Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Імперське підґрунтя українського геноциду (автор: Карась Анатолій)

опубліковано 2 серп. 2013 р., 06:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 серп. 2013 р., 11:54 ]

Пізнати самого себе можна, лише пізнавши історію спільноти, в якій живеш.

Умберто Еко. Загадковий вогник королеви Лоани

 

Що б ми знали про Голокост, Якби Гітлер виграв Другу світову війну?

Джеймс Мейс

 

Маємо унікальне українське непорозуміння – топтатися на місці 18 років. Коли ж помудрішаємо? Чи прокладемо справедливий шлях у щасливе майбутнє, не подолавши духовних, культурних, ментальних і біоетичних наслідків трагічного минулого? Чи зможемо очиститися без каяття і прощення, без викорінення імперсько-колоніальних ідеологічних та політичних стереотипів і практик? Історія таких винятків не знає.

 

Про комуністичний масовий терор у Радянському Союзі, складовою частиною якого була Україна, та про пригоди «привиду комунізму» в усьому світі написано чимало – можна сказати навіть дуже багато, особливо, коли взяти до уваги свідчення, які з'явилися фактично відразу після приходу комуністів до влади у Російській радянській федерації. Багато викривальних матеріалів, досліджень і книжок, заснованих на архівних документах, вийшли у світ за останні двадцять років в Україні. Серед них базовими для оцінки фактологічності комуністичних злочинів проти народу є зокрема праці Сергія Білоконя, Ярослава Дашкевича, Станіслава Кульчицького, Лідії Коваленко та Володимира Маняка, Володимира Сергійчука, Юрія Шаповала, Анатолія Русначенка, а також багатьох інших авторів, праці яких видані Науковим товариством імені Т. Шевченка, інституціями Національної Академії наук України та громадськими організаціями. Окреме місце належить дослідженню французьких дослідників за назвою «Чорна книга комунізму: злочини, терор, репресії», український переклад якого забарився більше ніж на 10 років.

 

На початку липня 2009 р. Парламентська Асамблея Організації з безпеки та співпраці у Європі прирівняла сталінізм до нацизму, а кілька місяців пізніше Європейський парламент заявив про тотожність фашизму та комунізму. Проте справа правової кваліфікації злочинів комуністичного режиму та належної оцінки комуністичної ідеології залишається відкритою, що вже саме по собі спонукає до непевності, замовчування і подвійних стандартів у сучасній політичній теорії і практиці. Така дворушність особливо згубна для українських демократичних перспектив, оскільки саме Україна фатально перебувала в епіцентрі комуністичного експерименту, внаслідок якого втратила близько 20 мільйонів найактивнішого населення. Саме в Україні продовжує діяти партія, чолові діячі якої прийшли з більшовицького минулого, публічно не розкаялися за злочини і нині продовжують збурювати громадськість облудними гаслами й заявами, збираючись на мітинги під символами комуно-фашистського режиму.

 

Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб показати органічний зв'язок між українською катастрофою XX століття та комуністичною ідеологією і доктриною, втіленими у соціально-політичну практику тоталітаризму на основі російської імперської ідеї.

 

І. Марксистський фундамент комуністичного тоталітаризму

У візіях Маркса й Енгельса можемо ідентифікувати низку ідей, властивих для їхньої теорії і притаманних частково просвітницькому світогляду і частково неогеґельянській філософії того часу. У силу тривалої комуністичної пропаганди у пересічного громадянина сучасної України переважає враження, що основними ознаками марксизму – є ідеї справедливості і рівності. (На цьому враженні, до речі, успішно спекулюють теперішні симоненківці, які всіляко його поширюють, залучаючи необізнаність певного кола журналістів). Насправді, комуністична риторика про справедливість та рівність є похідною від проголошення інших, реально базових ідей марксизму, завдяки обґрунтуванню яких останній існує як завершене метафізично-теоретичне вчення.

 

Взявши до уваги ранні праці Маркса, а також опираючись на свідчення Енгельса, дізнаємося, що принаймні з 1844 р. Маркс перебував під враженням від філософських і політичних дискусій про громадянське суспільство, зумовлених промислово-економічним розвитком людства. На той час позитивний образ громадянського суспільства пропонувався прибічниками визнання верховенства права і громадянських свобод людини, які відповідно передбачали політичний і соціальний рухи у напрямку усунення станової структури суспільства і створення нової громадянської спільноти, що могла б існувати через заміну легітимності суверенітету монарха – на легітимність суверенітету народу. Тобто розвиток теорії і практики громадянського суспільства поєднувався:

1) з визнанням індивідуальної свободи індивіда і принципу верховенства права;

2) з легітимацією рівності людей перед законом у статусі громадян, яким неподільно належить вся повнота влади;

3) з визнанням свободи приватної власності як основного права у соціально-економічній сфері і базового для розвитку громадянської спільноти у сенсі її відносної незалежності від державної влади;

4) з необхідністю проголошення національного суверенітету задля визначення територіально-культурної форми модерної солідарності та її легітимації у новій формі народного демократичного політичного режиму.

 

Переконавшись у реальності громадянського суспільства, Маркс обізвав його «буржуазним» і зробив цілком протилежні висновки про його перспективи. Міркування Маркса щодо природи громадянського суспільства йдуть у цілком зворотному напрямку відносно модерної гуманістичної філософської думки, обґрунтованої, наприклад, у працях Т. Гобса, Дж. Лока, А. Фергюсона, М. Монтеск'є, Ж. Ж. Русо, І. Канта, Т. Пейна, Ґ. Гегеля, А. де Токвіля та ін. З цього марксового прозріння й починається сходження революційної теорії комунізму: громадянин, який володіє правом на приватну власність, – це «буржуй», що втілює образ експлуататора і приховує свої класові інтереси під маскою національних, він має бути знищений комуністичною революцією.

 

Марксизм також інкримінує громадянському суспільству «хворобу» вкорінення людини у культуру. Натомість Маркс з Енгельсом протиставляють громадянинові (обізваному «буржуєм») – пролетаря, який «не має ні приватної власності, ні батьківщини», але якому «належить майбутнє». Це незважаючи на те, що на ту пору вже існував розвинений банківський капітал з його власниками та великими олігархами, які справді тяжіли до життя «поза батьківщиною».

 

Звернімо увагу на базові світоглядно-метафізичні ідеї марксистської теорії. Цей аналіз потрібно робити, виходячи не з чистої теорії марксизму, а передовсім – з історичної практики розгортання марксистської теорії зусиллями, вибудуваними на ній комуністичною партією Радянського Союзу. Тим більше, що ідея практики як критерію істинності, також належить до марксистсько-ленінського багажу. Справді, у творчості Маркса й Енгельса можна багато чого зустріти, зокрема й відстоювання свободи слова і навіть дошкульну критику російського імперіалізму. Але з погляду історичної ретроспективи соціологічно неправильно говорити загалом про марксистську теорію та комуністичні ідеї, не беручи до уваги реальних соціально-політичних перетворень, які здійснювалися, як то раніше повсюдно говорилося, в ім'я цього комунізму, або ж в ім'я Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Йдеться про те, що адекватна оцінка марксистсько-ленінської теорії й комуністичної ідеології може бути проведене лише на основі врахування реальної комуністичної радянської практики. Конструювання радянського комуністичного суспільства, зокрема в Україні, має послугувати тією спеціальною призмою, дивлячись крізь яку, можемо пересвідчитися, чи діяли комуністи-ленінці-сталінці у відповідності до головних постулатів своєї матірної теорії, чи відступили від неї і спотворили її.

 

Загалом в арсеналі марксистської метафізики перебуває, як вже говорилося раніше, десяток-другий найважливіших ідей – принципів розгортання комуністичного соціального порядку. Тут не місце їх усіх перечислять і давати повний аналіз. Виокремимо лише ті ідеї, сила яких криється у їхньому загально-світоглядному значенні, що забезпечувало їх масове сприйняття навіть неосвіченим народом, а головне – їх революційне втілення у соціально-політичну дійсність і повсякденне життя людей засобами комуністичної партії.

 

Йдеться про п'ять метафізичних ідей, фундаментальних для теорії марксизму і практики комунізму: чотири з них претендували на світоглядну універсальність: 1) «Бога немає» (ідея войовничого атеїзму);

2) матерія первинна, а дух вторинний;

3) інтернаціоналізм у протиставленні до культурного вкорінення людини;

4) приватна власність – джерело всесвітнього зла.

І п'ята ідея, що має історичний характер:

5) класова боротьба – рушій історичного прогресу.

 

Названі ідеї лягли в основу марксистсько-ленінської доктрини і стали наріжними каменями комуністичного фундаменту для зміни світу і людини – завдання стояло саме таке! Решта ідей марксизму мали похідне, підпорядковане значення відносно п'ятьох загальних, і стосувалися спеціальних теоретичних ділянок філософії, політекономії, політики. Вони були доповнювальними кроквами грандіозної будівлі марксистської метафізики. Лише однією з таких «крокв», зведених на метафізичному фундаменті п'яти попередніх, і є марксистська ідея справедливості, що має похідне значення від базових теоретичних принципів.

