Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Іван Мазепа. Частина ІV. (Автори: Борщак Ілько, Мартель Рене)

опубліковано 9 груд. 2013 р., 10:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 груд. 2013 р., 11:46 ]

Коли голови Іскри і Кочубея впали під катівським топором, козацька старшина почала щораз більше наставати на Мазепу, запевняючи його у своїй вірності, щоби він якнайскорше покінчив з ворогами народу. Вони присягалися, що будуть боронити з ним аж до смерти чести, прав і вольностей України. Орлик і Войнаровський знали, що гетьман має зв'язки з Карлом XII. Мазепа, навчений історією Кочубея, приймав усі протести і заяви вірности, не рішаючись відкрити своєї маски.

 

Полковники з Миргорода, Прилук, Лубнів Апостол, Горленко і Зеленський прийшли одного дня до нього з генеральний обозним Ломиковським, хотячи зв'язати з ним свою долю святочною присягою: «Напишіть самі текст цієї присяги – відповів гетьман, – я зроблю все, що ви хочете». Ломиковський зредагував формулу, Мазепа подумав над нею, змінив кілька висловів і казав своїм довіреним присягнути на хрест. Після цього склав сам присягу. Змовники зобов'язалися, коли тільки обставини на це дозволять, з'єднатись з Карлом XII проти московського царя, щоби забезпечити Україні повну самостійність.

 

Від Мазепи до Карла XII їздили таємні амбасадори під найріжнороднішими одягами. Ці переговори закінчились таємною, підписаною між королем «шведів, готів і вандалів і гетьманом України». Між шведами сам премієр-міністр князь Піпер знав про це; між українцями, може, знав про це Орлик. Цей акт згинув без сумніву біля Полтави у пожежі шведських архівів і Петро шукав за ним надаремне. Історики мусіли би щодо цього пункту на завсіди битися у неперевірених гіпотезах, якби сім літ тому не було нам удалось відкрити в архівах замку Дентевіль біля Шомон рукопису Орлика під заголовком Dе' duction des drots de l’Ukraine (Найшов це Ілля Борщак. Оригінал і переклад видрукувані у «Старій Україні», Львів, 1925.).

 

Довіреник і продовжник праці Мазепи Орлик наводить у своїй Дедукції прав України 6 статей договору, підписаного між Карлом XII і Україною.

 

Ст. І. Його Королівська Величність зобов'язується боронити України і частини Краю козаків, приєднаного до неї. і післати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього домагатись. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

 

Ст. II. Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

 

Ст. III. Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

 

Ст. ІV. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після .його смерти, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з її правами і давними законами.

 

Ст. V. Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі принятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе ніколи засвоїти собі того титулу ані того гербу.

 

Ст. VI. Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величности на час цієї війни, як довго тріватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч.

 

Орлик, на жаль, обмежується тільки до таких виїмків, але вони вистарчають, щоби передати провідну думку умови. Дедукція Прав України каже дуже виразно: «Мазепа і Генеральна Рада користувалися таким робом в 1708 р. своєю владою, щоби запанувати над тим, що було їх власністю; а щоби тим краще забезпечити свої вольності, вони ввійшли в союз зі шведським королем і погодились, що не будуть вести переговорів сепаратно».

 

Гетьман у свому обережному недовіррі таїв довго цю умову перед головною козацькою старшиною.

 

Внедовзі цар прохав його, щоби він виступив проти шведів з усією своєю кіннотою; це перевернуло всі пляни Мазепи, який саме ждав на Карла XII. Впродовж трьох місяців він придумував найріжнородніші виправдання і хитрощі, щоби тільки зберегти своє військо. На щораз частіші і настирливіші домагання Петра він прикидається хорим, і то так по-мистецьки. що найхитріші дають себе ошукати; він не встає з ліжка, гадають, що він вмирає і доживає останніх хвилин, а тим часом він висилає до Могилева, головної кватири шведського короля, одного зі звичайних своїх послів з-поміж духовенства, щоби приспішити прихід Карла XII. Одночасно він приготовляє свою фортецю до оборони і збирає магазини з харчами; наприклад, у Чернигові він зосереджує 15 000 цетнарів збіжжя, а до Батурина звозить нові гармати.

 

Всі ці приготування ідуть у гарячковому поспіху і зовсім явно, бо цар увесь час пересвідчений, що вони спрямовані проти шведів. Надмірно обережний Мазепа наказує навіть священикам відправляти богослуження у всіх церквах за перемогу Петра. Цей останній спосіб минувся вже з метою, яку поставив собі український Макіявель. Нарід був спантеличений. Його порив до свободи ослаблений, зломаний; коли прийде хвилина діяльного виступу, нарід цей перед нежданою зміною фронту свого гетьмана лишиться пасивним, збитим зі шляху і пантелику. Народня душа проста. Не можна підходити до неї занадто мудро, коли хочемо мати вплив на неї і зворушити її до глибини.

 

16 вересня 1708 р. Карло XII, який непотрібно тратив стільки дорогого часу, дав наказ своїй передній стежі під проводом генерала Лягеркрони перейти кордони України; він мав заняти Стародуб і під мурами цього міста з'єднатися з гетьманською армією. Петро зі свого боку дав наказ німецькому генералові Інфлянтові заняти сильно цю фортецю, з огляду на її першорядне стратегічне значіння. Обі армії пішли вперед, але Лягеркрона, маючи поганого провідника, збився зі шляху, прогаяв час і російські війська з Інфлянтом його випередили.

 

Стародубський командант, що був у змові, з розпукою дивився на їх наїзд, але не міг нічого іншого вдіяти, як відчинити перед ними ворота.

 

Кілька днів пізніше шведська армія ввійшла на Україну. Вона була немов очарована. Після сумної рівнини, самотних озер і багнищ із трощею, непролазних литовських, білоруських і польських лісів ця багата земля з величезними скарбами, де кожне село могло прокормити цілий полк, видалось їй новим раєм.

 

25 вересня 1708 р. французький амбасадор при дворі Карла XII Безенваль писав так: «Становище шведського короля на Україні козаків залежатиме від його поведінки з ними. Коли вони заявляться за ним або коли він обмежиться до домагань фуражу для себе, він дістане його від них не тільки без труднощів, але і з приємністю. Україна така багата у харчі всякого рода, яких сама не може з'їсти ані вивезти на чужину для торгівлі, що її населення має завсіди на кілька літ відповідні засоби».

 

Коли Мазепа почув, що Карло XII переїхав кордони України, він іще вважав необхідним перед козацькою старшиною прикидатися і був буцімто дуже розгніваний: «Сам чорт пхає його сюди. Він розвіяв усі мої пляни і ще накінець стягне сюди російські війська. Ось як зруйнують і згублять нам нашу Україну».

 

Він хотів завсіди, щоби рішення виходили від самої козацької старшини, заляканої небезпекою. При кінці вересня шведи зайшли вперед уже так далеко, що гетьман зібрав надзвичайну раду, в якій засідав сам штаб змовників.

 

Він відкрив засідання дуже простою заявою: «Панове полковники, чи маю я злучитися, як мені наказує цар, з генералом Інфлянтом?»

 

На це відповіли йому в один голос: «Ні, ніколи! Вишли негайно послів до шведського короля, прохай у нього допомоги, нехай якомога швидше з'єднається з нами, щоби перешкодити московській армії в поході на Україну!»

 

Старий Ломиковський докинув: «Ясновельможний пане гетьмане! Без цього яка ж може бути надія для України і запорожського війська? Навіщо ти все це приготовив?»

 

Мазепа відповів грубо: «Навіщо вам знати про всі ці справи, заки прийшов відповідний час? Довіряйте моїй совісті і мому скромному розумові! З ними не пропадете. Дякувати Богові, я сам маю стільки розсудливости, що ви всі разом».

 

Він давав себе довго намовляти і благати, а накінець, немовби його переконали, поволі підійшов до кедрової скриньки у сховищі, чудового твору якогось давнього німецького мистця, і звідтам добув договір зі Швецією. Запанувала велика тиша, і Орлик поволі відчитав цей пропам'ятний текст авдиторії, здивуваній далекосяглою передбачливістю гетьмана. Козацька старшина закінчила засідання окликами в честь України і Мазепи. А він як таємний маг поринав у задумі.

 

Коли шведи ввійшли на Україну, поводились дружньо. Шанували мешканців і платили золотом за реквізиції. Зате російський генерал Інфлянт, вірний традиційній російській тактиці, залишав перед приходом Карла пустиню, проганяючи селян, віддаючи на поталу вогню села, млини і найменші селитьби. Мешканці з околиці Стародуба, перші жертви російського наїзду, втікли з жахом і поширили по всьому краю новину, що москалі хотять знищити Україну. Коли ж кілька міст відчинило свої ворота шведам, москалі ще більше розлютились, почали зневажати і бити козацьких старшин, яких підозрівали у зраді.

 

Для Мазепи не було вже вороття. Якщо він завагався би перед здійсненням свого пляну, його були би зложили з гетьманського уряду і були би доручили війну проти царя новому гетьманові.

