста я не ждав,

Бо й не гадав дожить до ранку

Марію-Діву я благав

І двох чи трьох святих... а там

Скорився долі... І юрба

Мене у двір поволочила.

Яка Терезина судьба,

Не скажу вам – не знаю й сам.

Отак нас доля розлучила!

Але ж і лютий був, аж страх,

Прегордий воєвода-граф!

На це він досить мав причин,

Найбільш розлючений був тим,

Що наслідки цього випадку

Могли відбитись на нащадку...

Не менше вражений ще й тим,

Що герб його дістав цю шкоду

В той час, як він був паном роду...

Він сам для себе був святий

І думав, що в очах народу,

Як і в моїх, він теж такий...

Ах, чорт візьми! Коли б отут

Застав він пана короля,

То примирився б ще, мабуть, –

Але ж це паж!.. Сьогодні я

Злість графа добре розумію,

Та описати – не зумію.

 

IX

«Коня сюди!» – Коня ввели...

Це справді був шляхетний кінь –

На Україні виріс він.

Прудкі, мов ті думки, були

У нього ноги... Дикий звір,

Мов серна лісових узгір,

Не знав вуздечки, ні стремен,

В неволі був один лиш день;

Він їжив гриву, і хропів,

І рвавсь, і сіпавсь мов скажений –

Дарма! Годованця степів

Ведуть спітнілого до мене.

Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням – і пустив...

Свисток, батіг... і кінь побіг,

Що так би й водопад не зміг.

 

X

Вперед, вперед! Скажений рух, –

Куди – не бачив я нічого...

Від бігу дикого, прудкого

У мене в грудях сперло дух...

Помалу никли ночі тіні,

А кінь летів, увесь у піні.

Останній звук із уст людських,

Як я помчав від ворогів,

Був дикий, невгамовний сміх

З юрби зухвалих гайдуків,

Що з вітром долетів крізь темінь.

Я рвучко голову підвів –

На кінській шиї тріснув ремінь,

Що горло зв'язував мені –

Я обернувся на коні

І їм прокляття прохрипів...

Але ж за тупотом копит

Мій крик до них не долетів.

Досадно, прикро!.. Я ж хотів

За глум той глумом відплатить!

Від брами замку я й цеглинки,

Ні камінця не залишив,

З містка також ні деревинки,

А в квітнику ні стебелинки,

В покою, де стояв камін.

Окрім трави на рештці стін,

І ви, йдучи повз тих руїн,

Фортеці б навіть не вгадали...

Ті башти весело палали!

І з тріскотом зубчастих стін,

Що проти помсти не вціліли,

З дахів, що вуглям обгоріли,

Мабуть, не снилось там нікому,

Спливав свинця гарячий плин.

Коли від них лихого дня

Помчав я швидше блиску, грому,

На згубу пущений в поля, –

Що прийде день і я вернусь

З десятком тисяч верхових

І за ганьбу свою помщусь,

І дяку графові складу

На тих зухвалих дворових –

За негостинну ту їзду.

Вони пекельний жарт зо мною

Собі заграли того дня,

Як віддали мене на волю

Палкого, дикого коня,

Прип'явши туго ремінцями

До вкритих піною боків...

Та потім я і їм тим самим

Пекельним жартом відповів.

За все приходить час відплати, –

Зумій лиш час підстерегти!

Ніхто не зможе утікти,

Як серце месника завзяте

Шукає засобів до мсти.

 

XI

Вперед, вперед! – мій кінь і я

Промчали, мов на крилах вітру,

Міста, і села, і поля...

Неначе в ніч морозну, світлу

На небі метеор між зір,

Так ми черкаємо простір...

А на шляху ні міст, ні сіл –

Крім степу, дикої країни

У чорнім обводі лісів.

Лиш де-не-де зубчасті-стіни

Фортець, збудованих колись

Проти татарської орди.

Безлюдно, скільки не дивись!

За рік проходило сюди

Турецьке військо... Всюди, де

Ступали спагів тих копита,

Там кров'ю вся земля полита,

І зелень довго не росте.

Похмуре небо, сірувате,

Покрите млою... Вітру лет

На мене набігав з риданням, –

Я б відповів йому зідханням,

Та швидко мчали ми вперед,

Що ні зідхати, ні благати...

По кінській гриві пелехатій

Поллявся мій холодний піт,

Немов дощу краплиста злива,

А він скажено, полохливо

Сопе і мчить далеко в світ.

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Що зв'язане на нім висіло,

Для диких сил було мов пух.

