Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Ідея боротьби за визволення в поезії Тараса Шевченка в контексті сучасности. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 лют. 2014 р., 13:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 бер. 2014 р., 11:35 ]

На початку слід відзначити, що найвагоміші аспекти названої проблеми не втратили і не втрачають своєї актуальности до нашого часу.

 

Отож ідея боротьби, втілена в образній системі поетичної спадщини Т.Шевченка, наскрізь проймає її. І цей очевидний факт зумовлений, звичайно, конкретно-історичною дійсністю, в якій жив поет. Найосновніший факт – українці, українство, Україна (Велика Україна), після національних поразок у боротьбі за свою свободу, опинилися в Російській імперії, частина ж інших українських етнічних територій – західних – підпали під Австро-Угорську імперію (йдеться про часи Шевченка). Інакше годі назвати цей факт, як трагедією, і це глибоко розумів поет – достатньо лише звернутися до творів, в яких віддзеркалена тогочасна реальність і відчутний майже фізично поетів біль з приводу жахливого стану народу.

 

Зрозуміло, що молодий поет, вже з самого початку своєї творчости, прагне дати відповідь собі та людям, як вийти із всенародного лиха. Глобальне лихо, здавалось, майже не залишає місця для іншого бачення життя. Звичайно, це не так – поет масштабно охоплює національне життя і в умовах неволі бачить світлі картини, чисті почуття дівчини, глибоко людські почуття матері до своєї дитини, прекрасну українську природу, наприклад, у поетичній перлині «Садок вишневий коло хати», що є неперевершеним малюнком саме української родини, її звичаєвої культури і, звичайно, природи, землі, на якій живуть і працюють люди. Хтось вважав твір «ідилічним», ще хтось – «мрією» поета, яка колись у майбутньому стане реальністю. Та ні, це реальність! Поет її бачить і дуже добре знає її, він споріднений з нею своїм органічним буттям від самого дитинства, від моменту своєї свідомости, що відкладається в пам’яті як найсокровенніше, що назавжди залишається з поетом у всі хвилини радости й нещасть та лихої години.

 

Вже й чималі здобутки в поета: ранні романтичні балади, публікація «Чигирнського Кобзаря», «Гайдамак»… Щодо романтизму, то цікава думка – з-поміж інших дослідників – Є.Маланюка: «Романтизм його завжди проєктується на реальну Україну, він має сталий контакт із дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне орґанічно-реальне втілення. І, може, це давало привід деяким дослідникам (Єфремов) називати Шевченка реалістом» [3, с. 348]. Далі автор наголошує, що «тільки ця щаслива збіжність між Dichtung u. Wahrheit з’ясовує оте величезне (звичайно більше за специфічно-літературне. – Підкреслення моє. –Л.С.) вражіння від «Кобзаря» у сучасників…» [4,  с. 348].

 

Власне, органічність, скажемо, мислення поета з народом, більше – чину, в цьому випадку Слова як чину, як дії – ввводять поета в суспільство, внаслідок чого літературний твір (твори) набуває в процесі рецепції особливого значення.

Саме таке значення має «Заповіт» (1845, 25 грудня, Переяслав, де перебував хворий поет у лікаря А.Козачковського), написаний в період «Трьох літ». Цей поетичний шедевр став всесвітньо відомим, викликав багато досліджень, на текст вірша написано музичні твори. Він став національним гімном, під час виконання якого присутні слухають стоячи. На слушну думку Г. Нудьги, «програмне революційне спрямування, бойова закличність, розрахована на активізацію мас, художня довершеність твору ставлять «Заповіт» у ряд найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Ритміка вірша динамічна, мінлива, вона всебічно відтворює наростання сили вислову думок і настроїв. Тон викладу – мужній, особисті ліричні мотиви невіддільні від суспільно-політичних» [6, c. 231].

 

Зрозуміло, що в «Заповіті» прозвучав революційний заклик до українського народу повстати проти гнобителя – Російської імперії, що довела маси народу до межі виживання, повстати проти рабства, в яке загнала вся система управління на чолі з царем, наділеним антинародним «правом» вершити долю мільйонів «простих людей». В під’яремному літературознавстві в часи москво-большевицького панування в Україні не могла увиразнюватись саме національна спрямованість «Заповіту», хоча зрозуміло, що поет звертається до своїх земляків, до тих «рабів німих», котрі «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Жорстоке соціальне гноблення в парі з національним накладало на все життя народу печать покори і страху – характерні симптоми повного підкорення, упокорення маси, яка живе з дня на день, надіючись в своєму животінні лише на Бога.

