Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Хто такі є «етнічні» українці… (Автор: Грицеляк Юрій)

опубліковано 26 вер. 2015 р., 01:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 жовт. 2015 р., 05:35 ]

Хто такі є «етнічні» українці, чим вони відрізняються від інших людей, і їх місце в українській держави

 

Етнічний від грецького – етнос, – народний, той, що належить до якогось народу, його культури, традицій (словник іншомовних слів, головна редакція УРЕ, 1974).

 

Етнічні українці розмовляють українською мовою, чого навчають і своїх дітей, співаючи їм колискові пісні, співають рідні українські пісні, в різдвяний час співають колядки (колядують), люблять українську вишивку, переважно на національні чи релігійні свята одягають вишивані сорочки чи й інший народний одяг, чи елементи одягу, як сердак, крайка, коралі і т.п.

 

Дотримуються церковних правил: перед Великоднем несуть у кошиках до Церкви, де освячують, паски, сир, масло, яйця, ковбасу, шинку, хрін і інші страви. Люблять виготовляти «писанки» для кожної місцевості свої. На «Зелені свята» (Зіслання Святого Духа) замаюють свої домівки зеленню (гілками липи, чи берези), розкладають по підлозі «шувар». Люблять і поважають гру на бандурі і сопілці.

 

Етнічні українці від часів польського королівського панування привикли вживати горілку (вино, пиво, питний мед), бо так диктували королівські закони, завдяки «Просвіті» до 1939 р. вдалося значно знизити вживання цього «паралізатора центральної нервової системи».

 

Етнічні українці працьовиті, чесні, вихідці з селян, що не піддались московській пропаганді, всіляко опиралися колективізації сільського господарства.

 

Всі етнічні українці знайомі з творчістю Тараса Шевченка і вважають його своїм пророком. Люблять і поважають творчість Лесі Українки, Івана Франка, Уласа Самчука, Андрія Чайковського і т.д.

 

Люблять і поважають народні пісні – думи історичні, козацькі, стрілецькі, про кохання, в яких закладений дух народу.

 

Так було.

 

В часи Другої Світової війни пройшли великі демографічні зміни. Пройшло велике переміщення люду, зміщування народів і їх культур.

 

Українців з Польщі, з території, яку Сталін подарував полякам (1945 - 1946) виселили понад 55 000 осіб в Україну, переважно на Західну, а частково на Східну – Миколаївську, Херсонську і Луганську області. Близько 150.000 українців розсіяли на колишні німецькі землі на заході Польщі в наслідок операції «Вісла» у 1947 році.

 

З Волині і з Галичини виселили (добровільно) після Волинських подій 80 000 поляків в Польщу. (Яр. Ісаєвич, «Холмсько-Волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки», «Волинь і Холмщина 1938 - 1947 польсько-українське протистояння та його відлуння. Національна Академія Наук України, 2003 р.» )

 

Єврейське населення, яке жило компактно по містах Західної України, вивезли і винищили німці (1941-1943). На місце євреїв (жидів) і поляків у містах ЗУ масово поселилися росіяни і українці «східняки», а також ті українці, що виселені з Польщі і просто вихідці із села. Все робилося під маркою індустріалізації Західної України.

 

Інститути і технікуми «штампували» спеціалістів, при чому увага зверталася на ідейне виховання молоді з точки зору російського бачення. Носії ідейного відродження України були фізично знищенні, масово ув'язненні і репресовані ( вивезені на вічне поселеним в Сибір і Казахстан).

 

На Східній Україні ще в 1920 - 1928 р. було винищено учасників бойових дій («петлюрівців»), а в 1932-1933 роках було знищене українство в селах організованим голодомором.

 

Етнічні українці були настільки стероризовані, що навіть боялися говорити щось про голодомор. Дальше прокотилася війна 1939 - 1945, яка привела до втрати 13 395 мільйонів українців (Трембицький Володимир, «Книга пам'яті» 1944 - 2004, Віталій Процюк, Львів, Сполом, 2004 р.)

