Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Іван Мазепа. (Автори: Борщак Ілько, Мартель Рене)

опубліковано 2 груд. 2013 р., 08:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 груд. 2013 р., 10:32 ]

Ця книга – життєпис і політичний портрет гетьмана Івана Мазепи, однієї з найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, видатного полководця, громадського діяча. До неї увійшли також поеми В. Гюго і Дж. Байрона під назвою «Мазепа».

 

Друкується за виданням: БОРЩАК І., МАРТЕЛЬ Р. Іван Мазепа. Львів.: Червона калина, 1933.

 

Авторизований переклад з французької Михайла Рудницького

 

У тексті збережено особливості авторського стилю і орфографії.

 

Пам'яти Софії Борщакової,

що була душею цієї книжки,

вдячні автори

 

Україна, Мазепа! Два слова повні споминів для всіх, що задумуються над історією Східньої Европи. Багато менше промовляють вони до уяви загалу на Заході Европи. Україна для більшості – це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко наложити рямки часу та простору.

 

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився лєгендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і країна, що його видала: – вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом, через степову тирсу назустріч таємному призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічним жестом.

 

А проте до якої легенди зростає така пригода!

 

Україна була тоді заборолом христіянства проти татар і бісурменів. Її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мріях і воєнних пригодах, що нестримно й невпинно перемірювали верхом простір отоманської імперії, визволювали невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі із тяжких галєр і, шигнувши стрілою через Чорне море, появлялися неждано на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами – приймало в себе послів від цісаря, від французьких і шведських королів.

 

У добі, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650 р., Україна із буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла зі землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли костри…, догорали... Український нарід визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла охоронити польську державу перед наїздами турків і татар. Польські королі, може, були би пішли на уступки, якби могли були вести самостійно політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України, і римську церкву, що відмовляла козакам права залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні, тоді українский нарід бунтувався проти шляхти, а за цим появлялися костри, на яких гинули провідники поневоленого народу – найкращий квіт козацького лицарства.

 

Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмельницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхетського гнету. Польща стояла вже над пропастю. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боравиці.

 

Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та соймові накинув вибір короля, брата Владислава IV, що був єзуїтом і кардиналом.

 

Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі. Сам Договір, підписаний ним у 1649-му, признавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнішого противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.

 

Перемога ця не рішила справи. У 1651 р. війна почалася наново. Хмельницький, зраджений татарами – своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних – Москви, якої суверенність визнав згодом у переяславськім договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній.

 

Україна, між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею, змагала – повторім тут славні слова Вольтера – завсіди до вольности.

 

Богдан Хмельницький пробував скинути із себе шляхотське ярмо, але не міг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Росії. Хмельницький і

*     *     *

Мазепа вродився в Мазепинцях, на шляхотськім хуторі Київщини, недалеко Білої Церкви, який польський король Жигмонт Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

 

Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

 

Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік.

 

Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можемо легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав, у добі невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які напевно вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завсіди в пошанівку. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагненна індивідуальність. Мати вислала його на студії до Київа, де тодішні школи були славні на весь європейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а оснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії «Ля Флєш», звідки запозичив методи навчання.

 

Мазепа студіює три роки реторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами, і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилинах дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчости.

 

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику карієру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна Казимира. Молодець умів з'єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старости зберіг тайну привабливости; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонювати серця.

 

Ян Казимир, син Жигмонта III та Констанції австрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під еспанським прапором. Коли попав у полон, його зачинили на приказ Рішеліє у Венсенському замку, звідкіля випустили нелегко, аж після настирливих прохань його брата польського короля Владислава IV. У 1643 р. він надягнув на себе чернечу рясу, пробув рік в Італії як єзуїт, а чотири роки пізніше став кардиналом. Після смерти брата його покликали на польський престол і він оженився зі своєю братовою, Марією Людвикою Гонзага, до якої колись зітхав так ніжно на французькім дворі нещасний Сен-Марс (Фаворит Людовика XIII, згинув на шафоті, бо конспірував проти Рішеліє.).

