Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Іван Мазепа. Частина V. (Автори: Борщак Ілько, Мартель Рене)

опубліковано 11 груд. 2013 р., 10:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 груд. 2013 р., 06:08 ]

14 липня 1709 російська армія підійшла під Полтаву і окопалась на півмилі від шведів. Москалі були нерішені, чи починати головну битву. Карло XII, рішучіший, не завагався, бо вірив у вартість свого війська, хоча воно чисельно було менше від царського. 3 000 людей боронило окопів під Полтавою, які король мав надію очистити, 3 000 доглядало багажів, всякого добра і канцелярію, 1 500 було розсіяних залогами від Полтави до Дніпра і займали у малих місцях стратегічні пункти, наоспіх укріплені. Отже, українсько-шведська армія вже разом з підмогою запорожців мала ледви від 30 до 35 тисяч людей, себто приблизно половину московської армії, що йшла проти них. Ця чисельна ріжниця мала ще більше значіння, ніж над Нарвою, бо довгі роки воювання зробили московських вояків небезпечними своїм досвідом і дисципліною.

 

7 липня 1709 р. була неділя. Карло XII як звичайно вислухав службу божу у сільській церкві, а потім почав диктувати прикази на день битви. Тому, що свіжа рана не давала йому змоги проводити особисто воєнними операціями, він наклав цей обов'язок на полевого маршала Ренскіольда.

 

Петро і собі видав проклямацію до війська, яка головно займалася особою Мазепи. «Підлий зрадник Мазепа, писав він, хоче відділити Україну від Росії, щоби зробити з неї незалежне князівство і долучити до нього Волинь».

 

Петро на цей раз зрозумів як слід усю вагу та ширину проблеми, яка виринула наслідком постанови гетьмана; тепер він уже не повторяв фраз про зраду в користь Польщі. Навпаки, сам поневолі признавав змагання Мазепи до одноцільности України.

 

На другий день, у понеділок 8 липня, Ренскіольд від 8-ї години зранку почав наступ на російські редути. Хоробрі сотні під проводом Акселя Спарра і Карла Рооса пішли до атаки. Від їх нестримного розгону московська кіннота втікла, піхотинці залишили окопи, які заняли шведи. Одночасно піхота Лєвенгавпта збитою лавою ладналась в атаку на багнети. У таборі Петра зчинилась метушня. Сам цар признав пізніше, що на мент повірив у програну. Уже запрягли вози, щоби підготовлятись до відступу.

 

Граф Піпер, дізнавшись про стан битви, прохав у короля дозволу кинути у бій полки генерала Крайца, який командував лівим крилом шведів, бажаючи цим використати успіх Спарра і здоганяти москалів. Приходив вирішний мент, і здалось, що фортуна, завсіди вірна Карловим прапорам, сприяє йому: москалі, відкинені безладно до свого табору, збігались з усіх усюдів.

 

Аж тут полевий маршал Ренскіольд, старий вояка, себелюбний і обмежений, уявив собі, що граф Піпер хоче своїм почином наважитись на його права головного вожда. Він пустився навскоки до Карла XII з криком: «Хто дав приказ військам Крайца до наступу?.. Я тут проводжу операціями!» І почав дуже гостро докоряти Піперові. Король піддався свому чванливому маршалові і стримав відділ Крайца.

 

Ця помилка спасла москалів, і почалась нова битва.

 

Полтаву можна прирівняти до Маренго, де доля перемоги змінилась під час другої фази бою.

 

Російське ліве крило під командою Меншікова наступило сильним ударом на відділ Шліппенбаха, вдвоє слабший від нього. Побило і взяло в полон його команданта.

 

Була 9-та зранку. Шведам бракувало одноцільної команди. Ранений король на ношах не міг бути там, де його присутність була потрібна. Його генерали не звикли самі собі радити. Вони вміли знаменито виконувати прикази, та не вміли зробити однопільного тактичного пляну і, поділені у своїх ріжних поглядах, збиті з пантелику, суперечалися між собою. Ренскіольд і Лєвенгавпт навіть почали себе лаяти.

 

Тоді-то без глибшої причини в шведській армії повстала паніка: знечев'я у рядах почалось безладдя, і військо, заки зміркувало, де хто стоїть, почало розсіватись і просто втікати, тоді як росіяни з усіх боків оточували його щораз більше. Головна шведська команда і генеральний штаб щезали серед тієї метушні зведені нанівець, немов залиті загальною повіню.

 

Найкращі шведські сини падали у бою, даючи докази великої але безцільної хоробрости, що не могла змінити висліду бою. Славні шведські прапори, що від Стокгольму до Полтави бачили стільки перемог, маяли ще й тепер, пробиті кулями, понад розбурханими хвилями людського моря; та вони вже хиталися і один за одним падали і щезали серед диму.

 

Переможені шведи думали тільки про те, як спасти свою честь.

 

Упляндці боронилися в одчаю і боролись аж до останнього, їх славний стяг з яблуком і хрестом наверху довго холітався серед схвильованого степу, що горів від страшної спеки. «Тримайтеся, хлопці, тримайтесь міцно!» – кричали старшини, заки попадали.

 

Із трупів, із обривків одностроїв, із куснів трави творилось довкола сміливого полку щось наче стіна, на яку могли спиратися ті, що ще жили. Над полем битви знімалась чорна курява, від рукопашної боротьби чути було придушені вистріли, що осліплювали побитих і збільшували загальне безладдя.

- Тримайтеся сильно, хлопці, на Христа, тримайтесь міцно! – кричав несподівано Лєвенгавпт, вкритий пилом і кров'ю з пістолями в обох руках.

- Бачу вже ноші короля.

 

Та в цій же хвилині розірвалась граната над ношами Карла XII і розломила їх: шведський король упав. Військо думало що їхній володар убитий, і ця подія ще збільшила величезне безладдя серед шведів.

 

Король не був убитий. Він упав під відломками свого екіпажа, придушений трупами дружинників, що його несли, лежав на землі без шапки, ввесь вкритий порохом, з ногою ще на ношах, кричав з усієї сили: «Шведи, шведи!»

 

На цей поклик свого улюбленого короля втікачі зупинились Дружинники поклали Карла на імпровізовані ноші, складені із перехресних списів. Носії падали під ворожими ударами але заки охляли, в останньому зусиллі простягали скрівавлені руки, щоби, падаючи, не захитати королем.

 

Майор Вольфельт вхопив Карла XII і посадив на свого коня: куля, що летіла з-поза полтавських окопів, ударила кілька хвилин пізніше у королівського коня. Один із королівської гвардії Гієрта дав свому володареві власного коня. Шведи збіглися з усіх боків, вкриваючи Карла своїми грудьми, немовби валом і так витягли його з перехресного вогню.

