Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Іван Мазепа. Частина ІІІ. (Автори: Борщак Ілько, Мартель Рене)

опубліковано 6 груд. 2013 р., 15:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 груд. 2013 р., 09:48 ]

Мотря Кочубеївна

 

Василь Кочубей, найвищий суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками, бо сестрінок гетьмана Обидовський оженився з одною донькою Кочубея. Старий Кочубей був багатир, яких мало: у всій Україні знали про його багацтва, безмежні поля, табуни шпарких коней, палати зі золотом, кожухами, дорогоцінностями. Та найкращим його самоцвітом була донька Мотря. Мазепа був її хресним батьком. Пушкін у «Полтаві» так звеличав її красу:

 

Та й правди нічого ховать,

Ніде нема Марусі рівні:

Вона мов квітка та дубрівна,

Що тільки стала розцвітать;

Немов тополя на могилі,

Гінкий та гнучкий стан прямий;

Як шум біліє вся вона,

Кругом дівоцького чола,

Мов хмари, коси бовваніють,

Як маківочка рот красніє,

Очиці як зірки блищать.

Вродлива, ані втять, ні взять!

Та не єдиною красою

Маруся звісна стала всім,

А більше розумом своїм,

Чутливим серцем, чеснотою.

(За Гребінкою)

 

Мазепа мав більш 60, коли закохався у Мотрі. Його дужий організм не відчував наступу літ. Він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горіли живим блеском, і не втратив нічого зі своєї сили та живучости. Був якийсь чар довкола цієї незбагнутої постаті; слава та кохання супроводили її вірно. Донька Кочубея теж зазнала цього непереможного чару. Не маємо причин сумніватись, що вона щиро кохала гетьмана.

 

Мазепа хотів із нею оженитись у 1704 р. Старий Кочубей і чути про це не хотів. Не кажучи про ріжницю віку, православна церква забороняла шлюби між хресним батьком і хресницею. Зрештою, гетьман мав славу переможця жіночих сердець...

 

У московських архівах зберіглись іще листи Мазепи до Мотрі, переслані Кочубеєм цареві на доказ, що його доноси правдиві. Закохана пара сходилась потайки, і гетьман присилав увесь час своїй вибраній дорогоцінні дарунки. Та її мама, сувора жінка, не вміла жартувати з обов'язком: ненавиділа Мазепу і так ганьбила доньку, що життя Мотрі ставало нестерпне. Мотря рішила покинути рідну хату і втекла до гетьмана.

 

Батько терпів у розпуці. «Темною ніччю, – нарікав він, – прийшов він як вовк між вівці і хопив потайки мою доньку. Яке горе! Який нелюдський, невисловлений біль! Я не знав, що мені діяти, і казав бити у дзвони, щоби всі знали моє лихо. Чи не краще було би, якби він казав мені згинути серед мук, ніж так знеславити мою честь?»

 

Наслідком скандалу, головно з огляду на осуд козацької старшини, Мазепа завагався і відослав Мотрю до її батьків.

 

Та кохати її не перестав. На доказ маємо кілька його листів, повних ніжности, з яких можемо відчитати щире почування та терпіння великої людини.

 

1

Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всю Тебе (В оригіналі: «Всі члонки») цілую любезно.

 

2

Моє серденько!

Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що В(аша М(илость) за зле на мене маєш, що В(ашу М(илість) при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, що б з того виросло.

 

Перше: що б твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замісць підложниці.

 

Друга причина: що, державши В-у М. у себе, я би не міг жадною мірою витримати, та і В. М. так же; мусіли би ми із собою жити так, як подружжа каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоби нам із собою не жити. Де ж би я тоді Вас подів? І мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала.

 

3

Моє сердечне кохання!

Прошу і вельми прошу, будь ласка зо мною побачитися для устної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш – не споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала.

 

І повторе і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою була дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.

 

4

Моє сердечко!

Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.

 

Посилаю тепер до В(ашої) М(илости) Мелашку, щоб про все розмовилася у В. М. Не стережися її ні в чім, бо є вірна В-ій М. і мені в усім. Прошу і сильно, за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу, не відкладай своєї обітниці.

 

5

Моє серце кохане!

Сама знаєш, як я сердечне, шалене люблю В. М.; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злости і заїлости твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку далаєсь; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду.

 

6

Моє серденько!

Не маючи відомости про поводження В. М., – чи вже перестали В. М. мучити і катувати, – тепер від'їзджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сти від'їздного (дарунок з нагоди від'їзду) через Карпа, що прошу завдячне приняти, а мене в неодмінній любови своїй ховати.

 

7

Моє серденько!

Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку вчинити. Чого В. М. від мене потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, – іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба – ще раз прошу повідомити мене В. М.

 

8

Моя сердечне кохана!

Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора ітеє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити, То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє, що що-небудь станеться, я поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пишу, не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

 

9

Моя сердечне кохана!

Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш! Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діямантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю: «що хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не відміниться».

 

10

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв'язала. Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомости, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько.

 

11

Моя сердечне кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерти на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: «що мене – хоч будеш за мною, хоч не будеш – до смерти любити обіцяла».

 

Спомни наостаток любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене у покою: «Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я – хоч любиш, хоч не любиш мене – до смерти тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам». Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

 

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, що тебе не оглядають.

 

12

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця – книжечку і обручик діямантовий, прошу теє завдячне приняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі приваби (В оригіналі: «члонки».) тільця біленького, моя любенько кохана!

 

*     *     *

Як на старого скептика, учня Макіявеля, то в цих листах находимо справді подиву гідну свіжість і ніжність почувань. Складна душа Мазепи мала такі незбагненні переходи!

 

Є ще деякі подробиці, що виправдують вражіння від цих листів. Старий Кочубей у своїх доносах до царя жалувався, що Мазепа прохав і дістав від його доньки мичку волосся і що донька переслала йому свою нічну сорочку.

 

Її життя ставало нестерпне. Щодня повторялися сварки. Дівчина проклинала своїх батьків і попадала у таку лють, що плювала їм в лице. Вони думали, що вона заворожена.

 

Кочубей, втративши терпець і не маючи сил боротися з донькою, написав лист до Мазепи зі скаргою, безпосередньо його не обвинувачуючи:

- Лихо мені нещасливому, всіма покиненому! Замісць надії найти в рідні потіху на старість, маю нову журбу. Очі мої вкриваються мрякою. Невимовний сором заливає мене, і не можу нікому поглянути в очі. Ганьба каже мені втікати від людей. Я плачу невпинно зі своєю нещасливою жінкою.

 

Мазепа відповів, обвинувачуючи жінку Кочубея, що вона виною всього нещастя. «Це жінка нахабна і балакуча, яку треба би загнуздати як дикого коня». Утеча Мотрі спонукала його до роздумувань у чисто клясично-біблійному стилі: «Чи свята мучениця Варвара не втікла з дому батька свого Діоскора і то не до хати гетьмана, але в багато бідніше місце, між пастухів?»

 

«Ах, якби колись твій дах і твоя хата згинули, то ти не міг би обвинувачувати в цьому нікого. Ти мусів би шукати вини тільки в проклятій нахабності твоєї жінки. А щодо розпусти, про яку ти згадуєш у твоїм памфлеті, не знаю, що ти хочеш сказати. Чи саме це з тобою не діється, коли ти так слухаєш своєї жінки?»