 

Новий польський король був у надто близьких взаєминах із західньою цивілізацією, щоби не піддержувати з нею надалі зв'язків із практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхотського походження, щоби вони доповнювали свою освіту. Мазепа попав також між цих вибранців. Він оглянув Німеччину, Францію та Італію, спрагнений так само, як пізніше Петро Великий, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і вернувся з чужини як людина світового знання та оглади.

 

У 1659 р. бачимо його на дворі Яна Казимира у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародньої політики надали небавком зовсім інший напрям його бурхливій долі.

 

Згода України з Польщею не трівала довго. Ще раз справдилися відома козацька приповідка: «Доки Дніпро тече...»

 

Шляхта не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухла нова війна. Цим разом Україна, що мусіла наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Тоді Ян Казимир опинився в поважних клопотах: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, Трансильванія, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа помагав йому всіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипльоматичні місії на Україні, й він умів завсіди виконати їх удатно.

 

Але Мазепа був українцем і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його-успіхів.

 

У 1661 р. Польща зазнала нової фронди (Бунт франц. шляхти проти Анни австрійської, себто: бунт шляхти.). Магнати, збунтовані проти королівської влади, створили, як це було в них у звичаю, нову Конфедерацію. Під час одної із своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного із шляхтичів, Пасека, що був королівським прибічником.

 

Пасек, паливода із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосерне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.

 

Ян Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі. Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоби могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак і Ян Казимир, людина слабої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоби задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

 

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одно темне дільце, мав – як це не дивно! –добре перо. Він залишив по собі «Спомини», які належать до найживіших творів польської літератури, написані з діявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпади. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатитися Мазепі за підозріння, кинене на його чесність, за яке він міг відпокутувати в'язницею.

 

Тому-то Пасек вигадав у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю плястикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю ефектовною романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав любку – жінку визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, казав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесности так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

 

Хоча ця вся вигадка була неімовірна – і ледви чи треба доказувати, що в дійсності така подія неможлива – люди чомусь не ставились до неї скептично. Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів вкрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, малярі та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст – покористувалися нею і звеличали її героя, що зріс до величини символу. Чи Едгар Кіне не порівняв раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед яким простягалася славна майбутність?

 

Та вернімся до історичних фактів.

 

Мазепа віддалився від Польщі не з приводу якоїсь жінки. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити на дружбу Яна Казимира, дарма що цей уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу.

 

Невдача пригадала йому рідний край. Він зрозумів тоді, що Україна – це досить широке поле для його діяльности, для його могутнього темпераменту і для його мрій, спрагнених влади та володіння. Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні.

 

У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.

 

Ян Казимир перейшов удруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинець.

 

Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинопіль. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана. Цей дужий й суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народніми піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі «Lа Gаzеttе» та «Lе Меrсurе» оповідали подрібно, як Дорошенко, союзник турків, перемінив Польщу в пустиню; його портрети продавали в Парижі, Льондоні та Гамбурзі...

 

До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він зробив негайно карієру: спершу призначили його командантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почести генерального писаря, себто провідника всієї дипльоматії у козацькій державі.

 

У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в своїй молодості, повній розквіту та перемог, мав він довкола себе чимало гарних жінок, яких імення до yас не дійшли. Із матеріяльних оглядів жениться він із багатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно.

 

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівняний вроджений дипльоматичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Европою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурським елєктором.

 

Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоби дістати від нього допомогу корпус для боротьби проти цісарської армії.

 

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представником був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

 

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки... Поля пусті, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...»

 

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні.

 

Мазепа, може, терпів більш як інші від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

 

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, – «думі», яку сам він склав приблизно у тому часі:

 

Всі покою щире прагнуть,

А не в єден гуж всі тягнуть:

Той направо, той наліво,

А все, братя, тото диво!