 

Поволі останки шведського війська гуртувалися довкола короля. Карло XII надаремне шукав довкола себе близьких улюблених лиць.

- Де Адлерфельд? – питав він.

- Убитий, – відповіли йому.

- Де князь Віртемберзький?

- Смертельно ранений.

- Де Піпер? де полевий маршал? де Стакельберг? де Шліппенбах? де Роос?

- Полонені.

- Ах! – крикнув шведський король. – У московському полоні! Чи й мене жде така доля? Ніколи! Ходім радше до турків! Вперед!

 

І королівська карита, яку йому привезли, почала поволі котитися. Її супроводили останки шведської армії. Мало хто із тих хоробрих лицарів був не ранений. Та всі вони вже заволоділи собою, йшли спокійно і гордо. Грали барабани …

 

Битва під Полтавою була програна.

 

Довго на версальському дворі не хотіли повірити у цей розгром. Коли тоді дійшли перші звістки, «Французька Газета» писала: «Північна війна ведеться у таких далеких країнах від нас, що майже нічого не можна знати, крім того, про що повідомляють нас заінтересовані сторони».

 

Голяндські часописи поміщували вже тріюмфальні комунікати царя, на потвердження яких «Французька Газета» ждала у впертій мовчанці. Щоденники Данжо та інших тодішніх сучасників згідно звертають увагу, з яким скептицизмом Людовик XIV прийняв цю звістку.

 

Та треба було погодитися з дійсністю. Маркіз Феріоль, французький амбасадор у Константинополі, повідомляв, що «шведського короля побили на Україні». Він вислав одного зі своїх агентів, Марона, на Поділля, щоби зібрав усі потрібні інформації.

 

Барон Безенваль писав від себе до короля, що Карло XII за радою Мазепи мав намір втягнути Туреччину у війну проти Росії; французька дипльоматія почала негайно працювати для здійснення цього проекту.

 

Наслідки полтавської битви можна було відчути майже ціле століття в усій північній і східній Европі. Держава Густава Адольфа впала, і Швеція від цієї хвилини мусіла зменшити свої кордони та стати скромною малою державою.

 

«Яка це трагедія», сказав Вольтер, «мати велику історію і мале населення».

 

Полтава віщувала теж руїну Польщі, яка відтепер була віддана на поталу Росії.

 

Були це теж передсмертні хвилини України, якій відобрали свободу і змогу свобідного розвитку. Разом з Україною всі східні народи Европи відчували, що наближається до них неволя. Перед росіянами простягався похід на Крим, на Грузію, і накінець вони могли загрожувати Туреччині з самим Константинополем.

 

Російський орел приготовлявся до лету: видні були вже обриси великого цісарства, що зростатиме на території та силі і поволі забуватиме давню Московщину, з якої вийшло. Та ця нова держава творилася вогнем і мечем, не дбаючи, чи входять до неї добровільно народи, втягнені силоміць себелюбними царями; а це стало глибокою причиною конфліктів і катастрофою на майбутнє.

 

Україна перша і на довгі часи відчула наслідки Карлової невдачі. Над вісьмома поколіннями навис тягар панування, якого вже ніщо не могло стримати.

 

Через полтавську битву Москва дістала буцімто право скасувати самоуправу, забезпечену Україні Переяславським договором. Вона спиралась у цьому на нещасливе повстання Мазепи.

 

День 8 липня 1709 р. – це дата українського лихоліття; всі вольності і всі привілеї, засуджені одним махом, щезатимуть один за одним, з дня на день.

 

У 1720 р. появляється перший указ проти української мови, а в 1764 р. касують гетьманство; у 1775 р. винищують запорожців, у 1783 р. заводять на Україні панщину.

 

У найближчому віці московський гнет ще збільшить свої зусилля, щоби переслідувати найменші сліди українського національного руху.

 

У 1876 р. зовсім заборонять українську мову і в 1914 р. з моментом вибуху світової війни Росія проголосить ворогами всіх, що вважатимуть себе українцями.

 

А все ж Полтава показала Европі, що Україна, як це сказав Вольтер, прямувала до свободи і хотіла стати незалежною від Московщини, так само як хотіла колись стати незалежною від Польщі по битві над Жовтими Водами...

 

Шведи дали себе заскочити ворогові, якого сили недооцінювали. Петро теж після одної перемоги зробив велику помилку. Замісць видати наказ здоганяти притьмом ворога він дав змогу шведам утекти.

 

Якби московська кіннота була негайно здоганяла втікачів вона була би взяла у полон усю шведську армію, і північна війна, що тяглась іще 12 літ і коштувала Росію стільки жертв, була би закінчилась при Полтаві. Та цар плавав у таких радощах на думку, як-то вперше він побив шведів, ще й з важною перемогою тоді, коли майже тратив надію на виграну, що поїхав святкувати цю свою перемогу переливними бенкетами. Дванадцять годин минуло, заки він зміркував, що треба використати свою перемогу; та недбайливість спасла Карла XII і Мазепу.

 

А все ж щодо гетьмана Петро передбачив одну можливість корисну для себе і в цьому напрямку дав відповідні інструкції. Мазепу він рішив узяти у полон, спутати і тримати під доброю вартою вдень і вночі, щоби самогубством не хотів вихопитись від призначених йому мук. Козаки, полонені у полтавській битві, згинули замучені. Сповідник Карла XII Нордберг, що теж попав у московські руки, оповідає страшні речі про те, як московські кати знущались над тими нещасливими.

 

Мазепа, щоби не допустити до братовбійчих боїв між земляками, не виходив зі свого шатра і не брав участь у бою; аж коли Карло XII зі своїми почав відступати, він появився поруч шведського короля. Який міг бути тоді його духовий настрій? Без сумніву, сумний і недалекий розпуки. Тепер уже все пропало – довголітнє, завзятуще зусилля всього життя звелось нанівець. Та тільки він один зберіг іще холодну кров і ясну думку. Його супокій та рішучість спасла шведів і забезпечила бодай на найближчу будуччину українську справу.

 

Король і його головний штаб не знали, що робити. Карло XII, зрозумівши, що програв, хотів у першій хвилині шукати захисту у Туреччині, але тепер почав вагатись. Мазепа вмішався тут зі своєю енергією, кажучи: «Ваша Високосте, треба перейти на турецьку територію; запорожці переведуть нас туди через Дніпро».