 

Тепер простежмо, у чому ж полягало практичне значення названих базових метафізичних ідей-принципів для здійснення комуністичної практики у Радянському Союзі:

 

(1) Критика релігійної свідомості. Не сприйняття громадянського суспільства Маркс розпочинає із заперечення релігійної свідомості. У своїй ранній праці «До критики гегелівської філософії права» він проводить думку, що критика релігії є «передумовою всякої іншої критики». Релігія – це загальна теорія неправдивого світу, який може бути поборений тільки через «скасування релігії як ілюзорного щастя народу». Скасування існуючої релігії і запровадження войовничого атеїзму визнаються передумовою комуністичної справедливості.

 

Захопивши владу у 1917 р., комуністи оголосили війну на знищення не просто релігії, а передусім віруючим, священикам, храмам, сакральному мистецтву і будь-яким символам, що відводили б увагу від революційного перетворення старого світу. Однак заперечення віри в Бога носило у марксистсько-ленінській теорії значно глибший сенс – релевантний саме з метафізичною онтологією. Річ в тім, що всі попередні політичні режими шукали і знаходили підтримку у населення через спільне апелювання до існування Бога. Визнання принципу, що «вся влада від Бога», служило надійною легітимацією династичної князівської, королівської чи царської форм правління, що сприймалися як «визнані Небом».

 

Наприклад, російський цар Олександр II у бесіді з Бісмарком в 1861 р. заявив, що конституційна система правління не відповідає русским політичним традиціям, а спроба обмежити самодержавну владу тільки підірвала б віру народу в монарха – в «поставленого від Бога батьківського і необмеженого володаря».

 

Завоювання влади комуністами у Росії, а незабаром і в Україні, розпочалося зокрема з терору проти священиків і віруючих. Церкви висаджували у повітря, священнослужителів репресували, релігійні свята фактично заборонили. Ленін твердо дотримувався принципів і в листі до членів Політбюро вимагав: «Тепер, коли панує повний голод, слід якомога більше розстрілювати представників церковної ієрархії» (Молодая гвардія. – 1997. – № 8. – С. 30-31).

 

До 1921 р. зі ста тисяч дореволюційних священиків залишилося 40 тис. У 1932 р. Сталін оголосив «безбожну п'ятирічку» і зажадав, щоб ім'я Бога зникло в СРСР.

 

(2) Принцип матеріалізму. У теорії марксизму цей принцип претендував на універсальність у розумінні буття як такого і став важливим світоглядним кодом у поясненні неуникненості й необхідності комунізму і комуністичної влади. Доповнений діалектичним словоблуддям, цей код слугував головним інтелектуальним інструментом марксистського провіденціалізму. Він же покладався в основу нового розуміння легітимації влади, яка вже «не є від Бога». Ханна Арендт зауважувала, що «гегелівська діалектика може стати чудовим засобом для того, щоб завжди мати рацію, тому що дозволяє інтерпретувати будь-які поразки як витоки перемоги. Один з найкращих прикладів такої софістики спостерігаємо після подій 1933 року, коли німецькі комуністи протягом майже двох років відмовлялися зрозуміти, що перемога Гітлера означала поразку Комуністичної партії Німеччини» (Арендт X. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 148).

 

Захоплення й утримування комуністами-більшовиками влади у СРСР було рівнозначним поширенню в освіті, наукових дослідженнях, засобах масової інформації, політичній практиці, культурі і мистецтві матеріалістичних переконань. Вже починаючи з 1930-х рр., жодна людина в СРСР не могла б одержати диплома про вищу освіту, якби публічно відмовилася визнавати матеріалістичну концепцію (так само було і з визнанням атеїзму), і такий сміливець неминуче потрапив би під комуністичну зачистку. Окрім усього іншого, сповідування матеріалізму, що стало повсюдною вимушено-добровільною практикою серед нової інтелігенції, проросло у суспільстві гірким полином лицемірства і дворушності, які «одухотворили» життя позбавленої приватності державної людини. Донині успадковані норми і звичаї лицемірства продовжують тримати посткомуністичну українську людину у задушливому комфорті подвійних стандартів думання і поведінки.

 

(3) Принцип інтернаціоналізму. З попередніх настанов випливала також наступна: марксистський інтернаціоналізм як неприйняття концепції національного суверенітету.

По-перше, концепція національного суверенітету історично належала модерній політичній філософії і за своїм сенсом прийшла на зміну поняттю монархічної суверенності й базувалася на продуктивній уяві про розвиток громадянської спільноти. По-друге, поняття національного суверенітету потребувало визнання народу чи навіть «духу народу» (як у Гердера чи Гегеля) первинною і в тому легітимною основою національної держави.

 

Формування націоналістичної ідеології та антиімперської боротьби за національне визволення народів тісно пов'язане з двома історичними подіями:

 

Французькою революцією, наслідком якої була утворена республіка й проголошена «Декларація прав людини і громадянина» та міжнародним резонансом довкола «польського питання», що вкрай загострилося після третього поділу Польщі у 1795 р. Оскільки Польща втратила політичні державні інституції, то «провідну роль у збереженні національної ідентичності і формуванні національної свідомості взяли на себе література і мистецтво», здобутки яких активно поширилися серед селянства (Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. – К.: Основи, 1998. – С. 154.).

 

Це стало можливим завдяки тому, що напередодні третьої втрати державності у Польщі була здійснена масштабна реформа освіти з масовим запровадженням початкових і середніх шкіл, де навчання почали проводити польською мовою. Варто звернути увагу, що ці явища мали жвавий відгомін серед української інтелігенції того часу (зокрема у харківському і київському університетських середовищах) і поважно вплинули на світогляд Тараса Шевченка. Саме для блокування росту національної свідомості з'явилися відомі царські укази про заборону української мови в Україні.

 

Згідно з марксизмом, комуністичне майбутнє належить винятково тому уявному пролетаріату, який не має ні приватної власності, ні батьківщини, і є носієм матеріального виробництва. Звідси випливає негативна марксистська настанова до тенденції культурного укорінення людини, яке включатиме національний вимір її ідентичності. Тому ідея пролетарського інтернаціоналізму не є випадковою для марксистської теорії і практики – вона надає комунізмові месіанського характеру пролетарського визволення і слугуватиме виправданню асиміляційної політики і практики більшовиків. Для здійснення цієї політики необхідно було утворити надпотужну інтернаціональну державну владу – диктатуру пролетаріату.

 

Варто зауважити, що ідея інтернаціоналізму була поширена у XIX столітті у ліберальному політичному середовищі. Ісая Берлін навіть писав, що комунізм був «зрадницьким спадкоємцем ліберального інтернаціоналізму», тоді як «фашизм – кульмінацією і банкрутством містичного патріотизму, що надихав тогочасні національні рухи» (Берлін І. Чотири есе про свободу. – К.: Основи, 1994. – С. 66).

 

Однак ліберальний інтернаціоналізм мав дві сторони: одна з них була новітньою реінтерпретацією давньої ідеї космополітизму, в основі якої лежить визнання вільної людини найвищою цінністю, але друга – обумовлювалася прийняттям імперсько-колоніальної схеми економічного розвитку, який почав визначати геополітичну ситуацію у світі з 1870-х рр. Не випадково комуністична утопія практично здійснювалася через відтворення імперського типу панування над народами, методами репресій стираючи між ними відмінності. Надто поволі цей факт усвідомлювався у західній соціології і лише «починаючи з сімдесятих років XX ст. більшість дослідників приховано чи відверто виступили проти політики національної асиміляції, позаяк, на їхню думку, вона була тиранічною за характером і неефективною за результатом» (Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації / Пер. з фр. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 18.).

 

З огляду на історичні перипетії у XX ст. мусимо визнати, що саме націоналізм виявився здатним до трансформації і спромігся протистояти «сектантським, фашистським, расистським і комуністичним рухам» (Ентоні Сміт). Потрібно наголосити, що власне націоналістичні рухи повалили імперські режими у XX ст., які здавалися незборимими і вічними.

 

До гегелівської концепції про неісторичні народи Енгельс додав радикалізму – він диференціював нації на «революційні» і «контрреволюційні». В Австро-Угорській монархії до революційних націй потрапили німці, мадяри й поляки; до контрреволюційних – решта «малих слов'янських народностей». Думки Енгельса з цього приводу просто шокують сучасника: він писав буквально таке: «У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи і династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде прогресом» (Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині // Маркс К., Енгельс Ф. Твори – Т. 6. – К., 1960. – С. 182.).