І кожний мій болючий рух,

Звільнити ноги, спину, руки,

Напухлі від страшної муки,

Будили жах його і гнів,

Мов гострий дотик острогів.

Я зваживсь крикнуть – кволо й глухо

Звучав оцей безсилий крик –

Мій кінь здрігнувсь від того звуку,

Як від удару – мчить щодуху,–

Неначе вчув фанфари рик,

Просякнув кров'ю вже ремінь,

Бо кров з натертих ран текла;

І спрагу вже почув язик,

Що як вогонь його пекла.

 

XII

Вже ось до ліса ми добрались... 

Це був безкраїй, дикий праліс

Кремезних вікових дерев,

Що вже не гнув їх вітру рев,

Лиш хмиз обламував з дубів,

З сибірських вибігши степів.

Старі дуби росли там рідко,

Та буйно слався поміж них

Густий, зелений чагарник,

І листом він пишався влітку,

Аж доки ув осінній млі

Те листя ляже на землі,

В криваво-жовтих багрянцях,

Мов кров присохла на мерцях,

Що полягли на полі бою, –

І жовті голови зимою

Так і лежать без похорон,

Такі обмерзлі, задубілі,

Що зграя круків і ворон

Уже й клювати їх не в силі.

Була це дика площина,

Хащем покрита рівнина,

Там де-не-де росла ліщина.

Могутній дуб, міцна сосна.

Але ж росли вони не вкупі,

На щастя! бо коли би ні –

Не те судилось би мені!

Тонкі сучки й гілляки грубі

Не завдавали тілу ран,

Бо перед нами розхилялись...

І жити я ще силу мав.

В вечірній холод і туман

Помалу рани затягались,

А впасти – ремінь не давав.

Крізь листя вітром кінь летів,

Лишав далеко за собою

Кущі, дерева і вовків,

Що ззаду гналися юрбою...

Вночі на тропах лісових

Я чув їх довге плиг та плиг.

Що злість собак перемагає

І влучні вистріли стрільців,

Куди б мій кінь не полетів,

За ним по п'ятах вовчі зграї,

Що їх і сонце не злякає!

Я вранці зблизька бачив їх,

Не дальше, ніж отой сучок,

Вночі ж я чув їх шурхіт-біг,

Злодійський обережний крок

Невтомних, невідступних ніг.

Як прагнув я списа, меча!

Коли судилось помирати

В цій вовчій зграї, то хоча

Чимало й їх порозтинати!

Як дуже я раніш бажав,

Щоби ослаб скажений біг,

Тепер тремтів, як лист дрижав.

Що дикий кінь звалиться з ніг.

Даремний страх! Чимало сил

Дістав від предків він своїх!

Не швидше лине сніжний пил,

Що сліпить очі, валить з ніг,

Заносить снігом селянина,

І хоч він бачить свій поріг,

Таки від хуги там загине, –

Так нісся кінь мій по лісах,

Невтомно, дико, без упину,

Такий роз'юшений, що жах,

Немов розбещена дитинка,

Як чимсь не догодити їй –

Ще гірше! – наче люта жінка,

Що вже згубила й розум свій.

 

XIII

Опівдні ми той ліс минули!..

Я змерз, хоч червень саме йшов, –

Чи, може, в жилах стигла кров? –

Страждання гільтая зігнули.

Я ж був тоді не той, що нині,

А буйний, мов гірський потік,

Не гамував бажань і втіх,

Не розбирався в їх причині.

Який же ж був мій гнів і страх,

Одчай і холод, голод, жах,

Які ж я мусів мати болі –

Коли-то, зв'язаний і голий,

Кудись у безвісті летів!

Я мав гарячу кров дідів,

Що від образи хвилювалась

І враз на ворога пускалась,

Мов люта гадина-змія, –

Не диво, що на хвильку тіло

Під гнітом тих страждань зомліло.

Здавалось, що паду вже я,

Бо захиталася земля,

Шалено закрутився обрій –

Та ба! Прив'язаний був добре!

Завмерло серце, тьма в мізку,

Щось хвильку стукало в виску

І стало... Небо і простір

Великим колесом кружляли,

Дерева п'яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір...

Я вже не бачив, погибав...

Це смерть була, це смерть достоту!

Безсилий від страшного льоту,

Я чув, як морок наступав:

Я силкувавсь очунять знов,

Дарма! До себе не прийшов!

Таке відчуєш, як пливеш

На дошці в згойданому морю,

То тонеш, то летиш угору,

І мчиш до диких побереж.