 

В останній хвилині нещасливий випадок дав нагоду росіянам відкрити всю правду. Один польський шляхтич, який приїхав на Україну з відозвами Карла XII, попав в руки одного московського відділу. Коли його перетрусили, найшли при ньому лист Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, до Мазепи, де цей дипльомат прохав Мазепу випустити на волю його брата, полоненого на Україні. 12 жовтня генерал Інфлянт взяв на муки цього поляка. Післанець, не маючи сил видержати мук, признався, що йому доручили повідомити Мазепу про наступ шведів і попрохати його вийти їм назустріч з усією своєю армією. Росіяни не вірили цьому і переслали гетьманові копію зізнань цього післанця. Одночасно просилb його, щоби він все ж таки до них приєднався.

 

Мазепа уживав нових способів, щоби затягати справу: ватаги грабіжників, які він сам піддержував, появились скрізь, і він казав, що не може залишити Україну на поталу.

 

Цар, мало задоволений такою відповіддю, повторив свій наказ ще раз, дуже гостро. Гетьман передав його до відома змовників, які благали його, щоби не слухав: «Коли ти підеш з царем, казали вони, погубиш Україну і себе».

 

Міністри Петра почали дивуватися, але не мали ще сміливости довірити свому панові своїх підозрінь. Адже саме тоді приймав він у свому головному штабі у Смоленську висланця від Мазепи. Гетьман складав цареві побажання за його перемогу у Лєснім над Лєвенгавптом, який саме йшов з армією від Балтійського моря на допомогу Карлові XII. Він пересилав йому як дарунок 2000 дукатів і прохав його потвердити купно маєтків, придбаних для себе у Московщині. Як же ж можна було повірити у зраду людини, що купувала маєтки у державі свого завтрішнього ворога?

 

31 жовтня Петро, рішивши перебрати на Україні команду над своєю армією, прохав Мазепу, щоби допоміг йому своєю радою. На це він дістав таку відповідь: «Хоча я хорий і зломаний, все ж таки поїду, навіть якби смерть мала мене надибати в дорозі». Одночасно гетьман зібрав свою раду, поділився з нею своїми побоюваннями та підзорливими намірами царя, зверненими проти нього і народу, і давав себе піддержувати у свому спротиві. Находився він тоді у своїм домі у Борзні на Чернигівщині, недалеко Батурина.

 

Швидко після цього з'явився там висланий від царя Протасієв, що походив з давньої і високої шляхти. Він побачив що Мазепа лежить у ліжку, при смерти, уже запричащений київським митрополитом. Смерть нависла над ним, і московський висланець повідомив Головкина про невідхильну смерть гетьмана і про те, що треба буде приготовити вибір нового гетьмана.

 

Ледви він відійшов, Мазепа зістрибнув з ліжка і відкинувши покривало, бадьорий і всміхнений, віднайшов свою силу й ясну думку. Він повідомив негайно графа Піпера, що з утіхою зустріне прихід шведської армії, приготовив потрібні та довгі інструкції про те, як облегшити його передній стежі перехід Десни; на цьому документі не було ані підпису, ані печатки.

 

Одночасно він написав до Головкина: «Моя душа недалека воріт могили. Від десяти днів нічого не їм і не сплю. Моя єдина надія в Найсвятіших Тайнах, які приняв від митрополита».

 

В околиці Стародуба москалі і шведи взаємно приглядалися собі; московська кіннота під проводом Меншікова відійшла і висилала стежі на Україну між Стародубом і Черниговом. Її командант вибрав собі на головну кватиру мале містечко, де ждав на Мазепу; та на його місце прийшов туди Войнаровський; адже гетьман доживав останніх хвилин від приступу апеплєксії.

 

Меншіков бився у великих сумнівах. Він доконче потребував приявности Мазепи; козацький корпус, приділений до російської армії під проводом старшин, що належали до змови, не хотів переправлятись через Десну.

 

Карло XII обіцяв явитись 2 листопада разом зі своїм військом над берегом цієї ріки.

 

На другий день під вечір Мазепа і його прибічники побачили Войнаровського, що приїхав до них, падаючи від утоми; вони ледви його пізнали. Він, що звичайно був так дбайливо одягений і що носив на своїм козацькім жупані коронкові жаботи, до яких звик ще на дрезденському дворі, він, що між цими здоровенними козарлюгами робив вражіння панича і версайського чепуруна, явився виїмково у безладному і подертому одязі; по лиці спливали краплини поту, і волосся приклеїлося до висок.

 

Навіть не привітавши зібраної громади, Войнаровський сказав одним віддихом: «Завтра буде тут Меншіков; він здоганяє мене; та мої коні прудкіші. Втік потайки, полишаючи все, коли я почув, як один німецький старшина сказав до свого товариша: «Нехай Бог змилується над козаками, бо завтра вони будуть сковані ланцюгами».

 

Він не скінчив іще речення, як полковники одним рухом добули шаблюк і гетьмана, що сидів у фотелі, обступили, немовби близька небезпека йому загрожувала. Був це дивно фантастичний образ у сутінку: ті відкриті леза довкола сивої голови.

 

А сам гетьман, як каже один із сучасників, зірвався як вітер. Владним жестом казав вложити шаблі до піхов і кликнув: «На коні! До Батурина».

 

Його голос мав ясний і повний звук. Його стать, іще два дні тому зігнена, випрямилась, цей живий труп, що стогнав, із блудними втомленими очима, перемінився в кремезного, стрункого і зручного мущину з іскрами у погляді. З дикою насолодою молодого їздця він скочив на коня і помчав дорогою до Батурина...

 

Хто зможе описати цю дику нестримну їзду під зливним дощем осінньої ночі, довгим шляхом від Борзни до Батурина, здовж якого козацькі варти, напівперелякані, здивувані, що із померків виринає чудне марево, передавали звістку про подорож свого володаря одноманітним протяжним звуком: гетьман!

 

Було після півночі, як Мазепа і його почот прибули до Батурина; це була їх остання ніч у давній столиці.

 

Гетьман проводив усім, думав про все. Він мусів негайно позбутися царського резидента, кажучи точніше, полковника Анненкова, свого обсерватора. Мазепа доручає йому відвезти верхом лист до Меншікова, де прохає вибачення за втечу Войнаровського, за його «молодечий промах», як пише.

 

Військо підготовляється до походу; Орлик каже складати найважніші папери державної канцелярії і палить архіви. Осяяний замок виглядає вночі як смолоскип, і гетьман проходжується по довгих салях, де призбирано стільки скарбів. Останнім поглядом кидає на свою збірку збруї. З-поміж найславніших і найцінніших зразків вістря він вибирає шаблю, що колись була власністю кримського хана; вона зроблена з пречудової толєдської сталі, інкрустована золотом і діямантами, колись висіла при боці венецького дожі; згодом став її власником Соліман Величній і зробив з неї дарунок кримським ханам; накінець завдяки воєнним пригодам вона попала в руки Мазепи. Крім цього, вибирає він теж кинжал Дорошенка. Вірна його служба у скарбниці наповняє бочки золотими монетами: венецькими дукатами, еспанськими дубльонами, цісарськими талярами, турецькими секінами і французькими пістолями...

 

Гетьман як звичайно ходить довкола і думає. Зупинився перед своєю спальнею, простою, що настроювала його до роздумувань. Там думав він багато; там дозрівав терпеливо його плян визволення; там мріяв він про самостійність свого народу та своєї батьківщини... Довгим спогадом зупиняється при постаті Мотрі в сумній тіні, що сіріє десь уже в померках давнини...

 

Щораз пізніше. Ще одна саля – книгозбірня; тут залюбки він шукав захисту, відпочивав, забував про державні справи. Це кімната повна величі. Стоять у ній книжки у дорогоцінних палітурках з гетьманським гербом, вибагливі панегірики, що були гордістю київських видавництв, німецькі і латинські першодруки і рукописи з дорогоцінними вінєтами. Орлик, палкий бібліофіл, приходить сюди за ним.

- Ясновельможний гетьмане, москалі можуть дігнати нас тут... Тяжко було б мені залишити їм ті дорогоцінності, яких вони, варвари, ніколи не розуміли.

 

Мазепа всміхається:

- Возьми собі, що хочеш.

 

Орлик не каже на себе ждати: вибирає певною, досвідною рукою... На жаль, усі ці пам'ятники загинули під Полтавою.

 

Займається на світ, і військо готове. Гетьман приказує старшинам зібратись у великій галєрії, у найгарнішій і найбагатшій салі палати, де Мазепа приймав амбасадорів, давав офіціяльні авдієнції і бенкети. Вся вона виповняється поволі.

 

З'являються Чечель, Покотило, Денисенко, Максименко, чотири полковники з гвардії, чотири полковники сердюків, що боронитимуть Батурина: Фридрих Кенігсен, німецький шляхтич на гетьманській службі, великий знавець артилерії, Герцик, полтавський полковник Гамалія, генеральний осаул, голова особистої канцелярії та інші найстарші козацькі старшини, разом приблизно сотня людей.