 

Після війни в Східній Україні таке ж відношення було до тих хто переніс німецьку окупацію. Люди потрохи покидали насиджені житла в селах і їхали хто на будови комунізму, хто на цілину, а хто на Західну Україну, часто не признаючись до свого українського походження. Хто переселився у великі міста, де треба було забути про рідну мову та розмовляти «по-городськи», тобто російською.

 

На місце виселених українців, як відомо, ешелонами привозилися мешканці Росії і розселялися сплановано.

 

Таке переселення мало місце в 20-тих роках (минулого століття) після зламання національного опору на Донецькій (Сталінській) і Луганській (Ворошиловградській) та інших областях, і потім у 1946 - 1949 в західній Україні.

 

Етнічних українців презирливо називали (дразнили) мазепинцями, петлюрівцями, буржуазними націоналістами, німецькими посібниками, на кінець бандерівцями.

 

А ті, що пам'ятали голодомор 1932-33 рр., були застрашені і мовчки вимирали. Так число невинних жертв режиму постійно росло. На кінець «Союз нерушимий республік свободних» луснув.

 

У 1991 році була проголошена незалежна українська держава. Порвались економічні зв'язки, перестав існувати військовий комплекс (перестали існувати підприємства, які випускали секретну продукцію), відкрились кордони і ми зіткнулися з лавиною нових технологій, з лавиною харчів (не завжди контрольованого походження), з лавиною напоїв (горілки, вино, пиво і збуджуючі психіку модні напої), з лавиною ліків і т.зв. БАД (біологічних-активні додатки).

 

Етнічні українці трохи рушилися до Верховної Ради, але керівництво владою в країні залишалося в руках людей позбавлених впливу совісті, тому незгодні працівники, хто вибивався наверх, почали зникати при таємничих обставинах, як наприклад В. Чорновіл, як Гетьман, Ємець, як Бойчишин.

 

Безумовно в інтересах етнічних українців було б впровадження національності у свідоцтві про народження і в паспортах.

 

Є багато змішаних сімей: мати українка, а батько росіянин, або батько українець, але через раннє захоплення оженився з росіянкою (адже, якщо ти женишся, то одночасно добровільно приймаєш і вплив усіх членів родини твоєї судженої на твою родину). Визначити національність за прізвищем нині уже не можливо. Наприклад Остап Дроздов, чи Дмитро Добродомов.

 

Зрозуміло, що в наслідок процесу змішування родин і через не визначення законів появляється багато змішаних сімей, а від них народжуються діти. Доля їх залежить від того, які закони будуть прийняті до вживання. Або вони визначаться національно, або стануть «ніякими», тобто «русскімі». Тут все залежить від культури, яку приймуть ці родини для себе, для душі, для дітей.

 

Без національного виховання у перемішаному суспільстві люди поступово втрачають відчуття приналежності до свого народу. Християнська Церква розколена у світі на католицьку і православну. Після війни (ІІ-ої Світової) поділилася ще на дрібніші частини. Усе було б добре, як би не постійний агресивний тиск Московщини.

 

Українські Націоналісти, які ще в 20 - 30 ті роки XX ст. усвідомлювали селян і готували їх до боротьби, були знищені. Селяни, які тримали на собі все господарство, внаслідок колективізації і депортації, – знищені. А їх діти і онуки заражені бацилою міщанства. В наслідок чого село підупадає, хоча росте міське населення, але за рахунок змішаних сімей.

 

Село, що було джерелом національної культури сьогодні занепадає. Просвітяни (передвоєні) були репресовані і винищені. Відродження «Просвіти» у 1998 році не закріпилося масово на селі. Селяни, щоби якось вижити, посилають своїх дітей в інститути (правдами чи не правдами), а ті, по закінченні інститутів не можуть влаштуватися на роботу за спеціальністю та шукають місця в містах України і за кордоном, зменшуючи число етнічних українців в селі.

 

На захисті етнічних українців були греко-католицька церква і організація українських націоналістів, яка через спротив окупаційної влади діяла нелегально і були фізично знищена 1942-1956р. разом з УПА. Церква ж відродилася, набирає сил, але поки-що якогось захисту етнічних українців не відчувається.