 

Енгельс переконував, що «великі» народи неминуче поглинуть «малі» народи, асимілюють їх культуру і мову, як народів «неісторичних». Наприклад, Маркс і Енгельс не могли зрозуміти навіщо чехам потрібно повертатися до своєї майже витісненої «великою німецькою культурою» провінційної і не престижної селянської культури. Вони не лише не підтримали подвижництво Ф. Палацького, але й розвивали думки, що чехи – це «реакційна руїна народу», яка має бути розчищена вихором світової революції задля прогресу комунізму. Польсько-американський дослідник А. Валіцький міркує так: «важко заперечити, що це не було заохоченням до геноциду» (Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної утопії. – К.: Всесвіт, 1999. – С. 140). (З приводу наведених думок Дж. Вотсон вважає Енгельса суголосним з Гітлером, на якого мали «прямий вплив інтелектуальні й політичні настанови марксизму» (див: Тhe Idea of Liberalism. Lоndоn, 1985. Р. 100-124, розділ: Ніtler's Маrхіsm).

 

Ось слова Енгельса зі статті «Демократичний панславізм»: «... не обходиться без того, щоб не розтоптати кілька ніжних національних квіток. Але без насильства і невблаганної нещадності в історії ніщо не робиться» (Енгельс Ф. Демократичний панславізм // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.Т. 6. К., 1960. С. 289).

 

Ці слова цілком могли б належати Гітлеру, і це дає підстави говорити про комуно-фашистський аспект марксистської ідеології.

 

На підставі звинувачення у націоналізмі у СРСР було винищено мільйони людей. Особливо нещадно комуністи викорчовували націоналізм український (повернемося до цього питання пізніше), масово звинувачуючи в ньому тисячі і мільйони невинних людей. При цьому постійно робилися пропагандистські спроби ототожнення українського націоналізму з фашизмом і нацизмом. З обуренням доводиться констатувати, що й сьогодні українські комуністи продовжують організовано через засоби інформації проводити думку про тотожність українського націоналізму саме з фашизмом і нацизмом. З іншого боку, так само як і 70 років тому в умовах комуністичного тоталітаризму, сучасні комуністи продовжують вести війну з українською культурою, називаючи її націоналістичною. Агресивна риторика комуністів повністю узгоджується з риторикою прокремлівської влади в сучасній Україні й знаходить підтримку в останньої.

 

З цього приводу доречно навести діагноз, поставлений свого часу Ханною Арендт – відомим знавцем «анатомії тоталітаризму». Вона пише: «нацистський «націоналізм» мав чимало спільного з націоналістичною пропагандою останнього часу в Радянському Союзі, де вона також використовувалася лише для підкріплення масових упереджень. Нацисти ставилися зі щирим і незмінним презирством до обмеженості націоналізму й провінціалізму національної держави, вони раз у раз повторювали, що їхній «рух», за масштабом так само інтернаціональний, як і рух більшовицький, для них важливіший за будь-яку державу, яка має неодмінно пов'язуватися з певною територією» (Арендт X. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 37.).

 

(4) Заперечення приватної власності. Негативне ставлення до приватної власності має, загалом, давню філософську й політичну, а навіть релігійну історію. Вона випливає з утопічних уявлень про соціальний розвиток. У марксизмі заперечення приватної власності набуває цілком радикального характеру. Маркс визначив приватну власність відповідальною за експлуатацію людини і за її відчуження від так званої родової суті.

 

А. Валіцький вважає, що у питанні знищення приватної власності Маркс «був більшим екстремістом, ніж Сталін, бо вимагав негайного скасування грошей і заміни торгівлі плановим розподілом продуктів» (Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної утопії. – К.: Всесвіт, 1999. – С. 447).

 

Протилежна думка щодо приватної власності не допускалася ні в політиці, ні у теоретичних дискусіях: хто відважувався її висловлювати – зникали у нетрях ГУЛАГу. Між тим, за кордоном, Ханна Арендт у вишуканій інтелектуальній формі доводила цілком протилежне марксизмові: джерелом відчуження людини є відсутність приватної власності і недовершеність через це приватної сфери індивіда (Арендт X. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 489).

 

Критиками цієї далеко не тільки економічної ідеї були всі без винятку політичні інтелектуальні сили. Марксизм залишив за собою право на остаточну наукову істину. Хто її не визнавав публічно – мусив зникати зі світу живих на теренах СРСР.

 

Маркс пов'язував приватну власність з додатковою вартістю, породжуваною експлуатацією робітників через перебування засобів виробництва в приватному володінні. Не зайве згадати, що український соціолог С. Подолинський, який особисто був знайомий з Марксом і Енгельсом і листувався з ними, в 1870-х рр. обґрунтував цілком інакшу концепцію праці як способу одержання додаткової вартості на основі прирощення природної енергії. Він писав, що «праця» – це таке зуживання нагромадженої в організмі механічної і духовної енергії, яке має своїм наслідком збільшення загального бюджету енергії земної поверхні» (Подолинський С. Людська праця і єдність сили [енергії] // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. Р. Сербин. - Укр. історичне товариство. Universitě de Quěbec â Montrěal, 1990.С. 168.).

 

Звичайно ж, ідеї Подолинського були «розвінчані», зокрема Енгельсом.

 

Марксистська ідея ліквідації приватної власності, як і попередньо названі, була тотально запроваджена в українському суспільстві, що опинилося під владою кремлівської комуністичної партії. Внаслідок усунення приватної власності цілком зруйнованою виявилася також власність громадська, пайова, норми володіння якою розвивалися в українському суспільстві століттями й були покликані сприяти передусім найбіднішим членам сільської громади.

 

Комуністи, згідно з приписами своїх теоретиків, провели революцію в економічному житті суспільства у ході якої, разом зі знищенням приватної власності, знищили нормальні товарно-грошові відносини: ліквідували комерційні банки, заборонили комерційний кредит, вексельний обіг, вільну торгівлю й повністю знищили ринкові відносини. Так доктринерське запровадження марксистсько-ленінської мудрості призвело до катастрофічної руйнації вікових традицій господарювання і поставило людину, позбавлену власності, в умови кріпацької залежності від державної влади. Всі перетворилися у державних людей і стали повністю залежними від зарплати чи пенсії, а також від державних чиновників, які одержали повноту влади над людиною. Комуністична держава перетворилася на всемогутнього деспота і запустила в дію пекельні чинники нищення людської свободи, гідності і шляхетності.

 

(5) Класова боротьба. Ідея класової боротьби є провідною у марксистській доктрині в аспекті організації комуністичної революції і захоплення абсолютної державної влади у формі «диктатури пролетаріату». Її сенс полягає в обґрунтуванні права на насильство над людиною і тією частиною суспільства, яка оголошується ворожою (буржуазною, націоналістичною, чи навіть космополітичною, як то зробив Сталін) щодо комуністичного провіденціалізму.

Ідеєю класової боротьби визначалася ідеологія і практика крайніх форм насильства, ніколи не відомих історії раніше; у Радянському Союзі вона проводилася засобами масового терору, що був перетворений у державну політику управління суспільним життям. Так, нарком юстиції РСФСР І. Штейнберг писав, що «терор – це не одинична дія, не ізольований, випадковий, хоч і повторюваний прояв владної більшості... Терор – це узаконений план масового залякування, примушування, винищення зі сторони влади».

 

Перші концтабори у совєтській Росії почали створюватися після ленінського розпорядження у вересні 1918 р. – Соловецькі табори, як механізм майбутнього ГУЛАГу.

 

Сергій Білоконь звертає увагу на те, що постулат класової боротьби практично дорівнює принципу суспільної сегрегації, за яким люди поділені на два нерівноцінні класи і протиставленні між собою. Підтримка стану реальної сегрегації належала до найважливіших завдань комуністичної ідеології і фашистського режиму. Постійне розпалювання «класової війни» серед народів на практиці реалізувалося у системі злочинів проти людяності, оскільки комуністична ідеологія визначала право людини на життя чи смерть, – свобода перестала визнаватися за невідчужувану цінність.

 

Важливо взяти до уваги, що серед більшості інтелектуалів того часу жодна у названих базових марксистських ідей у її радикальному значенні не приймалася. Навіть у середовищі марксистів-комуністів розвивається так звана ревізіоністична течія. Окремо це стосується українського культурного спротиву: комуністична риторика серед української інтелігенції початку двадцятого століття мала лише незначну кількість прихильників, українці самостійно так і не створили комуністичної партії. Проте український комунізм все ж здобув поширення з вторгненням московських військ в Україну і на його діячах лежить тягар історичної провини за українську катастрофу Тобто український і світовий соціально-політичний розвиток реально мав альтернативу, яку можна було б окреслити альтернативою Т. Масарика – І Франка – Д. Неру: усі вони переконливо спростовували марксистсько-комуністичний проект. Врешті, Європа теж не пішла шляхом Маркса й Леніна, проте багато хто з європейських інтелектуалів, нехай навіть мимовільно, спричинився до поширення позитивного образу комунізму та підтримки комуністичної диктатури у Радянському Союзі.

 

У відповідь на руйнівний світовий комунізм «виникли фашизм, націонал-соціалізм та інші згубні ультраправі або лівацькі рухи і течії, що дається взнаки досі добре знаними спалахами екстремізму і тероризму» (М. Кирсенко).