 

Заклик повстати – це разом з іншими творами («Посланіє…», «Кавказ», «Я не нездужаю, нівроку…», «Сон») «програма» національного визволення з єдиною можливою тактикою – лише боротьба, яка вимагає повної віддачі, фізичної і духовної.  Іншої альтернативи для поета не існує.

 

Нова, вільна велика сім’я – майбутня Україна, яка може настати лише після того, коли проллється «вража, зла» кров. Повстання народу проти рабства, проти упокорення є природною реакцією на ненормальне життя, вибух гніву на адресу катів народу. В кінцевому наслідку це захист життя як найбільшої цінності, але для цього життя немає перспективи, оскільки воно поневолене, воно позбавлене елементарних прав і свобод та людської гідности. Тому нічого іншого не залишається, як повстати, повалити імперію зла і таким способом перетворити Україну в нову і вільну сім’ю, як символ уже вільного народу. А сім’я, яка займає в творчости Т.Шевченка дуже поважне місце, є ядром нації, природним, Богом даним феноменом справжнього життя. (Пригадаймо знамениті рядки поета «Нічого кращого немає /Як тая мати молодая /З своїм дитяточком малим»).

 

Зрозуміло, що сім’я у «Заповіті» – це народ; в інтерпретації поета виступає цілісним, єдиним. А візія поета була і залишається донині принциповою: є один народ, фізична і духовна цілість, яку немислимо «роздробити» на якісь самостійні уламки, скажімо, за конфесійними ознаками чи територіальною розмежованістю, або нарешті певними діалектними відмінностями. З історичного досвіду відомо, що, зокрема, російський окупант в цілому глядів на Україну, природно, як на територіальну частину єдиної імперії, давши цій «частинці» назву «Малороссия» (хоча існувала здавна назва інша – Русь-Україна) – «мала Росія» на відміну від «великої», а звідси похідні слова-визначники – «малороси» і «великороси». Спекуляції нашою праісторичною назвою тривають донині (достатньо нагадати «русскій мир» і «адін народ», розпродукований зусиллями попа-політика в ранзі патріарха Кіріла). Хотіли того чи не хотіли «єдінонєдєлімщікі», які бачили колосальні географічні простори як у європейській, так і азіатській, в т. ч. зауральській (сибірській) і далекосхідній частинах імперії «єдиним цілим», мимо їх імперіалістичних прагнень, вже в одній двоякій назві «малороси» і «великороси», яка прищеплювалася всіма можливими засобами, існувала дихотомія, більше того – разючий контраст двох «частин» імперії. За весь час підкорення України, зокрема після зруйнування Гетьманщини і повного панування імперії царської, відтак імперії радянської, тобто москво-большевицького тоталітаризму з його висунутою на голому місці назвою для всіх народів «радянський народ», що, по суті, було явним безглуздям називати народ у відповідности до політичної системи (епітет у цій назві клеїли і до літератури, вчених, науки і т.д.), – відмінність,тобто національна ідентичність залишалася беззмінною. Звичайно, національна людина змінювалася під впливом різних обставин, часто-густо вкрай екстремальних, але саме національна сутність (мова, національне звичаєве право, пам'ять як широке поняття історичного минулого і т. ін.) залишалася. Наприклад, московський більшовизм спробував посягнути і на ці насамперед духовні цінности, в чомусь чимало домігся, створивши потворну сутність homo sovietikus, але цим потвором не став весь народ!