 

Не маш любви, не маш згоди

От Жовтої взявши Води;

Проз невзгоду всі пропали,

Самі себе звоєвали.

 

«Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

 

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо:

Однак стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть;

Пчулка бідна матку маєть,

І онос послухаєть».

 

«Чом ти братов не учила,

Чом од себе їх пустила?

Ліпше було пробувати

Вкупі лихо одбувати!»

 

Я сам бідний не здолаю,

Хіба тілько заволаю:

«Ей, Панове Єнерали,

Чому ж есте так оспалі?

І ви, Панство Полковники,

 

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своєй болш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

 

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна будеть слава,

Же през шаблі маєм права!»

 

Ця «дума» містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації – на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з'єдиненої, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя.

 

Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі приняти. Поза дипльоматом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої єрархїї, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.

 

Мазепа жде, аж обставини дозволять йому здійснити цю програму, і поки що служить далі. Дорошенко висилає його з важним дорученням у Туреччину та Крим. Їде він із малим відділом татар і п'ятнадцяти невільниками, яких узяв від Самойловича; був це дарунок, призначений від гетьмана для його союзників. Та саме тоді, коли він їхав у Крим, зустрів славетного кошового отамана Сірка, страховище бісурменів.

 

Сірко – це був сміливий, енергійний ватажок, що йшов у бій як на бенкет, не дбав за добичу та роздавав її козакам. Татари, перед якими з таким жахом утікали інші народи, лякались його та називали «чортом».

 

Прикра несподіванка трапилась Мазепі: його татарську дружину перерізали, невільників визволили, а його самого взяли в полон. Запорожці вважали найбільшим злочином христіянина видавати в руки невірних своїх братів; тому, що Мазепа прогрішився цим злочином, його як стій засудили на смерть. Ніколи за все своє бурхливе життя не опинявся він у такій великій і близькій небезпеці. Він попрохав дозволу сказати своє слово; коли вволили його волю, Мазепа сказав промову. Ані історія, ані легенда не передали нам цієї оборони генерального писаря козацької дипльоматії. Знаємо тільки, що його красномовність, його природний хист промовляти до чужого пересвідчення мали тим разом успіх. Дикий Сірко після довшої надуми сказав запорожцям: «Не вбивайте його..., може, колись він стане в пригоді батьківщині».

 

Мазепу відвели разом із Дорошенковими листами, що їх найшли при ньому, під охороною варти до головного союзника Сірка, гетьмана Самойловича, що піддався Москві. За ті два дні, які провів Самойлович із Мазепою, він підпав під його чар і згодився вислати його до Москви; Мазепа дався намовити і рішив покинути Дорошенка. Самойлович сказав йому на прощання: «Ручу тобі своїм словом, що ніхто не торкне ані тебе, ані твого добра. Розкажи тільки щиро в Москві все те, що ти сказав тут, про Дорошенка, його пляни, про кримського хана. Щасливої дороги, а хутко вертайся».

 

Якби Самойлович умів був глядіти у майбутнє, його погляди були б трохи інакші.

 

Мазепа з'єднав своїм чаром хитрих московських бояр так само, як з'єднав був собі польських магнатів, турецьких достойників і невгамовних запорожців. Він дотримав обітниці, яку дав Самойловичеві: оповів усе, що знав про Дорошенка, а листи гетьмана до великого везиря та кримського хана познайомили московських дипльоматів із плянами їхніх противників. Мазепу прийняли з усіма чемностями та заходились біля нього і, коли він виїзжав із Москви, прохали його переїхати з усім своїм майном на лівий беріг Дніпра, де командував його новий приятель, Самойлович. Від тої хвилини він залишився на його дворі.

 

Тим часом кінця недолі України не було видко. Історики тієї доби добре називають її: Великою Руїною. Нові загони турків і татар перевалювались через нещасливу країну; на своїх куцих кониках зі стриженими гривами вони розтікалися на всі боки, вбивали, грабували та палили все, що попало. Так було до 1680 р., аж до мирних переговорів із Москвою, Портою та Кримом. Коли переговори почались, Самойлович вислав Мазепу як свого представника до Москви, і Мазепа виконав свою місію, як звичайно, щасливо.