 

Проте, дуже важливо розуміти, що поза своєю політичною партійною основою марксистський комунізм міг би залишатися хіба продуктом для вправ інтелектуальних ревізіоністів і ще для вгризливої критики мишей. Вибухову потугу марксистський комунізм одержав винятково від щеплення з російським шовіністичним месіанством та його імперсько-колоніальним дискурсом. Саме таке щеплення звузило його ідейний спектр відповідно до критерію політичної доцільності захоплення влади та її утримання методами тотального терору. І саме у такій іпостасі привид марксистського комунізму розпочав свої криваві пригоди по світу в історії XX ст.

 

II. Імперський російський націоналізм і комунізм

У відповідності до базових настанов марксистського вчення, ленінська комуністична партія заповзялася докорінно знищити «старий режим» у всіх його виявах: політичному, соціальному, економічному, культурному, правовому, гуманітарному, духовному. Негативне ставлення спочатку також поширювалося на імперський суспільний лад. Однак, щодо останнього риторика і практика комуністів Росії дуже швидко розійшлися: за марксистсько-ленінською доктриною політика західних держав і царської влади визнавалася злочинною. Проте, визнаючи на словах принцип національного самовизначення народів, на практиці ленінська партія більшовиків твердо зайняла позицію недопущення національної емансипації народів царської імперії (виняток був зроблений для Фінляндії).

 

Цікаво з цього приводу навести міркування Маркса про суть російського імперіалізму, аналізові якого була присвячена спеціальна праця, що ніколи не видавалася в СРСР і залишалася під покровом комуністичного замовчування. «Варто зауважити, – писав Маркс, – яких виняткових зусиль завжди докладала Московія так само, як тепер докладає сучасна Росія, щоб знищити держави з народовладдям. Новгород та його колонії були першими, далі була козацька республіка, а наприкінці Польща. Щоб зрозуміти, чому Росія ліквідувала Польщу, потрібно зрозуміти, чому саме вона розправилася з незалежним Новгородом, розправа з яким тривала від 1478 до 1528 року» <...> «Проста заміна імен і дат засвідчить, що між політикою Івана III та політикою сучасної Росії існує не подібність, а тотожність» (Маркс К. Таємниці дипломатичної історії XIX століття // Всесвіт. – 2008. – № 9-10. –С. 7,9).

 

Маркс загалом різко критикував агресивну політику російського імперіалізму і яскраво змальовував його московську генеалогію, як «пиху монгольського раба, що перетворився на володаря», поєднавши страх, підступ і нечувану жорстокість. І хоча засновники марксизму, очевидно з тієї ж причини, симпатизували визвольній боротьбі Польщі проти російського царизму, вони не бачили, яку підступну ідейну зброю, за назвою пролетарського інтернаціоналізму, самі підготували для кривавої модернізації московської імперії у XX столітті.

 

З метою приборкання українського руху після захоплення влади у Харкові, більшовики схитрували: спочатку пішли на поступки національному відродженню – навіть проголосили політику «коренізації», щоб опанувати владою в Україні. Більше того, на початку 20-х років основною небезпекою у національному питанні розглядався «великорусский» шовінізм. Цей короткотерміновий політичний хід став для комуністів вигідним способом витіснення з політики і державних посад антикомуністичних, білогвардійських, кадрів, що традиційно панували у державному апараті. Але загалом, сприяння національному розвитку неросійських народів суперечило переконанням Леніна та його поплічників.

 

Відомо, що у творчій спадщині Леніна числиться 2,5 тис. документів і фактів, пов'язаних Україною. Там можна зустріти дуже різні і часто суперечливі думки, проте усі вони об'єднані довкола марксистської доктрини. Ленін у поглядах на національне питання, незважаючи на їх модифікацію, залишався послідовником Маркса й Енгельса. Те ж саме стосується й Сталіна. Фактично, ленінізм-сталінізм – це модернізована форма руссоцентричного імперського месіанства, покликаного впроваджувати російську державно-культурну зверхність над неросійськими народами через їх подальшу колонізацію і примусову асиміляцію. Саме в такому підході криється відповідь на питання – чому серед усіх європейських народів, марксистську метафізику впровадила лише російська ленінська партія. Основною причиною цього успіху є передусім опертя на модерну партійну форму здійснення давньої імперської ідеї.

 

Поняття «імперіалізм» та «імперська ідея» вживаю тут у сенсі визначень, запропонованих Е. Саїдом, який опирається на думку Майкла Дойла: «Імперія – це формальні чи неформальні стосунки, у яких одна держава контролює чинний політичний суверенітет іншого політичного суспільства. Цей контроль може досягатися за допомогою сили, політичної колаборації або економічної, соціальної чи культурної залежності. Імперіалізм – це всього-на-всього процес або політика підтримки імперії» (Саїд Е. Культура й імперіалізм. – К.: Критика, 2007. – С. 44.).

 

До приходу до влади більшовицької партії основою генерування і поширення великоруської (або імперської) ідеології була православна церква і її міфологемою про «Москву, як третій Рим». М. Бердяєв писав, що «церковний націоналізм – характерне русске явище», яким просякнуте релігійне і повсякденне життя (Бердяев Н. Судьба России. – М.: Місль, 1990.-С. 18).

 

Другим складовим елементом імперської російської ідеї була ідеологема «панславізму»; з 1930-х рр. комуністи модернізували її наВ міфологему «трьох братніх слов'янських народів».

 

Третім настільки ж важливим чинником російського імперіалізму стала нова світська культура і передусім російські література та мистецтво.

 

Названі чинники російської ідеї комуністи зцементували марксисткою ідеологією інтернаціоналізму. Саме цим пояснюється те, що, скажімо, українська компартія у сучасних умовах, як і у XX ст., цілковито перебуває на позиції московського неосталінізму і несе моральну відповідальність за «духовные яды», які так «глубоко всосались в русскую жизнь» (Георгій Флоровський).

 

У ленінізмі ідея старого русского месіанства перебрала форму «всесвітньо-історичного значення російської революції» та особливого месіанського призначення русского народу. Поет Р. Ивнєв у вірші «Ленін» писав у 1917 р :

«Нам путь указывает Ленин

Не отходящий от руля

Уже сверкает в отдаленьи

Обетованная земля».

 

Під впливом марксистської доктрини більшовики на чолі з Леніним ще на початку XX ст. стали на позицію поборювання, зокрема українського прагнення до національної самостійності, яке в офіційній царській лексиці означалося словом «мазепинство». Вони твердо стояли на тому, що українська боротьба за самовизначення є реакційна, контрреволюційна і шкідлива для російського комуністичного руху. Ще до сьогодні можна унаочнено сприймати хитру ленінську пересторогу нерозумним українцям, викарбувану на пам'ятнику «вождю пролетаріату», що бовваніє збоку Хрещатика у Києві – столиці ніби самостійної України; сенс цієї сатанинської діалектичної мудрості полягає у макабричному повідомленні про те, що без великоросійського пролетаріату вільна Україна не можлива.

 

III. Масовий терор і ошуканство як головний засіб комуністичного загарбання влади

Відразу із захопленням влади комуністами репресії проти народів набрали методичного характеру і велися згідно з основними постулатами марксистсько-ленінської доктрини щодо розгортання світової класової війни проти буржуазії, або громадянського суспільства. Оскільки останнього у Російській імперії фактично не існувало, то основний удар довелося нанести по всіх верствах населення і, найбільше, по інтелектуалах та селянству.

 

Перший етап масового винищенням людності спричинений ленінським «червоним терором» і голодом 1921-1923 рр., викликаним політикою «воєнного комунізму».

 

Нищівного удару зазнали прагнення українського народу до створення самостійної демократичної держави рівночасно з боку комуністичних і білогвардійських збройних сил. Військове поборювання національного самовизначення у формі Української Народної Республіки йшло в ногу з ліквідацією традицій демократичного самоврядування. Метою комуністів було створення диктатури пролетаріату з єдиним всевладним центром – у Москві.

 

Ленін обґрунтовував: «ми над «чистою» демократією глузуємо... революційна доцільність вище формального демократизму ... ». <...> «Ми не визнаємо ні свобод, ні рівності, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу» (Ленін В. ПЗТ. – Т. 38. – С. 372.).

 

Так говорилося і так робилося. З перших кроків комуністична влада під керівництвом Леніна брутально ліквідувала правові норми і навіть уявлення про право: знищено діюче цивільне, кримінальне й адміністративне законодавство, усунуті всі судові органи. Голова Революційного військового трибуналу РСФСР К. X. Данішевський заявив: «Військові трибунали не керуються і не повинні керуватися ніякими юридичними нормами. Це каральні органи, що створені у процесі напруженої революційної боротьби і виносять свої присуди, керуючись принципом політичної доцільності і правосвідомістю комуністів» (Известия ВЦИК. – 1919. – № 2. – 3 января. 28).

 

Цілком у дусі ленінських настанов діяв комуністичний прагматик Троцький: «питання про те, кому панувати у країні, тобто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох сторін не посиланням на конституцію, а застосуванням усіх форм насильства... .Питання про форми репресій чи про їх ступінь, звичайно, не є принциповим. Це питання доцільності» (Троцкий Л. Терроризм и коммунизм. –Пб.: Гос. Изд-во, 1920. – С. 53, 56).