 

Входить Мазепа, святочно вбраний:

-Панове полковники та все вельмишановне козацтво! Йду зустрічати Його Величність шведського короля, який допоможе нам визволити Україну з московського ярма.

 

Оклики захоплення перебивають йому. Гетьман звертається до Чечеля:

- Чечеле, тебе призначаю командантом замку. Не забувай, що доля України спочиває у твоїх руках. Коли москалі прийдуть сюди, не впусти їх!

- Вони сюди не ввійдуть.

- Видержи аж до хвилини, коли я приїду зі шведами.

- Я видержу.

- А коли не зможеш видержати, то дай себе похоронити під звалищами цього замку. Ти носиш славне ім'я, і твій предок уславився у війнах з Хмельницьким, я певний, що ти піддержиш славу його імени.

- Будь спокійний, гетьмане. Я зумію вмерти. /

- А ти, Кенігсене, що жив разом з нами, я певний, що твоє шляхетне серце доховає нам віри... Все залежить від твоїх гармат.

 

Кенігсен поклонився і відповів:

- Ти мій пан і володар, і таким лишишся аж до моєї смерти.

 

Так само Мазепа звертався по черзі до всіх старшин. Кожному зумів сказати інше слово. Нарешті ввійшов Ломиковський і заявив, що все готове для від'їзду. Тоді гетьман гукнув сильним голосом:

- До побачення, мої брати, ми зустрінемось тут або на тамтому світі.

 

Зібрані відповіли йому:

- До побачення, пане гетьмане!

 

У Батурині залишилось 5 000 людей.

 

Така сама кількість супроводила Мазепу. Решта війська йшла з російською армією або розсіяна була по Україні. Гетьман нашвидку оглянув свої відділи, а коли ввійшов до карити, запряженої у шість арабських коней, дав знак до походу. Бліде зимове сонце вставало. Коли Мазепа переходив останній ланцюговий міст, він чув іще сильний голос Чечеля, як давав свій перший приказ нового команданта:

- Зачиніть ворота і піднесіть міст!

 

Гармати Кенігсена почали ревіти. Вистріли повідомляли про стан облоги. Батурин ждав Меншікова.

 

Було це в неділю вранці 4 листопада 1708 р.

 

Українська армія йшла весь день уперед і переправилась через Десну, цей новий Рубікон української незалежности. Москалі і шведи находилися на правому березі. Мазепа і його дружина перші переплили ріку поромом. Багато козаків скакало у воду з кіньми, інші будували нависні мости. Ломиковський пильнував переправи і принаглював спізнених.

 

Коли ціла армія переправилась на правий беріг, надійшла вирішна хвилина. Більшість козаків не знала про наміри гетьмана і гадала, що наступає на Карла XII. Ломиковський казав своїм відділам зробити півколо, а Мазепа, зійшовши з коня, оточений генеральним штабом, між Орликом і Войнарівським, виступив на чоло війська. У руці він тримав булаву.

- Нарешті, слава Богу, – сказав він – ми на правому березі Десни. Та невже ж ви гадаєте, що я веду вас проти славного шведського війська? Ні, ніколи! Ми йдемо проти відвічного ворога нашого народу, проти московського царя, який присягнув собі, що відбере нам наші вольності і з наших вільний козаків зробить своїх невільників. Чи ви піддались би цьому?

 

Великий крик обурення відповів йому на це. Мазепа казав далі:

- Я не раз розмовляв із царем, і він виявив мені свій намір. Він хоче скасувати гетьманську владу, розпустити козацькі відділи і заступити їх своїм власним військом. Не раз пробував я завірнути його з цього небезпечного шляху, такого лиховісного для українського народу, та мої заходи були даремні. Вони тільки більш разгнівали царя, який накінець віддав мене під накази Меншікова.

 

Брати, наш час надійшов. Користаймо з нагоди! Виконаймо свою помсту на москалях! Мусимо помститись за їхнє довге насильство, за всі кривди та знущання. Мусимо забезпечитися на майбутнє проти зазіхань на нашу свободу і козацькі права. Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Ось чому я рішився перейти з вами на бік славного шведського короля Карла. Він зобов'язується шанувати наші права і вольності. Він присягає, що боронитиме нас усіма доступними йому засобами проти московських намагань, і хоче забезпечити Україні її незалежність.

 

Найсильніша європейська держава, Франція, також є за нами. Чи підете за мною?

 

Відповіддю були палкі запевнення у вірності. Мазепа промовляв далі:

- Брати! воля Божа не об'являється грішним людям. Та що там Бог і не приготовляв би для нас, ми не можемо довше стерпіти московського ярма. Що варт нарід, який не в силі супротивитись небезпеці, яка йде на нього? Чи не сходить він до ряду звірят без серця і чи не заслуговує він на погорду інших народів? Між царем і нами війна неминуча. А навіть, мої брати, якби ми і мали згинути, то краще згинути зі зброєю в руці, ніж доживати віку у муках.

 

Ця промова захопила козаків. Вони присягли, що боротисьмуть за свободу і незалежність України. Військо поставало в ряди і посувалось уперед. Поперед нього їхав гетьман зі своїм генеральним штабом.

 

Орлик і Ломиковський їхали якнайкоротшою дорогою назустріч шведським стежам.

 

Недалеко села Орлівки вони надибали два відділи шведських драгунів під проводом двох ветеранів Карлової епопеї Гієльма і Гіллєнстієрни. Велике було здивування цих полковників, коли побачили перед собою найвищих козацьких достойників. Вони не вірили власним очам і завагалися, чи не йде тут про якісь воєнні хитрощі. Одного італійця, який знав особисто гетьмана, вислали йому назустріч. Він потвердив новину. Українська армія з барабанами напереді справді йшла з'єднатися зі шведами. Тоді-то два шведські полки, що стояли по обох боках дороги, передали Мазепі королівський поклін.

 

Так почалась боротьба між Україною і Москвою.

 

Мазепа залишився в Орлівці від 5 до 8 листопада. Полковники повідомили негайно короля, якого головна кватира була в Горках на березі Десни. Три дні пішли на переговори. Генеральний осаул Максимович мав приготовити з усіма подробицями офіціяльну програму, як треба приняти гетьмана у шведському таборі, бо обі сторони прив'язували велику вагу до того свята, що мало мати символічне значіння. Карлові залежало на новому престіжі, Мазепа хотів святочно підкреслити, що зриває з царем, і підкріпити свій союз зі союзниками свого народу.

 

Було це 8 листопада 9-та година зранку, коли старий український гетьман зустрівся з молодим шведським королем.

 

Карло XII ждав на українську армію і її полководця. Його непорушна, майже кам'яна стать, випрямлена, з волоссям, відкиненим позаду, його бліде незворушне обличчя нічим не виявило глибокого зацікавлення тією надзвичайною нагодою.

 

Він мав на грудях великий шнур ордеру Святого Духа, який Густав Адольф дістав колись, хоча і протестант, від кардинала Рішеліє. На руках мав високо затягнені рукавиці і легко спирався на своїй довгій шпаді. Його окружали довкола славні «каролінці», що після одинацятилітніх боїв і перемог приїхали зі Стокгольму на Десну: гордий граф Піпер, канцлер і преміер-міністер, маршал Ренскіольд, кватирмайстер генерал Гіллєнкроок, найвищий суддя, Максиміліян Емануїл Віртемберзький, близький приятель і товариш зброї Карла XII, якого армія назвала «малим князем», генерал Лєвенгавпт, переможець із численних боїв і полководець піхоти, сповідник трабантів Нордберг, сміливий Аксель Спар і його невідступний приятель генерал-майор Карло Роос, завсіди перший у всіх боях, полковник Торстенсон, що командував найславнішим ніляндським полком, шамбелян Адлєрфельд і багато інших відомих нам своєю хоробрістю або іншими заслугами.

 

Довкола цього величнього генерального штабу зібрались найкращі полки шведської армії: упляндці, звані серцем Швеції, найсміливіші поміж сміливими з Остроготії, кремезні селяни з Далєкарлії і всі трабанти короля у своїх легендарних уніформах.

 

Козацькі стежі появилися перші. За ними Орлик, Ломиковський, Апостол і Войнаровський з бунчуком та булавою, прикрашеними самоцвітами, а накінець сам гетьман, оточений відділом своєї прибічної сторожі.

 

На кілька кроків від короля Мазепа зійшов на землю і добірною латинською мовою привітав його, дякуючи Богові, що прислав його на Україну скинути московське ярмо. Він говорив, Карло XII подивляв його зі здивуванням, що переходило поволі у симпатію. Якщо вірити описові, найденому нами в одному невиданому рукописі Вольтера, то Мазепа був середнього росту, «досить поганий на вид, менше-більше такий, як зображають у римській історії Великого Манлія».

 

Зате звертали на себе увагу його білі, ніжні, виплекані, виразисті руки, горда голова з білими кучерями, довгі, звисні вуси, а передовсім вражіння достойности та суворости, з'єднане з ніжними та вибагливими рухами.

