Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Хто забуває злочин, відкриває двері для наступного злочину. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 27 груд. 2019 р., 23:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2019 р., 23:48 ]

Не переконаний в тому, що можна забути злочин (злочини), де і коли б вони не сталися. І всі нації світу бережуть у своїй пам'яті злочини, які сталися в їх країнах. Інша річ, хто вчинив злочин у чужій для нього країні, він завжди заперечуватиме, фальсифікуючи історичні факти і т. ін. За прикладом далеко не ходити — голодомори в Україні в 1921, 1932 і 1947 роках, здійснені імперією зла — Росією. Правителі і політики РФ систематично заперечують наявність голодоморів як геноциду, що, зрештою, підтвердили ряд держав світу.

 

Неважко зрозуміти, що не визнання факту злочину є передовсім політикою даної країни. Проте в нинішніх умовах міжнародних стосунків кидаються ввічі неймовірні явища, які, коли говорити одверто, не вкладаються в елементарні поняття моралі та етики, які часто-густо нічого не мають спільного з політикою. Отже, політика — аморальна в своїй основі, коли направду спостерігаєш у політиці і серед політичних діячів несумісні речі з будь-якою мораллю.

 

Йде мова саме про сучасну політику, оголену, як дівиця легкої поведінки — заради якихось власних інтересів тієї чи іншої сторони в міжнародних переговорах. Тоді політики нібито “забувають” усе, з ким ведуть переговори.

 

Саме так сталося під час перемовин чотирьох президентів у нормандському форматі.

 

Телеглядачі мали можливість спостерігати зустріч чотирьох президентів — і, певна річ, мати свою думку про цю зустріч і про кожну офіційну особу на цій зустрічі.

 

Особисто мене вразив такий факт. Офіційно “господар зустрічі” – Макрон вітає кожного прибульця до Парижа. Серед інших і В.Путіна, причому обіймаючи за плечі, тулячись до його обличчя з лівого і правого боків. Можливо, за протоколом ці обійми відсутні, тим більше, що не кожного він зустрічає саме так. Отже, напрошується висновок про особливо теплі і щирі стосунки (напевне корисливі) з президентом РФ...

 

Але в моїй пам'яті стоїть, не зникає досі, пам'ять не може забути почутого в той час, коли сталася т.зв. Смоленська катастрофа, і загинув увесь склад уряду Польщі. Я не відходив від комп'ютера фактично цілий день, оскільки детально передавалася інформація, до речі, в різних інтерпретаціях.... Більше того, в один момент я почув, як журналіст (не пам'ятаю його прізвища) наставив свій смартфону в тому напрямку, де сталося падіння літака. Звідтам я почув постріли і вигуки : “Нє убівайцє нас!” “Нє убівайцє нас!” Журналіст, як свідок убивства, матюкнувся на всі “поверхи”, але, як видно, тут же передав інформацію в Інтернет. На жаль, він не вийшов із цієї зони. Правдоподібно, його убили. І ніхто на другий день не згадував про нього, як свідка убивства. Більше того, на  другий день, скільки б я не прикладав зусиль, ще раз прослухати цю передачу – її не було! Стерли.

 

Намагання відповідних органів стерти з пам'яті цю трагічну подію свідомого, спланованого убивства триває досить успішно донині.

 

Не маю наміру вдаватися в аналіз, як сприйняли трагедію поляки і весь залишок влади, який не сів у приречений літак. Було офіційне повідомлення Кремля про причини аварії, але дуже довго йшли перемовини і вимога віддати для аналізу рештки літака і “чорну скриньку”. Вже сам факт затягування на не означено довгий період задоволення вимог потерпілої сторони вказує на ймовірну причетність керівництва РФ. Відомо, що після похорону президента, його дружини, тіла яких видані польській стороні, а також інших, – не відбулося розірвання відносин Польщі з РФ. Потерпіла сторона в офіційних особах проковтнула трагедію, якої, напевно, ніколи не забудуть вірні громадяни Польщі...

 

Виникає природне питання, що з'явилося в мене — людини, яка ніколи не працювала за своїм фахом у високих і найвищих колах найвищих політиків. Але питання нуртує в мені: Невже пан президент великої європейської країни, яка дала світові знаменитих світочів – носіїв філософії і політики, мистецтва слова і пензля, котрі справили не абиякий вплив на світову думку, на літературу і мистецтво, на політику, – раптом забув, кого він обнімає? Невже політика – абсолютна протилежність моралі?

 

У зв'язку з цим виникає ще одне питання. Кожен високий посадовець – політик і, скільки б не займала його політика, – людина. Ото ж як людина — забув злочин, бо насамперед сьогодні його, як президента і політика, цікавить торгівля, бізнес та його успіхи — тому з РФ слід будувати найтісніші стосунки. І... забути все інше...