 

Ленін категорично не підтримував національне прагнення до самостійності і визначав його реакційним та контрреволюційним. Влада необмеженої диктатури пролетаріату, за його задумом, повинна була розв'язати будь-які національні проблеми. Особливо ж Ленін ненавидів селянство, вбачаючи в ньому прихованого ворога – дрібного товаровиробника. Задум Леніна полягав у тому, щоб позбавити селянина засобів приватного виробництва – передусім землі і перетворити його на державних людей. Так воно і сталося завдяки колективізації, здійсненої Сталіним, – селяни до сьогодні фактично позбавлені землі і залишаються залежними від влади.

 

«На землю України зло прийшло під виглядом найбільшого добра» і воно не зникло досі, писав Дж. Мейс. Це передусім стосується тої легковірності, з якою прості й освічені маси сприйняли великодержавну комуністичну риторику, приправлену гаслами «земля – народам», «фабрики – робітникам». Насправді ж дослідження показують, що за період 1917-1921 рр. загинуло внаслідок розв'язаної комуністами війни та репресій понад 8 млн. душ. Лише у Києві, Таганрозі, Криму і в станицях Кубані комуністичний режим приблизно за півтора роки (1918-1919) знищив 1 млн. 700 тисяч осіб, фактично суспільну еліту того часу. Взимку 1920 р. у Криму розстріляно 96 тисяч людей.

 

У перші місяці утворення Української Центральної Ради на кількох вузлових станціях було знищено 30000 офіцерів і старшин українського походження. Водночас 9000 курсантів українців було розстріляно у Саратові і Харкові. Це був заздалегідь продуманий випереджувальний удар по українському рухові за незалежність.

 

Механізм масового терору був офіційно узаконений комуністами 5.09.1918 р. Декретом про «червоний терор» як «вищу форму» класової боротьби. Комуністи-ленінці з грудня 1917 до кінця 1919 р. розв'язали й інспірували три агресивні війни проти України. Вони завершилися поразкою українського прагнення до свободи, хоча спорадичний відчайдушний опір проти окупантів тривав ще років три. За період 1921-1922 рр. понад 10 тис. українських офіцерів, солдатів і представників адміністрації комуністи розстріляли у м. Вінниці за участь у національно-визвольній війні.

 

Наслідком поразки національно-визвольного руху і втрати української незалежності стало творення міфу про так зване «добровільне» входження до складу СРСР на підставі «Договору про утворення СРСР...» 1922 р. Професор Ярослав Дашкевич ще в 1993 р. науково довів, що маємо справу з фальсифікацією й ошуканством усієї світової громадськості. Насправді, цей «договір» слугував лише фіговим листком для прикриття анексії та фактичної окупації більшовицькою Росією України.

 

Комуністи виявилися неперевершеними майстрами інсинуацій, фальшування, обдурювання і видавання чорного за біле. Я. Дашкевич встановив, що т. зв. «Союзний договір» про утворення СРСР «ніколи не було затверджено і той проект (бо це був проект), що поданий на 1-й з'їзд Рад СРСР, ніколи не набрав юридичної сили та в жодному випадку не став підставою існування СРСР». Його ратифікацію і введення у дію було перенесено на 2-й з'їзд Рад, але насправді це ніколи не було зроблено, а тому «Договір» так і залишився на стадії проекту (Дашкевич Я. Україна вчора і сьогодні. Нариси, виступи, есе. – К., 1993. – С. 11-12).

 

Проте слушно зауважує Дж. Мейс, що лише «соціальним расизмом Леніна неможливо пояснити суть національної політики більшовиків. Показова щодо цього історія українського національного комунізму. Він виступав із тими ж гаслами, тією ж ідеологією, соціальною платформою, що й російські більшовики» (Мейс Дж. Ваші мертві вибрали мене. – К.: Українська прес-група, 2008. – С. 274).

 

Саме вони й підтримали наступ радянських російських військ у Лівобережній Україні 1919 р. і в цьому несуть відповідальність за всі наступні наслідки комуністичного панування.

 

Народна самоорганізація вилилася у 1917-1923 рр. у створення організованого збройного опору комуністичним загарбникам, які вторгайся в УНР з Росії за наказом Леніна. Війна велася на два російські фронти: з Червоною армією і білогвардійською. Часом виникав ще один фронт – внутрішній з махновщиною. У будь-якому разі, це була національно-визвольна боротьба українців за власну національну державу і широкі громадянські права. Після поразки офіційних збройних формувань УНР, боротьба перетворилася на повстанську. Дуже важливо усвідомити, що збройний повстанський опір почався не у 1942 р. а у 1919-1923 рр. – його організували отамани Великої України – від Холодного Яру до Слобожанщини і Півдня. Саме досвід цієї повстанської боротьби послужив переконливим прикладом для організованого опору на Західній Україні у роки Другої світової війни.

 

Важливо також розуміти, що ж сталося після поразки українців, адже вони війну програли. Хто тоді її виграв? Відповідь на це питання дав російський полководець Муравйов, той, хто перший зайняв Україну в ім'я Совєтської Росії. Здобувши Київ у 1918 р., він повідомив Москву, що принесену багнетами його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. «Це і є офіційне потвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами» (Стахів М. Перша совєтська республіка в Україні. – Філядельфія, 1956. – С. 118,188).

 

І знову ж таки, вирішальну роль у конвертацію комуністичного інтернаціоналізму у великодержавний російський націоналізм комуністичного ґатунку відіграли Ленін, Троцький, Сталін і керована ними компартія. Колоніальна політика кремлівських комуністів була цілком послідовною і стосувалася всього українського суспільства. Звернемося для рельєфності зображення до джерел. Згідно з офіційною статистикою у 1925-1926 рр. частка України у союзному виробництві була такою: 81% вугілля, 68% залізної руди, 77% сталі, 82% цукру і т.д. (Розвиток народного господарства Української РСР 1917-1957. – Т. 1. – К., 1967. – С. 274,).

 

Вражаючі цифри як для самостійного державного розвитку. Проте в Україні вже цупко вкорінювалася колоніальна влада. Яскраве потвердження тому знаходимо у піднятих з архіву матеріалах.

 

Придивимося, наприклад, до вражаючого документу, направленому групою делегатів XIII Всеукраїнського з'їзду Рад до його президії (28.02.1931 р., м. Харків). Текст документу з вимогою дати офіційне пояснення на з'їзді складається з 22 пунктів і викладений на п'яти друкованих сторінках. Наведу лише деякі:

 

Пункт №4: «Чим викликана нинішня централізаторська стихія – ліквідація Наркомземів Союзних республік, переїзд основних трестів з України в Москву, повна концентрація в апаратах Союзних наркоматів – управління промисловістю, науково-дослідних і навчальних закладів?»;

 

Пункт № 7: «Хто повинен мати більший бюджет, республіка з 30 мільйонами населення чи Московський округ з 5-ма мільйонами? Чому тоді перша у 1929 році мала такий самий бюджет, як друга, у 270 000.000 рублів? Як це треба розуміти і звідки це походить?»;

 

Пункт № 15: «РСФСР організовує автомобільні, електротехнічні, металообробні, точної механіки, гумові й всі ті галузі, яких їй не вистачає. А ми? Завод «Фізико-Хімік» у Києві налагодив виробництво кишенькових годинників, але йому заборонили їх виробляти, коштів не дали, оскільки Москва, прочувши про цю справу, виписала за 7 мільйонів фабрику годинників з Америки».

 

Пункт № 16: «Чому завод «Укрінрадіо» не розширюється, чому там панує кустарщина і не вистачає приміщення, чи можливо тому, що це завод «Укрінрадіо?»;

 

Пункт №19: «...Бідняцько-середняцьке селянство позбавляється останньої корівки, шматка сала, яйця, ходить обідраним, так само й робітник. І за всі ці біди, яких ще ніколи не було в історії, за все це будується русска промисловість. Не випадково т. Сталін на конференції промислових робітників загравав з русскою технічною інтелігенцією... Чи не пахне тут русским духом? Виходить, значить, таки так, що ми Росію будуємо, ... аби потішити русску технічну інтелігенцію, наскрізь шовіністичну, яка мріє про Росію, тільки не Советську»;

 

Пункт № 20: «Оце наша національна політика. ... Взагалі всі наші господарські, політичні питання між республіками вирішуються радше фразами про інтернаціоналізм, суверенність, незалежність ...»;

 

Пункт №21: «Нас повідомили Харківські товариші про те, що серйозно нічого не робиться. Жахливий підбір Харківської міськради. Відбір у технічні ВУЗи такий, що з прийнятих у ХТІ студентів із 200 чоловік тільки 3 українці – і це на Україні!»;

 

Пункт № 22: «.. .Чому Урал гори перевертає і будує, а наш уряд і партія ведуть дві-три серйозних будівлі і для цього потрібно знищити всю українську економіку, цілі покоління людей, всі ресурси. Та чи знаєте Ви, що коли взяти лише прибутки від горілки, цукру, хліба, то Україна може будувати щорічно п'ять Дніпрогесів. А ми будуємо всього один і вже знищено цвіт нашого робітника і селянина незаможника і середняка. Босі, голі, голодні, принижені, придушені, загнані, пограбовані, гірше, ніж грабував царський уряд у сто разів, гірше, ніж грабує жадна капіталістична країна свої колонії. Ми відбудовуємо тепер русске господарство. Мускулами українських робітників і селян будується Росія. Україна хиріє. ... Усіма справами заправляє московський апарат. З України найбільше взято позик і менше всього побудовано. ... Потрібно негайно взятися за висування кадрів з місцевого населення. ... Це погана політика і вона до добра не приведе. <.. .> Русский шовінізм потрібно так скрутити, щоб йому не було чим дихати, а з українським ми теж впораємося».