 

Шведський король слухав із захопленням прегарної латинської мови Мазепи.

- Саrolus Dei gratia Suecorum, Gothorum, Vandaloreumgue rex, Маgnus princeps Finlandiae, Dux Scaniae, Еsthoniae, Livoniae, Саreliae, Вremae, Verdae, Stetini, Роmeraniae, Саssubiae et Vadaliae «Еgоloannes Маzерра, еlесtus ехеrcitus Zароrоvіеnsis duх... Sub іugo іmmani dоminationis Моscоvitae...

 

Коли він скінчив, старі каролінці, що від 11 літ жили разом з королем і знали, як він сильно любив етикету супроти чужинців, побачили, здивовані, як той, що так гордо розмовляв з цісарем, схилив низько свою голову перед гетьманом і прохав його сісти на фотелі.

 

Мазепа сів, а король стояв перед ним. Він дякував гетьманові і дав королівське слово, що не складе зброї, заки не забезпечить Україні незалежности; зрештою, він знав вартість і славу її вожда. Відтак почали вони більш товариську гутірку. Ерудиція Мазепи була невичерпана. Тут оповів він анекдоту про Карла X, там дав огляд політичних справ Туреччини, тут навів фразу з Тацита або Марціяла. Минали години. Карло XII, захоплений своїм розмовцем, забував про все. Після цього почалось велике свято, яке тяглося кілька днів у честь нової українсько-шведської дружби...

 

Що ж тим часом діялося у московському таборі?

 

Меншіков виправився 4 листопада, щоби зустрітись нарешті біля Борзни з невпійманим гетьманом. На півдороги він надибав царського резидента з Батурина Анненкова, який передав йому листа від Мазепи, повідомляючи, що гетьман вернувся до своєї столиці. Кілька годин пізніше київський губернатор князь Галіцин теж їхав назустріч Меншікову; дивні чутки кружляли про Мазепу.

 

Уночі з 4 на 5 листопада москалі переправились через Десну, йдучи скорим наступом на Батурин.

 

Меншіков, перетомлений швидким походом, мусів зупинитись у селі Обмачів. Він саме хотів відпочивати, коли перед ним явився один росіянин зі заявою: «Мазепа виїхав, щоби злучитись зі шведським королем. Мешканцям Батурина наказав він зачинити перед росіянами ворота і ждати, заки він не вернеться з Карлом XII».

 

Ця новина була така незвичайна, що ні Меншіков, ні Галіцин не хотіли їй няти віри. А все ж вони прискорили свій від'їзд і приїхали перед Батурин на другий день уполудне.

 

У малім селі під самою фортецею вони застали кількох російських старшин і прибічну сторожу Анненкова. Вони теж передавали, що Мазепа виїхав напередодні у невідомому напрямку із своїм військом і сердюками. Коли Меншіков поглянув уверх, побачив, що на мурах замку стояли гармати, спрямовані на рівнину. Анненков сам підійшов до окопів і пробував роз'яснити цю справу.

- Що це все значить? кричав він. Навіщо ви почали облогу і зачинилися так, немовби ворог ішов уже на вас? Відчиніть ворота, впустіть князя Меншікова і Галіцина з царським військом!

 

Тоді вони почули голос з-поза мурів:

-Ні! Гетьман дав нам наказ не впускати сюди москалів. Вони нищать український нарід, грабують і руйнують наші міста і села.

- Де ж гетьман? – спитав Меншіков.

- Він поїхав у напрямку Коропа, щоби зустрінутись із царем.

 

Хоча недовір'я Меншікова і Галіцина зростало, вони повернули в напрямку цього містечка та тут уже з достовірного джерела довідалися, що Мазепа зі своєю армією переправився через Десну. Тепер уже сумніву не було.

- Ось чому, – крикнув Меншіков, – Войнаровський покинув нас так несподівано у п'ятницю, навіть не попрощавшись, і гетьман, покидаючи Батурин, не хотів узяти зі собою ні одного росіянина!

 

Царський довіреник вислав негайно вістуна до Петра, повідомляючи про нові події; до свого опису додав він ради, яких наслідки мали силу впродовж двох століть. Меншіков радив цареві оголосити маніфест і змалювати в ньому все лихо, якого зазнав український нарід за панування Мазепи. Цим маневром можна було відвернути від гетьмана нетямущу масу і проти самостійницького національного руху поставити соціяльні домагання в імені простолюддя.

 

Москва, відома своїм невблаганним деспотизмом супроти своїх бідних мужиків, на Україні виступала оборонцем бідних, пригнічених гетьманом і його аристократією. Ця воєнна штучка вдалась. Вільні козаки покинули своїх провідників, а коли зміркували свою помилку, було вже запізно, бо стали рабами.

 

Петро відповідав Меншікову: «Ми дістали ваш лист з новиною про зраду гетьмана, якій вірити не хотіли, така вона була несподівана».

 

Спочатку цар був зовсім спантеличений. Князь Ромодановський, що був головою тайної розвідки при армії, дістав апоплектичної атаки, коли зрозумів усю гру гетьмана.

 

Становище було справді поважне. Союз Мазепи і Карла ХІІ припадав на найбільше критичний момент Петрового панування. Навіть якби він не нарушив істнування Московщини, то тим самим піддавав у сумнів найдорожчий плян царя перетворити російську державу в цісарство, що було неможливе, якби мала істнувати незалежна Україна. Брутальна і мстива вдача царя вибухла; він не міг вибачити гетьманові свого такого довгого довір'я для нього і того, що Мазепа не давав йому знищити української самоуправи. Його лють перейшла у страшну ненависть.

 

Коли цей перший гнів минув, Петро і його співробітники почали всякими засобами нищити пляни свого ворога. За радою Меншікова, цар кинувся на підлу демагогію, але, треба признати, геніяльну, коли діло йшло про те, щоби обезсилити загальний настрій на Україні, спрямувати національні почування в інший бік і відвернути народню масу від гетьмана. Мали вони на меті підорвати престіж Мазепи, оплюгавити його політику і його союз, одночасно вживаючи якнайбільшого терору супроти всіх його однодумців, щоби залякати інших.

 

У першій хвилині цар був такий зачудований, що хотів заступити дорогу Мазепі. У листі, про який ми тут згадували писав він до Меншікова: «Треба, безумовно, не дозволити козакам перейти Десну. Вишліть негайно драгунів».

 

Крім цього, цар видав наказ, щоби зібрати провідників козацтва і приневолити їх негайно вибрати нового гетьмана. Це був зручний спосіб, бо новий, вірний гетьман міг би підорвати авторитет Мазепи в очах шведів. Петро мав навіть на оці кандидата Апостола, миргородського полковника. Як завсіди, так і тепер, він зовсім не розбирався в цих справах і не знав, що його намірений кандидат пішов за гетьманом до шведського табору.

 

7 і 8 листопада появились два царські маніфести та інструкції до генералів проти бунтаря; ними почалась та довга брехлива царська кампанія, повна наклепів, що тягнулась аж до революції 1917 р.

 

Гетьмана називали там зрадником, ворогом царя, а його вчинок «незвичайним, нечуваним злочином, гидким і підлим», подібним до того, яким Юда зрадив Христа. «Мазепа, цей новий Юда, так писав цар до генерала Апраксина, довершив свого ганебного діла над самою домовиною». А щоби знеславити гетьмана перед народньою масою, обвинувачували його у новій зраді, тим разом зраді України, яку він продав Польщі.

 

В одному з маніфестів було написано: «Він порозумівався зі шведським королем і Лєщинським, щоби наново віддати Малоросію під Польщу і щоби передати Унії божі церкви і наші славні монастирі».

 

Ясно, що це був наклеп, бо Мазепа ніколи не переставав опікуватися православною церквою, але ця брехня була гідна справжнього дипльомата.

 

Той сам цар, який ждав тільки на нагоду, щоби положити край Україні, виступає в тому самому маніфесті, як її оборонець:

 

«Тому, що нашим обов'язком є піклуватися малоросійським краєм, ми простягаємо над ним свою батьківську руку. Ми подбаємо за спасення Малоросії з неволі і руїни і не дозволимо знеславляти її божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ у боротьбі проти ворогів».

 

Петро закликав усіх визначних козаків, щоби негайно зібралися в Глухові на Чернигівщині, на території, де стояли московські війська, і вибрали нового гетьмана, тому що «цей вибір може стати спасенням Малоросії».

 

Москалі завдали Мазепі останній, може, найстрашніший удар:

«Ось що ми відкрили. Давній гетьман, у своїх хитрощах не повідомляючи нас, наклав на нарід преважкі податки, які буцімто мали йти на військо, а в дійсності збагачували його самого. Віднині ми касуємо ці податки».

 

Цар не мав ні права накладати, ні відкликати податків у державі, яка до нього не належала, але цей демагогічний маневр мав вплив на народню уяву, що почала протиставляти свому провідникові постать Петра.