 

Карло XII бився з думками, коли Лєвенгавпт підтримав погляд Мазепи: «Так, Ваша Високосте, мусимо квапитись, бо росіяни можуть ось-ось над'їхати і час дорогий».

 

Але шведський король, уже подразнений і серед болів від завданої рани, ставав упертим і заводив довгі дискусії. Години минали. «Відступати, – сказав він, – це ганьба; уже краще вмерти на місці». Мазепа, при допомозі шведських генералів, пробував побороти таку лиховісну постанову і благав короля, щоби її не обстоював. Нарешті Карло таки його послухав.

 

Останки армії рушили походом і йшли берегами Ворскли аж до її гирла; шведська залога, повідомлена про небезпеку, негайно приєдналась до свого короля. Мазепа і Карло XII їхали в тім самім повозі. Розсипані полки поволі збирались докупи, і переформована невеличка армія йшла у порядку із розвіяними прапорами. Козаки забезпечували відступ; велика частина населення, що лякалось московського переслідування, приєдналась до цього походу. Шведський король із жестом великого пана дав доручення своїй армії, щоби вона не наглила і цим дала українцям час спасти себе.

 

9 липня Карло XII, прокинувшись, почув прикру звістку, що росіяни здоганяють шведську армію. Він дав наказ спалити багаж й архіви, піддержати піхоту кіньми і таким робом випередив росіян. На лихо, вночі з 9-го на 10-те шведи заблукали у лісі і через те втратили більшу частину із виграного часу. Досвітком 10 липня вони переїхали навскоки Кобеляки. Меншіков приїхав туди приблизно в 8 год. вечір, але шведська задня стежа, що жертвувала собою, щоби дати свому королеві нагоду втекти, затримувала там Меншікова весь день.

 

Утікачі приїхали вечором 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоби робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.

 

Карло XII, опинившись над берегом ріки, хотів створити новий фронт і почати зі своєю маленькою армією новий бій. Мазепа благав його залишити цю думку, і йому вдалось переконати короля. Але король знову не знав, куди втікати: на Крим чи на Туреччину? Гетьман і тут вмішався; знаючи прегарно ці околиці, радив добратись якнайшвидше до Бендер, ближчих і легше доступних, ніж Крим.

 

Шведський король, зваживши всі можливості, все ще вагався, чи спасати себе. Лєвенгавпт у розпуці навколішки благав його вислухати розумних, тверезих рад. Король на всі благання відповідав своє:

- Волію попасти у руки ворога, ніж покинути свою армію. Що ж можуть зробити зі мною росіяни, коли матимуть мене у себе?

- Нехай Бог нас береже від такого нещастя, – відповів Гіллєнкроок.

- Росіяни тягтимуть Вас за собою по всьому краю, а потім приневолять підписати договір, що буде ганьбою для Швеції.

 

Король надалі не піддавався і все ще боронився проти благальних слів. Він хотів лишитись сам і аж після довгих роздумувань рішився від'їхати.

 

Він призначив Лєвенгавпта головним командантом дніпрової армії, взявши зі собою генералів Спарра, Лягеркрону, Гіллєнкроока, державного секретаря Мюллєрна, своїх трабантів і сотню вояків ескорти.

 

Запорожці спасали втікачів, навчаючи їх, як мають переправлятись через ріку: люди верхи тримались грив коней, які йшли вплав. Для короля та його дружини побудували пороми. Тому, що попередні линви були знищені, козаки мусіли придумати дотепний спосіб, як тягнути ці прихапцем збудовані пороми. Вони прив'язали свої коні до понтонів мотузами, які тримали самі руками або зубами, і так тягнули пороми. Переправа через Дніпро скінчилась десь опівночі.

 

Мазепа переправився через ріку з кількома особами зі своєї дружини, кількома жінками та двома боченятами золота. Повіз Карла XII поставили на кілька човнів, сполучених разом. Заки король покинув беріг, Лєвенгавпт підійшов до нього зі словами:

- Ваша Високосте! Я бідна людина. Коли зі мною трапиться якесь нещастя, не забувайте за мою рідню.

 

І старий генерал поцілував короля у руку.

 

Армія Лєвенгавпта відпочивала на берегах Дніпра аж до світанку. Військо Меншікова появилось із першим соняшним промінням; було їх 10 000 піхотинців і кінних, що майже падали від утоми, бо погоня не була легка. Шведи, не маючи точних розпоряджень, не знали, на що рішитись. Лєвенгавпт хотів виграти трохи часу, щоби Карло XII міг від'їхати вперед, і тому вислав послів до Меншікова з пропозицією якогось порозуміння. Між шведами не лишилось більш 7000 здорових людей – решта це були недужі або ранені.

 

Тоді можна було побачити єдину у своїм роді сцену з історії всесвітньої війни. Головний полководець Лєвенгавпт зібрав своїх полковників і казав їм звернутись зі запитом до поодиноких відділів, чи вояки почувають себе у спромозі воювати далі; зразкова шведська армія заслужила собі на таку форму пошани. Три полки заявили, що хотять змагатись до смерти. Одна сотня була навіть ображена, бо, коли її командант підійшов до неї, вояки лежали на землі, читаючи Біблію.

- Чому нині звертаються до нас із таким запитом? – відповідали вояки. – Давніше казали нам: уперед! і ми йшли...

 

Але інші частини охляли і вагались, почуваючи, що виснажені; дисципліна серед них слабла...

Меншіков настоював на тому, щоби дістати якнайхуткішу відповідь. Лєвенгавпт затягав розмову аж до полудня, а потім переконаний, що королеві не загрожує вже небезпека, піддався Умови цієї піддачі були тяжкі для шведів і ще тяжчі для козаків, яким москалі відмовляли права виступати у характері рівнорядних противників. Козаків виключали від умов капітуляції; Лєвенгавпт негідно відрікся своїх товаришів зброї.

 

Нашим землякам залишались хвилі Дніпра, бо вони воліли йти майже на певну смерть, ніж на муки; тільки нечисленним удалось перебратись на другий беріг. Московське військо йшло швидко вперед і взяло ще у полон 500 запорожців, які згинули на страшних муках за наказом царя, що тим часом під'їхав до Переволочної.

 

«Французька Газета» писала 21 вересня 1709 р.: «Немилосерний цар був спрагнений української крови».

 

З черги російська кіннота переправилась через Дніпро здоганяти переможених володарів. Карло XII і Мазепа втікали вже тоді верхи «Дикими полями».

