Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Хто ж повинен керувати Україною!? (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 29 груд. 2012 р., 12:33 Степан Гринчишин

Ті застрашливі, заяложені інсинуації у формі словесних наборів – нацизм, фашизм, що безперервно гуляють в українському ефірі, намагаючись очорнити ними український національно-визвольний рух, сьогоднішню національну державотворчу діяльність та окремих її діячів, з метою позбавити українську державу її національного коріння, сьогодні, з приходом до парламенту свіжих патріотичних сил, знову посилились, породжуючи в суспільстві світоглядні протистояння, заражуючи фальшивою інформацією український простір, ‑ той заклятий простір між рабством і свободою, з якого так тяжко нам вирватись, але мусимо вирватись, поширюючи в суспільстві істинну сутність українського національно-визвольного руху.

 

Нинішня українська реальність ‑ це простір безкомпромісного, націоруйнуючого і націотворчого протистояння, у якому шаліють антиукраїнські сили з метою дискредитувати українську національну державотворчу ідею і цілу націю у її не тільки в державотворчій спроможності, а і в небезпечності такої ідеї, очорнюючи здорові національно-творчі ідеї найабсурднішими дефініціями, а їм протистоять – сили патріотичні, але, на жаль, не достатньо популярні в суспільстві через ту ж очорнену, спотворену про них інформацію. І певна частина суспільства, блукаючи в лабіринтах таких «сентенцій», по різному орієнтуючись, повертає вістря свого протистояння на свого ж ‑ рідного брата. Заражена тими оманливими візіями, нищить себе, свою спільну рідну хату – державу: маємо безліч прикладів і останній серед них – минулі вибори, та й уже після виборча атмосфера. На жаль таким є нинішній, засмічений імперським синдромом поневолення, український простір. А подолати його, видалити з себе раба, сягнути висот особистої і національної свободи належить таки нам ‑ усім нинішнім українцям ‑ разом – на сході і заході, усвідомивши себе цілісною державотворчою силою.

 

«Оні рвутса к власті», ‑ оцей зловісно-українофобський рефрен уже з перших часів нашої незалежності, словесних баталій часів перших парламентаріїв, постійно виригується з рота «п’ятої колони» та інших ненависників української державотворчої ідеї, коли якісь українські патріотичні сили намагаються брати участь у державотворчих процесах. Ці облудні сентенції про нездатність українців, та ба, навіть недопустимість керувати державою, керувати собою, які знову активізувались з приходом до парламенту ВО «Свободи», є спробою вибити з свідомості українців їхню державотворчу спроможність, посіяти ненависть до патріотичних сил, використовуючи це як один з підступних методів поневолення нації, ліквідації України як держави.

 

Витворена впродовж віків імперським, комуністичним, неоімперським втручаннями в Україну, особлива суспільна верства ‑ «п’ята колона» з потужною підтримкою її присутньою тут московською церквою з її ідеологією «Русского мира», в сукупності безперешкодно діють на знищення української самостійності, відтісняючи український патріотичний елемент на маргінес суспільного життя. Видурюючи собі право на керівництво тим же українським народом, відмовляють йому у власній самореалізації як народу позбавленому такої здатності, позначаючи його програмні цілі збитим, хибно сприйнятим в суспільстві терміном – націоналізм, ототожнюючи його з нацизмом. І виходить дивний парадокс: національні стремління інших народів, (а у російського це з сопухом шовінізму) вважається здоровим проявом патріотизму, позитивним явищем, а в українців, найменший порух за національне самоутвердження – страшний злочин ‑ націоналізм. Що це? Чи не явне, цинічне нехтування інтересами великого українського народу. Жонглюючи терміном «націоналізм» в умовах нинішньої світової глобалізації, надаючи йому страхітливого звучання, лякають ним українців ті ж таки російські і проросійські націонал-шовіністи, але також роблять це вони із власного переляку втратити свій вплив на Україну.

 

У словесній риториці, з маніпуляцією термінами націоналізм, в розумінні нацизм, фашизм, легко збити свідомо не підготовлену частину українського суспільства зі шляху здорового осмислення національної ідеї, посіяти до неї негативне ставлення, а ще гірш негативне до носіїв такої ідеї, як це наприклад до ВО «Свобода». І це таки дає свої наслідки. Тенденційні схиляння до нюансів таких окрасок «свободівців» трапляються і в частині нашого, ніби і здорово мислячого суспільства. Пасивно, здалеку споглядаючи на їхні дії, бездумно повторюючи той почутий з антиукраїнських джерел, приписаний їм своєрідний поведінковий радикалізм вичікуємо того: як то вони будуть вести себе в парламенті. І не хочемо зрозуміти того, що в нинішніх умовах загальної недовіри до українських парламентаріїв, загрузлих в найтяжчих гріхах проти України, подолати ті їхні негативні поведінкові стереотипи у новому парламенті, потрібний радикалізм особливого гарту ‑ висока мораль, принциповість, безкомпромісність, дієвість. Але ті високі громадянські засади потрібні не тільки в організації процесів законотворення, але і у втілення тих законів ужиття, тобто нам усім свідомим українським масам, зайнявши відповідну тверду позицію у здобутті національних і демократичних прав. Позиція, ‑ ви виступайте, боріться, ‑ а ми будемо зі сторони дивитись – нікчемна, перемоги, в нинішньому жорсткому протистоянні не принесе. Будучи під багатовіковим національним гнітом українська ментальність втратила свій активний наступальний характер, набувши пасивного, оборонно-плаксивого, а то і холуйського, які і керують нашою психікою у нашій державотворчій діяльності – безрезультатно. Мусимо змінитись.