 

З січня 1681 р. у Бакчисараї підписали мир Москва, Порта і Крим. Нещасливу Україну знову пошматували: Туреччина заступила Польщу, і Дніпро розмежовував московські землі від султанських, лівий беріг перейшов до Росії, правий, із виїмком Київа та околиць, до Туреччини. А що дві держави, які поділились, добре зрозуміли змагання українського народу до єдности, то населенню заборонили під карою смерти переходити з одного берега ріки на другий. Це рішення засудило Правобережжя на загибіль.

 

Україну ждало ще нове лихо. У Москві, коли Петро Великий був малолітком, його сестра Софія, що правила за нього, мріяла про славу византійських імператорів. Її улюбленець князь Василь Галіцин, освічений, інтелігентний, вихований на європейський лад, хотів прогнати турків з Европи і зорганізувати проти «невірних» святий союз, складений із Росії, Польщі, Венеції та Цісарства. А що Польща за короля Яна Собєського мала бути одною із найдіяльніших держав цього союзу, то треба було подбати за її участь усякою ціною.

 

28 квітня 1688 р. Польща та Москва підписали «вічний мир», звернений проти Туреччини. Україна мусіла перша заплатити його кошти, і проти народнього протесту Москва признала Польщі право володіння правим берегом Дніпра: 40 літ після повстання Хмельницького поляки знову появилися перед Київом.

 

Москва підготовляла війну проти турків, але, як завсіди, так і цим разом найбільший її тягар мала взяти на себе Україна. Спішні листи, а за ними післанці їхали до Самойловича. Цей, як усі довкола нього, ненавидів шляхту і не скривав свого бажання, щоби «Святий Союз» скінчився невдачею. Коли йому принесли часописи зі звістками, що цісарські війська заняли Будапешт і венеціянці зробили десант у Мореї, він не хотів повірити. Зате, коли йому сказали, що поляки вивтікали з Молдавії і що на Волині появились татари, він сердечно зареготався.

 

При кінці квітня 1687 р. вся козацька армія, покликана універсалом Самойловича, попрямувала на Крим. Коли гетьман виїхав напереді свого війська зі своєї столиці Батурина, його кінь спотикнувся посередині моста. «Лихий знак!» – сказали довкола. Мазепа їхав поруч; він був генеральним осаулом.

 

При кінці травня московське військо підійшло, щоби з'єднатися з українським між ріками Орлом і Самарою, посередині, нинішньої Катеринославщини; командував князь Галіцин. Союзники йшли разом на Крим.

 

Військо мусіло переїзжати голими степами. Спека була нестерпна; весна не мала дощів ні літо бурей; навіть ранньої роси не було і небо ненарушно-чисте пражило немилосердно. Трава висохла, під ногами людей і коней збивалась курява, засипувала очі та душила. Гетьман, що вже раз хорував на очі, мучився дуже. Від невдоволення та люти він не міг стримати грубих, нерозумних слів: «Нехай буде проклята та війна, яку почала Москва і за яку я заплачу своїм здоровлям! Чортівську штуку затіяла Москва! Перед усім світом чванилась, що завоює кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги?»

 

Татари підпалили степ і довкола українсько-московської армії горіло. Коли вогонь ущух, бо не мав чим горіти, перед союзниками простяглись згарища пустелі. Несамовитий вітер із далечі проймав смагою через задушливе повітря і ніс хвилі куряви, що смертним чорним рядном вкривали людей і коней. Треба було відступати.

 

Відступали аж до рік і над берегами зупинились.

 

Не можна вже було дігнати ворога.