 

Ці думки викликані, власне, «Заповітом», в якому поет, повторимось, дивиться на Україну як на єдину з його одним народом-сім’єю. Якось так склалось, що ця грань бачення (свідомости) поета не стала предметом всебічного дослідження. В умовах російської большевицької окупації цього, звісно, було неможливо зробити, і все ж, коли заходила мова, то вкрай обережно, аби не образити якимось чином «великороса», тобто «старшого брата» – цей термін з очевидним перекрученням історії щодо старшинства та й братерства, бо що мав українець до російської національности з її ґрунтовними елементами угро-фінських племен і татарсько-ординсько-азіятських  нашарувань в генетичному коді і в політиці адміністрування та управління? Анічогісінько! Хіба що пізніше вливався в них мозок Прокоповича і багатьох інших українців. Щоправда, русич за походженням Андрій Боголюбський наїжджав на український Південь, щоб його руйнувати… Поганий нащадок Мономаха.

 

«Борітеся – поборете!» – афористичний клич, який прозвучав у поемі «Кавказ», є наче згустком ідеї боротьби за свободу. Цій тезі (ідеї) немає альтернативи, коли український народ (і народи імперії) поневолений, бо досвід історії, за спостереженнями поета, наводить на думку, що тільки в боротьбі народ здатний осягнути свою мету. У зв’язку з стислою розмовою про «Кавказ» варто нагадати  один контраст. О.Пушкін адресує один із своїх віршів Кавказу, де російський імперіалізм чинив розправи з свободолюбними народами, отим однозначним кличем: «Смирись, Кавказ!» утверджує панування імперії. Це повна протилежність Шевченкові і його ідеї боротьби. Не місце тут розглядати фактори цього контрасту. Відзначимо лише, що, на відміну від російського літературного генія, Шевченко стояв на інших, протилежних ідеологічних позиціях.

 

Аналізуючи «Заповіт» як національну програму визволення, вийдемо на вкрай неприємну річ: досі українці не виконали до кінця священного заповіту нашого генія. Проголосивши незалежну державу (вірніше було б її відновлення, оскільки в ХХ столітті була проголошена УНР і визнана світовим співтовариством, яку, проте, загарбала червона Москва, потопивши в крові спротив народу), донині не стали повноправними її господарями і повновладними виконавцями її внутрішніх і зовнішніх справ. Ці функції, на жаль, буквально до останнього часу виконували люди, які за своєю ментальністю, особистими інтересами, що в переважній більшости становлять антидержавний і антинародний характер, політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, становлять особливу загрозу для  українського народу та держави зокрема. Не усунувши її, можуть настати не передбачувані події. Тому виходом із цієї кризи є безумовне виконання до кінця заповіту як  державної програми Тараса Шевченка. Народ, який живе на цій землі, має право, записане в Конституції України, в міжнародних актах, затверджених ООН, взяти владу в свої руки. Однак навіть усунення президента-диктатора і його кримінальної команди, прикритої званнями міністрів і депутатів, ще не завершить виконання цього заповіту. Бо залишається колосальний апарат, який працював якраз на використання надр і багатств країни не на збагачення народу, а на власне і т.д. Злочини, які вони вчинили всі сукупно і окремо вимагають повного «перевантаження». Це довготривалий процес. Але він не має права зупинятись. Без оновлення і самоочищення годі говорити про виконання Шевченкової державницької програми..

 

Ідея державности, яку проголосив Т.Шевченко, лежить в основі міжнародного права щодо утворення національної держави на засадах прав і свобод індивідуума та всього національного співтовариства. Подібні засади розглядалися в Кирило-Методіївському братстві, де Тарас Шевченко разом з своїми однодумцями  опрацьовував конституційні засади унезалежнення України від Російської імперії. Вони знайшли відображення в «Посланії…»:

 

В своїй хаті – своя правда,

І сила, і воля!

 

Є.Маланюк звертає увагу, що ця сконденсована ідея державности, враховуючи досвід поета, втілюється через перетворення мислення: «Так, соціально-кріпацька, сказати б, «класова» свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духовного його росту, в свідомість вищу й ширшу, в свідомість національно-державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в тій простоті і всенародності своїй геніяльну формулу»  [5, c. 260] .

 

«Посланіє…» – це синтеза, – зауважує Ст.Смаль-Стоцький, – Шевченкових думок про визволення України, жива програма для мертвих, живих і не народжених земляків в Україні і не в Україні, програма національно-культурна, соціяльна, політична, в якій зовсім виразно зазначена мета, політичний ідеал, означені зовсім певні завдання і подані засоби для здійснення ідеалу. Це правдивий національний заповіт Шевченка» [6, c. 279]. 