 

За маніфестами ішов терор: залізом, огнем, шибеницею і частоколом.

 

Перш усього треба було перешкодити приїздові Мазепи і Карла XII до Батурина і знищити твердиню гетьманської сили, що стала «огнищем зради». 10 листопада князь Галіцин підійшов до столиці і домагався, щоби йому відчинили ворота. Чечель дав категоричну відмову.

 

На другий день Меншіков прийшов із великою силою війська; один російський старшина, висланий як парляментар, і ствердив, що залога тримається непохитно.

 

Тоді москалі переправилися через Сейм, пробували взяти цитаделю, але гармати Кенігсена змели їм мости і примусили їх відступити у безладді.

 

На другий день прийшов новий парляментар, але мешканці твердині приняли його погано: «Ми вмремо всі тут, сказали вони, а не дамо ввійти до нашого міста царській армії».

 

Так само відкинули вони нові спроби порозуміння. Москалі ніколи не були би взяли Батурина перед приходом Карла XII і Мазепи, якщо не прийшла б була їм на поміч зрада. Один із головних старшин прилуцького полку Нос, якого ганебний спомин жив довго у пам'яті українського народу, вихопився з фортеці і перебрався до Меншікова. Уночі ввів він москалів на середину площі потайними дверима, про які знав тільки дуже малий гурт довірених.

 

Батурин упав. Козаки й мешканці в перехресному огні боронились у розпуці. Довго у першому ряді боролись полковники, вірні гетьманові, і якийсь священик з донькою. Згодом пожежа несамовитим полум'ям осягла місце різні і грабунку: заки москалі вбивали жінок, насилували їх і 15 000 голов, майже все населення, вирізали. Меншіков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть діти. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму, щоби налякати українське населення і щоб воно знало, що Батурин зруйнований.

 

Тільки двох людей пощадили, тому, що для них підготовляли ще страшніший кінець: Чечеля і Кенігсена. Чечель надаремно хотів вмерти у бою як сміливий лицар. Він згинув на колесі. Кенігсен, щасливіший, оминув цих мук і вмер від ран, тоді, коли його перевозили до Глухова, де вже трупа переломав кат.

 

Вся артилерія Мазепи: більш 40 гармат, його прапори, відзнаки і всі дорогоцінності попали в руки Меншікова, якому цар дякував: «Складаю вам побажання за успіх у цій знаменитій справі».

 

Страшні репресії проняли жахом Україну. Люди покидали міста і села у паніці, втікаючи на степи, а козаки присягали, «що будуть ходити аж по коліна в московській крові». Ця нова різня зворушила навіть Европу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю передавали вістки, не скривали свого остраху: «Страшна різня» – «Руїна України» – «Жінки й діти на вістрях шабель» – такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і пол вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів».

– «Ціла Україна купається в крові. Меншіков уживає засобів московського варварства».

 

Так писали «Французька Газета» (Gazette de France), «Історичні листки» (Lettres hіstoriques), «Історичний Меркурій» (Меrcure hіstorique) з Гаги і «Ключ кабінету» (Сlef du Саbіnеt;) з Вердену.

 

13 і 14 листопада 1708 р. лишаються історичними лиховісними датами для взаємин України з Московщиною. Невибачний злочин залишив на довгі роки крівавий спомин.

 

Шевченко, революціонер до глибини душі, якого суспільні ідеї були зовсім протилежні до ідей аристократа Мазепи, все ж таки ставився з великою пошаною до гетьмана, який хотів визволити Україну. Він ненавидів Петра всією своєю душею і не міг йому вибачити, що приклав руку до загибелі козаччини. У «Великому Льоху» трьох душ не впускають до раю за те, що вони мають за собою злочин проти батьківщини...

 

Одна із них каже:

«А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого і старого

В Сейму потопила.

Я між трупами валялась

У самих палатах Мазепиних...»

 

Цар мав рацію, що складав Меншікову побажання за успіх у «знаменитій» справі. У тиждень після злуки Мазепи з Карлом XII його столицю спалили, зрівняли з землею і вирізали усіх мешканців; нові, союзники не мали навіть часу прийти йому з допомогою.

 

Моральний ефект був величезний.

 

Частину України заняли московські війська. 15 листопада Петро, засівши в генеральному штабі в Глухові, прикликав туди козацьких полковників, що залишилися на службі російської армії або на землях під його контролею, і казав їм вибрати нового гетьмана. їх було мало, усього чотирьох. Принесли відзнаки найвищої козацької влади, які Меншіков знайшов під час грабіжі Батурина, і, щоби бодай про око пошанувати козацькі права, почали буцімто вибір.

 

Полковники хотіли ще рятувати народню честь і вказали на чернигівського полковника Полуботка, щирого патріота, який за свою вірність до батьківщини згинув у молодім віці у Петропавлівській в'язниці. Петро відкинув цей вибір: «Ні, не хочу Полуботка, з нього може вийти другий Мазепа». Царським кандидатом був стародубський полковник Скоропадський, знесилений старець, давній приятель Мазепи, якого Мазепа листом з 9 листопада закликав іти з ним разом, роз'яснюючи йому дружньо причини союзу з Карлом XII. Але тому, що сусіднє московське військо загрожувало йому безпосередньою небезпекою, Скоропадський, що не був героєм, лякаючись крівавої розплати, не рушився з місця.

 

17 листопада козаки й їх полковники, примушені російськими штиками, приняли рішення Петра; вони заявили не без деякої іронії: «Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величности».

 

Скоропадський спершу ухилявся від вибору; він шанував Мазепу, лякався йти проти нього, ще й не знаючи, який може бути вислід конфлікту. Та коли на нього слабого натиснули, він згодився; князь Долгорукий передав йому гетьманські відзнаки, привезені з Батурина. При присязі вірности, яку склали цареві, появилася нова фраза, справді ганебна. Скоропадський присягав, що «не буде мати ніякого зв'язку з Мазепою і буде повідомляти Петра про всі хвилювання народу і його симпатії для Мазепи».

 

Така була дійсна мета вибору.

 

Одночасно підготовили другу сумну параду: святочну символічну смертну кару на Мазепі. Цар обставив це видовище з якнайбільше театральним ефектом. На ринку у Глухові вибудували руштування, на якому стояла шибениця. Туди принесли манекін, що зображав Мазепу з почесною відзнакою – шнуром св. Андрія. Меншіков і Головкін ввійшли по сходах під шибеницю і роздерли дипльом, яким колись наділили гетьмана ордером. Якийсь писар прочитав повну злоби пародію смертного присуду, і Мазепин манекін повісили, здерши з нього відзнаки. Відтак ту куклу, яку кат тягнув серед пилу по вулицях міста, топтали ногами. Тоді-то і Чечель згинув на колесі від страшних мук, без оклику болю.

 

Але, на думку Петра, і цей засуд, і це видовище не врізались ще досить глибоко у душу українського народу. Йому прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі на Україні невідомий, анатему. Акт цієї церемонії відбувся 23 листопада у Глухові у Святотроїцькій церкві в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що ще залишилася під московською владою. Богослуження почалось своєрідною відправою, складною і несамовитою, якої почини найти можна у стародавній візантійській церкві ще з тієї доби, коли духовенство вело невблаганну боротьбу зі світською владою. Новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький кидав святочно анатему на Мазепу, викрикуючи голосно: «На зрадника і відступника Івана Мазепу анатема!» і всі священики, діякони і хор повторяли тричі: «Анатема! нехай буде проклятий!»

 

Цар видав спеціяльні доручення, щоби того самого дня таку саму відправу підготовили в Москві в Успенському соборі в присутності царевича Олексія і всього двору. Дивним жартом долі цю анатему доручили кинути українцеві, царському митрополитові Стефанові Яворському, колишньому наставникові Київської Академії, вчителеві Орлика і авторові панегірика в честь Мазепи. До офіціяльних слів, приписаних формулою, він додав іще таку палку апострофу: «А хто це такий той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, Юда, лицемірник і новий Каїн». І після цього додав з іще більшою ненавистю: «Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти. Ніжний у словах, але жорстокий у ділах».

 

Другий, давній панегірист Мазепи Теофан Прокопович змінив поквапно у своїй драмі «Володимир» все те, що мало відношення до гетьмана.

 

До речі, треба признати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежносте, коли тільки побачило, що вона небезпечно захитана. Київський митрополит і переяславський чернигівський єпископ брали участь у глухівському богослуженні. Всі вони скоро забули за добродійність Мазепи, за його постійні щедрі дари на церкву і його становище вірного оборонця православної віри.

 

Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам. Навіть таким, що були суперечні з церковним уставом, коли треба було знеславити особу Мазепи й відвернути від нього народне довір'я. А проте організатори цього діла не добились успіхів, яких сподівались на майбутнє. Навпаки: ця зрада позначила прірву між високим духовенством і українським національним рухом.