Життя хиталося в мені,

Блищало блудними вогнями,

Що ніччю в неспокійнім сні

Пересуваються, мов плями

У міцно зімкнутих очах,

Коли в мізку гарячка, жар.

Та хутко відійшов цей жах,

А гірший залишивсь тягар:

Свідомість, що коли при смерті

Це саме треба пережить,

То вже не так-то легко вмерти...

Та доки прийде смерти мить

І тіло в порох розпадеться,

То нам, гадаю, доведеться

Далеко більше пережить. Нехай!

Таж я не раз, не двічі

Дивився просто смерті в вічі.

 

XIV

Вернулась пам'ять... Де ж це я?

Мені так холодно зробилось

І млосно – в голові крутилось,

Та з кожним живчиком до мене

Назад верталося життя.

Враз гострий біль мене вколов –

То в серце стомлене, студене

Помалу поверталась кров;

В ушах безладно загуло,

Запульсувало серце мляво –

Вернувся зір, я бачив тьмаво,

Неначе крізь неясне скло.

Почув я плюскіт біля себе,

Вгорі ж мигтіло зірне небо...

Це був не сон: мій дикий кінь

Перепливав ріку глибоку,

Що розливалася широко

І мчала буйно в далечінь.

Ми пливемо серед потоку,

Де найдикіше рве бистрінь,

І скільки сил – гребе мій кінь.

Щоб досягти другого боку,

Що мовчки майорів здаля...

Тут від води й очуняв я, –

Її холодний свіжий дотик

Мене підсилив. Грудь коня

Могутньо рвала дикий потік,

Що заливав йому хребет...

І ми завзято йшли вперед,

Хоч посувалися помалу.

Нарешті – стали на землі...

Але в густій, дрімотній млі

Не міг я бачити причалу,

Бо поза нами – ніч і страх.

Не скажу, скільки я провів

Серед повільного страждання,

Не розумів, чи я ще жив,

Чи ще живе моє дихання.

 

XV

В блискучій шерсті й мокрій гриві

Боками носить дикий кінь, –

По кручі берега стрімкій

Вилазять ноги тремотливі.

Ми вилізли... В тумані ночі

Степи послалися без меж,

Що й краю їм не бачать очі,

Куди не глянь – одне і те ж:

Мов ті провалля в темнім сні –

Степи та балки лиш одні,

А де-не-де – біласті плями

Та зелені густі мазки

У сяйві місяця, за нами,

Що встав від лівої руки.

Ні сліду людської оселі,

Куди б не подивився я, –

В цій темній та сумній пустелі

Не блимне вогничок веселий

Ясною зіркою здаля.

Коли б хоч блудний вогник міг

Поглузувати з мук моїх,

То вже й тоді зрадів би я,

Бо серцю б радісно було

Згадати за людське житло.

 

XVI

Ми далі йшли – та вже помалу...

Бо вже стомився дикий кінь,

Ступав невпевнено й охляло –

На ньому ж піни пластовінь.

Він волі й кволої дитини

Покірний був би в ці години.

Але для мене – все дарма!

Хоч як приборканий мій кінь,

Та в мене сили вже нема,

А на руках тугий ремінь.

І слабо силкувався тут

Порвати ремінь добрих пут,

Що був зашморгнутий так дуже.

Даремне! Я не вирвав рук

Та й спроби кинув надаремні,

Бо дужче стягнуті ремені

Ще більше завдавали мук.

Скажений біг кінчався швидко,

Хоча мети було й не видко.

Десь горстка променів лягла –

О, як те сонце йде поволі!

Мені здавалось – сіра мла,

Що важко налягла на поле,

Не зміниться на день ніколи.

Аж доки враз на ввесь простір

Червоне полум'я розквітло,

Що розігнало рештку зір,

Забрало з їх колясок світло

І з трону ясного свого

Довкола землю залило

Єдиним сяйвом особливим,

Таким, лише йому властивим.

 

XVII

Вставало сонце... Біла мла

Здіймалася клубками вгору,

І звільна відкривалась зору

Пустеля степова, німа...

Вона без краю розляглась

За нами, перед нами, скрізь, –

Яка ж користь була для нас

Минати поле, річку, ліс?

На ґрунті дикої рівнини

Хоч би де-небудь знак чи слід

Людини чи бодай тварини,

Хоча б відбиток ніг, копит!..

Повітря мовчазне й сумне,

Комаха тут не продзижчить

І жаден птах не прокричить,

З кущів і з тирси не спурхне.