 

Такою була драма, якої епізоди розвивалися ще між 1704-1705 у півтаємнім сутінку. Зовнішні форми були збережені. Мазепа й надалі бував у рідні Кочубея, її голова, як і давніше, бував на батуринських бенкетах; він запевнював гетьмана про свою вірність, але шукав тільки нагоди, щоб помститись на зводнику своєї доньки за жорстоку образу своєї жінки. Він чув без сумніву не раз політичні виводи Мазепи, але – як ми вже згадали – розсудливий гетьман не зважувався розвивати своїх думок, а головно не надавав своїм проектам реальної форми, яка могла причинити йому лиха. Кочубей не мав терпцю ждати на дійсні безсумнівні докази, і його поспіх був причиною його згуби.

 

У серпні 1707 р. здавалось йому, що найшов сприятливу нагоду. Зовсім випадково під час неприявности гетьмана у Батурині, якого заступав, він познайомився із мандрівним черцем Ніканором, перед яким виявив свою ненависть до Мазепи. Переконавшись у його симпатіях до себе, дав йому дарунки, особисто і для ігумена чину, і після деяких вагань передав йому лист до Петра з формальним доносом на гетьмана, якого обвинувачував у державній зраді.

 

Ніканор, приїхавши до Москви, пішов до страшної Преображенської канцелярії. Там його заарештували і відвели до кімнати мук, де примусили його сказати все, що знає. Але його оповіданню не няли віри. Петро мав інші клопоти, і він не вірив цьому новому доносові, обмежившися до ув'язнення черця.

 

Коли Кочубей не дістав ніякої відповіди, на початку 1708 р. він післав нового агента, вихрещеного жида Яценка, до царського сповідника. Цим разом він повторив точніше свої обвинувачення. Мазепа був у зв'язках з польським королем Станіславом Лєщинським через посередництво єзуїта Залєнського. Гетьман важив навіть на царське життя. Три сотні його сердюків дістало наказ стріляти на царя, коли він приїде до Батурина, на перший знак із Мазепиної палати. Цар оминув смерти тільки чудом, тому, що відклав свою намірену подорож...

 

Незадоволений висилкою Яценка, Кочубей і його приятель Іскра, полтавський полковник, запрохали на гарний хутір у Диканці полтавського священика Святайла. Вони прохали його передати одному із царських полковників, що стояв залогою на Україні, нові відомості про зраду Мазепи. Полковник переслав папери до головної царської ставки, але цей лист випередив уже Мазепа своїм, дізнавшись про Кочубеєву змову. Гетьман прохав царя «щоб повів енергійне слідство для перевірки обвинувачень, звернених проти нього.»

 

Петро не визволився ще від впливу Мазепи. Двічі, 1 і 11 березня, він повторив своє довір'я до нього: «Я не даю віри твоїм огудцям. Вони дістануть заслужену нагороду». Він заохочував його упевнитись щодо вірности своїх найближчих і між іншим радив арештувати найближчого його друга полковника Апостола, одного з провідників повстанчого руху, якого вважав спільником Кочубея.

 

Кочубей з Іскрою находилися ще в Диканці. Сильний відділ війська, висланий гетьманом туди, приїхав запізно. Їм вдалося перейти кордони України і найти захист у московській армії. Від канцлера Головкина вони дістали лист, яким цар взивав донощиків до Москви, бажаючи їх вислухати і порадитись, що має зробити, щоби перешкодити плянам Мазепи.

 

Сердеги не підозрівали пастки. Головкин, який мав вести їхню справу, був одним із найвірніших приятелів Мазепи. Гетьман залюбки повторяв: «Москва любить гроші» і ніколи не забував про дорогоцінні дарунки для вищих достойників. Заки ще перевели допит Кочубея і Іскри, Головкин рішив добути із них прізвища їхніх спільників і віддати їх на поталу Мазепи.