 

За часів Хмельницького православне духовенство піддержувало всіма силами український національний рух у боротьбі проти Польщі; коли прийшло до українсько-московського союзу, воно залишилося вірним сторожем українських вольностей. Важко історично роз'яснити його нежданий зворот і несподівану покірливість; чи відступило воно під впливом жаху, чи, може, повірило у наклепи, буцімто Мазепа став союзником Станіслава Лєщинського, отже католицької Польщі? Можливе, що всі ці мотиви мали одночасно вплив на таку наглу зміну.

 

Коли царський уряд мав уже за собою вище духовенство, треба йому було ще з'єднати козацьких старшин. Петро видав у Глухові 20 листопада маніфест, в якому заявив нахабно: «Нема на світі другого народу з такими вольностями і привілеями, як український». Цар карав страшними карами всіх, яких підозрівали, що піддержують зв'язки з гетьманом. З другого ж боку, обіцював повну амнестію і всі втрачені права і маєтки тим, які Мазепу покинуть. У протилежному випадку приходила негайна конфіската майна. На землях, які окупували москалі, арештували без вагання родини мазепинців як заручників, а потім їх засилали.

 

Спочатку не було багато зради і тому цар придумав новий спосіб, щоби посіяти зерно ворожнечі. Він проголосив, що всі маєтки мазепинців, а головно самого Мазепи, не належать уже до них, і обіцяв, що роздасть їх українцям, які докажуть свою вірність супроти Москви. Козацька старшина виявилась так само слабою, як і вище духовенство; аристократія, яку Мазепа створив з таким трудом проти волі простолюддя! Зрадила його і просто кинулась на запропоновані їй маєтки.

 

Гетьман заховав своє багатство по всьому краю. Він не міг його забрати зі собою і казав закопати. Цар обіцяв донощикам половину тих сум, які вони відкриють, і найшли чимало. Князь Галіцин дістав зі скарбу Мазепи 25 000 рублів, як це називалось, «за працю при облозі Батурина», Меншіков 6 000 дукатів, один литовський багатир, прихильник царя, 5 000 і багато інших теж поважні суми.

 

Тоді-то почались скрізь організовані лови на мазепинців. Страшна «канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук», розташувалась у Лебедині біля Харкова. Довго з покоління у покоління передавали собі українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині. Там повстав окремий цвинтар, який нарід охрестив «цвинтарем гетьманців». Люди ніколи не знали і вже не знатимуть точного числа похоронених там жертв. Тільки архіви і хроніки тієї доби зберегли ще подробиці варварських мук, які вигадувала садистична уява Петра. На те, щоби тероризувати Україну, він мусів ужити крівавих варварських засобів, які Москва дістала в спадщині від Азії.

 

В усіх цих справах цар давав точні інструкції. Він наказував «не тратити часу на зайві формальності» і в порозумінні з Меншіковим, якого призначив виконавцем усіх своїх найвищих і найнижчих діл, увів чотирораменне колесо, яке, зломавши тіло, може шматувати його на чотири частини, і паль, повний вигадливих мук.

 

Шибениця і топір, «ці забавки» були призначені на «маловажні випадки, гідні вибачливости». Ця нова система мук, придумана Москвою, находила свій вислів у таких мудрощах: «Кнут не янгол, він не позбавляє душі, а примушує казати правду».

 

Москалі придумали поодинокі ступені знущань, як батіг, кнут, розпалене залізо і постепенні кари, якими завдавали терпіння, щоби тіло нещасливих жертв могло битись у судорогах. Невинний переходив довге коло у цьому пеклі, а коли почував, що воля його не має вже більше сил до оборони, приходила остання кара, що кінчила його муки.

 

До нас дійшла тільки одна цифра. 900 людей впало жертвою тому, що не могли видержати до кінця тортури. 50 літ пізніше автор «Історії Руссов», змалювавши марево Лебедина, каже: «А тепер, як би за словами Спасителя з Євангелії, за кожну краплину крови, пролиту на цій землі, мусіли надолужити ті, що її пролили, то яка покута ждала би катів українського народу? Вони проливали його кров рікою і навіщо? З одної тільки причини: тому, що він хотів бути свобідний і зазнати кращої долі на власній землі. А чи не були це ідеали спільні всьому людству?»

 

У трагічній історії України лебединська різня та її жорстокості – це один із найжахливіших її епізодів. Тут іще раз автократія московських завойовників хотіла насильством знищити із коренем ідею про право народньої свободи, право, щойно ледви з'ясоване кількома вибраними умами як принцип розвитку новітніх національностей. Але кров мучеників не пропадала ніколи даремне і тут вона стала плодючим зерном під жниво української свободи...

 

*      *      *

16 листопада шведсько-українська армія переправилась через Десну та розташувалась на лівім березі. Українці, що прегарно знали річище своєї ріки, стали у великій пригоді шведам, які могли легше поступати вперед. Російські війська надаремне пробували їм перешкодити: їх розігнала шведська артилерія. Уже настала ніч, коли Мазепа і Карло XII перейшли через Десну. Налягла холодна темрява, і віяв гострий вітер, так що Карло XII, одягнений, як звичайно, легко у плащі, тремтів на всьому тілі. Гетьман, що мав уже на собі кожух, порадив королеві взяти футро, коли хоче шанувати своє здоровля, і на другий день переслав йому кілька срібних лисів. Король сказав собі підбити ними свій одяг, але кілька днів пізніше, почувши, як серед війська докоряють йому, що тепло одягається, відпоров футро і вернувся до плаща. Ота мала риса характеристична для цього володаря.

 

Москалі відступали перед союзними військами, які вітало захоплене українське населення. 23 листопада союзники переправились через Сейм і переходили перед Батурином або точніше кажучи –перед тим, що було Батурином. Страшний вид ждав тут на Мазепу.

 

З його пишної палати, пам'ятки його слави і сили, де він гадав приймати бенкетом свого союзника Карла XII, залишилося тільки чорне згарище: кілька стовпів чорного диму йшло вгору. Воздух був затроєний тисячами розкладених трупів, на які хмарами злітали шуліки. Мазепа довго, з терпінням глядів мовчки на цю руїну і накінець сказав до Орлика: «Наш почин нещасливий. Бачу, що Всевишній не поблагословив нашого наміру. Та Бог мені свідком, що я не міг зробити інакше. Як довше було зносити вічну кривду супроти мого народу, як можна було спокійно довше дивитися на насильство наших прав і вольностей? Як можна було дозволити, щоби на моїх очах підготовляли згубу і руїну України? Колись, правда, ми стали союзниками московських царів, але ми прийшли до них добровільно, слухаючи тільки голосу спільної віри. А втім, москалі зловжили нашим довір'ям і нині ми як вільний народ зриваємо з ними той союз. На жаль, боюся, щоби не надто важко було здійснити нам наші наміри. Може, Україна, залякана долею Батурина, не зважиться нас піддержати».

 

Та ця хвилина слабощів – неминуча лепта, яку людина сплачує своїй долі, не трівала довго. Справа не була ще програна. Мазепа мав іще палату в околицях Бахмача. Там він скликав велику раду. Його вірні зв'язались з ним новими присягами і супроти нового царського терору поклялись, що не складуть зброї, заки не виборять своїй батьківщині повної незалежности. Мазепа від себе склав таку святочну заяву «Не для своєї особистої користи, але для добра нашої батьківщини України і для всього запорожського війська я приняв допомогу шведського короля».

 

Полковники, сотники, козацька шляхта і старі вояки присягали з таким самим палом на вірність рідній країні і свому провідникові. Мазепа звернувся до народу з проклямаціями, в яких роз'яснював широкій масі мотиви, чому пішов на союз зі шведами. Москалі шукали завзято за такими покликами. Горе тому, хто розкидав такі поклики! Ті папери знищили так основно, що нині нема надії найти якийсь зразок оригінального тексту. Ця духова боротьба, що нагадувала справжню пресову кампанію, мала свої наслідки, і Петро мусів відповідати на неї своїми проклямаціями, що, на щастя, дають нам змогу відтворити загально головні ідеї, з якими Мазепа звертався до народу.

 

Гетьман писав про те, що Москва завсіди заздрила українцям і ненавиділа їх рідний край, який віддавна хотіла знищити при кожній нагоді. Ось і недавно нищила вона села і міста, проганяла українських провідників, старшин і полковників, переміняла на драгунів вільних козаків, засилала у Московщину за Волгу українських селян, присилаючи на їхні землі москалів...

 

Полковники за прикладом гетьмана, в першу чергу Апостол, розсилали по провінції проклямації. Сміливі вістуни перехитрювали російські стежі і розкидали метелики на землях, занятих московським військом.

 

29 листопада Карло XII і Мазепа заняли важне місто Ромни. На другий день гетьман з козаками взяли Гадяч, фортецю великої стратегічної ваги. Через міста Ромни, Гадяч, Прилуки та Лохвицю ішов перериваний фронт шведської армії. Москалі розташувались на окраїнах давньої Полтавщини і Харківщини, але два московські гарнізони загрожували ще більше углиб комунікаційній лінії шведів від Миргорода до Ніжина.