 

Як далеко можна було сягнути зором, скрізь простягався безмежний одноманітний степ: люди й звірята щезали зовсім у високому лісі зілля, де кожний слід вкривали трави, що зачинялись за ними як мур поза караваною. На овиді ні диму, ні найменшого знаку, який стверджував би, що там ворухаються живі істоти – замісць деревини глибоке море рістні з численною дичиною. Міста і села щезли під час великої руїни. Мазепа, який добре знав ті широкі простори, став провідником невеличкого війська і, прямуючи щораз більше на південний схід, пірнув у цьому степовому пралісі. Коні найшли там багато паші, але люди, що були приневолені жити тільки з ловів, мусіли обережно поводитись із своїми харчами. Карло XII, який завсіди ставав прикладом для інших, задовольнявся невеличкою пайкою вівсяної каші.

 

Втікачі спасли себе. Коли гетьман мав уже щодо цього певність, відчув, що сили його покидають, і сів на віз з одною землячкою, яка його доглядала. Фізично він почував себе щораз слабше, зберігаючи при цьому всі сили свого незвичайного інтелекту. Його ясна пам'ять давала йому змогу вести своїх товаришів певною ходою крізь відомі йому степи, якими він ширяв стільки разів під час своїх боїв із бісурменами; на цих просторах він придбав собі славу зі зброєю в руках і їм завдячував своє гетьманське становище.

 

Втікачі їхали верхи весь день під небом, що пекло вогнем. Під вечір зупинились вони над якимсь баговинням, де вояки сподівались втишити свою смагу, що пекла їх, але цей водостій був теплий, недобрий і вони не могли з нього пити. Навіть не розгнуздуючи коней, недовго тут відпочивали.

 

На другий день спека стала ще більша; шведи як люди півночі, що мало звикли до такого підсоння, душились і йшли вперед з великим зусиллям. У полуднє зупинились. Харчів більщ не було. Козаки позабивали непотрібних або втомлених коней і почали сушити на сонці їх м'ясо. Для шведів напівсире м'ясо було осоружною стравою, і, хоча голод їм дошкулював, вони не хотіли його і торкнутись. Відпочивши три години, пішли далі і так ішли до півночі.

 

На третій день цієї мандрівки 14 липня, коли довше зупинились на відпочинок, могли дещо полювати. Дичини було багато: заяців, диких кіз, дрохв, дроздів і перепелиць. Хронікарі з того часу оповідають, що трава була там така висока, що дикі кози блукали немовби в лісі, і така густа, що козаки могли ловити їх руками. Шведи теж почали полювати, але не мали набоїв і не знали, як пекти застрілену дичину. Наші помагали їм і вчили їх розкладати вогонь із навозу і сухого сіна.

 

На другий день щаслива зустріч трохи розважила втікачів. Вони надибали в дорозі чумацьку валку, що везла сіль з Брацлавщини. Козаки зареквірували сіль і коні, щоби не полишити їх москалям.

 

Російської армії все ще не було видно, вона не знала степових доріг і серед невідомої території посувалась дуже поволі, лякаючись засідок.

 

Мазепа, якого здоровля трохи поправилось, розглянувся поважно по околиці і на підставі зібраних познак рішив, скільки вони пройшли вже дороги. Це була половина віддалі між Дніпром і Бугом, що був тодішнім кордоном із Туреччиною.

Оба володарі післали вперед генерала Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, королівського секретаря Клінковстрема і одного козацького старшину. Цим делегатам доручили вони доїхати до очаківського паші, про якого гетьман казав: «Це один з моїх давніх приятелів, він зробить усе для мене»; вони мали просити його, щоби приготовив човни, якими можна би переправитися через Буг.

 

Понятовський під проводом одного старого козака, що добре знав усі степові дороги, швидко доїхав до Буга, через який переправився човном. Один турецький невільник, що розумів французьку мову, подбав за коня для нього, і генерал приїхав цього же вечора до Очакова. Була вже ніч, і. хоча він дуже настоював, паша не приняв його, аж на другий день уранці.

 

Як справжній урядовець, обережний по вдачі і звичці, він виявив для переможеного Мазепи багато менше дружби, ніж для колишнього могутнього гетьмана, якого боявся, коли ще той гетьман у Батурині казав не раз днями ждати його висланцям заки приняв їх у себе. Паша домагався 5 000 дукатів за 5 човнів, що забезпечили би союзникам перехід через Буг. Понятовський іще раз переїхав ту саму дорогу, вернувшись до Карла й Мазепи.

 

Тим часом очаківський паша вислав до Бендер до головного коменданта своєї армії вістуна з нечуваною вісткою: непереможний король, «лев півночі», великий гетьман, страховище окраїн отоманської імперії – переможені!

 

З Бендер виїхали негайно до Константинополя вибрані курієри і п'ять днів пізніше маркіз де Ферріоль, амбасадор Його Християнської Величності на турецькім дворі, повідомляв Людовика XIV, що шведський король, побитий на Україні, прибув з гетьманом Мазепою і його козаками до Очакова. Його справоздання кінчилось такими словами: «Ось, Ваша Величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші».

 

Шведи й українці йшли далі вперед. Вони минули Інгул і 17 липня вранці дійшли до Буга. Ріка на кілька миль від свого гирла широка приблизно, на півтретя кільометра. Появились турецькі човна. На них були всілякого роду харчі: барани, курки, хліб, коріння, грецькі і кримські вина. Шведи й українці, що гинули з голоду, побивались за цими харчами і платили турецьким і грецьким купцям, привабленим сюди такою нагодою, казкові суми.

 

Становище стало небавком ще критичніше. Очаківський паша, пригадавши собі, що його «добрий і дорогий друг Мазепа» під час воєн з Україною побив його кілька разів болюче у бою, не хотів пропустити нагоди до помсти.

 

Він вислав тільки один човен для шведського короля і для Мазепи, заявляючи, що без офіціяльного дозволу султана війська перевести не може. За той час наближалася російська кіннота. Володарі висилали до паші вістуна за вістуном, але турок лишився непохитним. Уже тоді казали, що москалі його підкупили.

 

19 липня шведи покористувалися човнами, які привезли їм харчі; заплатили їх власникам більшу частину того золота, що везли зі собою. Карло XII, Мазепа, їхня дружина і шведські генерали заняли місця на великім човні, де керманичами були запорожці. Козаки переходили ріку вплав, тримаючися кінських хвостів.

 

Паша своєю зрадою спричинив смерть якої тисячки шведів, які, залишившись на лівім березі Бога, попали в московські руки; багато із тих лицарів потонуло, коли пробувало з кіньми переплисти ріку. Полонених відіслали до Переволочної. Козаки, що не могли йти за Мазепою, заховались у степу, де москалі не мали сміливости їх здоганяти, і приєднались до гетьмана в іншому місці, переправившись через Буг.