 

18 квітня вони приїхали до Вітебська, до генеральної російської ставки, де були всі вороги гетьмана, Кочубей, Іскра, священик Святайло, Яценко, сотник Кованько, двох писарів, сестрінок Іскри і вісім осіб служби. Головкин мав до помочі Шафірова. Це був вихрещений жид, один із найталановитших російських дипльоматів тої доби. Але і він був довіреним Мазепи, зазнаючи його ласки. Східна дволичність виявилась тут у всіх своїх претонких хитрощах. Оба урядовці приняли Кочубея й Іскру дуже чемно. «Цар, казали вони, ставиться до вас дуже ласкаво. Ви маєте його прихильність на своїм боці. Оповіджте нам усе, що знаєте, не скриваючи нічого».

 

Так заохочений Кочубей почав довгу промову про минуле України. А був він балакун. Врешті передав суддям предовгий меморіял з 26 статтями про зраду Мазепи. Ось головні пункти обвинувачення проти гетьмана:

 

1. У Минську 1706 р. Мазепа довірився Кочубеєві у приватній розмові, що княгиня Дольська зобов'язана передати йому пропозиції Станіслава. Цей король пропонував гетьманові чернигівське князівство і обіцював свободу для української армії.

 

2. 11 травня 1707 р. Мазепа під час одного бенкету підніс такий тост на здоровля княгині Дольської: «Випиймо за цю премилу княгиню, бо це шляхетна й інтелігентна жінка, до цього ж моя приятелька».

 

3. Цього ж року Кочубей і його донька були з Мазепою на хрестинах одної жидівки. Після хрестин Мазепа заявив Кочубеєві, що Москва хоче поневолити Україну.

 

4. 20 вересня 1707 р. один писар поінформував Кочубея, що гетьман приймав на Печерську єзуїта Залєнського, наставника Колегії у Винниці, який звернувся до козацької старшини з такою промовою: «Панове полковники, не лякайтесь шведів! Вони готуються не проти нас, а проти Москви. Ніхто не знає, де скривається вогонь і де він тліє під попелищем. Але коли він несподівано вибухне, і сподіваємося, що це буде внедовзі, кожний його побачить і нелегко буде загасити ту пожежу».

 

5. 8 жовтня, місяць пізніше, Мазепа давав у Київі великий бенкет, на якім були полковники з Миргорода і Прилук. Зараз на другий день він вислав одного козака до Залєнського. Невже ж він піддержував би листування з тим священиком, якби він не мав недобрих плянів?

 

6. 10 жовтня гетьман зачинився з полковниками і відчитував їм договір, підписаний у Гадячі між Виговським і поляками.

 

7. На Різдво цього ж року Мазепа зустрівся вночі потайки з єзуїтом Залєнським у своїм дворі в Бахмачі.

 

8. Гетьман погрожував, що хто-небудь буде проти здійснення його плянів, тому зріже голову.

 

9. Одного разу, коли Мазепа обідав у Кочубея, після тосту, внесеного на його честь як гостя, відповів він мелянхолійно: «Що це за потіха для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я як віл, який у кожній хвилині жде на удар довбнею?» І тоді почав він вихвалювати гетьмана Виговського і Брюховецького, славних тим, що пробували скинути московське ярмо. Відтак, звертаючися до жінки Кочубея, сказав: «Я теж подумав би про нашу свободу, але ніхто не хоче мені помогти, а твій чоловік іще менше як інші».

 

10. Одного разу гетьман, звертаючись у Київі до полковників, сказав так: «Коли є хто між вами, може, такий, який гадає, що хочу передати гетьманську булаву Войнаровському, то помиляється. Ви, панове, будете мати повну волю вибрати одного з-поміж вас. Войнаровський не потрібує цього, щоби жити в ріднім гнізді. А я готовий передати вам своє становище». Коли полковники протестували кажучи: «Нехай Бог вас боронить від такого бажання», Мазепа додав: «Коли нині є між вами бодай один, який може спасти батьківщину, я передав би йому її в опіку. Але коли ви лишаєте цей тягар на моїх плечах, слухайте мене і йдіть за мною!»

 

11. Гетьман перешкоджав усіми засобами шлюбам між росіянами і українцями.