 

Карло XII залишився досить довго у Ромнах. Він проголосив там маніфест до українського народу, дбайливо приготований його державним секретарем Гермеліном і Орликом. Ось два виїмки з нього:

 

«З Божою допомогою хочемо боронити український нарід і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності...»

 

«Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з польським королем, щоби йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська вигадка».

 

Карло XII пригадував при цьому людяну, лицарську і чемну поведінку шведів, яка була у них звичаєм, звертаючи увагу українського народу на варварські методи Москви. Короткими штрихами він змальовував усі кривди царів, заподіяні Україні, звертаючись до неї з гарячим покликом об'єднатись однодушно довкола ясновельможного гетьмана Мазепи, що підніс прапор свободи.

 

Петро відповів на це проклямацією, до якої долучив фальшивий документ на доказ, що гетьман продав свою країну Польщі. Між Карлом XII, що користав із рад Мазепи, і Петром почалася справжня гра маніфестів, в якій ставкою була Україна. Та вона у нічому не змінила рішень, принятих на полі бою. Землі, заняті москалями, не могли висловити свого голосу ні волі, а все ж найкращі їх сини потайки приступали до визвольницької армії.

 

Прийшла зима; ця зима 1708-1709 р. належала до найсуворіших із коли-небудь відомих в Европі. Ріки скрізь позамерзали, навіть у Франції та в Італії. На українських степах, вкритих грубезним шаром снігу, була виїмкова, просто нелюдська студінь; серед неосяжної білини пощезали дороги і перервались зв'язки між шляхами. Більш як 4 000 шведів згинуло від морозів; Гадяч, перемінений у величезний шпиталь, став могилою Карлової армії.

 

На початку 1709 р. Карло XII переніс свою головну команду до Зінкова і побив москалів в околиці Веприка, біля Гадяча. У цьому бою визначився Войнаровський.

 

Шведський король і гетьман, заохочені тим успіхом, рішили почати остаточні воєнні операції, щоби прогнати москалів з України.

 

Кампанія почалась у нинішній Харківщині; москалі, побиті у кількох сутичках, відступили без великого спротиву. Мазепа не покидав Карла XII. Він стежив із цікавістю за психольогією того дивного володаря. Зі своїм старим досвідом дивувався, коли приглядався його нежданим і завсіди виїмковим починам. Шведські історики не забули залишити нам деякі характеристичні подробиці.

 

Одного дня під мурами містечка Валки Карло XII і Мазепа вели улюблену розмову на стратегічні теми. Гетьман, як завсіди, чемний і великий майстер від компліментів, сказав до короля: «Війна, Ваша Величносте, проходить зі щастям для Вас. Звідси до Азії не далі як вісім миль». Карло XII слабо боронився, кажучи, що звичайні географи мірять віддаль зовсім інакше. Мазепа, знаючи справжній культ шведського короля для пам'яти Олександра Великого, оповів йому, що недавно тут, у цьому краю, відкрили пам'ятник, збудований на честь Олександра Македонського.

 

Цих кілька слів легкої розмови і ніжна лестка, що розбудила себелюбство молодечого короля, зробили більше вражіння, ніж Мазепа міг сподіватися.

 

Того самого вечора король казав покликати до своєї головної кватири генерала Гіллєнкроока, щоби повторити йому слова Мазепи, що вони вже недалеко від Азії.

- Ви жартуєте, Ваша Величносте, – відповів переляканий генерал, – до Азії треба йти іншим шляхом.

- Я ніколи не жартую, – відповів король, – підіть до Мазепи і дістанете якнайточніші інформації. Попрохайте, нехай вкаже, куди веде дорога до Азії.

 

Гіллєнкроок пішов до гетьмана, який дуже зажурився, почувши, що Карло XII робить такі висновки з його невинної лестки. Він же хотів бути тільки чемний.

- Ех, пане гетьмане, – сказав генерал-кватирмайстер, – з нашим королем небезпечно жартувати про такі справи. Він любить понад усе на світі славу і для неї пішов би не знати куди.

 

Шведські генерали почали трохи журитися, що Мазепа має чимраз більший вплив на їх короля. Зручний гетьман приєднав собі своїм чаром нового почитувача.

 

Погані дороги зі страшними вибоями перешкоджали шведській армії у поході на Московщину. Головній шведській команді вдалося переконати Карла XII, щоби обмежився у своїм наступі до України, де зрештою дороги і так не були кращі; від дощів, болота і снігів, що танули, шведська армія зазнала великих втрат, але Карло XII завзявся іти у напрямку московського кордону; цей похід із стратегічного погляду був зайвий, а навіть небезпечний, бо ворожа армія не була знищена. Шведські війська танули і виснажувалися без реальної користи.

 

За той час Петро не сидів бездільно. Він заняв важне місто Прилуки. Шереметєв пробував захопити Лохвицю, де була найбільша частина скарбів Мазепи і його приятелів. Хоча ця спроба не вдалася, виявилось, що шведи вже менше боєздатні і навіть трохи подались узад.

 

Коли у березні 1708 р. леди скреснули, діяльність з обох боків припинилася. Шведи вибрали на головну кватиру Будищі на правому березі Ворскли, а цар, вернувшись до Росії, полишив команду Меншікову.

 

Оба противники намагались приєднати для себе запорожців. Петро вислав на Січ послів з дарунками і красномовного архимандрита. Та кілька днів пізніше приїхали туди і висланці Мазепи: Орлик, генеральний суддя Чуйкевич, київський полковник Мокієвський, свояк гетьмана, і Мирович, один із найславніших мазепинців, бунчуковий товариш.

 

23 березня зібралась Січова Рада. Вона вислухала спочатку московських послів, потім казала прочитати лист від Мазепи. З питомою собі зручністю він пригадав усі кривди царів супроти України; при допомозі шведів, казав він, Україна зможе скинути московське ярмо і вибороти собі свободу. Після цього прочитали лист від кримського хана, який радив запорожцям станути на боці Мазепи.

 

Кошовий отаман Кость Гордієнко, відомий патріот і енергійна людина, якого ім'я згодом стануло поруч Мазепиного, сказав у користь гетьмана прегарну промову, що перехилила терези. Запорожці голосували однодушно за старокозацьким звичаєм союз із Мазепою.

 

Ця подія мала велике значіння в історії України.

 

Запорожська Січ була найбільше демократичним середовищем на Україні і завсіди була готова боронити проти гетьманів і нових панів бідноту і піддержувати найрішучіше соціяльні домагання. Саме та Січ заявилась за Мазепою п'ять місяців після руїни Батурина, коли вигляди на успіх були вже дуже слабі. Цим актом український нарід немовби зняв рішення гетьмана на висоту національного повстання. Запорожці ніколи не погоджувалися з соціяльними поглядами Мазепи і його оточення. Та тут вони пожертвували своїми особистими нахилами для вищих інтересів українського народу, якому загрожувала Москва.

 

І тепер, як за часів Хмельниччини, суспільні ріжниці, ворожнечі і чвари, що настроювали запорожців проти української аристократії, відійшли на другий плян перед національною ідеєю, загроженою чужинцями.

 

Мазепа не був уже провідником українських панів у боротьбі дроти російського царя, але став вибраним представником українського народу. Москва не помилялась щодо цього: вона хотіла вжити проти запорожців найгостріших репресій: адже саме там серед них більше як 25 літ мазепинські ідеї находили собі захист і прокидалися...

 

До Карла XII вислали лист Костя Гордієнка. Кошовий отаман заявляв в «імені запорожської братії», що він сам і його товариство приймає опіку шведського короля. Вони жадні були йти на ці жертви, щоби вибороти собі свободу і «молились до Бога за успіх для шведів».

 

30 березня Карло XII приняв у Будищах запорожських послів. Посли не вийшли ще із королівського табору, як Гордієнко почав наступ на москалів. Запорожці знищили залогу в Кобеляках й усі відділи, розташовані у цій прикордонній смузі, що мали піддержувати серед населення прихильний настрій для царя. В кількох днях загальне становище змінилося в користь союзників і Україну опорожнили аж до Дніпра.

 

6 квітня Гордієнко приїхав до Будищ зі своїм генеральним штабом. Мазепа вислав йому назустріч двох полковників і 2 000 козаків. Вони мали провести запорожців до Диканьки, давнього Кочубеєвого маєтку, де ще недавно Мазепа зустрічався із Мотрею.

 

Гетьман прийняв Гордієнка у великій салі настоячки у святочному одязі за столом, на якому лежали гетьманські відзнаки. Отаман поклонився йому, похиливши перед ним бунчук на знак пошани, і сказав:

- Ми, запорожці, дякуємо тобі, ясновельможний пане, що ти взяв собі до серця, як слід було найвищому провідникові України, долю нашої батьківщини і рішив визволити її та скинути московське ярмо. Ми певні, що це єдина твоя мета, що не шукаєш особистих користей, звертаючись за допомогою до шведського короля. Тому ми хочемо вірно помогти йому і, станувши на твому боці, жертвувати, коли буде треба, своєю кров'ю і життям. Як довго треба буде йти до тієї високої довгожданої мети, ми будемо слухати тебе у всьому. Ми просимо тебе нести надалі тягар, який ти взяв на себе, а ми допоможемо тобі в цьому по змозі своїх сил. Ми готові присягнути перед Богом на вірність тобі, ясновельможний пане, але хочемо, щоби й ти, гетьмане, склав присягу, що будеш іти в згоді з нами, дбати за добро батьківщини.