Отак чимало ще верстов

Мій кінь натомлений пройшов,

Хоч важко дихав, що здається –

Ще хвилька – й серце розірветься.

Ми йшли самі, та це здалось,

Бо враз на закруті стежини

Десь кінське ржання розляглось

Із хащі темної соснини, –

Чи то лиш вітер з-між листків

До мене шелестом донісся?

Ні, ні! То з тупотом з узлісся

Табун коней до нас летів

Чотирьохкутником великим.

Хотів я скрикнути – та ні!

Мовчать уста мої німі –

Бо де ж пани цим коням диким?

Їх ціла тисяча чи тьма –

А вершників на них нема!

Кошлаті гриви розвивались,–

І розліталися хвости,

Широкі храпи роздувались, –

Вони не знали ще вузди, –

Шо намуляла б рот до крови, –

А на могутніх копитах

Вони не чули ще підкови

Ані острогів на боках...

Табун ще вільних, диких коней,

Що, наче хвилі моря враз,

Летіли в дикому розгоні

З гудінням-тупотом до нас.

Коли мій кінь побачив їх,

То наче збувся він безсилля,

Напружив жили кволих ніг

І почвалав... Ще тільки хвиля –

Він хрипло, глухо заіржав,

Здрігнувся... і на землю впав...

Він важко дихав і лежав,

Очима мов крізь скло дивився,

Увесь у милі – й не дріжав...

Отак і шлях його скінчився,

Що перший та й останній був!

Табун підбіг – він бачив, чув,

Як кінь заржав, спинивсь і впав.

Вони й мене спостерегли,

Як я лежав на кінській спині

В тугім, скривавленім ремінні;

Дріжали, вітрили вони

І в різні боки розбігались,

То знов назад до мене йшли

І знову з жахом відвертались,

Аж доки враз одним плижком,

Після крутого повороту,

Від мене кинулись гуртом

За патріярхом свого роду –

Це вороний кошлатий кінь,

Мабуть, зі всіх найдужчий він –

Ні краплі сивого волосся

В блискучій шерсті б не знайшлося.

Ті коні форкають, хроплять,

Іржуть і крутяться круг мене,

Нарешті кинулись шалено

І в ліс назад вони летять,

Бо з жахом дике їх чуття

Людини очі зустрічає.

Тут сам зостався я в одчаї,

Прив'язаний тугим ременем

До цього трупа без життя;

Його німі, холодні члени

Лежали щільно біля мене

Вже без незвичної ваги,

Що то від неї я не зміг

Звільнити ні себе, ні їх, –

І встати не було снаги!

Отак лежали ми прикупі –

Вмираючий на мертвім трупі.

Як мало сподівався я,

Що бідна голова моя

Побачить блиск нового дня.

Від ранку до смерку лежав я,

Отак прикутий до коня,

Й очима сонце проводжав я

Та рахував години дня,

Що йшли повільною ходою...

В мені ще стільки сил було,

Щоб глянути, як надо мною

Востаннє сонце вже зайшло.

В душі відчай – такий глибокий,

Що мирить нас в останній час

Із тим, що в попередні роки

Найгіршим злом було для нас.

Це неминуче – це не зло,

А дехто й благо в нім знаходить

Не менш від того, що воно

Так рано інколи приходить,

Але ж ми всі цю певну ласку

Дбайливо хочем обминуть,

Бо в ній ми бачимо, мабуть,

Якусь незрозумілу пастку,

Куди обачний не впаде.

А дехто й сам на його жде,

До нього молиться з благанням,

Шука його з мечем своїм...

Цей осоружний, темний скін,

Кінець хоч би й яким стражданням,

А завжди непривабний він!

Й сказати чудно: діти втіх,

Що то проводять кожен день

Серед бенкетів та пісень,

Нестримні в забагах своїх,

В багатстві, в розкоші та славі, –

Вмирають легко, легше навіть,

Ніж ті, що мучаться ввесь вік.

Бо тим, що вже дізнали всього,

Що є прекрасного й нового,

Вже кидати нічого тут, –

Нових утіх вони не ждуть!

За чим на світі пожалкує,

Хто все вже звідав на землі?

Хіба крім смерти, що її.

Чи були добрі ми, чи злі,

Уява ріжно нам малює.

Кінця всіх мук чекає страдник,

А друг його – спокійна смерть,

В очах, що повні болю вщерть,

З'являється, як злодій, зрадник,

І нагороду відбирає –

Як деревце в небеснім раї...