 

Карло XII і Мазепа розташувались головною кватирою у двох милях від Очакова, бо король, обурений нельояльністю паші, не хотів ввійти до міста. Гетьман вибрав на табор вигідне місце недалеко озерця Аджіголь, де колись козаки під час своїх нападів ховали свої човна перед турецькими стежами, які перепливали Чорне море близь Дніпрового гирла.

 

Карло XII і Мазепа вислали до султана один амбасадора Найгебавера, другий козацького старшину з проханням захистити їх у своїй державі і зі скаргою на очаківського пашу. Султан майже негайно звільнив пашу з його становища.

 

Цього самого дня Клінковстрем і один козацький старшина виїхали до кримського хана: шведсько-український союз можна було ще зміцнити порозумінням із турками та татарами.

 

Невеличка армія вибралась у похід через Дніпровський лиман під пекучим сонцем серед степу, висушеного спекою. Час минав: 26 липня шведи зупинилися в місці, де нині находиться Одеса, і завернули на північ. 31 липня розташувались табором у Кучургані і 1 серпня побачили на овиді оборонні вали Бендер. Втікаючі витратили тиждень на тих сто кільометрів, що відділяли Очаків від Бендер, і ветерани шведських воєн казали, що від 15 літ не знали такого важкого переходу.

 

У Бендерах ждав на Карла XII посол від царя. Він пропонував йому мир, але домагався голови Мазепи. Дуже погано знали цього короля ті, що вважали його здібним до такої підлоги; він відкинув із обуренням пропозиції Петра.

 

Ненависть царя до гетьмана не знала меж. Той сам, що вкинув до в'язниці свою жінку і свою сестру, що мучив і знущався над жіноцтвом і дітворою і пізніше видав навіть на муки власного сина, хотів власними руками роздерти Мазепу; на саму думку про його бунт він діставав приступи скаженосте, яка наводила страх на його оточення.

 

У той час, як Мазепа зі шведським королем відступали щораз далі, нагадуючи цим відступ славних 10 000 греків, серед голоду і інших невигод, царська дипльоматія шукала завзятуще способів, як знищити бунтаря. Вона поробила заходи в Константинополі, щоб Мазепу видали в руки ката. Російський амбасадор передав великому везирові власноручний лист Петра, який домагався видачі Мазепи. Що більше: цар, хоча який був скупий, не завагався запропонувати великому муфтієві 300 000 талярів, величезні гроші на ці часи, якщо він згодиться допомогти йому в тій справі.

 

Висланий з Очакова посол Карла XII Найгебавер, почувши про цю небезпеку, починає діяти. Він передає великому везиреві меморіял, де заявляє, що «козаки не є підданими царя, бо тільки приняли його дуже далеку опіку; тому-то вони мали повне право виступити збройно проти гнету, який зовсім не скривав свого наміру, щоби знищите козацькі вольності».

 

Швидко після цього виступає другий оборонець, що мав у Туреччині всевладний вплив: сам французький король. Його амбасадор маркіз де Ферріоль, «віце султан», справжній амбасадор, дістає від державного секретаря закордонних справ де Торсі ноту, яку має передати Порті. У ній читаємо: «Його Христіянська Високість бере собі дуже до серця прикре становище шведського короля і козаків. Не було би гідне такого Володаря, як Ти, Високий Пане, видати Мазепу цареві». Ферріоль дістав доручення вжити у цій справі відповідних заходів.

 

Де Торсі, якого ім'я славно записане на сторінках французької дипльоматії, виходив тут із політичних мотивів великої ваги. Державний секретар, який під час перших 5 місяців того самого 1709 р. боронив з такою гідністю у Газі знесилену Францію проти найсильнішого союзу переможців – Евгенія Савойського, Марльбору, Гайнзюса і Великого Пенсіонарія Голяндії, розумів всю вагу турецької диверсії, зверненої проти Росії, союзниці імператора.

 

Коли Мазепа доїхав до Бендер, не знав про ці переговори. Турецький генерал-губернатор, уже повідомлений про рішення султана, прийняв його якнайщиріше з усіма королівськими почестями. Він повідомив його теж про московські домагання, впевнивши, що не потребує нічого лякатися: він у гостях великого султана, і сам падишах наказав пильнувати його і добре з ним поводитися, тому що мав для нього велику пошану.

 

Гетьман мав забагато досвіду, щоби приняти всі ті новини без застережень. Він знав добре, яку велику вагу мають у Константинополі гроші, знав турецькі звичаї... султан міг змінити свою думку і зрештою був далеко від Бендер. Чи можна було вірити словам його представника?

 

Ці думи, повні остраху, налягали щораз важче на душу гетьмана і підривали останні його сили, так уже захитані останнім страшним відступом. Він відчував, що коли його мрія розвіялась, життя втікає від нього. Він збирав усі сили і зосередив усю свою енергію на останнє зусилля, щоби видерти із рук московських катів найкращий квіт українського народу. Недалеко було вже від хвилини, коли він хотів передати зі своїх непевних рук провідний смолоскип молодшим; він хотів спасти свого союзника, шляхетного лицаря Карла XII, щоби не зазнав ганьби полону і зустрічі з диким хижаком, сплямленим людською кров'ю, Петром... Від 1 серпня, дня, коли Мазепа приїхав до Бендер, аж до дня його смерти, маємо скупі і неповні звістки.

 

Гетьман зачинився у своїм домі у Варниці, на передмісті Бендер, і там поволі догоряв. Він приймав тільки вряди-годи відвідини Карла XII, який щодня посилав до нього за новинами. Войнаровський, що мешкав у сусідній кімнаті, дбав за останні хвилини його життя. Орлик, що виїхав був до Яс, щоб там наладнати козацьку канцелярію, вернувся до Варниці і часто просиджував з гетьманом. Мазепа хотів зробити його спадкоємцем своєї ідеї і виконавцем своєї віри, передаючи йому свій політичний заповіт, щось наче духову місію, завдяки якій він мав стати провідником мазепинців.

 

При кінці вересня не було вже найменшого сумніву, що щораз слабше здоровля гетьмана наближається до лиховісного кінця. Вислали окремого вістуна до Яс, який привіз православного священика. Мазепа висповідався і поладнав усі свої справи.

 

Карла XII прохав він поручити йому якусь певну людину. Знаючи турецькі звичаї, Мазепа не хотів залишити їм ні свого майна, ні своїх паперів. 29 вересня високий шведський комісар Сольдан, знавець слав'янських мов, приїхав до Мазепи. Його спомини збережені у Стокгольмських архівах, це майже єдине джерело, яке маємо про останні хвилини гетьмана.