 

А ми, українці, не можемо забути злочинів Росії по відношенні до нас, українців, до України, в якій мільйони загинули в спланованих геноцидах-голодоморах, розстрілах у застінках ЧЕКА, НКВД, МГБ, КГБ, в мільйонних депортаціях невинних людей, в ГУЛАГах — творіння “вождів” Ульянова і його послідовників — Сталіна та його вірних поплічників з продовженням по нинішній день, коли міняють навіть військову форму і замість зірки і серпа з молотом з'являється двоголовий коронований дракон... Це тільки зовнішні зміни, а сутність — одна й та ж ще від часів Грозного.

 

Навіть поверховий, не проникливий погляд на сучасних політиків Європи викликає певне застереження то у формі питань, то констатації не дуже приємних висновків.

 

По-перше, усунутись від відповідальності за те, що діється десь там, у “далекій” країні, як Україна, коли маємо повно своїх клопотів (наприклад, безконечні “бунти” французів з приводу то продовження пенсійного віку, то податків...). І вжите вище слово “відповідальність” є не випадкове: адже війна на сході нашої держави, яку веде Росія, може, поза всяким сумнівом, припинитись за категоричною вимогою держав — членів НАТО, отже, й Франції.

 

Коли президент РФ може собі легко дозволити потоптати елементарні принципи і засади міжнародних законів, за якими права і свободи кожної держави, як і їх території, є непорушними. Для РФ цей закон не писаний! Тому — загарбана агресором територія України — Крим і прибережна частина Чорного моря, частина східних областей Донецької та Луганської, де терористи під керівництвом РФ щодня убивають наших воїнів, які захищають свою Батьківщину.

 

Ото ж ми, українці, не братаємось з убивцями і нападниками, агресорами і завойовниками чужих територій. Якщо ж хтось із наших чи чужих президентів захоче з президентом-убивцею обніматись і “ручкатись”, то він у нас викличе відповідну і справедливу відповідь.

 

Тут, зрозуміло, немислиме порозуміння чи будь-який компроміс, що означає втрату. Там, де йдеться про національну єдність усіх територій, належних державі, в т.ч. й тимчасово окупованих – компроміс неможливий.

 

Кажу узагальнено, не маючи будь-кого на увазі: політик, який вибудовує свою діяльність на компромісах, приречений на поразку.

 

Новітня історія насичена прикладами героїчної боротьби за національну незалежність, спрямована на утворення самостійної держави. Нинішні європейські народи, які не мають власної держави і перебувають у “ласці” панівної над ними нації, усвідомлюють, що їхня бездержавність шкодить їхньому ж розвиткові, загальмовує процес самоусвідомлення, активно сприяє денаціоналізації, поширює “перекабачення” в бік панівної нації. В результаті багатовікового панування однієї нації (державної) над іншою (фактично колонія) остання поступово губить головні ознаки своєї нації — мову, історичну пам'ять, національний менталітет, національні традиції та особистого спілкування зі світом. Такий народ перетворюється в “додаток” пануючої нації, втрачаючи навіть свою попередню назву.

 

Для такої нації, як провансальці з назвою Прованс — понад десятимільйонний народ, який, втративши свою державність, опинився підлеглим культурній Франції, яка приблизно за двісті років проковтнула цілий народ, який “забув” рідну мову і став таким, як інші, тобто французами. Ще перший лауреат Нобелівської премії, провансальський поет Містраль пробував з своїми однодумцями врятувати мову. Не вийшло! Провансальці офранцузилися, втративши свою мову, а з нею — і національну ідентичність.

 

Ця історія — серйозне застереження для бездержавних націй: бережіть мову, щоб не повторити долі провансальців. А для нас, українців, які, на нещастя, постійно перебувають у зоні загрози, навіть у часи відновлення державности, оскільки північно-східний сусід безперервно і систематично діє проти становлення українців у власній державі, роблячи акцент саме на мові, називаючи її “діялектом” російської, не визнаючи її самобутности і водночас заперечуючи наявність української нації, вважаючи її “відламом” росіян.

 

Колосальною загрозою є т. з. “суржик”, яким розмовляють люди в східних областях України — примітивне змішування і перекручування українських слів з російськими, теж часто спотвореними. “Суржик” служить невтомним обрусителям ніби “доказ” надуманої ними ж “близькості” “разгаварівающіх на обчепанятном”. А для зміцнення “доказу” цієї надуманої “єдности” адміністрація Путіна запустила російські паспорти для всіх бажаючих громадян України. Таким способом готується грунт для того, щоб у відповідний момент почати “захист” русскіх від “націоналістов” і “бандьор”.

 

Пам'ятаймо: всі ці ініціятиви та ідеї є від убивці, який нічим не гребує, щоб осягнути перемогу. І якщо на Заході живуть ілюзії про співпрацю з президентом-убивцею, то в нас, в Україні, такі ілюзії можливі хіба в психічно хворих або ж в явних противників нашого народу, який нині зі зброєю в руках виступає проти очманілого від ненависті московського окупанта.

 

Немає в нього стриму. В.Путін заявив, що все південне Причорномор’я є “ісконно русскіє зємлі”. Ще не наступила нота з боку МЗС України. Апетит агресора зростає до того часу, поки не отримає належної відповіді.

 

Надіємось, що відповідь отримає.

 

24 грудня 2019.                                                 Любомир Сеник