За пережиті злидні й зло –

Те «завтра» все б йому дало,

Те «завтра» може й мало бути

Початком безконечних літ,

Без горя, без плачів і скрути,

І враз йому б відкрився світ! –

Життя привабне і багате,

Що й очі сліпли б від краси,

Було б йому замісто плати,

За сльози, за тяжкі часи

Він мав би владу, був би в силі

Блищать і тратить, рятувать –

Невже ж те «завтра» на могилі,

Аж на могилі має встать?

 

XVIII

Вже сонце сіло... Все ще я

Лежу, прив'язаний до трупа

Вже задубілого коня, –

Я вже гадав, що в спільну купу З

мішається наш порох тут...

Туманні очі смерти ждуть –

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв і сів,

І знову далі полетів,

І знов сідав – щоразу ближче.

Я бачив тріпотіння крил, –

Так близько був він наді мною,

Що я б дістав його й рукою,

Коли б на це мав більше сил.

Та досить і слабого руху,

Одного шурхоту піском

І кволого, хрипкого звуку,

Щоби прогнать його цілком.

А більш нічого вже не знаю,

Хіба одне – в останнім сні

Якась чарівна зірка з раю

У вічі сяяла мені

Із мерехтливого проміння...

А там – холодне отупіння,

Важке, незглибне почуття,

Як я вертався до життя,

То знову наближавсь до смерти...

А потім знов дихання сперте,

Легонька дрож... і забуття...

Що серце й жили похололи –

Вже й іскор у мізку нема –

Важке зідхання... гострі болі...

Ще стогін – і... нарешті тьма...

 

XIX

Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце

Людське схилялося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

Невже ж це я лежу в покою?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?

Тут я свої примкнув на хвилю,

Бо сумнівався ще, чи я

Очуняв дійсно з забуття.

Дівчатко з довгою косою,

Струнке, вродливе і ставне –

Сиділо в хаті під стіною

І пасло поглядом мене.

Як тільки я прийшов до тями,

То стрітився з її очами,

Бо час від часу ці дівочі

Великі й ясні дикі очі,

Повніські співчуття й жалю,

На постіль падали мою.

Дививсь я довго... Аж тепер

Я зрозумів, що ще не вмер,

Що це й не сон, бо хтось не дав

Мене на жир шулік і гав.

Побачила дочка козацька,

Що очі я відкрив на мить,

І посміхнулась... я зненацька

Схопився, хтів заговорить,

Але не зміг... Вона ж на рота

Поклала пальчики мені,

Щоб я й не намагався доти,

Аж сили вернуться мої.

За руку узяла з любов'ю,

Щось там поправила в зголов'ю

І до порога навшпиньках –

Когось гукнула... В тих устах

Солодкий голос! а в ході

Звучала музика тоді...

Та ті, кого вона гукнула,

Не прокидались, і вона

З кімнати вибігла сама...

Та перед тим вона кивнула

Веселим поглядом мені,

Що я не сам, що я в сім'ї,

Що нічого мені боятись,

Бо всі близенько, і в потребі

Я їх побачу біля себе,

Готових у пригоді стати,

Що хутко вернеться й сама.

Я бачу, що її нема,

Що вийшла з хати, – і чогось

Мені нещасному здалось,

Що я зоставсь такий самітний,

Такий покинутий, безрідний...

 

XX

Вона вернулася з батьками –

Що ще сказать? –Я б не хотів

Надокучати вам згадками,

Як гостював я в козаків.

Вони знайшли мене в долині,

Внесли мов трупа в ближчий дім

І врятували... А потім

Я став гетьманом в їх країні.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в'язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь проклав мені до трону.

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Забудь печаль, одчай забудь!

Ще завтра вгледить Бористен,

Як на його турецькім боці

Спокійно коні попасем...

Як радо річку стрінуть очі,

Якщо до завтра доживем.

Добраніч, друзі!» І гетьман

Під дубом, що розвісив стелю,

Простерся на тверду постелю,

Та вже привичну, – спав він там,

Де тільки ніч його заскочить, –

І сон стулив йому вже очі.

Та ви дивуєтесь, чому

Король не дякував йому

За повість? Він причину знав:

Король уже з годину спав.

1818. Переклав Д. Загул.

 

Мазепа (автор: Гюго Віктор)

Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить,

І кінь баский під ним, годований травою

Хвиль морських, аж пашить огнистою жагою

Із ніздрів та копит –

 

Коли гадюкою звивався під шнурами,

Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями

При втішених катах,

І падав на грізний кінський хребет поволі

З піною на губах, у поті весь на чолі

І з кров'ю на очах

 

Неждано знявся крик: і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму

Крізь вибалки пісків,

Самі, у гомоні та куряві пустари,

Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари

У здогоні вітрів!