 

Мазепа на смертній постелі прийняв його з радістю, бо Сольдан у головнім штабі полагоджував завсіди як джентельмен усі практичні справи українців. Мазепа найшов у собі ще енергію, щоб жартувати з ним на тему своєї долі, прирівнюючи її до долі Овідія, що вмирав у тих самих околицях у Томах.

 

А втім, оповідає Сольдан, гетьман, легко кепкуючи, стежив непевним оком за маленькою скринькою, повною паперів, що стояла при ньому. Петро все своє життя шукав за тим скарбом, не попавши на його слід, і історики теж не мали досі більше щастя. Перед гетьманським ліжком стояли дві бочівочки, повні дукатів, з-під подушок старця визирали два мішочки з дорогоцінностями. Войнаровський у сусідній кімнаті ждав, щоби прибігти на кожний поклик.

 

Скін почався 1 жовтня вечором. Мазепа втратив пам'ять, і маячня його трівала майже цілу добу. При ньому залишився тільки священик, Орлик, Войнаровський і Сольдан. Вони чули, як-він кликав свою маму, говорив про битви і кілька разів повторив: «Скринька, скринька, треба заховати скриньку». Після цього його уста почали мимрити невиразні слова.

 

Звістка про близьку смерть Мазепи почала поширюватись у Бендерах. Від полудня 2 жовтня юрба трівожно збиралася довкола гетьманського дому. Були там шведи, поляки, турки, але найбільше козаків, які в повній мовчанці ждали сумної звістки. Орлик, що за ці страшні дні дозрів і передчасно постарівся, почував уже на своїх плечах тягар, залишений йому його вчителем. Він дбав за все, видавав заздалегідь відповідні накази і казав підготовити коні для вістунів.

 

Пополуднє в 4-ій годині Карло XII прийшов востаннє попрощатись зі своїм союзником і другом, який не пізнавав уже нікого. З ним прийшли офіціяльні представники Англії і Голяндії.

 

Коли він відійшов, почалась злива і справжній хмаролім навис над Бендерами впродовж цілого дня і цілої ночі. Так-то шум розгнузданої стихії заглушив останній віддих великого гетьмана дня 2 жовтня 1709 р. в 10-ій годині вечора.

 

Коли Орлик станув на порозі, юрба, якої навіть буря не вміла розпорошити, догадалась, що це кінець.

- Панове козаки, – сказав генеральний писар. – Ясновельможний Пан гетьман Іван Мазепа вмер.

 

Всі впали навколішки і перехрестились. Дощ лив потоками, і блискавки осяювали небо. Тоді серед козацького плачу і громів зібрані почули голос Орлика:

- Принесіть гетьманський прапор, нехай вістуни виберуться негайно в дорогу!

 

Із бендерської фортеці почали бити гармати, і місто зачинило свої важкі ворота, щоби нарід міг почути звістку про те, що вмер володар, якого султан приняв як гостя у своїх володіннях.

 

*     *     *

Всі відчули вагу такої втрати. Мазепа став для козаків живим символом свободи та незалежности України.

 

Шведи втратили вірного та досвідченого союзника, який своїм розумом і передбачливістю спас свободу, а може й життя їхньому королеві. Для турків і татар не могло бути байдужим, що серед них помер небезпечний, але чесний ворог, який у нещасті не сумнівався в їхньому великосерді і з довір'ям передав в їхні руки своє багатство та життя.

 

Мазепи не можна було поховати в Бендерах на турецькій землі; тіло його треба було перевезти у Молдавщину, що була православним князівством під опікою султана. Похоронна відправа відбулася 4 жовтня в малій сільській церкві, де зібрались місцеві люди, здебільша селяни.

 

Земляки та шведи не пожалували заходів, щоби цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали напереміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом зі широкою золотою обстяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягненими шаблюками. Карло XII зі своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого союзника та друга. Всі уповажнені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов'язком іти за ним, а за їхнім прикладом пішли представники султана, молдавські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зі спущеною зброєю і похиленим прапором королівські трабанти у барвистих одностроях та янічари з гомінкими цимбалами, вбрані у білому. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і згідно зі стародавнім звичаєм голосили та заводили. В останніх рядах юрбою йшли вірмени, цигани, татари й поляки, бо у літі того страшного 1709 р. з'їхались до Бендер ріжні народи.

 

Похід зупинився перед церковцею на коротку відправу. Тут Орлик виголосив похвальну похоронну промову. З огляду на присутніх чужинців він промовляв по-латині. Він звеличував гетьмана, пригадуючи його перемоги, добродійні вчинки, зупинившись передовсім на його великім пляні визволення України.

 

«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоби вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.

 

Та що ж! тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, якого ім'я житиме вічно з славою у пам'яті нашого народа, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні нарід не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».

 

Звернувшись до шведського короля, він говорив далі сильним і виразистим голосом:

 

«Ніхто не буде в нашім краю ніколи більшим за Мазепу. Хоча ми і негідні вести далі діло, почате нашим славної пам'яти вождем, ми спрямуємо серед скель і бурей козацький корабель до свободи. До тебе, королю, звертаємося з покликом перед домовиною нашого славного гетьмана. Маємо надію, що ти допоможеш козацькому кораблеві. Ти, як дужий лев, станеш на весь ріст проти московського дракона, що неволить і пригнітає нашу Україну!»

 

Була це фантастично чудна сцена – і чудесне, подиву гідне закінчення одного з наймогутніших істнувань на світі. Уявіть собі біднесеньку сільську церковцю, що сіріє серед трав на степовому овиді, наполовину виповнену нужденними молдаванами. Посеред тієї сірої юрби Карло XII; біля христіянської святині султанські янічари, що супроводили того самого страхітного Мазепу, який майже все життя провів на війнах проти турків і татар; крім цього, шведи, українці, німці, турки і поляки, до яких Орлик промовляє по-латині!

 

Той учень київської Могилянської Академії, який придбав славу шириною свого ума і розмахом політичних ідей, був уродженим промовцем. Його теплий дужий голос з нежданими переливами, повними нюансів, зворушував до глибини душі завзятих козаків; шведи поникли чолом у непорушній шанобливій позі, янічари мовчали...

 

Традиційна прощальна відправа йшла згідно з незмінним обрядом козацької традиції.

 

Карло XII поклонився перший перед тлінними останками Мазепи; всі пішли за його прикладом. На сальву козацьких самопалів відповіли шведські та турецькі дула, і бендерські гармати заграли востаннє. Відділ козацького війська оточив домовину, що їхала вперед до Галаца на вічний супочинок.