 

Мазепа відповів йому:

- Дякую Вам, запорожське товариство, за довір'я до мене. Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві. Бог мені свідком, що, порозуміваючись зі шведським королем, я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес. Вела мене до цього тільки любов до нашого народу. Не маю жінки ні дітей. Я міг би осісти у Польщі або деінде і так доживати спокійно решти моїх днів. Та після того, як я стільки літ проводив долею України і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил, моя честь і моя любов для нашого народу не дозволяє мені сидіти з заложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя. Я знаю добре, що цар має намір заслати нас на іншу землю, а з вас, запорожців, зробити своїх драгунів і знищити ваш осідок. Я звернувся до шведського короля і маю надію, що Бог допоможе нам скинути це соромне ярмо. Отже, працюймо одностайно, брати запорожці!

 

Мазепа прийняв своїх гостей бенкетом, де не бракувало нічого, бо запорожці вміли їсти й пити. На другий день Гордієнко зі своєю дружиною станув перед Карлом XII, який приняв їх якнайщиріше; король, що був увесь захоплений воєнним ділом, мусів цікавитись запорожцями, яких лякалися навіть турки й татари. Гордієнко привіз зі собою більш як 100 московських полонених, зібраних по дорозі; королеві дякував за те, що прийшов помагати Україні, і вихвалював шведських вояків. Державний секретар Гермелін відповів йому по-латині, а Сольтан, особистий приятель Карла XII, слав'янознавець, негайно переклав цю промову.

 

Шведський король приймав кілька днів запорожців; не забув і Січі, куди післав гроші з окремим привітом, щоби його відчитали на Раді. Мазепа зі свого боку був не менше щедрим і дарував запорожцям 50 000 золотих дукатів. Таким робом і провідники запорожських козаків скористали дещо зі щедрої гетьманської руки.

 

Гетьман підписав зі запорожцями формальну умову. Мазепа склав у своїй резиденції бажану присягу, козаки у церкві в Будищах. Карло XII піддержав умову своїм зобов'язанням. Він обіцював, що не підпише з царем миру, заки Україна і запорожці не будуть вільні на завсіди від московського панування, заки не повернуть їм давніх історичних прав і привілеїв. Крім цього, король обіцяв дбати, щоби його військо нічим не нарушувало життя мешканців цього краю.

 

Запорожські посли, до яких приєднались шведські старшини, вернулися на Січ. Вони проходили попід мури Полтави, що наче острівець серед моря трималась із московською залогою серед збунтованої країни. Коли москалі побачили з-поза окопів запорожців, почали стріляти. На приказ Гордієнка сотня козаків, найкращих стрільців, наблизилась до мурів і відповіла стрілами, від яких на місці попадали деякі московські старшини.

 

Мазепа, користаючи з подорожі запорожських послів, вислав до султана свого представника, щоби намовити його якомога до війни проти царя.

 

Новий союз гетьмана з запорожцями мав велике значіння стратегічно-політичне. Моральні огляди теж грали чималу ролю. Цар не міг уже у своїх демагогічно-брехливих маніфестах казати, що Мазепа потайний католик та продався полякам. Запоріжжа, «захист і корінь українського простолюддя» (аsilium et radix plebis ucrainionsis), було завзятим заборолом православної церкви, козацьких вольностей і бідного селянства проти панів. Постанова козаків, які мали серед народу любов і пошану, їх вільний вибір на користь Мазепи вказували ясно, де треба шукати оборони народної справи.

 

Наслідки цієї події появились швидко. До гетьманського табору напливали добровольці, і за кілька днів можна було з них скласти новий полтавський полк. Селяни почали дбати за харчі для шведського війська, й ватаги партизанів творилися проти москалів, які, почуваючи довкола себе народню ворожнечу, почали поводитися як справжні вороги, що шукали скрізь серед українців прихильників Мазепи. Один чужинний генерал на московській службі Рен головно вславився цією варварською поведінкою аж до дня, коли Карло XII з запорожцями у наступі розбили його сили.

 

Союзники мусіли піддержувати лінію безпосередньої комунікації з запорожцями на Дніпрових островах, а через них із турками та татарами. Та щоби зовсім забезпечити собі цей головний шлях, треба було здобути полтавську фортецю, де все ще сиділа московська залога. Тому Карло XII і Мазепа рішили зробити на неї наступ.

 

Запорожці почали копати окопи довкола Полтави. Вони були майстрами, як вести облогу. У половині травня Карло XII переніс свій головний табор в околиці тієї фортеці, яку шведська артилерія почала негайно обстрілювати. Нарешті вся українсько-шведська армія розташувалась довкола цих мурів.

 

Меншіков рішив покористуватися цією ситуацією, щоби одним сильним ударом знищити Січ. Він теж мав на меті моральні огляди: перелякати українську масу розгромом осередка того національного війська, що мало величезний престіж. Заохочений батуринським успіхом, він хотів доказати союзникам Мазепи, що гетьман приносить нещастя тим, що з ним єднаються.

 

Момент з погляду військового був сприятливий. На Січі не було війська, бо більшість козаків пішла з Мазепою тоді, як Карло XII вів облогу Полтави. Щоби перебратись на Січ, яку досі вважали недосяжною і непереможною, москалі створили дві виправи: одна поїхала човнами Дніпром, друга правим берегом ріки. Перша заняла легко і несподівано козацьку фортецю на Кудаку, острові, де перехрещується Дніпро з Самарою. Полковник Яковлев, комендант корпусу, складеного здебільша з піхотинців, не гаяв часу і переїхав пороги, тоді як піхота йшла вперед берегом за човнами.

 

18 травня Яковлев доїхав до Камінного Затону. Він вислав до запорожців парляментаря з листом від Меншікова, владно домагаючись піддатись. Козаки, дізнавшись, з чим приходить посол, кинули його у воду. Вони не хотіли мати з царем нічого спільного.

 

Січовий острів можна було вважати недоступним: такою порою Дніпро, зміцнений весняними водами і розтанулими снігами, мав повні береги. Перша спроба москалів, щоби при помочі легких човнів висісти на беріг, не вдалась, і більш тисячи із них потонуло у ріці. Полонені, яких запорожці піймали, згинули з їхньої руки. Чи ж ці небезпечні вороги не йшли проти козаків, щоби відобрати їм трьохсотлітню свободу?

 

Та так само, як у Батурині, і тут зрада перемогла опір. Давній козацький полковник Галаган, що провів свою молодість на Січі, запропонував Яковлеву свої послуги. Спершу він пішов за Мазепою, але, покинувши його, хотів доказати цареві свою нову вірність якимсь славетним учинком. Він знав добре околицю, найменші шляхи, що вели на Січ, а також ненарушні звички запорожців.

 

Так само, як Нос, що віддав Меншікову столицю гетьмана, Галаган увів москалів до середини Січі. Не було там більше як 300 козаків. Коли їх оточили, вони боролись сміливо, але Галаган обіцяв дарувати життя всім, що складуть зброю. Обіцянку свою скріпив ще й святочною присягою.

 

Запорожці, на своє лихо, повірили йому. Вони піддались, і різня почалась. Вони згинули від частоколу, сокири, мотуза, колеса, розшматовані кіньми. Вороги знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, державний скарб і прапори. Галаган як справжній ренегат, що хотів забезпечитись у своїй зраді і не лишити живим нікого із своїх давніх добродіїв, метався як навіжений. Він цькував запорожців на всіх шляхах і віднаходив їх у степових сховищах, які вони йому колись виявили, і висилав до Москви спійманих, щоби їх передати досвідним рукам царських посіпак. Так прізвище Галагана, як і Носа, лишилось серед українського народу ганебним спомином.

 

Петро зрадів, почувши новину про зруйнування Січи, і писав до Меншікова: «Ми приняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляв генерала Апраксіна, «що полковник Яковлев заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання».

 

12 червня московська армія під проводом царя теж опинилася під мурами Полтави. Вона мала 70 000 доброго війська, загартованого у боях. Зате шведи слабли з дня на день. Їх ранені терпіли страшенне, бо літом була посуха.

 

28 червня на самі уродини Карла XII російська куля ранила його в ногу під час одної його розвідки з передньою стежею. Мусіли його оперувати, і лікарі довго боялись, чи не буде гангрена. Король, що мав сильну волю, лежав п'ять днів між життям і смертю. Хоробрість не покинула його, але в пропасниці він бачив марева битв і фрагменти скандинавських саг, що оспівували геройства його предків. У гарячці він мріяв про те, щоби їм дорівняти рішучою перемогою над царем, бо він не сумнівався в успіх своєї зброї.