 

Цей документ підписаний таким чином: «Група депутатів і присутніх на з'їзді робітників заводів столиці УССР – Харкова – ХПЗ, ДЕЗ, «Серп і Молот» (Чорна книга України. Зб. документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе. – К.: Просвіта, 1998. – С. 18-22).

 

«Пам'ять про те, що було, –

це ключ до творення того,

що буде»(Дж. Мейс)

IV. Знищення національного простору життя: українська громада – епіцентр геноциду

Особливо непримиренними були більшовики до українського селянства. Ленін вважав заможного українського селянина «дрібнобуржуазною стихією» і «головним ворогом диктатури пролетаріату, який щоденно і щогодинно породжує капіталізм» (Ленин В. И. Избранные произведения: в 3 т. – Т. 2. – М., 1978. – С. 615, 630).

 

У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. вона була адресована помічникові Троцького Є. Склянському: «...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом «зелених» (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного» (Бикова Т. Б. Червоний терор в Криму // Політичний терор і тероризм в Україні. – К: Наукова думка, 2002. – С. 195-196).

 

За підрахунками істориків у Криму 1918-1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано (Там само. - С. 200. 32).

 

Згідно з доктриною комуністів, колективізація була формою класової боротьби на селі, де на час її проведення в Україні проживало біля 83% селянського населення, близько 90% якого розмовляло українською мовою. Не зайве навести глибокодумні слова Сталіна, мовлені ним на X з'їзді РКП(б): «Зрозуміло, що коли у містах України до цього часу домінує російський елемент, з плином часу ці міста з неминучістю будуть українізовані. 40 років тому Рига була цілковито німецьким містом, але оскільки міста ростуть зарахунок сільського населення, а села засвідчують себе гарантами національного духу, сьогодні Рига є латвійським містом. 50 років тому усі міста Угорщини були німецькими за характером, коли тепер вони угорські. Те ж сами може бути сказане про українські міста, які є російськими за характером і які стануть українізуватися тому, що міста ростуть за рахунок сіл. Села є представниками української мови, яка увійде в усі українські міста як домінуючий елемент».

 

Наведені думки свідчать про те, що Сталін добре розумів, як саме потрібно здійснювати ленінську інтернаціональну політику в СРСР.

 

Відомо, що соціальною основою села була українська громада, яка упродовж століть виживала під чужинецькими режимами завдяки культурно-господарським традиціям самоврядування. Саме останні стали тим фундаментом, на якому трималося українство всупереч царській, австро-угорській і польській колоніальній політиці.

 

Громада гуртувалася довкола інституції за назвою «сходка»; останні відбувалися за ініціативою селян, без втручання держави. Це дає підстави говорити про інституції селянського громадянського суспільства, які були надзвичайно багатопланові і складні. Наприклад, у ритуалах, пов'язаних з весіллям, містяться елементи, які мають економічне та культурне значення. Крім того, складовою частиною весільних обрядів були одні з найдавніших жанрів вокальної музики в Європі. Вони цілком зникли разом з їхніми носіями.

 

Також така інституція як «досвідки» відігравала величезну економічну і культурну роль. На жаль, рідко звертають увагу на значення соціальних ролей і функцій, які виконували в селі музиканти, старці та богомази. «Проте вони забезпечували існування деяких найважливіших усних і візуальних символів так само, як і світогляд селянського суспільства. Всі ці ритуали, інституції та люди стали мішенями комуністів, що прагнули їх переінакшити». Попереддні думки взяті з дослідження Вільяма Нолла, на яке посилатимуся й надалі у кваліфікації наслідків колективізації (Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-1930 років. – К.: Родовід, 1999).

 

Колективізація, як форма впровадження класової боротьби, мала принаймні два взаємопов'язані завдання: знищити самостійні форми сільського господарювання і знищити відповідні культурні норми поведінки. Саме тому колективізація в Україні обернулася геноцидом народу.

 

Це також має нам підказати, що геноцид українського народу не може бути обмежений рамками Голодомору, викликаного не просто колективізацією, а все ж таки московською комуністичною доктриною.

 

У ті роки навіть окупаційні джерела повідомляли, що «советська влада в Україні вступила в прямий конфлікт з масою українського селянства» (Комуніст (Харків). – 1928. – № 164. – Липень).

 

Почалася насильна колективізація українського села. Населення поділили на класи: бідняки, середняки, куркулі з метою викликати соціальну ворожнечу між ними та за допомогою ненависті протиставляли одних одним. (Щось дуже схоже відбувається в Україні й тепер – за задумом новітніх неосталіністів-русифікаторів, тільки вже не на класовій, а на етнічній і національній основі). Проти «буржуазних елементів», «куркулів» розпочали жахливу кампанію цькування в пресі, радіо, під час відкритих зборів: «Куркулі паразити, вони палять збіжжя, вбивають дітей. І нам просто казали: треба підняти маси проти них і їх усіх знищити як клас, цих проклятих... Щоб їх убивати, треба було оголосити, що куркулі не люди, так як німці оголосили, що євреї не люди...», писав Василь Гросман. Внаслідок продуманої державної сталінської політики відбулися руйнація життєвої основи самовідтворення суспільства, що й призвела до Голодомору-геноциду.

 

Згідно з доктриною ленінізму-сталінізму, колгоспи розглядалися як політична організація для зміцнення радянської влади на селі.

 

Сталін сам порівнював колективізацію в Україні з війною і ставився до неї як до воєнної акції. У 1925 р. Сталін писав, що «Вопрос национальный есть по существу вопрос крестьянский» (Сталин И. В. Сочинения. – М., 1946-52. – Т. VІІ. С. 72).

 

Оскільки в російській імперії місто було всуціль російським, а тільки село національним, то Сталін знав про що говорить.

 

Опираючись на ґрунтовні дослідження Дж. Мейса, простежимо хроніку подій в українському селі з огляду на офіційні рішення у Москві.

 

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» від 18 листопада 1932 р. та Постанова Раднаркому УССР від «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. поклали край будь-якій грі в дипломатію. «За своїм цинізмом і жорстокістю їм важко знайти аналоги у світовій практиці», – підкреслює американський історик. Це справжні документи геноциду, які не мають нічого спільного з економічною діяльністю. У них все поза економікою, всі заходи, спрямовані на викачку хліба з українського села, спираються на механізм терору, репресій страху.... Фактично це був наказ викачати у селянина всі без винятку харчі (Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933) // Відлуння Голодомору-Геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. – Львів: НТШ, 2005, – С. 21-22).

 

Цією ж постановою взято під особливий контроль діяльність 22 газет найважливіших хлібних районів. «Помирати від голоду українські селяни повинні були мовчки». Вводилася практика занесення колгоспів, що не виконали план заготовок на «чорну дошку» і це стосувалося тільки українського населення. Туди негайно припинялися поставки товарів першої необхідності, заборонялася кооперативна і державна торгівля. Почав запроваджуватися міф, що план заготівель саботують націоналістичні й фашистські елементи, які просочилися у партійні і державні органи.

 

25 листопада Наркомюст УССР видав розпорядження прокурорам про впровадження репресивних заходів на місцях при проведенні хлібозаготівель. На українське село кинуті уповноважені, робітничі загони, т. зв. «буксирні бригади» і т. д.

 

14 грудня Сталін скликає нараду у Москві, на яку викликані члени ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленської) області. (Остання – явно для хитрого прикриття дійства). Приймається постанова, суть якої навіть не в хлібозаготівлі, а в організації знищення усіх форм культурного відродження України та припинення українізації. Тут застосовується риторика боротьби з «буржуазно-націоналістичними елементами». Приймається постанова про припинення українізації Кавказу. Поголовно виселена у північні області СССР станиця Полтавська, де тоді числилося понад 10 000 мешканців.

 

15 грудня 1932 р. за підписами Сталіна і Молотова на адреси крайкомів і обкомів надійшла телеграма у якій наказано негайно припинити українізацію у всіх місцях компактного проживання українців на всій території СССР (Кубань – 2 млн., Курська обл. – 1,3 млн., Воронезька – 1 млн., Далекий Схід, Сибір, Туркестан – по 600 000).