 

Виходячи з цього, що політичні гасла національного визволення, які панували в Європі, в тому числі і Україні ще в минулому і позаминулому століттях і які привели ряд європейських народів до державного самоутвердження, в Україні не здійснились. Тому і виходить певна політична розбіжність ‑ Європа на ґрунті суверенних націй здійснює процеси інтеграції, а в Україні гасла національного самовизначення і надалі актуальні. Беручи до уваги приховані і відкриті зазіхання північного сусіда на суверенітет України, присутність в українських законодавчих і виконавчих державних структурах значної кількості антиукраїнських сил, ідея національного самоутвердження загострюється.

 

Нинішній світ у координатах кожної держави – це «вавилонське» скупчення народів і Україна в цьому не виняток. Але, за природними законами ‑ кожна держава представляється тією нацією, тим народом, якого культура, мова, традиція: вся духовна сфера лежить у фундаменті цієї держави, уособлює її. І він, цей народ, повинен нею опікуватись ‑ розвивати і захищати. А всі інші народності, як потенційні учасники даного життєвого процесу, дружно вливаються в цей потік, будують спільну хату.

 

Хоча нинішня глобалізація, рух світового капіталу, економічна інтеграція – це процеси наднаціональні, але вони втілюються національними державами, при тому організаційно сильними і, насамперед, для користі цих держав, їхніх народів і це явище закономірне. А що в Україні, коли правляча еліта, олігархія, та ж «п’ята колона» ‑ і не українці, і не зацікавлені в розбудові української держави?! То хто ж повинен виступати гарантом нашої держави? Вони, носії інтересів інших націй, чи все ж народ український, який розумом, серцем і власною кров’ю віками відстоював право на своє самоутвердження?!

 

Ось свіжі прояви того ж антиукраїнського наклепництва. Ще не встиг остаточно сформуватись новий парламент, ще тільки-но ВО «Свобода» вступила на шлях державного законотворення, як ті затерті гасла ‑ націоналізм, нацизм, фашизм знову виригнулися на голови тих, що несуть здорову українську ідею. Знову в етері доморощені українофоби з Партії регіонів (не хочеться їх називати) брутально накидаються уже на парламентську «Свободу» з тими ж дефініціями, а тут ще і представника держави Ізраїль також чомусь затурбувало, ‑ «…что ви рвйотесь к власті», ‑ це звернення до О. Тягнибока. Але чи заспокоїла опонента аргументована відповідь О. Тягнибока?! Обізвались не дружелюбно і деякі європейські наддержавні структури не розуміючи зі свого інтегрального погляду важких життєвих проблем України.

 

І як це сприймати українському глядачеві чи слухачеві в своїй державі, коли так дозволяють собі висловлюватись всі ті, хто, жируючи на цьому ж українцеві, не зацікавлений в існуванні української суверенної держави. Розікравши, привласнивши фабрики, заводи і чекаючи ще на привласнення землі, помишляють зігнати українців на маргінес життєвих процесів, прирікаючи їх на вимирання, а українську землю підготувати для якихось новітніх обітованих територій. То хто і що ж може врятувати нас від такої національної катастрофи?!

 

Тільки активні українські патріотичні сили, згуртовані навколо єдиної, спільної ідеї державотворення, поставивши опір всяким зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським зазіханням, а це ж і є ‑ ідеологія українського націоналізму. А отже для нас нині сущих в Україні настав уже час самим розібратись в цьому, «нас каральному» терміні ‑ український націоналізм і, припинивши його різнотлумачення, згуртуватись навколо нього. Заглянути поза зовнішні його імперсько-шовіністичні чи глобалістські темні окраски і, не лякаючись ними, зануритись в зміст, черпнувши від витоків українського націоналізму і навіть висловів деяких комуністичних вождів, (щоб краще зрозуміти російський націонал-шовінізм), усвідомити його в контексті нинішньої української жорсткої реальності, як продовження тієї віковічної боротьби за незалежність, яку ми маємо довершити уже в нинішні дні, в умовах нашого парламентаризму.

 

Збагнути націоналізм як фундаментальну програму державотворення, як громадянську цінність, національну гордість; зрештою такими цінностями гордиться кожен державний народ в цілому світі, де вільно, на демократичних засадах, він розвивається, будує і захищає свою державу.

 

Український націоналізм, історично виписаний власною кров’ю національно-визвольної боротьби, знає ціну і розуміє всі поневолені народи і всяка ксенофобія йому чужа. Це ідея національного визволення ‑ державницька, громадянська свідомість, яка здатна згуртувати навколо себе не тільки українців, а і всі національні меншини, всі партії ‑ усе українське суспільство за право бути господарем на своїй землі, тому за законами моралі і громадянського обов’язку, вона має право на охоплення своїми ідеалами все українське суспільство незалежно від етнічного походження і партійної приналежності.

 

Ми нині в Україні творимо всі разом свій громадянський націоналізм, як програму протистояння чужому поглинанню України і утвердження себе на своїй землі в сучасному глобалізованому світі. На відміну від агресивної, загарбницької природи всякого націонал-шовінізму, український націоналізм ‑ визвольний, державотворчий ‑ це ті найвищі моральні, громадянські цінності, сповідуючи які, кращі сини і дочки українського народу жертвували і жертвують найвищим – власним життям, задля свого народу, нації, держави.

 

Останні вибори показали, що ідея національної державності все більше і більше захоплює народні маси на всій території України, народ починає усвідомлювати себе господарем на своїй землі, здатний збудувати міцну багату державу і порядкувати у ній.

 

То хто ж повинен керувати українською державою?!