 

Тепер звернімо увагу на шляхи, способи виховання молоді.

 

Такі композитори, як Микола Лисенко, Леонтович та інші облагородили українську народну музику і написали багато цісень для хору, які виконувалися залюбки самодіяльними хорами на різних сценах і концентрували народний погляд на ті чи інші сторони життя, були джерелом, засобом для виховання молоді.

 

Від 1886 року діяла «Просвіта», якою, нікуди правди діти, керували невидимі, але всюдисущі члени нелегальної організації Українських націоналістів.

 

По селах то тут, то там виникали осередки «Просвіти», які закладали свої читальні і силами самодіяльності ставилися українські п'єси: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Москаль чарівник», «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля» та інші, завдяки чому вивчалася, шліфувалася українська мова і українська мораль.

 

У війну, починаючи з 1939 року. були знищенні і «Просвіта» та читальні «Просвіти» по селах, а на їх місця прийшли т.зв. дискотеки, а з ними і пияцтво, і розпуста, і вживання усяких недозволених препаратів (у тому числі куриво і наркотики).

 

Сьогоднішня молодь навіть не може собі уявити як проводили вільний час їх попередники у селах і по містах. Отже, найбільшими противниками відродження українства є і були «москалі» (тобто росіяни, євреї і малороси), які в минулому поступово створили імперію (царська Росія), яка не вистояла перед обуреними народами (у Першій Світовій Війні, і при поваленні імперії) підкинули ідею створення Союзу PCP. Ленін, Троцький, і на кінець Сталін, змінили герб, прапор, гімн, але суть залишилася та сама – російська імперія.

 

Спроба етнічних українців створити свою державу в Першій світовій війні закінчилася невдачею України. Внаслідок чого були винищені українські вчені, письменники («розстріляне відродження», українські художники, музиканти і головне – українська Церква.

 

В міжвоєнному часі залишилися поза Союзом Галичина (під Польським ярмом), Буковина (під Румунією), Закарпаття (під Чехословаччиною).

 

У Галичині, яка була «Лігою націй» (сьогодні це називають ООН) віддана Польщі на період до 1942 року, коли мав відбутися плебісцит (опитування населення з ким воно хоче залишатися), відбувався процес відродження.

 

Від 1886р. тут працювала «Просвіта» (з перервою на Першу світову війну 1914-1920), тут організувалися громадські товариства «Сокіл», «Січ», «Луг», «Беркут». Всюди творилися по селах читальні «Просвіти», зав'язувались кооперативи, розвивалася самодіяльність, вивчалися твори Шевченка, ставились Шевченківські концерти. Телевізорів не було, радіоприймачі були великою рідкістю.

 

Нелегально із колишніх старшин (офіцерів) Українських Січових Стрільців створилися УВО (Українське Військове Об'єднання, яке у 1929 році перетворилося на ОУН (Організація Українських Націоналістів). Очолив це об'єднання Євген Коновалець (який був вбитий підступно у 1938 р. в Ротердамі), як тепер відомо, післанцем Москви.

 

Тепер ми переживаємо пострадянський, а фактично постколоніальний період.

 

Церква відроджується, а з нею відроджується і сектантство і йде процес дроблення церков.

 

Поки етнічні українці раділи, що мають свою державу – герб, прапор і гімн «Ще не вмерла ...», вони («москалі», або росіяни, євреї і малороси) під видом демократії розробили систему, при якій етнічні українці не мають слова, не мають права, (бо права залишаються у «олігархів», які всі є вихідцями з «москалів»), тому якщо не змінити стану речей, українці не будуть мати їх і в майбутньому.

 

В Конституції України, яка є прийнята у 1996 році, передбачена багатовекторність і фактично безідейність.... (диви статтю 15 «Конституції України»).

 

Ми раділи, що маємо свій синьо-жовтий прапор, маємо гімн і герб (тризуб), за які багато людей йшло на муки, а вони розпродали, «роздерибанили» все і тепер, на 25-ому році нової України «шило вилізло з мішка».