 

18 грудня 1932 року Сталін черговий раз звинуватив українських комуністів у «несерйозному ставленні до завдань партії і уряду» і доручив Кагановичу і Постишеву негайно виїхати в Україну. Сталінські сатрапи вже 24 грудня наказали здати державі всі без винятку колгоспні фонди, включаючи насіннєві.

 

24 січня 1933 р. на пленумі ЦК ВКП(б) прийнято рішення про створення Політвідділів МТС, як незалежних від місцевих і республіканських органів структур, що керувалися прямо з Москви. Фактично це стало переданням влади над селом від республік до Москви.

 

24 січня Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У, який стає фактичним лідером і одночасно першим секретарем Харківського Обкому. Також призначені: М. Хатаєвич – третій секретар ЦК і перший Дніпропетровського обкому. Є. Вегера – перший секретар Одеського обкому, З.І Акулов – перший Секретар Донецького обкому. Таким чином, контроль над Україною повністю перейшов у руки Москви. За десять місяців Постишев призначив 1340 нових людей до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 начальників райконтролькомісій. Одночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи радгоспів. Ще 10 000 активістів були послані безпосередньо до колгоспів, у тому числі 3 000 були призначені головами чи секретарями колгоспів. «По-суті, це було безпрецедентне загарбання української території.

 

Ціла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала у голодних корчах.

 

Це була тотальна агресія, вона не мала нічого спільного з економічними мотивами» (Там само. – С. 26).

 

У січні 1933 р. комуністична влада запровадила систему внутрішніх паспортів, без яких не можна було полишати місце проживання. Одночасно Постишев повів війну з «шкідництвом у партійних рядах». Його підтримав Косіор, а Скрипник, який не підтримав, був ізольований. У червні на пленумі ЦК Постишев звинуватив Скрипника у гріхах крайнього націоналізму і шкідництва, сказав, зокрема, таке: «Скрипник не міг не знати, що наприклад, використання букви «і» служить анексіоністським планам польських панів». 7 липня 1933 р. Скрипник покінчив самогубством.

 

На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. була оголошена кампанія боротьби з «фашистськими ухилами» в національних меншинах. Розпочався процес так званої, «інтегральної стандартизації на базі руссоцентризму». «Це, за моїм переконанням, ключ до розуміння мотивів, якими керувався Сталін і його оточення, створюючи і використовуючи сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України» (Там само. – С. 27.).

 

Наступ на сільську громаду розпочався фактично відразу з укріпленням більшовицької влади в Україні. Уже з кінця 1920-х рр. мандрівні виконавці (кобзарі, лірники, старці і старчихи) зазнають тяжких репресій від влади. Музична культура трансформувалася за короткий проміжок часу. Примусово насаджується новий, єдиний для всіх репертуар, створюється «паралельна культура». З 1930-х рр. заборонено співати чи навіть прилюдно говорити про Україну; освічений люд зі страху перед репресіями почав масово знищувати домашні бібліотеки, якщо в них були художні та інші книжки чи навіть просто пісні про Україну. Відбувається вилучення з репертуарів пісень про козаків і повне знищення мистецтва співання дум.

 

З 1930-х рр. у сільських магазинах зникли традиційні скрипки та народні українські інструменти. Бандура стала неймовірною рідкістю. Натомість у кожному магазині обов'язково з'явилася балалайка. «Оскільки народні інструменти, а також скрипки, вироблялися сільськими майстрами, то разом з їх зникненням почав зникати відповідний ремісничий промисел і належне вміння продукувати інструмент. Невдовзі зникли також умільці грати на скрипці та народних інструментах, незамінних раніше на сільських забавах, весіллях, святах» (Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-1930 років. – К.: Родовід, 1999.).

 

Натомість з 1928-1929 рр. в українських селах поширюється гармошка. У цей же період набуває офіційної популярності принизливе глузування з українських народних інструментів та національного одягу.

 

Американський дослідник колективізації Вільям Нолл приходить до очевидного висновку, що «селяни не мали жодних намірів добровільно вступати до соціалістичної системи сільського господарювання. Не існує жодних свідчень у статистичних даних чи в опитуваннях того часу, що серед селян був інтерес до саморуйнування їхнього суспільства і культури.... Селяни не вважали колективізацію прийнятною для сільського господарства, економіки, культури. Навпаки, на їхній погляд, вона не була розумною. Але комуністична влада не вважала за потрібне прислухатися до селян. Навпаки, марксисти-ленінці мали тверде переконання в необхідності так змінити сільським світ, аби надати йому форми, народженої саме їхньою комуністичною уявою» (Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-1930 років. – К.: Родовід, 1999).

 

І саме ця доктринальна комуністична уява, а не «український націоналізм» (за звинуваченням в якому були репресовані мільйони людей), призвело до Голодомору, що став епіцентром комуністичного експерименту із захоплення влади над селянством і перетворення його на колгоспників-кріпаків комуністичної імперії.

 

Колективізація стала культурною катастрофою величезних розмірів. Вона здійснювалася за допомогою масових репресій державними органами влади. «Ця компанія проводилася засобами насильства, голоду, вигнання з домівок, конфіскацією майна, вбивств, тривалого ув'язнення, виселення у фактично нежиттєздатні райони Росії, зокрема Сибіру, вона коштувала неймовірних страждань величезної маси людей: дітей, їх батьків, дідів і бабусь тощо. Мільйони загинули від голоду, мільйони інших померли внаслідок вигнання з власних хат і заслання або від знущань, хвороб, епідемій, що стали наслідком колективізації» (там само).

 

Розгортання колективізації неминуче вело до катастрофи – і вона прийшла як Голодомор. Це антилюдське явище знайшло належне визначення у статті першій Закону України № 376-V «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», де записано: «Голодомор є геноцидом українського народу».

 

По суті ж відбулася радикальна комуністична революція у сільському житті, яке мало віками устояні форми господарювання на землі: у переважній більшості селян були конфісковані майно, земля, зруйновані ремесла, звичаї, родини. Українське село, у якому ніколи за писаної історії не було морового голоду до приходу комуністів у 1920-х рр., тепер було піддане тотальній деструкції, після якої воно вже так і не змогло знову піднятися. «Коли ще в історії існували мільйони людей, які раптово вирішили зруйнувати власну культуру та замінити її на іншу»? – запитує В. Нолл.

 

Немає сумнівів, що не лише Голодомор, але й колективізацію в Україні треба кваліфікувати як один з найбільших злочинів проти людства у XX ст., що має ознаки геноциду. Кваліфікація геноцидом лише подій Голодомору не відповідає визначенню суті Катастрофи і хибує невиправданим редукціонізмом злочинів комунізму до злочинів Сталіна. Політику Сталіна сьогодні засуджують публічно навіть деякі з наляканих комуністів. Але ніхто з них не почуває і не несе відповідальності за зруйнування української (а також польської, єврейської, кримськотатарської та інших) громад, за масову конфіскацію працею нажитого людьми майна, за тотальне викорінення приватної власності з соціально-економічного життя, внаслідок чого українська людина на тривалий час, донині, втратила ґрунт під ногами і не може почувати себе самостійним, незалежним від опіки держави громадянином. За сучасних умов демократичного устрою уже незалежної України комуністи, застосовуючи ту ж саму імперську методологію протиставлення народів і класів, облудно зловживаючи свободою слова, знову звинувачують у націоналізмі й свідомо ведуть інформаційну війну проти спроб українського відродження. ;

 

Більшовицька комуністична еліта має розглядатися відносно сегрегованого селянського та й міського суспільства як загарбники влади, а не частина цього суспільства. «Марксистська «міленарна» держава була чимось на кшталт іноземного загарбника, ідеологія та політика якої були чужими для суспільства, що існувало до комуністичного «завоювання», подібно до колоніального завоювання в Азії, Африці чи Америці.

 

Ця брутальна влада, шляхом руйнування давніх соціальних і культурних норм намагалася переселяти народи і контролювати підкорені землі задля власної користі. І це їй в основному вдалося» (там само» – С. 28).

 

Додатковим свідченням про злочини геноциду проти українського народу є репресії на Кубані. В. Сергійчук називає, що на Кубані у 1928 р. проживало бл. 1 млн. 700 тис. українців, а за переписом 1939 р. їх залишилося бл. 145 000.

 

Колективізація, Голодомор і репресії принесли фізичне винищення людності українського села й стали смертельним ударом по морально-етичних цінностях та етнокультурних устоях народу, руйнувалися сім'ї, родинні зв'язки, громадська солідарність, норми порядності, цілі пласти етнічної культури. Методично у містах і селах знищувалася українська інтелігенція, духовенство, церква. Людину без її згоди, на підставі марксистсько-ленінської доктрини, влада злочинно позбавила права на приватну власність і перетворила на феодального підданого колгоспу, фабрики, колективу і держави, на чолі яких стояли комуністи зі своєю ідеологією, органами примусу і терору. У такий спосіб колоніально-імперській формі суспільних відносин в Україні була надана нова, не бачена ніколи в історії політична й економічна основа: історична європейська тенденція усамостійнення людини від влади була радикально змінена на її узалежнення і деперсоналізацію.