 

12. Коли раз хтось нарікав на татар, Мазепа відповів: «Залишіть їх у спокою! Вони небавком стануть нам у пригоді!»

 

До цього меморіялу Кочубей приложив копію народньої думи, складеної Мазепою 30 літ тому.

 

Акт обвинувачення був точний і мав чималий фактичний матеріал. Але царські міністри занадто дружили з Мазепою, який впливав на них своїм чаром навіть на віддаль, і вони не могли піти за Кочубеєм. Під претекстом, що деякі подробиці у зізнаннях суперечні, взяли полковника Іскру на муки. Він швидко захитався в своїй обороні і заявив: «Я ніколи не знав нічого про зраду Мазепи, хіба від Кочубея».

 

Судді стали певніші у свому слідстві. Вони видали наказ випитати муками головного обвинуватця. Заки кати ще зближилися до Кочубея, він перестав володіти собою. «Признаю, – сказав він, – що з ненависти до Мазепи я видумав усю цю історію, щоби помститись за образу, заподіяну моїй рідні». Та було запізно: муки почались. Кочубея вдарили п'ятикратно страшним кнутом, якого тоді ще на Україні не знали. Тоді як старець стогнав під ударами, міністри глузували: «Чи не придумав ти тієї інтриги в інтересі шведів, щоби позбутися вірного гетьмана і на його місце посадити другого, доступнішого для намови ворога?»

 

Кочубей серед стогонів повторив свою відповідь. Ніхто, крім Іскри, не знав про його доноси. І нічого більше не могли від нього довідатись.

 

30 квітня обвинувачених вислали до Смоленська. У справозданні, висланім до царя, Головкин і Шафіров домагались кари смерти для Кочубея та Іскри і заслання для їхніх спільників. Та Петро, вважаючи своїх міністрів занадто слабкими, домагався нових мук. Головкин надаремне запевнював його, що старий Кочубей не видержить їх. Нещасливих привезли знову до Вітебська 28 травня і піддали новим страшним знущанням. Писарі Преображенського Приказа записали ляконічно: «Кочубей 3 удари, Іскра 6, піп Святайло 20, сотник Кованько 14»,

 

Стіни кімнати знущань були вкриті кров'ю. Жорстокість була зайва. Обвинувачені не мали з чого сповідатися. «Ах, кричав сотник Кованько, московський кнут такий приємний, що варт би робити з нього дарунок жіноцтву!»

 

Цей гіркий глум був натяком на жінку Кочубея, що спонукала його до цього вчинку і вела всю інтригу. Священик Святайло ревів: « Нехай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати на наших плечах?»

 

На кінець в'язнів скували і відослали через Дніпро до Мазепи, до його головної кватири у Борщагівці, біля Білої Церкви, куди вони приїхали 1708 р. Гетьман міг їх помилувати, але час не був пригожий на ласку. Зраджений змовник і розчарований коханець виявив себе невблаганним.

 

Три дні пізніше виконали присуд перед фронтом війська в приявності величезної юрби, бо Мазепа любив впливати на уяву своєю владою і могутністю.

 

На степі вставав досвіток прозорим, погідним, липневим ранком. Появилася гетьманська варта, що оперезувала засуджених, яких священик потішав на останню дорогу. Писар прочитав присуд, пригадуючи злочини донощиків. Ударили барабани, і засуджені похоронною ходою ввійшли по сходах шибениці. Станувши при помічниках ката, Іскра і Кочубей похилили голови на колоди. Два блиски сталевого топора, два глухі удари, дві голови впали на дошки, вогкі від ранньої роси...

 

Юрба розходилася поволі, подаючи собі коментарі до події. Повітря було тихе, небо чисте, непереможний гетьман на вершку своєї слави. Ніщо не віщувало бурі, яка збиралася над Україною, бурі, яка три місяці пізніше мала змести Мазепу з його щастям...