 

Щоби не втопитися в розбурханому морі мусимо триматися якогось берега. Цим берегом є Українська Християнська Церква, що «ворота адові її не здолають »...

 

Щоби протистояти дияволу потрібно об'єднати УПЦ (КП), УГКЦ, УАПЦ і те, що здорове в УПЦ (МП) в єдину Українську Християнську (Володимирову) Церкву. А те, що не можна об'єднати, повинно називатися Російська Православна Церква, – хай люди знають.

 

Ці Церкви виникли в Україні через політичні причини. У той час, коли Україна не мала ніяких прав. Тепер маємо свою державу, отже, повинні духовно об'єднати народ.

 

Погляньмо на статистичні дані (джерело інформації «Нескорені», – газета Львівської обласної спілки політв'язнів України, число 8(240), серпень 2013 р. і газета «За Вільну Україну плюс» за 18 липня 2013 р.

 

Національний склад України:

Українці - 78%

Росіяни -17%

Євреї-0,2%

Інші - 5%

 

Хто володіє Україною?(станом на серпень - вересень 2013 р.)

 

Верховна Рада України (встановлює і редагує закони):

Євреї-43%

Росіяни - 34%

Українці - 22%

Інші -1%

 

Кабінет міністрів України:

Євреї-62%

Росіяни -15%

Українці - 15%

Інші - 8%

 

Що ж діється ?!...

 

Щоби такий стан увіковічнити нам завчасу викинули з паспорта і зі свідоцтва про народження національність. Тепер усі, хто є громадянами України рахуються Українцями. Отже, є українці російського походження, українці єврейського походження і т. п.

 

А де ж ми, українці українського походження, тобто етнічні українці?!

 

Нам потрібно відродити національну українську державу; а для того, поки ще не пізно потрібно:

- ввести обов'язково національність у паспорт і у свідоцтво про народження, передбачивши для змішаних родин національність синів писати за батьком, а дочок за матір'ю;

 

- відновити в законі, представництво в керівних органах (ВРУ, КМУ);пропорційно до національного складу населення;

 

- звернути увагу на відповідне виховання молоді, не тратити часу на вивчення чужих пісень, а відродити звучання в побуті української народної пісні, через яку промовляє душа народу;

 

- враховуючи гіркий досвід минулого, мусимо стреміти до повного усунення вживання горілки і пива в побуті, маючи на увазі дітей (читай посібник «Курс лекцій по собріології», Львів. Обласна рада, 2011)

 

- в часи суцільної телефонізації і комп'ютеризації, щоби запобігти шкідливому впливу комп'ютера, треба заохочувати дітей і всіляко сприяти заняттям їх спортом і фізичною культурою;

 

- щоби не втопитися в російському морі, треба вести політичне об'єднання, зближення, всіх, хто почуває себе українцем або хотів би бути українцем, не зважаючи на минуле, батьків, на часи німецької, польської чи радянської окупації;

 

- розпочати привселюдний діалог за Відродження єдиної української помісної християнської Володимирової Церкви, щоб вияснити хто, або що нам заважає об'єднатися духовно, (бо стан коли українці ходять в УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ, а частина і в УПЦ (МП) є ненормальним);

 

- якщо ми, етнічні українці, будемо йти в одному напрямку, до єдності народу, то і сектанти, в т.ч. і РУН віра підуть за нами;

 

- щоденно ми повинні молитися за духовне, а з ним і політичне об'єднання всіх українців, і за те, щоби усі хто вчиться в УКУ і в духовних семінаріях усіх конфесій (УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ і УПЦ) і всі священики діючих церков відчули потребу духовного об'єднання українського народу і щоби постійно нагадували про це вірним;

 

- мусимо завершувати Богослужіння піснею «Боже Великий Єдиний, нам Україну храни».

 

Щоб відродити довір'я і піднести престиж народу, необхідно в першу чергу, щоб всі здорові патріотичні сили об'єдналися або в одну партію або в єдиний політичний блок, зупинивши будь-яке взаємопоборювання у своєму середовищі.