 

Кожен, у запроваджуваній марксистами системі відносин, щоб вижити, мусів ставати передовсім слухняним клієнтом комуністичної влади і чекати розпоряджень: як накажуть думати, що накажуть робити, куди накажуть переселитися чи кого осудити. Закладені комуністами патерналістсько-клієнтальні суспільні відносини залишаються донині визначальними в Україні, населення якого й надалі у своїй переважній більшості позбавлене приватної власності. Відчай вкрай збідненого населення здатний повторно викликати «привиди комунізму», і цим підступно зловживає нинішня компартія України, застосовуючи облудні форми марксистсько-ленінської пропаганди. Не випадково, у новій антиукраїнській інформаційній війні головний удар, як і раніше, спрямовано на заперечення трагедії колективізації і Голодомору.

 

Хоча точні цифри знищених в ході сталінщини встановити важко, вважається, що цифра 20-25 млн. не є перебільшенням. За 90 років українське населення майже не дало приросту. Що ж сталося з українцями? Адже навіть німецьке населення, яке також потерпіло у двох світових війнах і пережило нацистську чистку, дало більше ніж подвійний приріст.

 

Таким чином, повторимо висновок Дж. Мейса: для приборкання українського народу «Сталін взяв на озброєння російську ідею, як політичний клей, для склеювання атомарного тоталітарного суспільства. Саме російська ідея була ферментом сталінізму, вона почала відігравати основну роль у прописі суворої регламентації суспільства, підпорядкуванню усіх сфер життя державі» (Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933) // Відлуння Голодомору-Геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. Львів: НТШ, 2005. – С. 28).

 

Адже навіть фанатична відданість ідеалам ленінізму, яку часто показували українські комуністи, не бралася до уваги. Сакраментальне питання полягає в тому, чого чекати сучасному українському суспільству від теперішньої російської ідеї, покладеної в основу існування і подальшого поширення «російського світу»?

 

Жертви комуністичного режиму в Україні, СРСР та й у всьому світі склали десятки мільйонів людей. До них потрібно додати величезні майнові і культурні втрати. Для прикладу: ще на ранній стадії комуністичного експерименту в Китаї у 1950-х рр. називається кілька мільйонів страчених як «ворогів народу». Додатково говориться про 27 000 000 селян, що загинули в результаті колективізації.

 

Запровадження соціалізму в країнах Східної Європи, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі і Кубі за найнижчими оцінками сягає 3 000 000 жертв, хоча в одній Камбоджі періоду Пол-Пота було знищено 1/3 населення.

 

Провал зусилля побудувати комунізм у XX ст. коштує життя принаймні 60 000 000 людей. Це зробило комунізм найдорожчою витратою і найбільшим провалом за всю історію людства. Коли до цього додати людські втрати, понесені через етнічні і релігійні війни у XX ст., але не в ході прямих боїв, а в результаті ідеологічних причин, то загальна цифра втрат сягне до 10 000 000 життів. Отже, як зазначає З. Бжезинський, «упродовж XX століття не менше ніж 167 000 000 душ, – а цілком можлива цифра і 175 млн., – було продумано знищені через політично вмотивовану різанину».

 

Здобувши владу у Росії, комуністи втілили у своєму смертоносному хороводі усі базові постулати марксизму. І якщо їх труди й далі порівнювати з трудами Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, то справа виглядатиме таким чином, що з п'яти втілених фундаментальних ідей марксизму, гітлерівці втілили лише одну – расово-етнічній геноцид. До того ж потрібно взяти до уваги, що Гітлера підтримували московські більшовики у 1920-х рр. Геббельс у 1920-х рр. використовував для позитивної пропаганди порівняння Леніна з Гітлером. Потім, через несприйняття комуністичного експерименту народом Німеччини, відмовився від цього уподібнення.

 

З 1937 р. Сталін і Гітлер тісно співпрацювали до червня 1941 р. Між НКВД і Гестапо у 1938 р. була підписана угода про співпрацю. Комуністичний московський режим, воюючи з Фінляндією 1940 р. (в час Другої світової війни), вдався до розстрілів мирних громадян. У 1933 р. Сталін дозволив розстрілювати дітей з 12-ти років, оскільки було надто багато безпритульних. Те ж саме повторилося потім стосовно українських дітей, яких зачисляли до учасників УПА і піддавали репресіям.

 

Погодимося з професором Володимиром Звігляничем, який вважає, що сталінський «геноцид мав тотальний, абсолютний характер і поєднував усі три види геноциду: релігійно-культурний, економічний і расово-етнічний». Тому адекватна назва політичного режиму, що існував в Україні і Радянському Союзі, має визначатися поняттям «комуно-фашистського».

 

«Поряд з тим, маємо визнати гіркий факт, що українська Катастрофа здійснювалася у тому числі руками своїх же українців, посіпак комуно-фашистського режиму». Комуністам вдалося розколоти українську націю, поділивши нас на «ворогів народу» чи «націоналістів», з одного боку, і на «безбатченків» та «російськомовних» – з іншого.

 

Перед сучасниками найважливіше завдання – повернути нації притомність. Чи вдасться цього досягти, якщо залишити злочини комуно-фашизму непокараними і заохочувати симоненківську пропагандистську риторику у засобах інформації?

 

І ще одне непросте для сучасних українських інтелектуалів питання, але надто важливе для українського політичного майбутнього: чи може бути усунена ідеологічна основа для ксенофобії і проявів крайнього, радикального націоналізму в сучасному українському (та й російському) суспільствах без судового осудження партії й ідеології тих, хто на підставі доктринального звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» дощенту вигубив українське незалежне селянство, інтелігенцію, духовенство, мистецьку еліту, свідомо й продумано викорінив питомо українські культурні цінності?

 

Постгеноцидне суспільство має право знати, якою мовою спілкуються у побуті діти й онуки сучасних лідерів українських комуністів, незалежно від їх етнічного походження. Скільки все ж таки комуністичного люду на сто відсотків їхньої партійної «маси» розмовляють сьогодні між собою і з владою українською мовою? У цьому також криється відповідь на питання про те, яке відношення має комуністична партія до українського відродження.

 

Таким чином:

1) існує прямий зв'язок комуністичного терору з джерелами марксизму та його гомогенністю у світовому масштабі;

2) Захоплення комуністами влади в Україні та її утримання засобами державного масового терору носило фактично форму перманентних окупаційних воєнних дій ідейно і культурно чужої влади проти неозброєного народу і стало новим типом колоніально-імперського завоювання й правління;

3) злочини комуно-фашистського режиму, які призвели до національної катастрофи в Україні, слід розглядати як злочини геноциду, спрямовані проти людяності, які не можуть підлягати терміну давності, а отже їх виконавці мають нести відповідальність;

4) затримання комуністичної ідеології в Україні через інститут існуючої компартії залишається засобом політики й ідеології русифікації і є основною перешкодою для розвитку громадянського суспільства і демократичного врядування в сучасній формально незалежній Україні; це також залишається чи не основною підбурюючою силою для ксенофобії і негромадянського радикального націоналізму;

5) постгеноцидний стан українського суспільства визначається масовою відсутністю у населення приватної власності, що не дозволяє людині піднятися до статусу незалежного від влади громадянина і перейти на рівень так званого «третього класу».

 

За таких соціально-економічних умов облудними є проекти (запекло підтримувані комуністами) перетворити Україну на чисто парламентську республіку з обранням Президента країни депутатами Верховної Ради, оскільки знедолені люди віддаватимуть голоси не стільки за верховенство права, скільки за «п'ять кілограмів гречки» чи за будь-який інші «рятівні» обіцянки політиків.

 

На завершення, потрібно визнати, що політична воля Президента В. Ющенка виявилася гуманістично орієнтованою – повернення народові пам'яті про невинно убієнних голодом та репресіями відіграло вирішальну роль для воскресіння правди про долю українського народу, кинутого напризволяще тоталітарному молоху XX століття.

 

Шкода, що йому не вистачило вміння утримати демократичну владу й довершити справу декомунізації українського суспільства, яка стала б основою неповернення до тоталітарного, імперсько-колоніального минулого. Справа тепер за пробудженим народом і його провідниками.

 

Якщо ж таких не знайдеться, то українці справді можуть стати тим народом, який виконає волю Ф. Енгельса, заповідану, правда, у середині XIX ст. для чехів, яких той називав «провінційною реакційною руїною непрестижної селянської культури», що має бути «розчищена вихором світової революції заради комунізму».

 

Вихор, що віками кружляє над нами, здійнятий імперським російським месіанізмом, тепер, уже запліднений кримінально-олігархічною владою-власністю, знову піднявся з хижим і голодним оскалом двоголового орла. Він прагне розтрощити український етнос і політичний національний суверенітет заради нової форми «російського імперського благоденствія» й остаточно «розв'язати українське національне питання».

 

Анатолій Карась, Львівський національний університет ім. І. Франка, професор.