 

Ідея зрозуміла найширшим масам народу, безграмотним і грамотним, посполитому мешканцеві села чи містечка і панові, тобто загалом не багатому українському поміщикові, який, може, мав кілька кріпаків і часто-густо ледве зводив кінці з кінцями, аби вижити в цій «малоросійській ґубернії», що була колонією і втратила свою хату, і правду, і волю. Невже він, отой «експлуататор», кажучи мовою «визволителів із соціального поневолення» – новоявлених соціалістів чи комуністів, яким, за великим рахунком, було начхати на якісь там національні права і свободи, вони начебто прагнули, за їхніми ж уявленнями, до «всесвітнього братства трудящих», у «Маніфесті комуністичної» партії вибудовували сяйні замки… на піску. Іван Франко у 1903 році у донині актуальній праці «Що таке поступ?» дуже чітко відповів усім цим новоявленим відкривачам «раю»: якщо марксисти реалізують в якійсь країні свої соціальні і політичні постулати, то це буде «всенародна тюрма»! Як у воду дивився! Бо, справді, незабаром, у 1917 році, реалізували свої постулати на… крові мільйонів.

 

Шевченкова ідея державности витримала усі ці історичні випробування і донині залишається такою, що вимагає її повної реалізації. Вимагає невідмовно, без будь-яких альтернатив її виконання, як волі народу, що повстає проти зла.

 

Нарешті переконливим, з погляду історичного досвіду США, ідея-образ у вислові «коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?» В умовах імперії-монархії з верховенством не права, а давньої російської традиції («батюшка-царь» думає за «підданих» і вирішує, як їм жити чи помирати за нього, царя та «атєчество») питання поета мало, поза сумнівом, наскрізь революційне значення. Б.Кравців, демаскуючи фальсифікації режимних інтерпретаторів поеми «Юродивий», де написані ідея «нового і праведного закону», щоб заперечити «ґенезу і справжній національний зміст «шeвченкового прагнення» [2, c. 362] підкреслює, що «ядерність, короткість і ясність, геніальна простота цієї формули  свідчить, що зародилась вона в Шевченка давніше, ще до його ув’язнення і заслання, і була виношувана ним довгими роками, поки знайшла свій вислів у «Юродивому» [2, с. 360].

 

Необхідно підкреслити, що осягнення мети можливе, на думку поета, тільки шляхом боротьби. Уся історія України підтверджує цю думку. Зрештою, твори Т.Шевченка, присвячені історичній тематиці, надзвичайно виразно показують (і нас вчать!), яким чином осягає народ свою свободу і які жертви кладе під фундамент свободи народу, нації. Тільки одверті чи приховані вороги прагнуть не бачити цієї істини або ж, що, зрештою, сьогодні є в них на «порядку денному», підміняти головну проблему повної української державности то ідеєю федеративности, підкинутої Кремлем і його агентами (агентами чужого впливу), то «єврейскім вопросом» із політичним звинуваченням українців в «антисемітизмі», то, на  кінець, надуманою загрозою в Україні нацизму і фашизму… У цих старателів миру в Україні викликає лють навіть портрети  Героїв України на Майдані С.Бандери і Р. Шухевича, а пани-землячки добкіни обіцяють нас, українців, загнати…  в бункери, а ще інший т.зв. керівник ОДА із зміїною піною на вустах верещить: «Стрелять» Стрелять!! Стрелять!!!» (У цій ситуації, можливо, вже сформувався новий Коновалець, котрий в сучасних умовах творитиме те, що найбільше потрібно повсталому народові).

 

Як відповів би їм Т.Шевченко, коли б нині був учасником нашого державотворення? Перепрошую за помилку: він є учасником нашого політичного процесу, він не відійшов у минуле, він – з нами!