 

Летять... Долинами, здається, подув бурі,

Немов борвій, що гори з'юртував похмурі,

Як розторілий щит...

Раз як сіренька крапка, що у мряці гине,

То знову виринають білим бризьком піни,

Що б'є в морський блакит.

 

Летять. Простору досить. Око і не вловить

Пустелю непочату й неосяжний овид

Пірнули у безмеж,

Їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне

Під ними гір зчорнілих пасмо величезне,

Тінь міст, дерев і веж.

 

Та скільки раз сердега вдарить головою

Від бунту, кінь здрігнеться з остраху, стрілою

Понад вітрами птах,

Жене все глибше й глибше в поле опустіле,

Де ледви зморшками піски замерехтіли,

Мов сукня у пружках.

 

Чудними плямами танцює світ довкола,

Мигтіють довгі хмари, лісів горді чола,

Останки башт-руїн;

І бачить: промінем золочені гір рями,

І коні, що за ним рванулись табунами,

Прямують навздогін...

 

І небо, де вже вечір ставить перші кроки

У переливах хмар, що тонуть у глибокі

Плави хмарин нових,

І сонце, що мов човен хвилі його поре,

Купає своє коло мармурно-прозоре

Все в жилках золотих.

 

Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузи обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

Й бере її в кліщі.

 

А кінь, не чуючи сідла вже ні вудила,

Скервавлений, жене вперед, щосили, з тіла

Шматки собі рвучи;

За ним новий табун... за стадом полохливим,

Що розкудовчили у гоні свої гриви,

Вже й галичі ключі!

 

Сичі за гайворонням сунуть без вагання,

Орел із побоєвищ і надморська каня,

Хоч день її сліпив,

Підзорні сови, дужий трупоїд-шуліка,

Якого гола шия, наче рука дика,

Розрізує мерців!

 

Злітає все на ці воздушні похорони,

Все кидає гніздо: старих дубів корони,

Старезні хуторі,

Мазепа ж, очманілий, нечутний на крики,

Питається себе: – Хто там простяг велике

Це віяло вгорі?

 

Надходить ніч без зірки, схована у мряки.

Завзялися звірі, як нагнані собаки,

На бідного їздця;

Між ним і небом, наче темінь хуртовини

Він бачить їх, то тратить, чує, як із тіней

Жене ватага ця.

 

Нарешті по трьох днях безглуздої погоні

Крізь бори та степи, пустелі й оболоні,

Як леди рік пройшов,

При криках хижаків кінь падає при смерти

Звалився на каміння, на гамуз розтерте

При блискавках підков!

 

А обік впала гола, зломана людина,

Покрита вся кервою, більше, ніж калина,

Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляючи гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

Розпалені від сліз.

 

Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись іще буде народом України

Звеличаний як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

Невкритими гробами вкриє піль багато,

Де кров його лилась.

 

Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з'явиться – степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!

 

ІІ

Так само і ти линеш на уяви крилах,

Звичайний смертнику, коли на тебе сплили

Таємна міць богів

Даремне не даєшся, верхівець, – твій геній

Несе тебе насильно в шамотні скаженій

За овиди світів.

 

Минаєш старі гори та снігові шпилі,

Пустині, океани, десь на небосхилі

Підхмарну далину,

В утечі позаземній тягнеш за собою

Ряди нечистих духів, що самі юрбою

Прокинулись зі сну.

 

У пориві натхненнім переходиш межі

Всієї дійсности і п'єш на безбережжі

Із вічної ріки...

Ніч зоряна і темна прибрана, поете,

Волоссям, що його розкинули комети,

Виводячи танки.

 

І бачиш нові зорі, Сатурна перстені,

Підбігунових ночей заграви всміхнені

Посеред білих криг,

Ніщо тебе не томить, світ – життя безкрає,

І кожним порухом його кінці зміняє

Твій негамовний біг.

 

Хто коли-небудь знає – янголи, демони?! –

Яка це страшна мука – твої перегони,

Чим у твоїх очах

Ті дивні блискавки? якими це вогнями

І крилами примар пече тебе ночами

Невисловлений жах.

 

Кричиш від остраху і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий... злітаєш, бездушний,

На землю з гордих хмар...

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш... ось край... ще раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, ти – володар!

1828.

 

Переклав М. Рудницький