 

Галіцин у щораз більшій розпуці бачив, що втікає від нього такий сподіваний воєнний успіх. Те саме відчували інші московські полководці. Їхнє військо пройшло величезні простори, надибувало надлюдські перепони, бо воно не звикло до степу, як козаки. Треба було звалити на когось вину. Тоді пригадали собі необережні нарікання Самойловича. Найдивніші балачки йшли у московському таборі:

- Це не татари, а українці підкладають на степу вогонь за таємним наказом гетьмана...

- Татари та козаки змовились, щоби не дати цареві завоювати Крим...

 

Галіцин не робив нічого, щоби заперечити ці поголоски, бо вони подекуди виправдували його невдачу.

 

Мазепа зрозумів, що прийшов мент, коли він повинен виступити. Під час свого першого побуту у Москві він ближче познайомився з Галіциним, очарував його і з'єднав собі. Під час тієї нещасливої виправи перші нитки дружби закріпились. З другого боку, козаки віддавна не любили Самойловича. Вони казали, що він деспот, гнівний, хапчивий і накладає на нарід занадто важкі тягарі. В оточенні гетьмана повстала справжня змова з метою заохотити його, щоби протиставився Галіцинові і щоби щораз більше віддалити його від своїх підданих. Хоча Мазепа давав почин до цих маневрів, він був настільки обережний, що прилюдно тримався осторонь; як звичайно, він вів гру тонко і розумно.

 

Армія надалі подавалась узад. 7 липня група козацьких старшин, до якої Мазепа вмів зручно не пристати, передала Галіцинові донос до царя проти Самойловича, якого обвинувачували між іншим у тому, що хоче відірвати Україну від Москви. Галіцин вислав цей документ, не повідомивши гетьмана про загрозливу небезпеку.

 

Два тижні пізніше окремий післанець від регентки привіз Галіцинові наказ арештувати Самойловича, відослати до Москви і негайно вибрати нового гетьмана.

 

Галіцин казав уночі оточити своїм військом головну кватиру Самойловича і передав до відома козацьким старшинам наказ своєї володарки.

 

Коли гетьман, прокинувшись уранці, побачив, що його шатра сторожать московські вояки, він зрозумів усе своє лихо. Та як звичайно і цього ранку він пішов до похідної церкви. Після богослуження підійшов до нього один із полковників і, вхопивши його різко за плече, гукнув: «Пане гетьмане! Військо зве тебе».

 

Гетьман вийшов мовчки із церкви.

 

На нього впала буря проклонів, докорів й обвинувачень. Бачили, як київський полковник погрожував йому навіть сікачем, яким вимахував над його головою.

 

Казали сісти Самойловичеві на нужденнім візку, а його синові наохляп на худощаву кобилу і так завезли їх до головної кватири Галіцина.

 

Князь скликав козацьку старшину, яка знову повторила свої обвинувачення проти Самойловича. Він пробував надаремне виправдуватись; збори переривали йому весь час криками та погрозами, не даючи змоги роз'яснити справу. Його вивели і відослали до Москви; там він коротав свої останні роки на засланні.

 

25 червня відбулись вибори на нового гетьмана. Козаки у рядах несли святочно до військової каплиці гетьманські відзнаки: бунчук та булаву.

 

Галіцин вийшов зі свого шатра на підвищення і так промовив голосно до козаків: «Козаки, виберіть собі гетьмана і за стародавнім звичаєм своїх батьків назвіть його одноголосно».

 

Настала велика мовчанка, а за нею знявся величезний крик, наче грім: «Мазепа, Мазепа, нехай Мазепа нам верховодить!»

 

Галіцин повторив кілька разів свої питання і на це дістав ту же однозгідну відповідь.

 

Тоді думний дяк із Москви вийшов на трибуну і прочитав переяславський договір, підписаний Хмельницьким і царем, основний акт, що з'ясовував взаємини між Україною і Москвою. Козацька старшина підписала папери, які їй предложили, і новий гетьман, склавши присягу на євангелії, почав урядувати.

 

Кілька днів пізніше Мазепа у своїй головній кватирі дав великий обід у честь Галіцина. Вистріли артилерії віщували радісно степам, про появу нового володаря України...