 

Це місто, збудоване над берегами Дунаю, зберегло досі Святоюрський монастир, прегарний будинок з генуезької доби, збудований у XV віці за часів тієї латинської республики, коли вона йшла походами на Дунай. Мазепу поховали в головній церкві того монастиря у глубині хору у цегляному льоху, збудованому козаками. Тільки короткий напис на звичайній долівці з виведеним гетьманським гербом вказував на цей гріб.

 

Та довелося так, що Мазепа, який не зазнав спокою за життя, не найшов його після смерти. Два роки пізніше під час російсько-турецької війни московська армія опинилась на Пруті. Петро завдячував свій рятунок тільки тому, що вчас просив ласки і що великий везир був дурний та підкупний.

 

Під час тих боїв турецьке військо грабувало Галац; до нього дійшла звістка, що там поклали Мазепу з його скарбами. Його гріб знищили, його тіло вкинули до Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом Орлика воював у цій околиці на боці турків. Коли мазепинці довідалися про це святотаство, почали негайно шукати за тілом Мазепи, а віднайшовши його, поклали знову у давній гріб, який відновили: тільки розбитої долівки не направили, залишаючи її у такому самому стані на спомин злочину.

 

Минуло богато літ. У 1835 р. черці Святоюрського монастиря забули про ім'я того, що спочивав в їхній каплиці. Вони хотіли похоронити посередині своєї святині одного молдаванського боярина, що складав щедрі дари на монастирі; тоді вони відчинили могилу Мазепи і поклали боярина на домовину гетьмана.

 

За якийсь час молдавський уряд заборонив хоронити людей по церквах. Свояки боярина казали відчинити гріб, добули з нього домовини і поклали їх у новій могилі біля церкви, праворуч від входу. Знищену долівку Мазепи зняв і переховав у себе брат молдавського господаря князь Гіка; згодом вона щезла, ніхто не міг більше віднайти її слідів.

 

Тим часом гріб Мазепи став місцем паломництва для українських патріотів. У червні 1722 р. Орлик, переїжджаючи через Галац перед виїздом на чужину, де мав почати важке життя політичного емігранта й вигнанця, записує такі слова: «Був я у церкві св. Юрія відвідати гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу».

 

Напередодні війни з Наполеоном в 1811 р. український патріот історик Мартос, старшина російської армії, переїжджає зі своїм відділом через Галац. Він відвідує гріб Мазепи і в своїх споминах залишає нам такі пам'ятні міркування:

 

«Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за якого незалежність боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він згинув, сини України втратили ті святі права, яких Мазепа обороняв так довго з завзяттям і любов'ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім'я України і славетних козаків. Він визначувався великими прикметами і підтримував розвиток наук. Він відновив київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкими дорогоцінними рукописами. І ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку у першу неділю великого посту разом із Разіном та іншими злодіями і бандитами. Та яка ріжниця? Разін – бандит і боговідступник, Мазепа – освічена і гуманна людина, зручний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу! У Київі я був приявний на цій негідній відправі, в якій на ганьбу нашої церкви беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство».

 

А проте таке обурення не могло проявитись назовні. Спомини Мартоса залишалися довго в рукописі, бо за царської влади паломництво до гробу Мазепи вважали майже державною зрадою або змовою проти державного ладу. Ось чому стільки імен найкращих українських синів не дійшло досі до нас.

 

Український патріот, що в однострої російського старшини йшов потайки поклонитись на гріб Мазепи, мав чого обурюватися. Аж до революції 1917 р. в усіх церквах царської держави від Владивостоку до Одеси у першу великодну неділю кидали анатему на Мазепу. Російська православна церква, що була слухняним знаряддям у руках царського уряду, ганьбила ще 200 літ після смерти національного українського героя, якого не переставала лякатись. Царський уряд робив усе, щоби знеславити або затерти спомин Мазепи: «Всевладний Мазепа» – як звали його автори панегіриків – став «проклятим і собакою».

 

Отся негідна боротьба мала свої наслідки. Найкращі сини Мазепиної спадщини, що зрозуміли його наміри та ідеї та хотіли їх продовжувати, що зреклись богатства і високих становищ, воліли заслання та Сибір, всі вмерли далеко від свого рідного краю, пірвавши всі взаємини з рідною землею, і не мали змоги впливати на своїх земляків та поширювати серед них своєї ідеї.

 

А тим, що залишились на Україні, небезпечно було підтримувати зв'язки з мазепинцями. Коли 20 літ після полтавської битви один із післанців Орлика приїхав до Ніжина, полковники зібрались в підземеллі і там у померках відправили панахиду за великого гетьмана.

 

Недаремне царський уряд назвав український національний рух мазепинським, а російські історики, що супроти того уряду проявили таке саме рабство, як православна церква, ставились до нього у 200 літ після його смерти як до завзятого ворога і зображали його так само, як польські історики Хмельницького. Єдиний росіянин, що зірвав з тією ганебною традицією, був декабрист Рілєєв, засуджений на шибеницю.

 

Зате український народ у своїй теплій симпатії до гетьмана творив довкола його постаті зворушливі легенди. Одні вірили в те, що Мазепа не вмер і заховався в Київо-Печерській Лаврі (а не, як деякі кажуть, в Святософійському соборі). То знов оповідали собі про те, як він спить і з шаблею в руці жде на мент визволення України. Народні пісні, що зберегли ці перекази, переходили з покоління в покоління.

 

Так само таємним, як для свого народу, Мазепа лишився в європейській історії: помста, яку обіцяли йому росіяни, не дозволила аж до наших днів на справедливу його оцінку. Мазепу змальовували як нечесного авантюриста, підступного і зрадливого, що мав на оці тільки власну славу, себелюбного і жорстокого, якого нещирі ради були причиною нещастя Карла XII. Ми бачили, що все це неправда.

 

Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність від Росії і від Польщі. Його план був передуманий і добре підготовлений, він ішов до нього як до єдиної ціли все своє життя. Він не був неосяжний, навпаки: треба було виїмкового збігу несприятливих обставин, щоб він заломався. Карло XII вступив запізно на Україну, росіяни завдяки зраді здобули Батурин і Запорожську Січ, полтавська битва, що повинна була бути переможною, перемінилася несподівано у програну шведів. Можливе, що Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз'яснюючи йому своїх плянів, спираючись занадто на аристократії без участи широких народніх мас, які в хвилині небезпеки не зуміли прокинутися і лишились пасивними, бо були здивувані почином, до якого їх ніхто не підготовив.