 

І його відповідь сучасним старателям миру в Україні звучить безпощадно:

 

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде:

Розкуються незабаром

Заковані люди;

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

 

Звернення до нелюдей, тому природний заклик стати людьми в ситуації, коли не чують народу і далі чинять кривди, і поет, передбачаючи повстання народу («Настане суд»), розуміє, що не буде для катів спасіння. Моторошна, жорстока картина, яку лаконічними засобами, проте яскраво малює поет, на його думку, можлива. У творі це провіщенні народного зриву:

 

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… І не буде

Кому помагати…

 

Можливі опоненти автора цієї статті, а заразом і поета, скажуть: «Це проповідь насильства! А ми (тобто «мирні гнобителі». – Л.С. ) хочемо розв’язати конфлікт за столом переговорів». Від себе додам їхніми ж словами: «Ми тільки ставимо умови, а ви їх виконуйте!» Це ніби зійшлися глухі, з одного боку, а з іншого ті, котрих ніхто ніколи не слухав, а серед них і геніальний поет, який своїм полум’яним словом пророчить майбутній крах гнобителів. Така логіка боротьби, що пронизує поезію Т.Шевченка.

 

Проте тема ще не вичерпана, бо поет продовжує звернення до тих, які не є людьми, продовжуючи малювати їхній апокаліпсис: 

 

Одцурається брат брата

І дитини мати;

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

 

Потрібен, як мені здається, невеликий коментар. Виходить, нове покоління (сини) не поділятимуть вчинків своїх батьків-недолюдків… Зло породжує зло, але не зламане зло, наявне в суспільстві, перекроює навіть родини, і ця ситуація була присутня, принаймні, і в 19, і в 20 століттях, і сьогодні. Рух внутрішній, духовний пересотворює світ, і зло стає безсилим, коли перемагає дух справедливости, прозріння, і тим способом він знищує стандарти й штампи, які наклало на мислення пануюче зло. Коментуючи «криваві» образи «Посланія», І.Дзюба підкреслює: "Важливо зрозуміти: це не жадання крові, це, навпаки, грізне застереження: щоб не дійшло до крові»  [1, c. 278].

 

Не випадково поет апелює:

 

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте!

 

Вчений відзначає, що в «Посланії» «збірний адресат піддається певній диференціації. Те коло української суспільності, серед якого обертався Шевченко в свої українські «три літа», мало багато спільного, але й чимало відмінного поміж собою; воно давало широкий спектр вражень, і багато що кипіло в його душі»  [1, c. 277], створюючи поліфонізм постатей і багатоголосся інтонацій. Без сумніву, наскрізною ідеєю державности є віра в нескорений дух народу, в якому живе і ніколи не згасне вогонь свободи. Заради неї народ повстане. І в це свято вірить Шевченко. Адже ідея боротьби була органічною в характері поета: критика реального стану народу, більше того – критика, що стає гострою і безпощадною на адресу земляків, поширюється й на українську історію, котру він бачить крізь призму сучасности, тому такі проникливі і принципові його судження, які ніколи не залишають спокійним читача.

 

Шевченко живий своїми ідеями, образами, що стали крилатими афоризмами, своїм безсмертним Духом, який перемагає вражі напасти; досить згадати вислів І.Франка про те, що поет зробив для народів Росії і, звісно, насамперед для українців більше, ніж десять переможних армій. «Військовий» контекст тут не випадковий. Шевченкове Слово – це нержавіюча зброя. Зброя безсмертного Духа.

 

Література

 

1. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. / І.Дзюба. – Київ, 2008. – С. 716.

2. Кравців Б. «Коли ми діждемося Вашінгтона»…До ґенези Шевченкового «Нового і праведного закону» / Б.Кравців // Шевченко Т. Повне видання. Т. 4. – Чікаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1962. – С. 351 – 365.

3. Маланюк Є. Ранній Шевченко. / Є.Маланюк // Т.Шевченко. Повне видання. Т. 1. – Чікаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1962. – С. 340 – 349.

4. Маланюк Є. Три літа / Є. Маланюк. Т.Шевченко. Повне видання. Т. 1. – Чікаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1962 – С. 257-263.

5. Нудьга Г.А. «Заповіт» / Г.А.Нудьга // Шевченківський словник. Т. 1. – К., 1976. – С. 230 - 231.

6. Смаль-Стоцький Ст. «Посланіє» / Ст.Смаль-Стоцький // Т.Шевченко. Повне видання творів. Т. 2. – Чікаґо: Видавництво М.Денисюка, 1961. – С. 278 – 287.