 

Та як там і було, невдача Мазепи є припиненням впливів західньої культури, якої представником був Київ, і перемогою московського варварства над її представницею Україною. Треба було довгих літ, заки переможені зуміли мирними засобами завоювати своїх диких переможців, заки учні київських шкіл вказали шлях до вищої культури грубим боярам і диким царям.

 

А проте той Мазепа, над яким російські історики так знущалися, якого православні священики проклинали по всіх церквах, мав дивно привабливий вплив на поетів, малярів і музик в Европі, а це певна ознака остаточної перемоги, яку віщували йому поети, що були завсіди ворожбитами історії.

 

Чи можна сказати, щоб Мазепа програв справу?

 

Коли взяти на увагу безпосередній вислід і голий факт, вислід полтавської битви і втечу до Бендер, то так. Та коли зважити, що Мазепа влив в душу народу національні змагання, тоді ще неясні, розпорошені, нез'ясовані, що зібрав їх в одну цілість і надав їм реальну форму, що сам став символом української незалежности, до якої простягала свої хижацькі кігті Москва, тоді зусилля його не було зайве і можна вважати, що перемога його прийшла в хвилині, коли український нарід скинув зі себе пута неволі у 1917 р.

 

Не один гурт українців, що під час великої війни організувалися для боротьби за незалежність рідного краю, пригадували у своїх покликах ім'я великого гетьмана. В одній із проклямацій читаємо: «Дух Мазепи встає зі своєї могили; приходить хвилина, коли зможемо відплатити за полтавську гекатомбу».

 

Проти терору усіх переслідувань ідеї Мазепи зуміли вдержатись продовж двох століть, бо ніхто і нічо не в силі протиставитись думці людини і волі народу, який рішив стати свобідним. Право народів на самоозначення не є порожнім звуком: доказала це вже минувшина і докаже будуччина.

 

За Мазепою стояла правда.

 

Примітки

Ми хотіли зробити цю книжку живою, але нема в ній ні одної подробиці, яка не була би основана на якомусь документі або точно перевіреному тексті. Ми нічого не видумували, і коли читач хотів би переглянути використані тут джерела, побачить, що це не уявлене оповідання та що, змальовуючи образ одної з найбільше незвичайних епопей, яку знала Европа, ми не хотіли стримуватись від загальних висновків і роз'яснення подій.

 

Треба би хіба цілого тому на те, щоби списати повну бібліографію джерел до Мазепи. Тут хочемо обмежитися до неповного схематичного огляду. На першому місці згадаймо джерело першорядної ваги –дві хроніки: одну Величка (1620 до 1700), видану від 1848-1864, і другу анонімну, відому «Історію Руссов», написану приблизно 1770 р., а видану в 1864. Ми переглянули теж меморіяли, справоздання і метелики про похід Карла XII на Україну німецькою, французькою, шведською і голяндською мовою, як і ріжні часописи тодішньої доби «Gazettes» і «Меrcures»; їхні інформації, широкі та точні, заслуговують після перевірки часто на увагу.

 

Що торкається документів сучасників, які були у зв'язках ближчих або дальших з дієвими особами тієї драми, то слід згадати:

спомини тайного французького агента, Невіля (1698),

спомини Пасека,

спомини генерала Патріка Гордона, шотляндця на службі Петра (1849-1859),

спомини перекладчика Карла XII в Бендерах, грека Амера (видані в 1905),

спомини данського міністра при Петрі І Юста Юеля (данською мовою, 1893),

спомини маркіза де Бонака, французького амбасадора при Карлі XII (1756) і англійського амбасадора при Петрі льорда Вітворта (1758),

посмертні спомини князя Максиміліяна Емануеля Віртемберзького, що згинув під Полтавою (1730),

посмертний щоденник шамбеляна Карла XII Адлєрфельда, вбитого під Полтавою (1748).

 

Дуже точні звістки находимо в історії Карла XII (1742) пастора Нордберга, королівського сповідника, що брав участь у всіх великих подіях під час походу на Україну. Цей основний твір великої історичної вартости Вольтер оцінив зовсім несправедливо, з дуже легкої руки кажучи, що це «твір дуже зле перетравлений і дуже зле написаний». Полишаючи на боці форму, твір Нордберга має основне значіння щодо фактів.

 

Вольтер з таким самим гнівом і однобічно скритикував немилосердно теж другий цікавий твір із дуже важними документами «Подорожі» Де ля Мотре (1723). Автор тих споминів, французький протестант і великий мандрівник, перебував у Бендерах і Константинополі саме під час останньої дії Мазепиного життя.

 

У московськи[ архівах находяться про цю добу неоціненні документи, з яких більшість видав в 1858 р. Бантиш-Каменський. Текст дуже важного меморіялу Орлика видрукувала у 1862 р. українська «Основа» у Петербурзі.

 

«Мазепа» нашого великого історика Костомарова складений на підставі нових документів, віднайдених у московських архівах уже після появи Бантиш-Каменського.

 

Про смерть Мазепи читали ми цікавий текст, найдений в архівах у Стокгольмі Н. Молчановським у 1903 р. Та сама тема є предметом книжки молдаво-волоських хронік майора М. Кагальніцеану (Яси, 1845).

 

Визначний шведський слявіст Альфред Єнзен видав у 1909 р. збірку першорядних документів зі стокгольмських архівів про зв'язки мазепинців зі Швецією. Сюди належить теж єдине у світі видавництво Каrolinka Krigares Dagbocker у Люнді в Швеції, яке від довгих літ видає рівномірно спомини, меморіали і матеріяли про каролінців, товаришів Карла XII, що були з ним на Україні.

 

Також Ернст Карльсон видав ріжні матеріяли про них у стокгольмській Нstoriska Hadlingar.

 

Шведські документи зібрав та інтелігентно використав шведський історик Фріксель у своїй «Історії життя Карла XII».

 

Михайло Грушевський не дійшов іще у своїй «Історії України» до доби Мазепи, але в окремій студії з 1909 р. торкнувся справи союзу Мазепи з Карлом XII.

 

Один із авторів цієї книжки І. Борщак робив розшуки у даному напрямку в архівах у Відні, Парижі та Льондоні. Він мав нагоду теж використати архіви французького міністерства закордонних справ і джерело першорядної ваги «Діярій» Орлика. Крім цього, використав він такі свої друковані праці: «Вольтер і Україна», «Північна війна і французька дипльоматія», «Мазепа і тодішна французька преса», «Гетьман Орлик і Франція», «Дедукція прав України» (у випусках Київської Академії Наук і Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові) і «Пилип Орлик» (В-во «Червона Калина»).